Змiст роману Ежена Йонеско Носороги

Майдан провiнцiйного французького мiстечка. У кав'ярнi сидять i
розмовляють два Беранже i Жан. Жан роздратований поведiнкою, звичками i
життєвим укладом свого друга, його непунктуальнiстю, пристрастю до
алкоголю. Беранже виправдовується: йому нудно в цьому мiстечку,
вiн не створений для щоденноï восьмигодинноï роботи,
стомлюється i випиває, “щоб забутися” та не
вiдчувати “страху iснування”. Жан весь час за допомогою
голоï дидактики хоче наставити свого безталанного приятеля на шлях
iстинний, закликає його “озброïтись” терпимiстю,
культурою, iнтелiгентнiстю, “стати господарем становища”,
сумлiнно виконувати свiй “службовий обов'язок”. У вiдповiдь
на аргументи Жана Беранже лише позiхає: на вiдмiну вiд свого
догматичного i законослухняного друга, йому важко носити щодня
“чистого капелюха, непом'яту краватку, вичищене
взуття”…
Але раптом бесiда приятелiв i провiнцiйний спокiй обривається. У
мiстечку з'являється… носорiг. Потiм другий, третiй…
Починається незвичайна епiдемiя: жителi мiстечка починають
перетворюватися — причому цiлком добровiльно й свiдомо, навiть тi,
що спочатку чинили опiр, — натовстошкiрихтварин. У носорогiв
перетворюються колеги Беранже: пан Беф i пан Папiльйон, Ботар i Дудар.
До стада приєднуються також його друг Жан i кохана Дезi.
Лише один Беранже, який, за висловом Е.Йонеско, “протиставив себе
iсторiï”, з жахом визнає: “Вони збожеволiли. Свiт
хворий. Усi вони хворi”. Вiн один з “тверезомислячих”
жителiв мiста, якi перетворилися на стадо носорогiв, розумiє, що
необхiдно “свiдомо й несхитно опиратися ïм”, i ось
наприкiнцi драми Беранже — єдина людина серед тварин —
звертається до всiх носорожачих голiв: “Я з вами не пiду. Я
вас не розумiю! Я зостануся тим, ким є. Я ж людина. Людина”.
I хоча вiн i пiддається хвилиннiй слабкостi (”О! Як би я
хотiв стати такими, як вони! Шкода, нема в мене рогу!”),
тiєï ж митi Беранже зумiв опам'ятатися i промовити своï
останнi в п'єсi слова: “Проти всiх я боронитимусь! Я остання
людина i буду нею до кiнця! Я не здамся!”
Але як можна витлумачити цю притчу? В чому ж полягає сенс масового
оносороження у творi та опiр головного героя? Що приховує у собi
метафора Йонеско?
Драматург пояснював, що “вiдправною точкою” у створеннi
“Носорогiв” була розповiдь письменника Денi де Ружмона про
манiфестацiю фашистiв у Нюрнбергу 1938 року. Натовп очiкував прибуття
Гiтлера, вiн впадав у своєрiдну iстерiю. I Ружмона спочатку
здивували такi ознаки масового психозу. “Коли ж Гiтлер, —
розповiдає Йонеско, — опинився зовсiм близько i навколо
нього всi поголовно i остаточно впали у транс, письменник вiдчув, що й у
ньому пiднiмається почуття нестями, що загальне безумство
“електризує” i його самого. Вiн уже готовий був
пiддатися цим чарам, коли все його єство повстало i вчинило опiр
колективному божевiллю…”
Йонеско зiзнавався, що “Носороги” — “п'єса
антифашистська”, що вiн “дiйсно прагнув описати процес
нацифiкацiï краïни”, i “спочатку пiд
“носороговою хворобою” розумiвся нацизм”. Прийнаймнi
саме фашизм, зокрема його зародження в Румунiï 30х рокiв,
наштовхнув драматурга на ïï створення. Та й чимало
постановникiв, наприклад видатний французький режисер ЖанЛуï Барро,
тлумачили “Носорогiв” як антифашистську драму. А вiдома
письменниця Ельза Трiоле вiдстоювала можливiсть виключно
антифашистськоï трактовки п'єси.
Але сенс драмипритчi (а саме такою i є Йонескова п'єса)
завжди ширше одного окремого явища, алегорiя “Носорогiв” не
передбачає єдиного тлумачення. Французький критик Поль Сюрер
влучно вiдзначив: “Носороги” це не критика, як дехто
зрозумiв, якогось певного режиму — тоталiтарного нацистського
режиму — у певнiй краïнi, у певний iсторичний перiод; це
дослiдження загального процесу будь-якоï колективноï
завербованостi, простеженоï з моменту ïï зародження до
його завершення”. Та й сам Йонеско застерiгав проти виключно
антифашистського тлумачення своєï драми:
“Носороги” — безсумнiвно антинацистський твiр , але
передусiм це п'єса проти колективних iстерiй i епiдемiй, що
приховуються пiд личиною розуму та iдей, але не стають вiд цього менш
серйозними колективними захворюваннями, якi виправдовують рiзнi
iдеологiï”. Драматург вiдзначав, що його п'єса є
“досить об'єктивним описом процесу зростання фанатизму,
зародження тоталiтаризму… П'єса має простежити i
позначити етапи цього феномена”.
Беранже — протагонiст “Носорогiв”, геройодинак, який
займається, за словами автора, “пошуками сенсу життя,
пошуками головного у нашiй дiйсностi”, герой, що страждає
вiд “своєï вiдчуженостi” та вiд “своïх
вад”. Важливим є те, що, незважаючи на свою явну симпатiю до
Беранже, Йонеско не замислював його як образ iдеальноï людини,
борця, титанiчноï особистостi, що здатна наодинцi протистояти
хворому на оносороження суспiльству. Драматург зазначав, що його можна
назвати позитивним, якщо “визнати, що людина має право
замикатися у своïй самотностi”, i в той самий час Беранже
— образ негативний, “якщо вважати, що людина не має
права своïй самотностi пiддаватися… Iз впевненiстю можна
стверджувати одне — Беранже ненавидить тоталiтарний режим”.
Беранже — звичайнiсiнька, певною мiрою “маленька
людина”. Але саме вiн виявляється єдиним, хто
зберiгає свою iндивiдуальнiсть, у кого, за словами Йонеско,
“алергiя на стадне почуття”. Беранже — єдина
жива людина у п'єсi. Вiн сам говорить у першiй картинi, що
“мертвi численнiшi вiд живих. ïх усе бiльшає. А живих
так мало”. Для Йонеско було важливим i те, що Беранже не повинен
протиставляти “свою iдеологiчну систему iншим” (за що
драматургу неодноразово дорiкали). “Радше я мав просто
продемонструвати марнiсть цих жахливих систем, все те, до чого вони
призводять, як розпалюють людину, отуплюють ïï, а потiм
поневолюють”. Цiлком свiдомо автор не примушує свого героя
формулювати, в iм'я чого й якоï iдеï вiн чинить опiр масовому
оносороженню. Адже, за глибоким переконанням Йонеско, драматург лише
позначає проблему, а не роздає свiтовi фiлософськi рецепти:
“Недосконале рiшення, знайдене самою людиною, є безкiнечно
бiльш цiнним, нiж рецепт, отриманий нею у готовому виглядi, що
першкоджає мислити самостiйно”.
Вся драма “Носороги” спрямована проти “готових
рецептiв”. Адже тi, хто перетворилися в носорогiв, якраз є
ïх любителями, є носiями “готових iдей”. Йонеско
писав, що реплiки Ботара, Жана, Дудара — “ключовi формули,
нарiжнi гасла рiзних догматикiв”. Так, друг Беранже Жан, за його ж
визнанням, має “моральну силу”, але водночас
“почуває себе легким”. Чи не тому, що його
переповнюють численнi легковажнi гасла i сентенцiï, якi мають суто
резонерський або ж повчальний характер: “Життя — це
боротьба, хто не бореться — боягуз”, — повчає
вiн Беранже. Вiн, подiбно до механiчних героïв
“Голомозоï спiвачки”, проголошує готовi заяложенi
штампи: закликає свого приятеля використати “власну силу
волi”, проголошує, що “усi повиннi робити”,
пригадує народну мудрiсть” “чим бiльше п'єш, тим
бiльше кортить” i т.п. Недарма Е.Йонеско пояснював, що носорiг
— це й є “носiй готових iдей”. I цiлком
закономiрно, що Жан, декларуючи своï “готовi iдеï”
в першiй картинi, перетворюється на носорога на очах Беранже у
третiй. Причому у нього знаходяться такi ж готовi виправдання
своєï метаморфози: “Носороги, зрештою, такi ж, як i ми.
I мають однакове з нами право на життя”. “Я господар
своïм думкам, — кричить Жан, шкiра якого зеленiшає,
— i нiколи нiкуди не збочую. Я йду прямо, завжди тiльки
прямо”. Зовнiшня метаморфоза Жана, як i iнших персонажiв драми,
є наслiдком оносороження внутрiшнього.
Подiбне перетворення вже вiдбулося в душi колеги Беранже комунiста
Ботара. Раб догми Ботар уже в перiод перших у мiстечку перетворень у
комунiстичному дусi заявляє, що йому вiдомi “першопричини й
прихований змiст подiй”, а також “прiзвища всiх, хто
вiдповiдатиме за це, прiзвища зрадникiв… Я розтлумачу вам мету i
значення цiєï провокацiï”. Однак цей борець проти
расизму, викривач “опiуму для народу” та поборник прав
людини також пiддався масовому психозу, якого не виносив лише на словах.
Останнiми людськими словами Ботара було чергове гасло: “Треба йти
в ногу з часом”. Засмучений долею свого спiвробiтника, що
видавався чесною людиною, захисником “слабих i пригнiчених”,
Беранже констатує: “З чесних людей робляться чеснi
носороги”.
Забажала “йти за часом” i коханка Беранже Дезi, яка
врештiрешт визнала за краще приєднатися до носорогiв:
Дезi. Вони спiвають, ти чуєш?
Беранже. Вони не спiвають, а ревуть…
Дезi. Бiдний мiй друже, ти нiчого не тямиш у музицi, подивися, як вони
граються, як вони танцюють…
Беранже. Вони огиднi!..
Дезi. Вони божественнi.
Через кiлька рокiв пiсля створення своєï п'єси Ежен
Йонеско зазначав: “Цiлком iмовiрно, що через стодвiстi рокiв
“Носороги” будуть незрозумiлими. Я, правду кажучи,
сподiваюсь, що у свiтi, в якому всi люди матимуть свiтлий розум i
незалежне мислення, будуть вiльними i не роз'єднаними, нiхто не
зрозумiє, що я хотiв сказати у цiй п'єсi”. Добре б,
якби слова драматурга збулися. Але поки ще то тут, то там спалахують
колективнi епiдемiï та напади масових психозiв, драма
“Носороги” залишатиметься актуальною i художньо виразною
пересторогою. Жан-Луï Барро вiдзначав, що “ця п'єса вже
наповнилась усiма ознаками класичноï. Вона вже вийшла на свою
орбiту i обертається навколо неï так, щоб кожне нове
поколiння людей побачило ïï пiд власним кутом зору”.
В.М. Назарець, кандидат фiлологiчних наук Є.М. Васильєв,
кандидат фiлологiчних наук Рiвне