Необхiднiсть пiдвищення ролi Мiжнародного Суду
Протягом всiєï iсторiï iснування Мiжнародного Судудебатувалося питання про посилення його ролi й впливу. Потенцiал
Мiжнародного Суду залишався iстотно недовикористаним. Позитивний внесок
Мiжнародного Суду в урегулювання мiжнародних суперечок i врегулювання
мiжнародного правопорядку мiг би бути бiльшим, на це, зокрема,
вказується в доповiдi Генерального Секретаря ООН “Порядок
денний для миру — превентивна дипломатiя, миротворчество й
пiдтримка миру”. У ньому говоритися: “Реєстр справ,
переданих у Мiжнародний Суд, збiльшується, однак Суд як i ранiше
є таким ресурсом мирного врегулювання споровши за допомогою
судового розгляду, що використовується не повною мiрою. Бiльше
широке використання Суду стало б важливим внеском у миротворчу
дiяльнiсть ООН” (А/47/277 — S24III).
У ходi обговорення питання про пiдвищення ролi Мiжнародного Суду
пропонувалися рiзнi варiанти реформи Статуту Суду
Оголошення 90-их рокiв десятилiттям мiжнародного права й обговорення
iдей висновку до 1999 року оновленоï конвенцiï про мирний
дозвiл мiжнародних суперечок, присвяченоï до 100-лiтнього ювiлею
першоï Гаазькоï конференцiï миру, уможливлюють i бажаним
поновлення дискусiï про посилення ролi й впливу Мiжнародного Суду
ООН, оптимiзацiï мiжнародноï судовоï процедури як на
консультативному рiвнi, так i в практичному планi
На початку 70-их рокiв, коли на порядку денному Генеральнiй
Асамблеï поставав питання про пiдвищення ролi Мiжнародного Суду,
всебiчно обговорювалися перспективи створення мережi регiональних
мiжнародних судових органiв пiд егiдою головного судового органа ООН.
У самому Уставi ООН, по сутi справи, закладена необхiднiсть створення
мережi мiжнародних судових органiв, оскiльки Мiжнародний Суд ООН
називається головним судовим органом Органiзацiï
Досить перспективним представляється надiлення Мiжнародного Суду
преюдицiальною юрисдикцiєю. Воно пiдказано досвiдом будiвництва
ЄС, успiх якому принесли в тому числi однакове застосування й
тлумачення норм наднацiонального права, що автономно є частиною
нацiональних правових систем держав-членiв
При будь-якому розвитку подiй мiсце Верховного Суду, будь те в
дисперснiй або трохи бiльше супiдряднiй системi мiжнародних судових
органiв, повинне зберiгатися за Мiжнародним Судом ООН.
Множиннiсть iнструментарiю, що може бути використаний для
пiдпорядкування мiжнародних суперечок обов'язковоï юрисдикцiï,
дозволяє сформулювати широке коло речення й побажань. Мовлення
могло б iти, зокрема, про закрiплення за Мiжнародним Судом
обов'язковоï юрисдикцiï у випадку надання йому повноти
другоï iнстанцiï стосовно iнших мiжнародних судових органiв.
Це питання дуже широко дискутувалося й дискутується. Думки
роздiлилися за й проти. Тi, хто виступає проти надiлення
Мiжнародного Суду обов'язковою юрисдикцiєю аргументують свою
позицiю в такий спосiб. Вони вважають, що спроби нав'язати державам
обов'язкову юрисдикцiю Мiжнародного Суду суперечать принципу
суверенiтету й порушили б волю вибору державами засобiв мирного дозволу
своïх суперечок, що закрiплено в статтi 33 Уставу ООН. Хоча
вiдповiдно до Уставу ООН держави зобов'язанi дозволяти мирними засобами
своï суперечки, однак вони вправi вiльно вибирати цi засоби, у тому
числi дипломатичнi переговори, Мiжнародний Суд, посередництво, арбiтраж
i будь-якi iншi мирнi засоби, якi вони знайдуть найбiльш пiдходящими
Висуваються речення, у яких обґрунтовується бажанiсть
того,щоб недавно прийнятi й/або прийнятi в ООН держави автоматично
погоджувалися з обов'язковою юрисдикцiєю. Подiбнi iдеï
висуваються у вiдношеннi всiх тих краïн,якi зверталися за
одержанням мiжнародноï допомоги або вже одержали ïï по
лiнiï органiзацiй сiмейства ООН. Речення про загальне визнання
обов'язковоï й беззастережноï юрисдикцiï Мiжнародного
Суду становить серцевину доповiдi Генерального Секретаря
ООН”Порядок денний для миру”, присвяченому Суду. Генеральний
секретар рекомендував у ньому всiм державам-членам “визнати
загальну юрисдикцiю Мiжнародного Суду у вiдповiдностi зi статтею 36 його
Статуту, без яких би те не було застережень, до витiкання в 2000 роцi
десятилiття мiжнародного права ООН. У тих випадках, коли
внутрiшньодержавнi структури не допускають цього, державам треба на
двостороннiй або багатобiчнiй основi домовлятися про всеосяжний перелiк
питань, якi вони готовi передати на розгляд Суду, i ïм варто зняти
своï застереження щодо його юрисдикцiï до тих положенням
багатобiчного договору: який стосується врегулювання
споровши…”
Авторитет Суду за останнi роки серйозно усталився. Географiя краïн,що звертаються до його допомоги розширилася. У питаннi про введення
тимчасових мiр у контекстi збройного конфлiкту на територiï
колишньоï Югославiï Мiжнародний Суд продемонстрував, з якою
оперативнiстю вiн може дiяти якщо буде потреба. Трохи бiльшоï став
ступiнь процесуальноï волi, надаваноï Судом тяжущимся сторонам
У цьому зв'язку особливо характерний той факт, що iз середини 80-х рокiв
переважною формою судочинства в Мiжнародному Судi став розгляд справ у
камерах ad hoc. Оцiнки цього явища варiюються досить у широких межах.
Так, багато хто вважають подiбну практику сповзання до арбiтражу,
потаканням тяжущимся державам, проявом недовiри до складу Мiжнародного
Суду. Однак, як менi здається, практика звертання до камер ad hoc
може зробити мiжнародну судову процедуру трохи бiльше притягальноï
для держав i, отже, активiзувати дiяльнiсть головного судового органа
ООН.
Разом з тим резерви оптимiзацiï процесуальноï правотворческой
дiяльностi Мiжнародного Суду не вичерпуються можливiстю звертання до
камер ad hoc або постiйним камерам по певних категорiях справ.
Конструкцiя судочинства, що має пiд собою полiтична пiдстава, при
якiй фактично весь склад Мiжнародного Суду виступає як суддiв-
доповiдачiв по кожнiй конкретнiй справi, просто технiчно не
дозволяє Суду одночасно розглядати велику кiлькiсть справ. Тому
виносяться речення про реформу судочинства Суду. У цьому зв'язку
пропонують запозичити процесуальнi iнститути, що повнiстю виправдали
себе в практицi Суду ЄС i Європейськоï Комiсiï iз
прав людини, насамперед такi,до ак iнститут генерального адвоката або
процедура полюбовного врегулювання
Пiдвищення ролi Мiжнародного суду в справi встановлення панування права
в мiжнародних вiдносинах може йти в напрямку розширення кола
суб'єктiв потенцiйних сторiн суперечки, а також шляхом привнесення
певних змiн у процедуру судового розгляду. Що стосується першого
моменту, то можна запропонувати надати доступ у Суд не тiльки державам
(стаття 34 Статуту), але й мiжнародним урядовим i неурядовим
органiзацiям, що мають, вiдповiдно до статтi 71 Уставу ООН
консультативний статус. Щороку Мiжнародний Суд вiдповiдає
принаймнi на 600 заяв про прийняття справи до виробництва й тут
закладенi бiльшi перспективи для його дiяльностi .
Отже, думки й речення iз приводу реформи Статуту Мiжнародного Суду
рiзноманiтнi. Але, як менi здається, потенцiйнi можливостi для
пiдвищення ролi Мiжнародного суду закладенi насамперед у пiдвищеннi його
юрисдикцiï, тi є кола питань, що пiдлягають розгляду.
Оскiльки постанови Статуту Суду не допускають яких-небудь застережень
при прийняттi обов'язковоï юрисдикцiï за винятком умов
взаємностi, було б доцiльно пiти на встановлення ряду обмежень при
формулюваннi застережень, крiм тоï або iншоï областi зi сфери
пiдсудностi. Тут можливо двояке рiшення:
1) визнати на основi спецiальноï постанови Суду того, що дане
застереження не має юридичноï чинностi (тобто державу, що
зробила застереження при прийняттi обов'язковоï юрисдикцiï,
тим самим вiдповiдно до пункту 2 статтi 36 Статуту, повнiстю зв'язана
постановами своєï декларацiï);
2) визнання Судом того, що вiдповiдне застереження торкається
об'єкта й цiль самоï декларацiï й тим самим робить
ïï юридично недiйсноï .
Так само розширенню юрисдикцiï Мiжнародного Суду й вiдповiдному
пiдвищенню його ролi як головного судового органа ООН могло б сприяти
складання спецiального списку питань, якi в перспективi могли б бути
або, навпаки, не могли б бути предметом його розгляду. Рiшення цього
завдання значно спростило б всю процедуру судового врегулювання
Повага до Суду настiльки зросло, що сьогоднi не тiльки 59 держав
виразили згоду на обов'язкову юрисдикцiю Суду вiдповiдно до
факультативного застереження, але застереження про обов'язкову
юрисдикцiю втримуватися й у сотнях нових мiжнародних угод. Тiльки за
останнi два роки п'ять держав (серед них двi держави Схiдноï
Європи) представили Генеральному секретаревi декларацiï про
визнання обов'язковоï юрисдикцiï Суду. Усе бiльше держав
Схiдноï Європи, у тому числi й колишнього СРСР, не тiльки
заявляють про свою згоду з обов'язковою юрисдикцiєю Мiжнародного
Суду ООН, але й знiмають застереження про невизнання обов'язковоï
юрисдикцiï, зробленi ранiше до деяким договорам И, нарештi,
найбiльше повно використовувати судову процедуру для дозволу мiжнародних
суперечок дозволить забезпечити державам можливiсть звертання до
iнституту “Forum prorogatum”, вiдповiдно до якого держава
може проявляти згоду в одному випадку на розширення компетенцiï
Суду по вже розглянутiй справi (при наявностi визнання з боку обох
сторiн обов'язковоï юрисдикцiï Суду), а в iншому (при
вiдсутностi формального конвенцiйного зобов'язання й декларацiï про
прийняття обов'язковоï юрисдикцiï Суду) на прийняття на себе
юрисдикцiï Суду по конкретнiй справi. В обох випадках активне
поводження держав служить способом спрощення форм, необхiдних для дачi
згоди держав на рiзних стадiях судового розгляду
