Сюжет поеми Данте Алигьери Божественна комедiя
ПЕКЛО. На пiвдорозi життя я — Данте — заблудився в дрiмучомулiсi. Страшно, навкруги дикi звiрi — алегорiï порокiв; дiтися
нiкуди. I отут є примара, оказавшийся тiнню улюбленого мною древне-
римского поета Вергiлiя. Прошу його про допомогу. Вiн обiцяє
повести мене звiдси в мандрiвки по загробному мирi, для того щоб я
побачив Пекло, Чистилище й Рай. Я готовий випливати за ним
Так, але пiд силу чи менi така подорож? Я оробел i заколивався. Вергiлiй
докорив мене, розповiвши, що сама Беатриче (моя покiйна кохана) снизошла
до нього з Раю в Пекло й просила бути моïм провiдником у мандрiвках
по загробью. Якщо так, то не можна коливатися, потрiбна рiшучiсть. Веди
мене, мiй учитель i наставник!
Над входом у Пекло напис, що вiднiмає всяку надiю у вхiдних. Ми
ввiйшли. Тут, прямо за входом, стогнуть жалюгiднi душi не творили при
життi нi добра нi зла. Далi рiка Ахерон, Через неï лютий Харон
перевозить на човнi мерцiв. Нам — з ними. Але ти ж не мрець!
— гнiвно кричить менi Харон. Вергiлiй утихомирив його. Поплили.
Видали чутнi гуркiт, дує вiтер, блиснуло полум'я. Я втратився
почуттiв…
Перше коло Ада — Лiмб. Отут нудяться душi нехрещених дитин i
славних язичникiв — воïнiв, мудрецiв, поетiв (у ïхньому
числi й Вергiлiя). Вони не мучаються, а лише вболiвають, що ïм як
нехристиянам немає мiсця в Раï. Ми з Вергiлiєм
примкнули до великих поетiв стародавностi, перший з яких Гомер. Статечно
йшли й говорили онеземном.
У спуска в друге коло пiдземного царства демон Минос визначає,
якого грiшника в яке мiсце Ада слiд скинути. На мене вiн вiдреагував так
само, як Харон, i Вергiлiй так само його втихомирив. Ми побачили
уносимие пекельним вихром душi сладострастников (Клеопатра, Олена
Прекрасна й iн.). Серед них Франческа, i тут нерозлучна зi своïм
коханцем. Безмiрна взаємна пристрасть привела ïх до
трагiчноï загибелi. Глибоко спiвчуваючи ïм, я знову втратився
почуттiв
У колi третьому лютує звiроподiбний пес Цербер. Загавкав було на
нас, але Вергiлiй утихомирив i його. Тут валяються в брудi, пiд важкою
зливою, душi грешивших обжерливiстю. Серед них мiй земляк, флорентиец
Чакко. Ми розговорилися про долi рiдного мiста. Чакко попросив мене
нагадати про нього живим людям, коли повернуся на землю
Демон, що охороняє четверте коло, де стратять марнотратiв i
скупарiв (серед останнiх багато духовних осiб — тата, кардинали),
— Плутос. Вергiлiєвi теж довелося його осадити, щоб
вiдв'язався. Iз четвертого спустилися в п'яте коло, де мучаються гнiвнi
й ледачi, погрязшие в болотах Стигийской низини. Пiдiйшли до якоïсь
вежi
Це цiла мiцнiсть, навколо ïï велика водойма, у челне —
весляр, демон Флегий. Пiсля черговоï лайки сiли до нього, пливемо.
Якийсь грiшник спробував вчепитися за борт, я його вилаяв, а Вергiлiй
отпихнул. Перед нами пекельне мiсто Дит. Усяка мертва погань
заважає нам у нього ввiйти. Вергiлiй, залишивши мене (ох страшно
одному!), пiшов довiдатися, у чому справа, повернувся стурбований, але
запевнений
А отут ще й пекельнi фурiï перед нами стали, загрожуючи. Виручив
небесний посланник, що раптово з'явився, що приборкав ïхню злiсть.
Ми ввiйшли в Дит. Усюди обiйнятi полум'ям гробницi, з яких доносяться
стогони єретикiв. По вузькiй дорозi пробираємося мiж
гробницями З однiєï гробницi раптом виросла могутня фiгура.
Це Фарината, моï предки були його полiтичними супротивниками. У
менi, почувши мою бесiду з Вергiлiєм, вiн угадав по говорi
земляка. Гордiй, здавалося, вiн нехтує всю безодню Ада, Ми
заспорили з ним, а отут iз сусiдньоï гробницi висунулася ще одна
голова: так це ж батько мого друга Гвидо! Йому привидiлося, що я мрець i
що син його теж умер, i вiн у розпачi впав ниц. Фарината, заспокой його;
живий Гвидо!
Бiля спуска iз шостого кола в сьомий, над могилою пана-єретика
Настасiя, Вергiлiй пояснив менi пристрiй трьох кiл, що залишилися, Ада,
сужающихся донизу (до центра землi), i якi грiхи в якому поясi якого
кола карають
Сьоме коло стисле горами й охороняємо демоном-полубикомМiнотавром, що грiзно заревiв на нас. Вергiлiй прикрикнув на нього, i ми
поспiшили вiдiйти подалi. Побачили киплячою кров'ю потiк, у якому
варяться тирани й розбiйники, а з берега в них кентаври стрiляють iз
лукiв. Кентавр Несс став нашим провiдником, розповiв про казнимих
ґвалтiвникiв i допомiг перейти киплячу рiку вбрiд.
Навкруги колючi заростi без зеленi. Я зламав якусь гiлку, а з
ïï заструменiла чорна кров, i стовбур застогнав.
Виявляється, цi кущi — душi самогубцiв (ґвалтiвникiв
над власною плоттю). Ïх клюють пекельнi птахи Гарпiï, топчуть
мимо, що бiжать мерцi, заподiюючи ïм нестерпний бiль. Один
розтоптаний кущ попросив мене зiбрати зламанi суки й повернути ïх
йому. З'ясувалося, що нещасний — мiй земляк. Я виконав його
прохання, i ми пiшли далi. Бачимо — пiсок, на нього зверху
злiтають пластiвцi вогню, обпалюючи грiшникiв, якi кричать i стогнуть
— всi, крiм одного: той лежить мовчачи. Хто це? Цар Капаней,
гордий i похмурий безбожник, убитий богами за свою норовистiсть. Вiн i
зараз вiрний собi: або мовчить, або громогласно кляне богiв. Ти сам собi
мучитель! — перекричав його Вергiлiй…
А от назустрiч нам, мучимие вогнем, рухаються душi нових грiшникiв.
Серед них я iз працею довiдався мого вельмишановного вчителя Брунетто
Латини. Вiн серед тих, хто винний у схильностi до одностатевоï
любовi. Ми розговорилися. Брунетто пророчив, що у свiтi живих
чекає мене слава, але будуть i багато тягот, перед якими потрiбно
встояти. Учитель заповiв менi берегти його головний твiр , у якому вiн
живий, — Скарб.
И ще троє грiшникiв (грiх — той же) танцюють у вогнi. Всi
флорентийци, що були шановнi громадяни. Я поговорив з ними про
злосчастиях наше рiдне мiсто. Вони просили передати живим землякам, що я
бачив ïх. Потiм Вергiлiй повiв мене до глибокого провалу у восьме
коло. Нас спустить туди пекельний звiр. Вiн уже лiзе до нас вiдтiля.
Це строкатий хвостатий Герион. Поки вiн готується до спуска,
є ще час подивитися на останнiх мученикiв сьомого кола —
лихварiв, що томляться у вихрi палаючого пилу. З ïхнiх ший звисають
рiзнобарвнi гаманцi з рiзними гербами. Розмовляти я з ними не став. У
шлях! Всiдаємося з Вергiлiєм верхи на Гериона й — об
жах! — плавно летимо в провал, до нових борошн. Спустилися. Герион
негайно ж полетiв
Восьме коло роздiлене на десять ровiв, називаних Злопазухами. У першому
ровi стратяться звiдники й спокусники жiнок, у другому —
пiдлесники. Звiдникiв по-звiрячому бичують рогатi бiси, пiдлесники
сидять у рiдкiй масi сморiдного калу — сморiд нестерпна. До речi,
одна повiя покарана тут не за те, що блудила, а за те, що лестила
коханцевi, говорячи, що ïй добре сним.
Наступний рiв (третя пазуха) виложен каменем, що майорить круглими
дiрами, з яких стирчать палаючi ноги високопоставлених духовних осiб, що
торгували церковними посадами. Голови ж i тулуби ïхнiй затиснутi
шпарами кам'яноï стiни. Ïхнi спадкоємцi, коли вмруть,
будуть так само на ïхньому мiсцi дриґати палаючими ногами,
повнiстю втеснив у камiнь своïх попередникiв. Так пояснив менi тато
Орсини, спочатку прийнявши мене за свого спадкоємця
У четвертiй пазусi мучаються вiщуни, звiздарi, чаклунки. У них скрученi
шиï так, що, ридаючи, вони зрошують собi слiзьми не груди, а зад. Я
й сам заридав, побачивши таке знущання над людьми, а Вергiлiй присоромив
мене; грiх жалувати грiшникiв! Але й вiн зi спiвчуттям розповiв менi про
свою землячку, вiщунку Манто, iм'ям якоï була названа Мантуя
— батькiвщина мого славного наставника
П'ятий рiв залитий киплячою смолою, у яку чорти Злохвати, чорнi,
крилатi, кидають хабарникiв i стежать, щоб тi не витикалися, а то
пiддягнуть грiшника гаками й оброблять самим жорстоким образом. У чортiв
клички: Злохвост, Косокрилий та iн. Частина подальшого шляху нам
оведеться пройти в ïхнiй моторошнiй компанiï. Вони
кривляються, показують мови, ïхнiй шеф зробив задом оглушливий
непристойний звук. Такого я ще не слихивал! Ми йдемо з ними уздовж
канави, грiшники поринають у смолу — ховаються, а один забарився,
i його вiдразу витяглися гаками, збираючись терзати, але дозволили
колись нам поговорити з ним. Бiдолаха хитрiстю приспав пильнiсть
Злохватов i пiрнув назад — пiймати його не встигли. Роздратованi
чорти побилися мiж собою, двоє звалилися в смолу. У метушнi ми
поспiшили вийти, але та ба! Вони летять за нами. Вергiлiй, пiдхопивши
мене, ледве встиг перебiгти в шосту пазуху, де вони не хазяï. Тут
лицемiри знемагають пiд вагою свинцевих позолочених одягiв. А от
розп'ятий (прибитий до землi колами) iудейський первосвященик, що
наполягав на стратi Христа. Його топчуть ногами отяженi свинцем лицемiри
Важкий був перехiд: скелястим шляхом — у сьому пазуху. Отут живуть
злодiï, що кусають дивовижними отрутними змiями. Вiд цих укусiв
вони розсипаються в порох, але вiдразу вiдновлюються у своєму
обличчi. Серед них Ванни Фуччи, обокравший ризницю й сваливший провину
на iнший. Людина грубий i богохульствующий: Бога послала на фiг,
здiйнявши догори двi дулi. Вiдразу на нього накинулися змiï (люблю
ïх за це). Потiм я спостерiгав, як якийсь змiй зливався
воєдино з одним зi злодiïв, пiсля чого прийняв його вигляд i
встав на ноги, а злодiй уполз, ставши плазуючим гадом. Чудеса! Таких
метаморфоз не вiдшукаєте й в Овiдiя,
Радiй, Флоренцiя: цi злодiï — твоє порiддя!
Соромно… А у восьмому ровi живуть пiдступнi порадники. Серед них
УЛИСС (Одиссей), його душа заточена в полум'я, здатне говорити! Так, ми
почули оповiдання Улисса про його загибель: прагнучий пiзнати невiдоме,
вiн сплив iз жменькою смiливцiв на iнший кiнець свiту, зазнав
кораблекрушение й разом iз друзями потонув удалинi вiд населеного людьми
миру,
Iнший мовець пломiнь, у якому схована душа не назвали себе по iменi
лукавого порадника, розповiв менi про свiй грiх:
цей порадник допомiг римському татовi в однiй несправедливiй справi
— розраховуючи на те, що тато вiдпустить йому його грiх. До
простодушного грiшника небеса терпимее, чим до тих, хто
сподiвається врятуватися покаянням. Ми перейшли в дев'ятий рiв, де
стратять сiвачiв смути
От вони, призвiдники кривавих розбратiв i релiгiйних смут. Диявол
калiчить ïхнiм важким мечем, вiдтинає носи й вуха, дробить
черепа. Отут i Магомет, i Цезаря, що спонукував, до громадянськоï
вiйни Курион, i обезголовлений воïн-трубадур Бертран де Борн
(голову в руцi несе, як лiхтар, а та викликує: Горi!).
Далi я зустрiв мого родича, сердитого на мене за те, що його
насильницька смерть залишилася невiдомщеною. Потiм ми перейшли в десятий
рiв, де алхiмiки маятся вiчною сверблячкою. Один з них був спалений за
те, що жартуючи хвастався, начебто вмiє лiтати, — став
жертвою доносу. У Пекло ж потрапив не за це, а як алхiмiк. Тут же
стратяться тi, хто видавав себе за iнших людей, фальшивомонетники й
взагалi брехуни. Двоє з них побилися мiж собою й потiм довго
сварилися (майстер Адам, що пiдмiшував мiдь у золотi монети, i
стародавнiй грек Синон, що обдурив троянцев). Вергiлiй дорiкнув мене за
цiкавiсть, з яким я слухав ïх.
Наша подорож по Злопазухам закiнчується. Ми пiдiйшли до колодязя,
що веде з восьмого кола Ада в дев'ятий. Там коштують древнi гiганти,
титани. У ïхньому числi Немврод, що злобливо крикнув нам щось
незрозумiлою мовою, i Антей, що на прохання Вергiлiя спустив на
своïй величезнiй долонi нас на дно колодязя, а сам вiдразу
розпрямився
Отже, ми на днi всесвiту, бiля центра земноï кулi. Перед нами
крижане озеро, у нього вмерзнули предавшие своïх рiдних. Одного я
випадково зачепив ногою по головi, той закричав, а себе назвати
вiдмовився. Тодi я вцепился йому у волосся, а отут хтось окликнув його
по iменi. Негiдник, тепер я знаю, хто ти, i розповiм про тебе людям! А
вiн: Бреши, що хочеш, про мене й про iнших! А от крижана яма, у нiй один
мрець гризе череп iншому. Запитую: за що? Вiдiрвавшись вiд
своєï жертви, вiн вiдповiв менi. Вiн, граф Уголино, мстить
його колишньому однодумцевi, що зрадив, архiєпископовi Руджьери,
що вморив його i його дiтей голодом, заточивши ïх у Пизанскую вежу.
Нестерпнi були ïхнього страждання, дiти вмирали на очах батька, вiн
умер останнiм. Ганьба Пизе! Iдемо далi. А це хто перед нами? Альбериго?
Але вiн же, наскiльки я знаю, не вмирав, тому що ж виявився в Аду?
Буває й таке: тiло лиходiя ще живе, а душу вже впреисподней. У
центрi землi вмерзлий у лiд володар Ада Люцифер, низверженний з небес i
продолбивший у падiннi безодню пеклу, спотворений, трехликий. З
першоï його пащi стирчить Iуда, iз другий Брут, iз третьоï
Кассий, Вiн жує ïх i терзає пазурами. Гiрше всiх
доводиться самому мерзенному зрадниковi — Iудi. Вiд Люцифера
тягнеться шпара, що веде до поверхнi протилежноï земноï
пiвкулi. Ми протиснулися в неï, пiднялися на поверхню й побачили
зiрки
ЧИСТИЛИЩЕ
Так допоможуть менi Музи оспiвати друге царство! Його страж старець
Катон зустрiв нас непривiтно: хто такi? як смiли з'явитися сюди?
Вергiлiй пояснив i, бажаючи вмилостивити Катона, тепло вiдгукнувся про
його дружину Марции. При чому тут Марция? Пройдiть до берега моря,
умитися треба! Ми пiшли. От вона, морська далечiнь. А в прибережних
травах — рясна роса. Нею Вергiлiй змив з моєï особи
кiптява покинутого Пекла
З морськоï далечiнi до нас пливе керований ангелом челн. У ньому
душi покiйних, котрим пощастило не потрапити в Ад. Причалили, зiйшли на
берег, i ангел сплив. Тiнi прибулих стовпилися вкруг нас, i в однiй я
довiдався свого друга, спiвака Козеллу. Хотiв обiйняти його, але адже
тiнь безтiлесна — обiйняв самого себе. Козелла по моєму
проханню запiк про любов, усе заслухалися, але отут з'явився Катон, на
всiх накричав (не справою зайнялися!), i ми заспiшили до гори Чистилища
Вергiлiй був незадоволений собою: дав привiд накричати на себе…
Тепер нам потрiбно розвiдати майбутню дорогу. Подивимося, куди рушать
прибулi тiнi. А вони самi тiльки що помiтили, що я-те не тiнь: не
пропускаю крiзь себе свiтло. Зачудувалися. Вергiлiй всi ïм пояснив.
Iдiть iз нами, — запросили вони
Отже, поспiшаємо до пiднiжжя чистилищной гори. Але чи всi
поспiшають, чи всiм так уже не терпиться? Геть бiля великого каменю
розташувалася група не дуже торопящихся до сходження наверх: мол,
успеется; лiзь той, кому неймется. Серед цих лiнивцiв я довiдався свого
приятеля Белакву. Приємно бачити, що вiн, i при життi ворог
усякого поспiху, вiрний собi
У передгiр'ях Чистилища менi довелось спiлкуватися з тiнями жертв
насильницькоï смертi. Багато хто з них були неабиякими грiшниками,
але, прощаючись iз життям, встигли щиро покаятися й тому не потрапили в
Ад. Те-те досада для диявола, що втратився видобутку! Вiн, втiм, знайшов
як вiдiгратися: не обретя влади над душою раскаявшегося загиблого
грiшника, поглумився над його вбитим тiлом
Неподалiк вiд усього цього ми побачили царствено-величну тiнь Сорделло.
Вiн i Вергiлiй, довiдавшись друг у другу поетiв-землякiв (мантуанцев),
по-братньому обiйнялися. От приклад тобi, Iталiя, брудний бордель, де
геть-чисто порванi узи братерства! Особливо ти, моя Флоренцiя, гарна,
нiчого не скажеш… Опам'ятайся, подивися на себе…
Сорделло згодний бути нашим провiдником до Чистилища. Це для нього
бiльша честь — допомогти вельмишановному Вергiлiєвi.
Статечно розмовляючи, ми пiдiйшли до квiтучоï ароматноï
долини, де, готуючись до нiчлiгу, розташувалися тiнi високопоставлених
осiб — європейських государiв. Ми видали спостерiгали за
ними, слухаючи ïх приголосний спiв
Настала вечiрня година, коли желанья тягнуть отпливших назад, до
улюблених, i згадуєш гiрку мить прощання; коли володiє сум
пiлiгримом i чує вiн, як передзвiн далекий плаче ридма про день
неповернутому… У долину вiдпочинку земних володарiв заповз був
пiдступний змiй спокуси, але ангели, що прилетiли, вигнали його.
Я прилiг на траву, заснув i в снi був перенесений до вратам Чистилища.
ïхнiй ангел, Що Охороняв, сiм разiв начертав на моєму чолi ту
саму букву — першу в словi грiх (сiм смертних грiхiв; цi букви
будуть по черзi стертi з мого чола в мiру сходження на чистилищную
гору). Ми ввiйшли в друге царство загробья, ворота закрилися за нами
Почалося сходження. Ми в першому колi Чистилища, де викупають свiй грiх
гордiï. У посоромлення гординi тут спорудженi статуï, що
втiлюють iдею високого подвигу — смиренностi. А от i тiнi
гордiïв, що очищаються: при життi непохитнi, тут вони на кару за
свiй грiх гнуться пiд вагою навалених на них кам'яних брил
Отче наш… — цю молитву спiвали согбенние гордiï. Серед
них — художник-мiнiатюрист Одериз, при життi кичившийся
своєю голосною славою. Тепер, говорить, усвiдомив, що хвастатися
нема чим:
усi рiвнi перед особою смертi — i старий старець, i пролепетавший
ням-ням дитина, а слава приходить i йде. Нiж ранiше це зрозумiєш i
знайдеш у собi сили приборкати свою гординю, упокоритися, — тим
краще.
Пiд ногами в нас барельєфи з вiдбитими сюжетами покараноï
гординi: низверженние з небес Люцифер i Бриарей, цар Саул, Олоферн i
iнших. Закiнчується наше перебування в першому колi. ангел, Що
З'явився, стер з мого чола одну iз семи букв — у знак того, що
грiх гординi мною переборений. Вергiлiй посмiхнувся менi,
Пiднялися в друге коло. Тут заздрiсники, вони тимчасово ослiпленi,
ïх колишнi завидющими очi нiчого не бачать. От жiнка, iз заздростi
желавшая зла своïм землякам i радовавшаяся ïхнiм
невдачам… У цьому колi я пiсля смертi буду очищатися недовго, тому
що рiдко й мало кому заздрив. Зате в пройденому колi гордiïв
— напевно, довго.
От вони, ослiпленi грiшники, чию кров колись спалювала заздрiсть. У тишi
громоподiбно пролунали слова першого заздрiсника — Каïна:
Мене вб'є той, хто зустрiне! У страху я припав до Вергiлiя, i
мудрий вождь сказав менi гiркi слова про те, що вище вiчне свiтло
недоступне заздрiсникам, захопленим земними принадами
Минули друге коло. Знову нам з'явився ангел, i от на моєму чолi
залишилися лише п'ять букв, вiд яких має бути позбутися надалi. Ми
в третiм колi. Перед нашими поглядами пронеслося жорстоке бачення
людськоï лютi (юрба забила каменями лагiдного юнака). У цьому колi
очищаються одержимi гнiвом
Навiть у сутiнках Ада не було такоï чорноï iмли, як у цьому
колi, де упокорюється лють гнiвних. Один з них, ломбардец Марко,
розговорився iз мною й висловив думку про те, що не можна все
происходящее на свiтлi розумiти як наслiдок дiяльностi вищих небесних
сил: це значило б заперечувати волю людськоï волi й знiмати з
людини вiдповiдальнiсть за вчинене ïм
Читач, тобi траплялося бродити в горах мрячним вечором, коли й сонця
майже не видно? От так i ми… Я вiдчув дотик ангельського крила до
мого чола — стерта ще одна буква. Ми пiднялися в коло четвертий,
освiтлюваним останнiм променем заходу. Тут очищаються ледачi, чия любов
до блага була повiльною
Лiнивцi тут повиннi стрiмко бiгати, не допускаючи нiякого потурання
своєму прижиттєвому грiху. Нехай надихаються прикладами
пресвятоï дiви Марiï, який доводилося, як вiдомо, поспiшати,
або Цезаря з його разючою моторнiстю. Пробiгли повз нас, зникли. Спати
хочеться. Сплю й бачу сон…
Приснилася огидна баба, на моïх очах превратившаяся в красуню, що
вiдразу була осоромлена й перетворена в ще гiршу потвору (от вона, мнима
привабливiсть пороку!). Зникла ще одна буква з мого чола: я, виходить,
перемiг такий порок, як лiнь. Пiднiмаємося в коло п'ятий —
до скупарiв i марнотратiв Скнарiсть, жадiбнiсть, жадiбнiсть до золота
— огиднi пороки. Розплавлене золото колись влили в глотку
однiєю одержимому жадiбнiстю: пий на здоров'я! Менi незатишно в
оточеннi скупарiв, а отут ще трапився землетрус. Отчого? По своєму
неуцтву не знаю…
Виявилося, трясiння гори викликане радiстю iз приводу того, що одна з
душ очистилася й готова до сходження: це римський поет Стацiй,
шанувальник Вергiлiя, що зрадiв тому, що вiдтепер буде супроводжувати
нас у шляху до чистилищной вершини
З мого чола стерта ще одна буква, що позначала грiх скнаростi. До речi,
хiба Стацiй, томившийся в п'ятому колi, був скупий? Навпроти,
марнотратний, але цi двi крайностi карають сукупно. Тепер ми в колi
шостому, де очищаються ненажери. Тут незле б пам'ятати про те, що
християнським подвижникам не була властиво обжерливiсть
Колишнiм ненажерам призначенi борошна голоду: охляли, шкiра так кiстки.
Серед них я виявив свого покiйного друга й земляка Форезе. Поговорили
про своєму, насварили Флоренцiю, Форезе осуждающе вiдгукнувся про
розпусних дам цього мiста. Я розповiв приятелевi про Вергiлiя й про
своï надiï побачити в загробному свiтi улюблену мою Беатриче.
З одним з ненажер, що був поетом староï школи, у мене вiдбулася
розмова про лiтературу. Вiн визнав, що моï однодумцi, прихильники
нового сладостного стилю, досягли в любовнiй поезiï набагато
бiльшого, нiж сам вiн i близькi до нього майстри. Тим часом стерта
передостання лiтера з мого чола, i менi вiдкритий шлях у вище, сьоме
коло Чистилища
А я все згадую худих, голодних ненажер: як це вони так охляли? Адже це
тiнi, а не тiла, ïм i голодувати^-те не пристало б. Вергiлiï
пояснив: тiнi, хоч i безтiлеснi, точнiсiнько повторюють обрису яких
мається на увазi тiл (якi схудли б без ïжi). Тут же, у
сьомому колi, очищаються палимие вогнем сладострастники. Вони горять,
спiвають i восславляют приклади помiрностi й цнотливостi
Охопленi полум'ям сладострастники роздiлилися на двi групи:
предававшиеся одностатевоï любовi й не мiри, що знали, у
двостатевих сполученнях. Серед останнiх — поети Гвидо Гвиницелли й
провансалец Арнальд, що вишукано привiтав нас на своєму
прислiвнику
А тепер нам самим треба пройти крiзь стiну вогню. Я злякався, але мiй
наставник сказав, що це шлях до Беатриче (до Земного Раю, розташованому
на вершинi чистилищной гори). I от ми втрьох (Стацiй з нами) iдемо,
палимие полум'ям. Пройшли, iдемо далi, вечереет, зупинилися на
вiдпочинок, я поспав; а коли прокинувся, Вергiлiï звернувся до мене
з останнiм словом напуття й схвалення, Всi, вiдтепер вiн
замовчить…
Ми в Земному Раï, у квiтучим, оголошуваним щебетом птахiв гаю. Я
побачив прекрасну донну, що спiває й збирає квiти. Вона
розповiла, що тут було золоте столiття, дотримувалася безвиннiсть, але
потiм, серед цих квiтiв i плодiв, було погублено в грiху щастя перших
людей. Почувши таке, я подивився на Вергiлiя й Стацiя: обоє
блаженно посмiхалися
Про Ева! Отут було так добре, ти ж усе погубила своïм дерзаньем!
Повз нас пливуть живi вогнi, пiд ними прямують праведнi старцi в
бiлоснiжних одягах, увiнчанi трояндами й лiлiями, танцюють чудеснi
красунi. Я не мiг надивитися на цю дивну картину. I раптом я побачив
неï — ту, котру люблю. Вражений, я зробив мимовiльний рух, як
би прагнучи пригорнутися до Вергiлiя. Але вiн зник, мiй батько й
рятiвник! Я заридав. Данте, Вергiлiй не повернеться. Але плакати тобi
прийде не по ньому. Вдивися в мене, це я, Беатриче! А ти як потрапив
сюди? — гнiвно запитала вона. Отут якийсь голос запитав неï,
чому вона так строга до мене. Вiдповiла, що я, спокушений принадою
насолод, був невiрний ïй пiсля ïï смертi. Чи визнаю я
свою провину? Про так, мене душать сльози сорому й каяття, я опустив
голову. Пiднiми бороду! — рiзко сказала вона, не велячи вiдводити
вiд ïï ока. Я втратився почуттiв, а опам'ятався зануреним у
Лету — рiку, дарующую забуття доконаних грiхiв. Беатриче, глянь же
тепер на той, хто так вiдданий тобi й так прагнув до тебе. Пiсля
десятилiтньоï розлуки я дивився ïй в очi, i зiр моє на
час померкло вiд ïхнього слiпучого блиску. Прозрiвши, я побачив
багато прекрасного в Земному Раï, але раптом на змiну всьому цьому
прийшли жорстокi бачення: чудовиська, наруга святинi, розпуста
Беатриче глибоко вболiвала, розумiючи, скiльки дурного криється -у
цих виявленi нам баченнях, але виразила впевненiсть у тiм, що сили добра
в остаточному пiдсумку переможуть зло. Ми пiдiйшли до рiки Эвное,
попивши з якоï змiцнюєш пам'ять про доконаному тобою добрi. Я
й Стацiй обмилися в цiй рiцi. Ковток ïï сладчайшей води влив у
мене новi сили. Тепер я чистий i гiдний пiднятися на зiрки
РАЙ
Iз Земного Раю ми з Беатриче вдвох полетимо в Небесний, у недоступнi
розумiнню смертнi висоти. Я й не помiтив, як злетiли, воззрившись на
сонце. Невже я, залишаючись живим, здатний на це? Втiм, Беатриче цьому
не зачудувалася: людина, що очистилася, духовний, а не обтяжений грiхами
дух легше ефiру
Друзi, давайте тут розстанемося — не читайте далi: пропадете в
бескрайности незбагненного! Але якщо ви неутолимо алчете духовного хлiба
— тодi вперед, за мною! Ми в першому небi Раю — у небi
Мiсяця, що Беатриче назвала первою звездою; поринули в ïï
надра, хоча й важко уявити собi силу, здатну вмiстити одне замкнуте тiло
(якимось я є) в iнше замкнуте тiло (у Мiсяць),
У надрах Мiсяця нам зустрiлися душi черниць, викрадених з монастирiв i
насильно виданих замiж. Не зi своєï вини, але вони не
стримали даного при постригу обiтницi невинностi, i тому ïм
недоступнi бiльше високi небеса. Чи жалують про цьому? Про немає!
Жалувати значило б не погоджуватися з вищою праведною волею
А все-таки дивуюся: чим же вони винуватi, покорясь насильству? Чому
ïм не пiднятися вище сфери Мiсяця? Винити треба не жертву, а
ґвалтiвника! Але Беатриче пояснила, що й жертва несе вiдому
вiдповiдальнiсть за учинене над нею насильство, якщо, пручаючись, не
виявила героïчноï стiйкостi
Невиконання обiтницi, затверджує Беатриче, практично невозместимо
добрими справами (занадто вуж багато треба ïх зробити, спокутувати
провину). Ми полетiли на друге небо Раю — до Меркурiя. Тут живуть
душi честолюбних праведникiв. Це вже не тiнi на вiдмiну вiд попереднiх
мешканцiв загробного миру, а свiтла: сiяють i лучаться. Один з них
спалахнув особливо яскраво, радуючись спiлкуванню iз мною. Виявилося, це
римський iмператор, законодавець Юстинiан. Вiн усвiдомить, що
перебування в сферi Меркурiя (i не вище) — межа для нього, тому що
честолюбцi, роблячи добрi справи заради власноï слави (тобто
люблячи насамперед себе), упускали промiнь щироï любовi кбожеству.
Свiтло Юстинiана злився з хороводом вогнiв — iнших праведних душ,
Я задумався, i хiд моïх думок привiв мене до питання: навiщо Батьку-Богу-
батьковi було жертвувати сином? Можна ж було просто так, верховною
волею, простити людям грiх Адама! Беатриче пояснила: вища справедливiсть
вимагала, щоб людство саме надолужило свою провину. Воно на це незручно,
i довелося заплiднити земну жiнку, щоб син (Христос), сполучивши в собi
людське з божеським, змiг це зробитися
Ми перелетiли на третє небо — до Венери, де блаженствують
душi велелюбних, сяючi у вогненних надрах цiєï зiрки. Одне iз
цих свiтiв-духiв-свiтел — угорський король Карл Мартелл, що,
заговоривши iз мною, висловив думку, що людина може реалiзувати
своï здатностi, лише дiючи на поприще, що вiдповiдає потребам
його натури: погано, якщо природжений воïн стане священиком…
Сладостно сяйво iнших велелюбних душ. Скiльки тут блаженного свiтла,
небесного смiху! А внизу (в Аду) безвiдрадно й тужно густiли тiнi…
Одне зi свiтел заговорило iз мною (трубадур Фолько) — засудив
церковнi влади, своєкорисливих тат i кардиналiв. Флоренцiя —
мiсто диявола. Але нiчого, вiрить вiн, незабаром стане краще.
Четверта зiрка — Сонце, житло мудрецiв. От сiяє дух великого
богослова Фоми Аквiнського. Вiн радiсно привiтав мене, показав менi
iнших мудрецiв. Ïхнiй приголосний спiв нагадало менi церковний
благовiст
Фома розповiв менi про Франциске Ассизском — другий (пiсля Христа)
дружинi Вбогостi. Це по його прикладу ченцi, у тому числi його найближчi
учнi, сталi ходити босими. Вiн прожив святе життя й умер — гола
людина на голiй землi — у лонi Вбогостi
Не тiльки я, але й свiтла — парфуми мудрецiв — слухали
мовлення Фоми, припинивши спiвати й кружлятися в танцi. Потiм слово взяв
францисканець Бонавентура. У вiдповiдь на хвалу своєму вчителевi,
вiддану доминиканцем Фомою, вiн восславил учителi Фоми — Доминика,
хлiбороба й слугу Христова. Хто тепер продовжив його справу? Гiдних
немає. И знову слово взяв Фома. Вiн мiркує про великi
достоïнства пануючи Соломона: той попросив собi в Бога розуму,
мудростi — не для рiшення богословських питань, а щоб розумно
правити народом, тобто царськоï мудростi, якась i була йому
дарована. Люди, не судите друг про друга поспiшно! Цей зайнятий доброю
справою, той — злим, але раптом перший упаде, а другий повстане?
Що буде з мешканцями Сонця в судний день, коли парфуми знайдуть плоть?
Вони настiльки яскравi й духовнi, що важко представити ïх
матерiалiзованими. Закiнчено наше перебування тут, ми прилетiли до
п'ятого неба — на Марса, де блискаючi парфуми воïнiв за вiру
розташувалися у формi хреста й звучить сладостний гiмн
Один зi свiточiв, що утворять цей чудовий хрест, не виходячи за його
межi, подвигся донизу, ближче до мене. Це дух мого доблесного
прапрадiда, воïна Каччагвиди. Привiтав мене й вихвалив той славний
час, у яке вiн жив на землi i яке — на жаль! — минуло,
змiнившись гiршим часом
Я пишаюся своïм предком, своïм походженням (виявляється,
не тiльки на суєтнiй землi можна випробовувати таке почуття, але й
у Раï!). Каччагвида розповiв менi про себе й про своïх
предкiв, що народилися у Флоренцiï, чий герб — бiла лiлiя
— нинi пофарбована кров'ю
Я хочу довiдатися в нього, ясновидця, про свою подальшу долю. Що мене
чекає спереду? Вiн вiдповiв, що я буду вигнаний iз Флоренцiï,
у безвiдрадних скитаниях пiзнаю гiркоту чужого хлiба й крутiсть чужих
сходiв. До моєï честi, я не буду лигатися з нечистими
полiтичними угрупованнями, але сам собi стану партiєю. Наприкiнцi
ж кiнцiв супротивники моï будуть осоромленi, а мене чекає
трiумф
Каччагвида й Беатриче пiдбадьорили мене. Закiнчено перебування на
Марсовi. Тепер — з п'ятого неба на шосте, iз червоного Марса на
бiлого Юпiтера, де витають душi справедливих. Ïхнi свiтла
складаються в букви, у букви — спочатку в заклик до
справедливостi, а потiм у фiгуру орла, символ правосудноï
iмперськоï влади, невiдомiй, грiшнiй, змученiй землi, але
затвердженоï на небесах
Цей величний орел вступив iз мною в розмову. Вiн називає себе я, а
менi чується ми (справедлива влада колегiальна!). Йому зрозумiло
те, що сам я нiяк не можу зрозумiти: чому Рай вiдкритий тiльки для
християн? Чим же поганий доброчесний iндус, що зовсiм не знає
Христа? Так i не зрозумiю. А й то правда, — визнає орел,
— що дурний християнин гiрше славного перса або ефiопа,
Орел персонiфiкує iдею справедливостi, i в нього не пазурi й не
дзьоб головне, а всезрящее око, складене iз самих гiдних свiтла-
парфумiв. Зiниця — душа пануючи й псалмопевца Давида, у вiях
сiяють душi дохристиянських праведникiв (але ж я тiльки що помилкове
мiркував про Рай тiльки для християн? От так-те давати волю сумнiвам!).
Ми пiднеслися до сьомого неба — на Сатурн. Це обитель
споглядальникiв. Беатриче стала ще гарнiше i яскравiше. Вона не
посмiхалася менi — iнакше б взагалi спопелила мене й заслiпила.
Блаженнi парфуми споглядальникiв мовчали, не спiвали — iнакше б
оглушили мене. Про це менi сказав священний свiточ — богослов
Пьетро Дамьяно.
Дух Бенедикта, по iменi якого названий один iз чернечих орденiв, гнiвно
засудив сучасних своєкорисливих ченцiв. Вислухавши його, ми
кинулися до восьмого неба, до сузiр'я Близнюкiв, пiд яким я народився,
уперше побачив сонце й вдихнув повiтря Тоскани. З його висоти я глянув
униз, i погляд мiй, пройшовши крiзь сiм посещенних нами райських сфер,
упав на смiховинно маленьку земну кульку, цю жменьку пороху з усiма
ïï рiками й гiрськими кручами
У восьмому небi палають тисячi вогнiв — це торжествуючi парфуми
великих праведникiв. Упоєне ними, зiр моє пiдсилилося, i
тепер навiть посмiшка Беатриче не заслiпить мене. Вона дивно
посмiхнулася менi й знову спонукала мене спрямувати погляди до
светозарним парфумiв, що запели гiмн царицi небес — святiй дiвi
Марiï
Беатриче попросила апостолiв поговорити iз мною. Наскiльки я проникнув у
таïнства священних iстин? Апостол Петро запитав мене про сутностi
вiри. Моя вiдповiдь: вiра — довiд на користь незримого; смертнi не
можуть своïми очами побачити те, що вiдкривається тут, у
Раï, — але так увiрують вони в чудо, не маючи наочних доказiв
його iстинностi. Петро залишився задоволений моєю вiдповiддю
чиПобачу я, автор священноï поеми, батькiвщину? Чи увiнчаюся
лаврами там, де мене хрестили? Апостол Иаков задав менi питання про
сутностi надiï. Моя вiдповiдь: надiя — очiкування
майбутньоï заслуженоï й дарованоï Богом слави.
Обрадуваний Иаков озарился.
На черзi питання про любов. Його менi задав апостол Iоанн. Вiдповiдаючи,
я не забув сказати й про те, що любов обертає нас до Бога, до
слова правди. Усi зрадiли. Iспит (що таке Вiра, Надiя, Любов?) успiшно
завершився. Я побачив лучащуюся душу праотця нашого Адама, що недовго
жило в Земному Раï, вигнаного вiдтiля на землю; пiсля смертi довго
томившегося в Лiмбi; потiм перемiщеного сюди.
Чотири свiтла палають передi мною: три апостоли й Адам. Раптом Петро
почервонiв i викликнув: Земний захоплений трон мiй, трон мiй, трон мiй!
Петровi ненависний його спадкоємець — римський тато. А нам
пора вже розставатися з восьмим небом i пiдноситися в дев'яте, верховне
й кристальне. З неземною радiстю, смiючись, Беатриче метнула мене в
стрiмко обертову сферу й пiднеслася сама
Перше, що я побачив у сферi дев'ятого неба, — це слiпуча крапка,
символ божества. Навколо ïï обертаються вогнi — дев'ять
концентричних ангельських кiл. Найближчi до божества й тому меншi
— серафими й херувими, найбiльш вiддаленi й великi —
архангели й просто ангели. На землi звикли думати, що велике бiльше
малого, але тут, як видно, усе навпаки.
Ангели, розповiла менi Беатриче, ровесники свiтобудови. Ïхнє
стрiмке обертання — джерело всього того руху, що
вiдбувається у Всесвiтi. Що поквапилися вiдпасти вiд ïхнього
сонму були низвержени в Пекло, а залишилися до цих пор захоплено
кружляються в Раï, i не потрiбно ïм мислити, хотiти,
пам'ятати: вони цiлком задоволенi! Пiднесення в Емпiрей — вищу
область Всесвiту — останнє. Я знову воззрился на ту, чия
зростаюча в Раï краса пiднiмала мене вiд височiней до височiней.
Нас оточує чисте свiтло. Усюди iскри й квiти — це ангели й
блаженнi душi. Вони зливаються в якусь сяючу рiку, а потiм знаходять
форму величезноï райськоï троянди
Споглядаючи троянду й осягаючи загальний план Раю, я про щось хотiв
запитати Беатриче, але побачив не ïï, а ясноокого старця в
бiлому. Вiн указав наверх. Дивлюся — у недосяжнiй височинi
свiтиться вона, i я воззвал до неï: Про донна, що залишила слiд в
Аду, даруя менi допомога! У всьому, що бачу, усвiдомлю твоє благо.
За тобою я йшов вiд рабства до волi. Зберiгай мене й надалi, щоб дух мий
гiдним тебе звiльнився вiд плотi! Глянула на мене з посмiшкою й
повернулася до вiчноï святинi. Всi
Старець у бiлому — святий Бернард. Вiдтепер вiн мiй наставник. Ми
продовжуємо з ним споглядати троянду Емпiрею. У нiй сiяють i душi
непорочних дитин. Це зрозумiло, але чому й в Аду були подекуди душi
дитин — не можуть же вони бути порочними на вiдмiну вiд цих? Богу
виднiше, якi потенцiï — добрi або дурнi — у якiй
дитячiй душi закладенi. Так пояснив Бернард i почав молитися
Бернард молився дiвi Марiï за мене — щоб допомогла менi.
Потiм дав менi знак, щоб я подивився наверх. Вдивившись, бачу верховний
i ярчайший свiтло. При цьому не ослiп, але знайшов вищу iстину.
Споглядаю божество в його светозарном триєдностi. I тягне мене до
нього Любов, що рухає й сонце й зiрки
А. А. Илюшин
