Дiяння апостолiв

На питання: “Ким був Iсус, перш нiж стати Христом? Як протiкала в
дiйсностi його життя на землi? “, дослiдники Бiблiï шукали
вiдповiдь, зрозумiло, i в нехристиянськiй лiтературi, але довiдалися
небагато. Правда, у цiй лiтературi є вiдомостi, що пiдтверджують
почасти факт iсторичного iснування Iсуса, але, крiм цього, нiчого
конкретного вони не повiдомляють. Ми могли сподiватися, що хто-хто, а
вуж самi послiдовники Iсуса, що знали його особисто, постараються
зберегти для прийдешнiх поколiнь усе, що було ïм про нього вiдомо.
Адже природно було учням прагнути врятувати вiд забуття навiть дрiбнi
крупицi вiдомостей про життя свого вчителя. А тим часом
виявляється, що Євангелiя за задумом ïхнiх авторiв аж
нiяк не були бiографiчними творами й переслiдували зовсiм iншi мети.
Тому з погляду вiдновлення бiографiï Iсуса, Євангелiя являють
собою досить убоге джерело
Бiльше того, виявилося, що навiть повiдомлюванi Євангелiями
вiдомостi викликають сумнiву. Адже встановлено, що вони не з перших рук,
хоча особи, що вважаються ïхнiми авторами, повиннi були все
розказане там знати за особистими спостереженнями. Тим часом цi нiбито
очевидцi подiй, а також ïхнiй друг i лiтописець Лука — всi
вони використовували чужi джерела. Так, наприклад, Матфей i Лука
включили у своï Євангелiя майже весь текст Марка й т.д.
Сьогоднi ми знаємо вужче, нiж це пояснити. Євангелiя
написанi не Матфеем, не Марком, не Iоанном i, бути може, навiть не
Лукою. Ïх створили або скомпiльованi з рiзних письмових джерел i
усних переказiв iншi, невiдомi нам автори, чиï справжнi iмена ми,
мабуть, так нiколи й не довiдаємося. Навiть католицька церква
змушена була визнати, що питання про авторство Євангелiй аж нiяк
не закритий i не можна заперечувати проти подальшого наукового
дослiдження цiєï проблеми. Учасники 2 Ватиканськi собори,
обговорюючи “Конституцiю про одкровення”, вiдкинули
бiльшiстю голосiв наступний пункт: “Божа церква завжди
затверджувала й затверджує, що авторами Євангелiй є
тi, чиï iмена названi в канонi священних книг, а саме: Матфей,
Марко, Лука й Iоанн”. Замiсть перерахування цих iмен вирiшили
вписати — “святi автори”.
Отже, автори Євангелiй не були очевидцями подiй. Це були
компiлятори, що черпали своï вiдомостi з фольклорноï
традицiï християнських громад, де вже тодi шляхом сполучення фактiв
з легендами створювався якийсь стереотип бiографiï Iсуса, називаний
деякими дослiдниками “протоевангелием” або
“праевангелием”. Синоптичнi Євангелiя базуються на
такому загальному джерелi, i цим пояснюється ïхня подiбнiсть,
що послужила пiдставою для переконання, що ïхнi автори, будучи
очевидцями подiй, незалежно друг вiд друга раззказивают те, що справдi
вiдбувалося. Цiкаво, що цього переконання не похитнуло навiть
Євангелiє вiд Iоанна. Воно було створено в зовсiм iншому
середовищi, поза впливом синоптичного зразка й дає зовсiм iнший
образ Iсуса
Важливо пiдкреслити незначне значення Євангелiй як джерел
iнформацiï про справжню бiографiю Iсуса. Але в Новому завiтi
є два добутки, якi в силу свого жанру здаються бiльше
пiдбадьорюючими. Це, насамперед, “Дiяння святих апостолiв”,
а також збiрник послань, приписуваних св. Павлу, св. Иакову, св.
Iоанновi й св. Iудi
Поговоримо, насамперед, про послання, що представляють собою важливе
джерело для вивчення iсторiï християнства
Фiлологiчнi дослiдження показали, що iз чотирнадцяти послань Павла лише
частина можна вважати справжнiми. Деякi дослiдники вважають справжнiми
всього чотири послання. Цю точку зору сформулював у серединi минулого
сторiччя вiдомий професор богослов'я в Тюбингене Фердинанд Баур, що
прийшов пiсля фiлологiчного аналiзу текстiв до висновку, що Павло був
автором тiльки послань до коринфянам, галатам i Кфилимону.
Цей висновок, з одним лише виправленням, пiдтвердили сучаснi библисти з
мiста Единбурга: професор богослов'я Маргрегор i його спiвробiтник
Мортон. У своïх лiнгвiстичних дослiдженнях вони скористалися
комп'ютером i на основi математичних обчислень незаперечно встановили,
що єднiсть мови й стилю зв'язує п'ять послань: до римлянам,
до коринфянам (обох послання) , до галатам i до Филимона. Не
пiдлягає сумнiву, що вони написанi однiєю людиною. А
оскiльки на пiдставi ряду ознак, на яких ми тут не будемо зупинятися,
уважається доведеним, що автором двох послань (перше послання до
коринфянам i послання до галатам) є св. Павло, то доводиться
визнати його також i автором трьох iнших Що до iнших послань,
приписуваних Павлу, те вже ясно, що вони належать невiдомим авторам, якi
за звичаєм того часу назвалися iм'ям апостола, щоб додати бiльшу
значимiсть своïм доводам. Послання до Тимофiя й до Тита, наприклад,
ставляться до першоï половини 2 столiття: у них вiдбита така
обстановка в християнських громадах, яка була просто неможлива при життi
Павла. Там мова йде про боротьбу з єресями, що виникли, коли Павла
вже давно не було вживих.
Що ж являють собою справжнi послання Павла? Коротенько можна сказати, що
автор пiднiмає там ряд доктринальних i моральних проблем, що
хвилювали в ту пору християнськi громади. Але головною метою автора
послань є проповiдь теологiчноï iдеï, що, хоча вона й
початку вже тодi зароджуватися серед християн у результатi синкретичного
впливу рiзних еллiнiстичних плинiв, лише Павло послiдовно розробив i
виклав
Головне в його навчаннi — вiра в те, що Iсус Христос є
богом, що заради спокути первородного грiха людства дозволив себе
розiпнути, воскрес, пiднiсся на небеса й вiд дня на день повернеться,
щоб установити царство боже на землi
У цiй концепцiï Iсус, як конкретна iсторична особистiсть, природно,
вiдсувався на заднiй план. Павло, поглинений своєю iдеєю, не
цiкавився земною стороною життя Iсуса. У своïх посланнях вiн
називає його завжди “Христос”, що значить месiя, або
син божий, рятiвники й син людський
Можливiсть такого трактування Iсуса полегшувало Павлу та обставина, що
вiн не був особисто знаком з Iсусом, i не виявився тому в положеннi тих
євреïв з Євангелiя вiд Iоанна, якi вопрошали з жахом i
здивуванням: “Не чи Iсус це, син Иосифов, якого батька й матiр ми
знаємо? Як же говорить вiн: “Я зiйшов з небес? “(6:42)
Усе, що Павло знав про Iсус, вiн чув вiд iнших, в основному вiд його
ревних послiдовникiв, якi у своïх захоплених спогадах зображували
його надлюдською iстотою. Це вiдвернене трактування, при якiй Iсус
втратився конкретних рис i стали винятково втiленням теологiчноï
iдеï, привела до того, що в посланнях Павла Iсус-Людин майже
повнiстю отсутствует.
Що стосується iнших послань, те багато вчених (особливо нiмецький
библеист Марксен) прямо заявляють, що жодне з них не належить
зазначеному в канонi авторовi. Це, як виражаються фахiвцi,
“псевдоепиграфи”. Не можна вже встановити, хто приписав
авторство ïхнiм вiдповiдним апостолам: самi автори або бiльше пiзнi
переписувачi. Можливо, що послання якийсь час були анонiмними, що
сприяло виникненню подiбних помилок або свiдомих мiстифiкацiй. Деяке
виключення становить отут перше послання св. Iоанна, тому що очевидно,
що його написав автор четвертого Євангелiя
Все вищесказане не виходить, однак, що послання Нового завiту не
представляють цiнностi для iсторикiв i религоведов. Фiктивними виявилися
ïхнi офiцiйнi автори, але не ïхнiй змiст. Ми знаходимо в них
достовiрний, живий, написаний по гарячих слiдах подiй оповiдання про
рiзнi явища, характерних для побуту, вдач i соцiальних вiдносин у
неуважнi по мирi християнських громадах
Автори послань, хоча й схованi пiд маскою фiктивних iмен, iсторично
достовiрнi. Адже вони дiйсно iснували й жагуче боролися за цю нову
людину. Але це не були апостоли. Вони не знали особисто Iсус i не можуть
уважатися очевидцями його життя й дiянь. Тому в посланнях не нiчого
такого, що могло б придатися для вiдтворення бiографiï Христа.
“Дiяння апостолiв” — це єдиний першоджерело, що
дiйшло до нас, по iсторiï християнства до 3 столiття, що
висвiтлює надзвичайно важливе тридцятирiччя — перiод вiд
розп'яття Iсуса до появи в Римi св. Павла в 61 — 63 роках. Ми
знаємо як був багатий подiями цей перiод i яке вiн мав вирiшальне
значення в iсторiï новоï релiгiï, тому не дивно, що
вчених дуже iнтригував питання, наскiльки правдивi картини, зображенi в
“Дiяннях апостолiв”, чи можна вважати цей твiр достовiрним
джерелом
Насамперед, устало питання про автора цього добутку й часу його
створення. Уважається безсумнiвним, що “Дiяння
апостолiв” є продовженням Євангелiя вiд Луки й
становлять разом iз цим євангелiєм єдину композицiю
того самого автора, роздiлену на два томи, що вiдповiдають тодiшнiм двом
свiткам. Це видно хоча б з першоï фрази “Дiянь
апостолiв”, де говориться: “Першу книгу написав я до тебе,
Феофiл, про все, що Iсус робив i чому вчив… ” Є й iншi
доводи на користь загального авторства цих двох книг Нового завiту.
Фiлологи встановили, наприклад, тотожнiсть стилю й лексики, не говорячи
вже про те, що обидвi книги автор присвячує тому самому особi,
якомусь Феофiловi. Показово й те, що пролог до “Дiянь
апостолiв” є як би повторенням останньоï глави
Євангелiя вiд Луки, тобто ланкою, що зв'язує в одне цiле
обидвi частини оповiдання
Вiдповiдно до церковноï традицiï, автором обох книг є
Лука, секретар i лiкар св. Павла. Але навряд чи вдасться коли-або в
точностi встановити особистiсть автора Євангелiя вiд Луки, а отже,
i “Дiянь апостолiв”. Питання про час створення “Дiянь
апостолiв” виявився простiше, хоча й тут не обiйшлося без
труднощiв. У текстi твору немає жодного натяку на руйнування
Єрусалима, i деякi библеисти знайшли цю обставину достатнiм для
того, щоб укласти, що “Дiяння апостолiв” були написанi до 70
року. Однак вони при цьому випустили з уваги, що “Дiяння
апостолiв” — друга частина Євангелiя вiд Луки, що це,
по сутi, один твiр , що належить перу одного автора. Тим часом у текстi
Євангелiя є згадування про руйнування Єрусалима й
навiть про репресiï, яким пiддавав послiдовникiв Христа iмператор
Домициан, що царював в 81-96 роках. А оскiльки “Дiяння
апостолiв” були написанi пiзнiше або, принаймнi, в один час iз
євангелiєм, те ïх варто вiднести приблизно до 90 року
Читаючи “Дiяння апостолiв”, ми вiдразу зауважуємо, що
вже на зорi свого iснування християнство виявляє тенденцiю до
роздвоєння. Це оповiдання про те, як новий релiгiйний рух, виникши
спочатку усерединi iудаïзму, поступово, серед драматичних
конфлiктiв, звiльняється вiд так званого “ярма Тори”,
тобто, наприклад, вiд ритуальних обрядiв, таких, як обрiзання, що
заважають прилученню грекiв i римлян до новоï вiри. Ця еволюцiя вiд
iудео-християнського iзоляцiонiзму в Єрусалимi до унiверсалiзму
св. Павла, вiд Палестинського перiоду до свiтовоï кар'єри
новоï христологии в таких великих мiстах Середземномор'я, як
Антiохiя, Ефес, Коринф, Афiни й Рим, знаходить вираження не тiльки в
змiстi, але й у структурi твору. Воно дiлиться на двi майже рiвнi
частини. Перша включає дванадцять глав, що оповiдають про
подiï в Iудеï, Самарiï й Сирiï, а iншi шiстнадцять
глав присвяченi опису трьох мiсiонерських подорожей св. Павла по римсько-
еллiнському мирi, що закiнчилися його змушеним перебуванням Вриме.