Чому головним героєм роману Горi вiд розуму i Євгенiй Онєгiн став дворянин

Горi вiд розуму А. С. Грибоєдова й Євгенiй Онєгiн А.
С. Пушкiна — добутку, присвяченi одному перiоду життя Росiï.
Ця епоха була знаменноï для краïни. Пiсля вiйни 1812 року
глибоко змiнилася думка iнтелiгенцiï про народ, що пiднявся на
вершину слави й могутностi, звiльнивши Європу вiд тиранiï
Наполеона, але залишився як i ранiше безправним, темним. Головнi
героï цих добуткiв Чацкий i Онєгiн — представники
передовоï дворянськоï iнтелiгенцiï. Автори розглядають
ïх
Характери, долi в нерозривному зв'язку згодом, iз суспiльним рухом. Долi
Чацкого й Онєгiна багато в чому схожi. Онєгiн — син
дворянина, щопромотався. Чацкий виховувався в будинку багатого дядька.
Легко представити, яке утворення вони одержали. Чацкий з усмiшкою
згадує вказiвний перст учителя, що вселяв своïм учням, що для
росiян без нiмцiв немає щастя. iронiя чується в його питаннi
:Що нинi, так само, як издревле, Клопочуть набирати вчителiв полицi,
Числом поболее, ценою подешевлепушкин, говорячи про виховання
Онєгiна, справедливо зауважує:
Ми все вчилися потроху
Чому-небудь i як-небудь.
Чацкого й Онєгiна ще бiльше зближає ïхнє
вiдношення до суспiльства, до свiтла. Онєгiн, устав вiд балiв,
свiтських обiдiв, бiжить зi столицi в село . Але й тут його чекає
вiчна розмова про дощ, про льон, про скотарню. Його звички, поводження,
душi
Тужна лiнь викликають у сусiдiв здивування й невдоволення. Чацкий,
гаряче люблячи Софiю, не змiг залишитися в будинку ïï батька.
Йому все здавалося там мляво. У Москвi учора був бал, а завтра буде два.
Молодому, допитливому розуму потрiбна ïжа, потрiбнi новi враження.
Чацкий надовго ïде зi столицi. Хотiв об'ïхати цiле свiтло,
— говорить вiн про себе. Онєгiн, живучи в селi, теж вiдчув
свою нiкчемнiсть, свою марнiсть, нездатнiсть бути другом (вiдносини з
Ленским), любити (вiдносини з Тетяною). Ïм опанувало
занепокоєння, полювання до змiни мiсць.
Змiна мiсць, спостереження, роздуму, викликанi цим, не проходять для
героïв безвiсти. Пушкiна називає свого Онєгiна, що
вертається з подорожi, дуже охолодженим i тим, що бачив,
насиченим. У такий спосiб остаточно складаються свiтогляду Чацкого й
Онєгiна. Це вже не молодики,
А дорослi люди, з багатим життєвим досвiдом за плечима. I от тепер
починають позначатися корiннi розходження цих лiтературних типiв.
Онєгiн бачить порожнечу навколишнього життя, дозвiльне барство,
неправда й фальш, що панують навколо, але вiн i не думає активно з
ними боротися. Вiн занадто вихований, занадто холоднокровний, щоб
вимовляти у вiтальнях Петербурга обвинувальнi промови перед юрбою
регочучих дурнiв. Його протест виражається в iншому. Вiн всiм
своïм виглядом виявляє мовчазний докiр. Пушкiна так
описує Онєгiна:
Але хто це в юрбi вибраноï Коштує безмовний i мрячний..
Миготять особи перед ним, Як ряд докучних примар
Зовсiм iнакше поводиться Чацкий. Вiн легко дратується, особиста
драма робить його особливо уразливим. З'явившись на балi у Фамусова, вiн
улаштовує, по вираженню И. А. Гончарова, таку метушню, що його
приймають за божевiльного. У його дiях немає
Холодного розрахунку, егоïзму, якi властивi Онєгiну. Зброя
Чацкого — караюче слово. Вiн вимагає служби справi. Вiн
тяготиться серед порожньоï дозвiльноï юрби мучителiв,
лиховiсних бабiв, нiсенiтних старих. Чацкий вимагає мiсця й волi
своєму столiттю. Вiн возвещает, що на змiну столiттю минулий iде
новий, несучий iдеал вiльного життя.
Гончарiв у статтi Мильон роздирань говорить про типовiсть Чацкого й
Онєгiна. Цi типи незмiнно будуть виникати в переломну епоху.
Онєгiни — зайвi у своєму середовищi люди, ïхня
поява завжди свiдчить про неблагополуччя, про назрiваючий крах
суспiльного устрою. Цi люди на голову вище своïх сучасникiв,
ïх вiдзначає прозорливiсть i рiзкий, охолоджений розум.
Чацкие продовжують, розвивають почате зайвими людьми, вони не тiльки
мовчазно засуджують, нехтують. Чацкие вiдкрито ненавидять, викривають,
висмiюють
Ноти iронiï помiтнi в тих частинах добутку, де повествуется про
Онєгiна: з одного боку, вiн претендує на значущiсть, з
iншого боку — не може нiчого здiйснити. Для сьогодення справи рано
почуття в ньому охолонули, вiн був похмурий, але за цiєю
похмурiстю немає концентрацiï думки. Вiн позiхаючи за перо
узявся — всiєï його дiï й думки породженi чи ледве
не позiханням. Вiн нудиться щиросердечною порожнечею, а його
ненаслiдувальна чуднiсть марна
Звернена iронiя Пушкiна й на Ленского, на його вiршi, якi повнi
любовноï нiсенiтницi, звучать i ллються. Писав Володимир, по
зауваженню Пушкiна, темно й мляво. Iронiчна й така деталь: складаючи в
нiч перед дуеллю вiршi, на модному словi iдеал / Тихенько Ленский
задрiмав.
Iронiчнi зауваження Пушкiн дає й про помiсне дворянство. Iронiчно
названi автором гостi, що з'ïхалися на iменини Тетяни, ïм данi
мовцi прiзвища: Дрiбниць, Пєтухов, Скотинин i iншi Але є
одна героïня, який iронiя майже не стосується, — це
Тетяна Ларiна, милий iдеал. Авторська iронiя надає роману у вiршах
Євгенiй Онєгiн особливу принаднiсть i зачарування,
допомагає глибше, реалистичнее показати образи героïв добутку
Убивши на двобоï друга, Онєгiн залишається один на один
з борошнами совiстi, тугою, розчаруванням у всiм i у всiх
У подавленому станi Онєгiн залишає село,
вiдправляється в мандрiвки. Але й це не рятує його: туга,
нудьга й невдоволення собою тiльки пiдсилюються. Це до якого ступеня
розпачу повинен дiйти людина, щоб вимовити от цi слова:
Навiщо я кулею в груди не поранений,
Навiщо не кволий я старий,
Як цей бiдний вiдкупник
Я молодий, життя цiлком мiцне,
Чого менi чекати
Туга, туга…
На думку Бєлiнського, Онєгiн — багата, обдарована
натура, але сили й можливостi його залишилися без застосування. В
Онєгiнi Пушкiн першим з росiйських письменникiв показав тип
освiченого дворянина, що зложився в 20-i роки XIX столiття. Ця частина
дворянськоï iнтелiгенцiï уникала служити царату, але, у той же
час стояла осторонь вiд суспiльноï дiяльностi. Такий шлях, будучи
своєрiдним протестом проти полiтичноï системи, неминуче
прирiкав героя на бездiяльнiсть, пасивнiсть, на загострену увагу до
власних, егоïстичних iнтересiв i бажань. Недарма Бєлiнський
назвав Онєгiна егоïстом поневоле: бездiяльнiсть, порожнеча й
вульгарнiсть життя душать його, але вiн так i не знає, чого йому
хочеться, що йому треба для щастя, щиросердечного спокою й
гармонiï. Нова зустрiч iз Тетяною вiдкрила в героï здатнiсть
любити пiднесено й жагуче. Але вiрна боргу, вихована в традицiях
народноï моральностi, Тетяна не здатна iншоï людини —
свого чоловiка:
Але я iншому вiддана;
И буду столiття йому вiрна
Онєгiн знову самотнiй. Що чекає його спереду… Сили
цiєï багатоï натури залишилися без додатка, життя без
змiсту, роман без кiнця, — так оченил Онєгiна й поему про
нього великий критик Бєлiнський
В Онєгiнi Пушкiним представлений насамперед духовний i моральний
вигляд дворянськоï iнтелiгенцiï епохи декабристiв. Вiн
персонiфiкує собою породження того суспiльства, тiєï
епохи, але разом з тим вiн дивним образом суперечить йому. Це властиве
героєвi протягом усього роману розчарування в тiм, що ще недавно
так приваблювало його, а тепер бiльше не цiкавить, така росiйська
нудьга, вiдчуття порожнечi життя, що гнiтить i змушує людини
вертатися до своïх джерел, у цьому випадку Онєгiн ïде в
село, щоб утекти вiд шумного мiського життя, що так набридла йому. I
разом з тим вiн є типовим представником столичноï
дворянськоï молодi, сином свого середовища, у якiй вiн
почуває себе, як риба вводе.
И важко говорити про те, чи є це його достоïнством або
недолiком. Принаймнi можна абсолютно точно затверджувати, що вiн
коштує на високому рiвнi культури свого часу, вiдрiзняючись щодо
цього вiд бiльшостi дворянських суспiльств. Яким же ми бачимо Чацкого.
Вiн у якiмсь ступенi нагадує декабриста, що вступає в
протирiччя iз суспiльством, вiльнодумноï, утвореноï й
рiшучоï людини, для якого на першому мiсцi коштує iдея,
високi думи , а потiм уже йде все iнше. Вiн навiть жертвує любов'ю
Софiï, але ж вiн свiдомо йде на конфлiкт, тiльки через неможливiсть
вiдступити вiд своïх переконань, вiд почуття боргу перед
суспiльством. У такий спосiб виникає конфлiкт мiж почуттям i
боргом, що ще неодноразово стає головною темою для багатьох
добуткiв того часу. Чацкий, також як Онєгiн, виявляє собою
досить розповсюджений тип тодiшньоï дворянськоï молодi, тiльки
вiн позбавлений тих свiтських забобонiв, якi властивi Онєгiну.
Вiн, скорiше, романтик, з тих, що мрiяли про перетворення
своєï батькiвщини, з ентузiазмом i повнi патрiотизму, що
кидалися на пролам барикад, вибудуваних прихильниками феодальноï
старовини, лжепатриотами, до числа яких ставиться Фамусов i всi його
оточення
Чим же все-таки схожi цi два героï, свiтський Онєгiн i
просвiтитель Чацкий , героï рiзних добуткiв, але однiєï
епохи. Звичайно ж, вони походять iз того самого суспiльства, вони
ровесники, обоє розумнi, проникливi, обоє бачать
неспроможнiсть свiтського життя, оголюють ïï суть вiд покривiв
зовнiшньоï мiшури й блиску. Обоє намагаються знайти себе,
знайти себе, подорожуючи або перемiняючи обстановку, максимально
наближаючись до природи. В обох невдало складаються вiдносини зi слабкою
пiдлогою, але, однак, причини для цього трохи рiзнi. Якщо Чацкий, усе ще
закоханий у Софiю, поступово разочаровивается в нiй, знаходячи в
ïï характерi риси ненависного йому суспiльства, то
Онєгiн, зустрiчаючись iз Тетяною, уже перебуває в глибокому
розчаруваннi вiд життя, тому й на любов Тетяни вiн реагує
шляхетно, але з побоюванням, усвiдомлюючи тому, що вiн не здатний стати
благопристойним чоловiком i батьком сiмейства, що так заохочується
в тiм самiм нещасливому суспiльствi, вiд якого вiн хоче бiгти Чацкий
персонiфiкує собою живий розум, передовi прагнення, вогонь, рух,
бурхливу просвiтительську дiяльнiсть. Онєгiн виявляється
бiльше пасивним на такiм тлi, людиною з вогником, що майже потух, але
який ще можна розпалити, тiльки зробити це треба комусь iншому, роздути
вогонь i перетворити його впламя.