Епiстолярна спадщина письменника як джерело вивчення його Гоголя

Одним iз найцiннiших першоджерел вивчення життя та творчостi митця, його
взаємин iз сучасниками, “лабораторiï” майбутнiх
творiв глисти письменника. З початку XIX ст. вони виконували роль не
тiльки комунiкативну, а й лiтературну, як жанр епiстолярноï прози з
багатим минулим (вiд Сенеки i Платона, французьких письменникiв XVII
— XVIII ст. iдо майстрiв жанруХIХ — XX ст.). Тож якi з них
вiдбере педагог i яким чином приверне увагу учнiв? Цей аспект у методицi
викладання лiтератури ще недостатньо висвiтлений. Спробуємо
розкрити можливостi використання епiстолярноï спадщини у шкiльному
вивченнi бiографiï та творчостi М. В. Гоголя.
Першi листи одинадцятирiчний Гоголь надсилав батькам з Полтави, де
готувався до вступу в гiмназiю; останнi датуються 1852 роком i є
свiдками останнiх днiв життя письменника. Всього до нас дiйшло близько
1350 листiв. Водночас важливо звернути увагу на таку деталь: у листах
розкривається Гоголь не тiльки як особистiсть, а i як митець.
Особливий iнтерес становлять листи, написаннi до 1843 р.
На цю особливiсть вказує лiтературознавець Г. Фрiдлендер:
“Якщо до 1843 року листи Гоголя були широким i яскравим лiтописом
його життя i вiдповiдно вирiзнялися рiзноманiтнiстю змiсту i стилю, то
тепер весь характер ïхрiзко змiнюється. … До 1842
— 43 рокiв листи Гоголя були для автора то лiричною сповiддю, то
засобом спiлкування i обмiну iнформацiєю, то мали характер веселих
i безпосереднiх, жартiвливих дружнiх “балачок”, а з цього
часу вони дедалi бiльше набувають i за змiстом i за формою одноманiтного
характеру”[2; 21]. Пояснюється це тим, що з серпня 1842 року
в письменника виник задум видання своïх листiв. Вiн починає
ставитися до них як до етюдiв для майбутньоï книжки,
своєрiдноï лабораторiï iдей та релiгiйно-
моралiзаторських проповiдей. Раннi ж листи рiзноманiтнi за
настроєм i жанром — це лiричнi сповiдi, веселi нотатки з
анекдотами, листи-описи, новели i урочистi листи-проповiдi.
З 1821-го до 1828 р. Гоголь навчався у Нiжинськiй гiмназiï вищих
наук. Листи цього перiоду розкривають рiзнобiчнi iнтереси майбутнього
письменника:
Великий виховний потенцiал для учнiв криється i у листi
письменника до його родича — дядька П. Косяровського (1827):
“Еще с самых времен прошлых, с самых лет почти непонимания, я
пламенел неугасимою ревностью сделать жизнь свою нужною для блага
государства, я кипел принести хотя малейшую пользу… Я перебирал в
уме все состоя-ния, все должности в государстве и остановился на одном.
На юстиции. Я видел, что здесь работы будет более всего, что здесь
только буду истинно полезен для человечества. Неправосудне, величайшее в
свете несчастие, более всего разрывало моє сєрдце. Я
поклялся ни одной минуть корот-кой жизни своей не утерять, не сделав
блага” [2; 48].
Прагнення дiяти, творити добро, зробити свiт досконалим переповнюють
юного Миколу Гоголя.
У Петербурзi вiн розпочинає свою службу, однак триває це
лише пiвтора року. Пiсля багатьох розчарувань i потрясiнь вiн
переконався, що дрiбний чиновник не може вплинути на машину державного
правосуддя, в якiй немає мiсця для iдеалiв добра i справедливостi.
Однакудепартаментi, канцелярiях, серед чиновникiв вiн почерпнув багатий
матерiал для своïх майбутнiх творiв, про що свiдчать його листи до
друзiв.
Завдяки романтизму в першiй третинi XIX ст. серед росiйських
письменникiв i читацькоï публiки значно пiдвищився iнтерес до
Украïни. 30 квiтня 1829 р. Гоголь у листi до матерi просить
надсилати йому украïнськi фольклорнi, iсторичнi та етнографiчнi
матерiали, необхiднi для роботи над “Вечорами на хуторi бiля Ди-
каньки”. Його цiкавить абсолютно все: “описання пол-ного
наряда сельского дьячка, от верхнего платья до самых сапогов, с
поименованием, как все зто називалось…”, “название
точное и верное платья, носимого до времен гетьманских”,
“обстоятельное описание свадьбы”, “… все
возможные поверья и обычаи. Еще несколько слов о колядках, о Йване
Купале, о русалках. Если єсть, крометого, какие-либодухи илидомо-
вые,тоонихподробнее. Вiдомо, що ще в 1826 р. у Нiжинi Гоголь почав
збирати такi матерiали (записував вiн ïх у “Книгу
усiлякоï всячини, або Пiдручну енциклопедiю”). “Вечори
на хуторi бiля Диканьки” були схвально вiдзначенi О.Пушкiним,
iншими критиками i користувалися успiхом у читачiв. На митця дуже
вплинуло знайомство з видатним росiйським поетом та плiдна спiвпраця в
його журналi “Современник”. Листування, зустрiчi,
наставництво поета мали велике значення для писвменника. У 30-х роках
побачили свiт два збiрники Гоголя — “Миргород” i
“Арабески”, останнiй став основою майбутнього циклу
“Петербурзькi повiстi”. Пiсля украïнськоï
романтичноï старовини цi видання занурили читача у петербурзькi
закутки i горища. Невдовзi В. Бєлiнський назве Гоголя
“главою лiтератури” i акцентуватиме на його надзвичайному
талантi.
Гоголь постiйно цiкавився iсторiєю, навiть мрiяв про професорську
дiяльнiсть, проте найiстотнiшою стихiєю для нього була творчiсть.
“Мне больше ничего не остается, как видумать сюжет самый невинний,
которым даже квартальный не мог би обидеться. Но что комедия без правди
и злости! — пише вiн у листi того часу. — Итак, за комедию
не могу приняться. Примусь за историю…”, Його задуми i
прагнення знайшли вiдображення у повiстi “Тарас Бульба ”,
iсторичних та педагогiчних статтях (якi ввiйшли до
“Арабесок”.) та листахдо Погодiна, Максимовича,
Срєзневського.
В листуваннi Гоголя розкривається розвиток його багатогранного
таланту: вiдмова вiд фантастики, шлях вiд трагедiï
“маленькоï людини” до нацiонального та iсторичних
узагальнень, вiд iндивiдуального до загальнона- I родного, вiд епiчного
до фiлософського (”Ревiзор”). У 1841 р. ним було завершено
перший том поеми “Мертвi душi ”, про яку йдеться в
“Чотирьох листахдо рiзних осiб” у “Вибраних мiсцях iз
листування з друзями”.
Захоплений обширом задуму нового твору, Гоголь у листi до В. Жуковського
напише: “…какой огромный, какой оригинальный сюжет! Какая
разнообразная куча! Вся Русь явится в нем!
Написанню цього твору письменник присвятив сiмнадцять рокiв жит- 1 тя.
Про перший том цiєï поеми В. Бєлiнський
вiдгукується iз захопленням: “…”Мертвi
душi” стоять понад усе, що було i є в росiйськiй лiтературi,
адже в них глибина живоï суспiльноï iдеï нерозривно
поєдналась iз нескiнченною художнiстю образiв, i цей роман, який
автор чомусь назвав поемою, отвором стiльки ж нацiональним, скiльки i
високохудожнiм. В основi поеми лежить антитеза “жива” i
“нежива” душа, глибокий загальнолюдський i фiлософський
пiдтекст омертвiння людськоï душi (недарма письменник виявляв
iнтерес до “Божественноï комедiï” Данте). Один iз
чиновникiв Московського цензурного комiтету куди автор подав свiй
рукопис, був обурений його назвою — “Мертвi душi”.
Сприйнявши його буквально, цензор сказав, що “автор вооружается
против бессмертья”. Цi слова.стали пророчими, а iм'я автора
безсмертним.
Узагальнюючи, можна сказати, що епiстолярна спадщина у шкiльному курсi
лiтератури може використовуватися по-рiзному:
1) епiзодично (для посилення окремого факту бiографiï або творчостi
митця);
2) системно (за основу береться хронологiя дат життя та листiв митця у
повному зiбраннi його творiв). Прин- i ципами добору уривкiв з листiв
мають стати вiдчуття мiри, доцiльнiсть, доступнiсть вiдповiдно до
вiку учнiв, оригiнальнiсть стилю, мистецьких або свiтоглядних
коментарiв митця.
Бiографiчний коментар у виглядi витягiв з листiв письменника не тiльки
вiдтворює атмосферу того часу, надає необхiдну iнформацiю
про примхи долi та творчiсть митця, а й передусiм оживляє образ
письменника, наближає його до читача, руйнує часовий
бар'єр у сприйняттi митцiв попереднiх епох.