Жанр житiйноï лiтератури в ХIV — ХVI столiттях

Жанр житiйноï лiтератури одержав широке поширення в давньоруськiй
лiтературi. Житiє царевича Петра Ординського, Ростовського (XIII
столiття) , Житiє Прокопiя Устюжского (Х IV ). Епифаний Премудрий
(умер в 1420 р.) увiйшов в iсторiю лiтератури насамперед як автор двох
великих житiй — Житiя Стефана Пермського (єпископа Пермi, що
крестили комi й створив для них абетку рiдною мовою), написаного
наприкiнцi XIV в., i Житiя Сергия Радонежского, створеного в 1417-1418
р.
Основний принцип, з якого виходить у своïй творчостi Епифаний
Премудрий, полягає в тому, що агиограф, описуючи житiє
святого, повинен всiма способами показати винятковiсть свого героя,
велич його подвигу, вiдчуженiсть його вчинкiв вiд усього повсякденного,
земного. Звiдси й прагнення до емоцiйноï, яскравоï,
прикрашеноï мови, що вiдрiзняється вiд повсякденного
мовлення. Житiя Епифания переповненi цитатами зi Священного писання,
тому що подвиг його героïв повинен знайти аналогiï в бiблiйнiй
iсторiï. Для них характерно демонстративне прагнення автора заявити
про своє творче безсилля, про даремнiсть своïх спроб знайти
потрiбний словесний еквiвалент зображуваному високому явищу.
Але саме ця iмiтацiя й дозволяє Епифанию продемонструвати всю свою
лiтературну майстернiсть, приголомшити читача нескiнченним рядом
епiтетiв або синонiмiчних метафор або, створивши довгi ланцюги
однокорiнних слiв, змусити його вдуматися в стершийся змiст позначуваних
ними понять. Цей прийом i одержав назву плетива словес. Iлюструючи
письменницьку манеру Епифания Премудрого, дослiдники найчастiше
звертаються до його Житiя Стефана Пермського, а в межах цього житiя
— до знаменитоï похвали Стефану, у якiй мистецтво плетива
словес (до речi, тут воно саме так i названо) знаходить, мабуть,
найбiльш яскраве вираження
Приведемо фрагмент iз цiєï похвали, звернувши увагу й на гру
словом слово, i на ряди паралельних граматичних конструкцiй: Та й аз
багатогрiшний i нерозумний, последуя словеси похвалений твоïх,
слово плетущи й слово плодящи, i словом почтити мнящи, i вiд словес
похваление збираючи, i здобуваючи, i приплiтаючи, паки глаголю: що тя
наречу: вожа (вождя) що заблудили, обретателя загиблоï, наставника
прелщеним, керiвника розумом ослепленим, чистителя оскверненим,
взискателя расточеним, варта ратним, утiшника сумним, кормителя
прагнучоï, подавця потребуючоï… Епифаний нанизує
довгу гiрлянду епiтетiв, немов би прагнучи повнiше й точнiше
охарактеризувати святого.
Однак точнiсть ця аж нiяк не точнiсть конкретностi, а пошуки
метафоричних, символiчних еквiвалентiв для визначення по сутi справи
єдиноï якостi святого — його абсолютноï
досконалостi у всьому. В агiографiï XIV-XV вв. одержує також
широке поширення принцип абстрагированности, коли з добутку по
можливостi виганяє побутова, полiтична, вiйськова, економiчна
термiнологiя, назви посад, конкретних явищ природи даноï
краïни… Письменник прибiгає до перифраз, уживаючи
вираження типу вельможа якийсь, владар граду тому i т.д. Усуваються й
iмена епiзодичних персонажiв, вони йменуються просто як чоловiк хтось,
якась дружина, при цьому додатка якийсь, якась, єдиний служать
вилученню явища з навколишньоï побутовоï обстановки, з
конкретного iсторичного оточення. Агиографические принципи Епифания
знайшли своє продовження у творчостi Пахомия Логофета. Пахомий
Логофет. Пахомий, серб по походженню, приïхав на Русь не пiзнiше
1438 р. На 40-80-i рр. XV в. i доводиться його творчiсть: йому належить
не менш десяти житiй, безлiч похвальних слiв, служб святим i iншими
добутками. Пахомий, за словами В. О. Ключевского, нiде не виявив
значного таланта лiтературного… але вiн… дав росiйськоï
агiографiï багато зразкiв того рiвного, трохи холодного й
монотонного стилю, якому легше було наслiдувати при самому обмеженому
ступенi начитаностi.
Цю риторичну манеру листа Пахомия, його сюжетну спрощенiсть i
традицiйнiсть можна проiлюструвати хоча б на такому прикладi. Нестiр
дуже жваво й природно описував обставини постригу Феодосiя Печерського,
як вiдговорював його Антонiй, нагадуючи юнаковi про труднощi, що
очiкують його на шляху чернечого подвижництва, як всiма способами
намагається повернути Теодозiя до мирського життя його мати.
Подiбна ситуацiя є й в Житiï Кирила Бєлозерського,
написаному Пахомием. Юнак Козьма виховується у свого дядька,
людини багатого й iменитого (вiн окольничий у великого князя).
Дядько хоче зробити Козьму скарбником, але юнак жадає постригтися
в ченцi. I от случися убо прити Махрищьскому iгуменовi Стефану,
чоловiковi сушу в чеснотi съвершену, усiх знаємо великаго заради
житиа. Цього пришестя уведев Козьма тече убо з радостию до нього…
i припадає до чесних нiг, сльози вiд очию проливаючи й думка свою
сказует йому, укупi ж i молить його ж возложити на нь чернечий образ.
Тобi бо, рече, про, священна главо, вiд многа часу желах, але нинi
сподоби мене бог видети чесну ти святиню, але молюся добродiï
заради, не отрини мiнi грешьняго й непотрiбна… Старець
зворушується, утiшає Козьму й стриже його в ченцi (давши
йому при цьому iм'я Кирило). Сцена етикетка й холодна: прославляються
чесноти Стефана, патетично молить його Козьма, охоче йде назустрiч його
проханню iгумен. Потiм Стефан вiдправляється до Тимофiя, дядьковi
Козьми-Кирилла, повiдомити йому про постриг племiнника.
Але й тут конфлiкт лише ледь обкреслений, а не зображений. Тимофiй,
почувши про те, що трапилося,, важко си внят слово, укупi ж i вболiвай
исполнився i якась досадительная изрече до Стефану. Той ображений iде,
однак Тимофiй, присоромлений своєю благочестивою дружиною, вiдразу
кається про словесих, глаголанних до Стефану, повертає його
й просить прощення. Словом, в стандартних велемовних вираженнях
зображується стандартна ж ситуацiя, нiяк даного житiя, що
спiввiдносить не з конкретними персонажами. Ми не знайдемо тут i спроб
викликати спiвпереживання читача за допомогою яких-небудь життєвих
деталей, тонко помiчених нюансiв (а не загальних форм виявлення)
людських почуттiв. Увага до почуттiв, емоцiям, якi й вимагають для свого
вираження вiдповiдного стилю, емоцiям персонажiв i в не меншiй мерi
емоцiям самого автора безсумнiвно.
Але це, як уже сказано вище, ще не справжнє проникнення в людський
характер, ця лише заявлена увага до нього, свого роду абстрактний
психологiзм (термiн Д. С. Лихачова). I в той же час сам факт пiдвищеного
iнтересу до духовного життя людини вже сам по собi знаменний. Стиль
другого южнославянского впливу, що знайшов своє втiлення спочатку
саме в житiях (i лише пiзнiше — в iсторичному оповiданнi), Д. С.
Лихачов запропонував iменувати експресивно-емоцiйним стилем.