Олександр Пушкiн i Леся Украïнка: до проблеми аспектiв поетичноï драми

Олександр Пушкiн i Леся Украïнка двi однаково величнi постатi двох
братнiх слов'янських лiтератур, якi не пiдлягають протиставленню одна
однiй навiть в унiсон нацiоналпатрiотичнiй риторицi, пiдпорядкованiй
дефакто глобалiстичнiй зденацiоналiзованiй антикультурi, власне,
духовнiй деградацiï. Росiйська та украïнська культури нiколи
не взаємовиключали одна одну, а лише гармонiйно доповнювали на
нелегких, часто трагiчних етапах свiтовоï iсторiï, гiдно
представляючи могутнiй духовноетичний потенцiал великоï
православноï цивiлiзацiï у болючих пошуках людством
суспiльноморального iдеалу, у вiдстоюваннi нацiональноï та
соцiальноï свободи, у богошуканнi, в утвердженнi торжества Правди
над Злом
И долго буду тем любезен я народу,
Что чувства добрые я лирой пробуждал,
Что в мой жестокий век восславил я Свободу
И милость к падшим призывал,
пророчо писав генiальний росiйський поет Пушкiн десь за рiк до
своєï трагiчноï загибелi, спровокованоï ворогами
слов'янства, адептами свiтового зла.
Слово, моя ти єдиная зброє!
Ми не повиннi загинуть обоє,
так утверджувала Леся Украïнка силу i велич животворящего духу
своєï творчостi , що вивела украïнську лiтературу на
свiтовий рiвень не тiльки екзотичними традицiйними образами та мотивами,
вiдриваючись вiд вузьконацiонального хуторянського життя, а й
фiлософською заглибленiстю, новаторськими пошуками у жанровостильових
модифiкацiях, в осмисленнi споконвiчних протистоянь свiтоглядних
орiєнтацiй та iдей часто i в душi конкретних особистостей.
I Пушкiн, i Леся Украïнка поети рiзних епох. ! зв'язок мiж
ïхньою творчiстю носить несинхронний характер. Будучи спiльними у
використаннi тематики та певних образiв, мотивiв в осмисленнi iдей,
iсторичних процесiв, проблем суспiльства та особистостi, поети не завжди
є та, власне, не можуть бути адекватними у ïх розв'язаннi,
залишаючись самобутнiми в iдейноестетичних принципах. Творчий шлях
Пушкiна припадає на добу романтизму як у слов'янських, так i
європейських лiтературах. Романтизм, що виник як чинник
антипросвiтницьких вiянь, у результатi розчарувань у Великiй французькiй
революцiï, несприйняття вульгарностi буржуазного свiту,
бездуховностi та егоïзму свiтських вiдносин, спустошення
суспiльства та особистостi, нiс своï iдеали, часто примарнi i
незрозумiлi й самим митцям.
Захоплення сильними особистостями самотнiми, пристрасними натурами,
сповненими високих поривань, не прийнятими суспiльством, але пiднесеними
над дiйснiстю, часто i над вищими моральними законами, з оскарженням до
самого Творця; напруженi сюжети, контрасти у змалюваннi, тяжiння до
гiперболiзацiï, умовностi, фантастики, героïки,
iсторичноï тематики, метафоричностi, символiки, духовного свiту
людини; захоплення фольклором, мiстицизм, релiгiя, фiлософiя, мистецтво
визначальнi засади романтикiв, погляди яких на свiт, на суспiльство
часто бували полярними, суб'єктивними вiд бунтарських,
протестуючих до консервативних i реакцiйних.
Вiдкидаючи усталенi естетичнi норми класицизму, романтики стверджували
право художникiв на роз. маïття стилiв i форм, на поєднання
традицiйного i нового.
Принцип iсторизму у зображеннi життя, в осмисленнi суспiльних протирiч,
широке використання фольклору, традицiйних мотивiв та образiв, увага до
особистостi, неординарнiсть сюжетiв, умiння передати колорит певноï
епохи, нацiональна самобутнiсть авторського “я”, ЩЙ
висловлювало власне ставлення до дiйсностi, були засадничими факторами
романтизму, який був представлений такими яскравими постатями, як уже
названi Байрон, Скотт, Гюго, Гофман , як представники слов'янства
А.Мiцкевич, Ю.Словацький (Польща), В.Жуковський, раннi О.Пушкiн,
М.Лермонтов, М.Гоголь, поетидекабристи (Росiя) тощо. В украïнськiй
лiтературi можна видiлити цiлу плеяду поетiвромантикiв В.Забiлу,
А.Метлинського, Л.Боровиковського, М.Шашкевича, С.Писаревського,
М.Петренка, Є.Гребiнку, М.Костомарова, П.Кулiша (останнi
троє реалiзували себе i в прозi) й передусiм раннього
Т.Г.Шевченка.
Творчiсть раннього О.Пушкiна визначало певною мiрою розчарування у
просвiтницьких iдеях торжества розуму, морального дидактизму,
вiдштовхнувшись зокрема вiд “байронiзму” своïх перших
творiв, автор генiальноï поеми “Руслан та Людмила”
утверджує вже у 1820тi рр. у “Кавказькому полоненому”,
“Бахчисарайському фонтанi”, “Циганах”,
“Маленьких трагедiях”, численних лiричних поезiях свою школу
в росiйському романтизмi та у вiтчизнянiй лiтературi загалом.
Це був той нацiонально самобутнiй романтизм iз заглибленiстю у
внутрiшнiй свiт людини, який згодом пiдготував грунт до психологiчного
реалiзму в росiйськiй та й зокрема в iнших слов'янських лiтературах
(Ф.Достоєвський, М.Лесков, А.Чехов, Панас Мирний , i.Франко,
Е.Ожешкотощо).
А тип неординарного героя, вiдкинутого свiтським середовищем часу
(зокрема у поемi “Цигани”), стане своєрiдним
прообразом нiцшеанськоï надлюдини Доби неоромантизму (пушкiнський
афоризм “…ты для себя лишь хочешь воли” визначить
поведiнку деяких персонажiв М,Горького, Л.Андреева, Лесi Украïнки
тощо).
Пушкiн проявив себе i великим майстром у жанрi драматичноï поеми,
власне й драми iдей, де слово домiнує над дiєю, де сама iдея
як першооснова фактiв та явищ не просто домiнує над дiєю, а
й сама є часто об'єктом осмислення, причиною боротьби
антагонiстiв.
Саме про такий тип драми писав значно пiзнiше у “Квiнтесенцiï
iбсенiзму” майстер п'єсидискусiï, англiйський класик
iрландського походження Вернард Шоу, зазначаючи, що загальнолюдськi
питання “стоять поза будьякими установками; саме це надає
ïм вiчного, загальнолюдського значення, i драма , де це все де'
монструється, не залежить нi вiд часу, нi вiд мiсця”.
“Маленькi трагедiï” О.Пушкiна передували в росiйськiй
та украïнськiй класицi вiршованим драмам О.К.Толстого
(”Смерть Iвана Грозного”, “Цар Федор Iоаннович”,
“Цар Борис”, “ДонЖуан”), “Переяславськiй
ночi” М.Костомарова, “Драмованiй трилогiï”
(iсторичним п'єсам “Байда, князь Вишневецький”,
“Петро Сагайдачний”, “Цар Наливай”) П.Кулiша,
“Останнiй ночi” М.Старицького тощо.
Справжнiм новатором в утвердженнi дискусiйноï п'єси
(”сьогоднi нашi п'єси починаються з дискусiй” Б.Шоу) i
в розвитку i становленнi жанру драматичноï поеми в украïнськiй
лiтературi була i є Леся Украïнка, драматургiя якоï
визначається насамперед потужним лiричним струменем i внутрiшньою
гостроконфлiктнiстю, заснованою на протиборствi iдей, переконань,
фiлософських засад, котрi окресленi блискучими афоризмами (саме
афористичнiсть є важливим фактором у вiдображеннi iдейних
свiтоглядних протистоянь у поетичнiй драмi). Давши свiтовi власну,
неординарну модифiкацiю жанру драматичноï поеми (традицiï
Олександра Пушкiна тут є незаперечними), Леся Украïнка на
“екзотичних” темах створила гостропроблемнi
фiлософськопсихологiчнi твори , що порушували загальнолюдськi i
нацiональнi питання, твори, якi виходили далеко за межi свого часу:
бiльшiсть драм Лесi Украïнки, охоплюючи рiзнi сфери й перiоди
свiтовоï iсторiï, виявились багато в чому
прозiрливозастережливими.