Тема громадянського обов'язку в поемi Гоголя Мертвi душi
Весь розвиток росiйськоï лiтератури, особливо лiтератури критичногореалiзму, пов'язане з iм'ям Миколи Васильовича Гоголя. Безперечно те
мiсце, що визначив йому у свiй час ВТ Бєлiнський: Гоголь великий
талант, генiальний поет i перший письменник сучасноï Росiï. У
своïх добутках вiн виступає як письменник-громадянин, жагуче
закоханий у свою краïну, свiй народ, що вболiває про
страждання росiйських людей i вирок, що вимовляє,
крiпосницькоï Росiï
Пафос викриття дворянсько-бюрократичного суспiльства, чиновницько-
помiщицькоï Росiï досяг свого апогею в поемi Мертвi душi . Це
глибоке по думцi, соцiальний суспiльний i iсторичний добуток. писав
Бєлiнський
Iз самого початку Мертвi душi були задуманi в загальросiянинi,
загальнонацiональному масштабi. Гоголь визнавався, що вся Русь з'явиться
в ньому. Але вiн не просто показав росiйську дiйснiсть, а оголив всi
ïï пороки й зобразив цю дiйснiсть у рiзких, сатиричних тонах
Уже в першому томi нацiональноï поеми-епопеï виявляється
контраст мiж гострою критикою дворянського суспiльства, реалiстичною
картиною його розкладання, критикою чиновничье-борократической системи
краïни, тобто всiм цим царством мертвих душ, i пiднесеними, але
трохи абстрактними iдеалами Гоголя. Проблему суспiльного вiдновлення
росiйських нацiй вiн ставить у прямий зв'язок iз внутрiшнiм, моральним
вiдродженням кожноï людини. Такий процес вiдродження негiдника й
хотiв показати письменник. Припряжемо негiдника, говорить Гоголь,
пристроюючи Чичикова до птаха-трiйки, але зробимо так, щоб у ньому
народилася людина, який би усвiдомив низовину своïх цiлей i не
тiльки б переродився сам, а сприяв вiдродженню всiх нацiй, усього
держави
Своє завдання Гоголя письменника й Гоголя-людини вiн також
зв'язував з духовними перетвореннями в Росiï. Дуже рано, ще будучи
учнем гiмназiï, вiн починає готовити себе до високого
цивiльного служiння й вирiшує присвятити своє життя боротьбi
за суспiльне благо
Значна частина лiричних роздумiв автора в поемi Мертвi душi присвячена
питанню про долю й призначення письменника-сатирика. Гоголь активно
бореться за правдиву, високоiдейну художню лiтературу. На початку
сьомоï глави вiн пише про два напрямки, що зложилися у вiтчизнянiй
словесностi. До одному належать письменники, якi не спускаються з
вершини своєï до бiдних i незначних своïх побратимiв i
створюють тiльки звеличенi образи. До iншого ставляться тi письменники,
якi виставляють опукло i яскраво на всенароднi очi характери звичайнi,
повсякденнi, що зустрiчаються на нашоï земноï, часом гiркiй i
нуднiй дорозi. Сам Гоголь вибирає тернистий шлях письменника
росiйськоï дiйсностi, вульгарностi й вiдсталостi росiйського
суспiльства. Вiн переконаний: що автор повинен сказати святу правду
своïм читачам, як би не була вона гiрка Тема громадянського
обов'язку звучить не тiльки у висловленнях письменника, але й у певнiй
цивiльнiй смiливостi, у тiй позицiï, що займає автор,
висвiтлюючи суспiльнi проблеми. Повiсть про капiтана Копейкине не тiльки
продовжує наскрiзну тему всiєï поеми й показує
Росiю мертвих душ, вона як би проливає свiтло на всю поему,
розсовує просторовi рамки зображуваного, дає зрозумiти, що
сваволя, бездушшя, насильство панують у всiй краïнi. викликаючи
опiр i стихiйний протест. Цивiльна позицiя Гоголя визначений чiтко й
просто: вихiд один бунт. Ця ж позицiя письменника пiдтверджується
й оповiданням про подiю, случившемся в селi Вшиваючи пиха, де селяни,
доведенi до розпачу утисками, знесли з особи землi земську полiцiю й
убили засiдателя Дроблячи. Для Гоголя це вбивство акт справедливоï
вiдплати
Iстиннiсть, цiннiсть цивiльноï позицiï Гоголя в тiм, що вiн не
тiльки любить свою батькiвщину, але й ненавидить всiх ïï
ворогiв: помiщикiв, царських чиновникiв, всiх тих, хто тримає Русь
у крiпак i духовнiй кабалi. Те серце не навчиться любити, що утомилося
ненавидiти, писав в одному з вiршiв росiйський поет К.А.Некрасов. А
Гоголь свою святу любов до батькiвщини проповiдував ворожим словом
отрицанья.
Iснує розхожий штамп: головна струна творчостi Гоголя — смiх
крiзь сльози. I смiх, i сльози викликанi потворним суспiльним
устроєм у Росiï. Це вкрай поверхневий погляд на речi,
насправдi всi набагато глибше. Сльози викликанi насамперед тим, що
Гоголь уболiває про людську душу. Його хвилює питання про
те, який людина, яка його душа. Все життя Гоголь шукало iдеальноï,
прекрасноï людини з гiдноï, не розбещеною користю душею. Мрiя
про таку людину пронизує всю творчiсть Гоголя
Уперше зустрiчаємося ми iз цiєю мрiєю в Вечорах нахуторi бiля Диканьки. Гоголь шукає живоï людини в природному
середовищi, в атмосферi соборностi. Не випадково мiсцем дiï є
те ярмарок, те украïнське весiлля, то шинок. Мир Гоголя в Вечорах
яскравий i багатобарвний, вiн убрав у себе фарби степу, небо, селянськi
хати. На прекраснiй землi живуть прекраснi люди. Не випадково всi
героï або поети, як Левко, або живописцi, як Вакула . Образ
вiльного козака Данили Бурульболка з Страшноï помсти багато в чому
передує Тарасовi Бульбе, колосовi з iстинно живою душею, готовому
до самовiдданостi й боротьби за Батькiвщину. Повiстьь про дв
миргородських помiщикiв багато в чому є пародiєю на Тарас
Бульбу. Гоголь протиставляє два мири — козацькоï
вольницi, що гуляє в днiпровських порогiв, i обрезклих, давно
зотлiлою душею Iвана Iвановича й Iвана Никифоровича. У тiм свiтi б'ються
за Христову вiру, за честь i волю — у цьому сваряться через буру
свиню й рушницю, що не стрiляє. Гоголевi гiрко вiд такого
страшного контрасту мрiï й дiйсностi, вiн залишає Миргород з
думкою: Нудно жити на цьому свiтлi, добродiï!. Так, нудно жити на
цьому свiтлi, де не знайти живоï душi
А от повiстьь про дв старосвiтських помiщикiв, здавалося би погрязших у
побутi, у солiннях i вареннях, у поïданнi пирiжкiв, в фаворитках-
кiшечках. Але у всьому цьому мотлоху Гоголь знаходить свiй бажаний алмаз
— людську душу. Адже Пульхерия Iванiвна, умираючи, думає не
про кого-небудь, а про Панаса Iвановичевi; той у свою чергу
вiдгукується на ïï заклик, незважаючи на те що вiн
виходить iз могили. Ця лiтня пара зберегла, незважаючи нi на що, любов,
спогади юностi, а виходить, i живу душу. А це для Гоголя саме головне.
Улюбленою картиною письменника було полотно Карла Брюллова Останнiй день
Помпеï — iсторiя людей, що не втратили людського
достоïнства перед особою грiзноï небезпеки, що не втратили
любовi й жалостi до ближнього свого. Це втiлення великоï,
вiчноï мрiï Гоголя про доконану, прекрасну людину. Вiн шукав
цiєï людини скрiзь: в Старосвiтських помiщиках i -Миргородi,
в Тарасовi Бульбе i Сорочинской ярмарку. ПРО Мертвi душi Гоголь писав
Данилевському: Мертвi душi — переддень небагато блiдiше
тiєï великоï поеми, що будується в менi й
дозволить нарештi загадку мого iснування.
Прагнення показати всю Русь спонукало Гоголя об'ïхати разом iз
Чичиковим неозорi росiйськi простори; всi границi — i iсторичнi, i
географiчнi — у поемi розсунутi. Не автор героя, а герой веде
автора, i скрiзь, де б не виявився Гоголь, випливаючи за Чичиковим, вiн
з усiєю пристраснiстю своєï душi шукав iдеальноï
людини. Шукав, але знаходив лише Плюшкиних i Собакевичей, дам просто
приємних i приємних у всiх вiдносинах, служителiв Фемiди й
городничих. Жуковський, прочитавши Мертвi душi, сказав: Забавно й
боляче. Боляче вiд всiх пошлостей, низостей, що нагромадилися на Русi
А вуж вульгарностi й низькостi Гоголь умiв висмiювати, як нiхто iнший,
використовуючи разнообразнейшие прийоми: iронiю, гротеск… Чого
коштує тiльки одна дорожня скринька Чичикова — вес-те в нiй
розкладене по поличках: i схоплена десь афiшка, i французьке мило, i
мереживнi хусточки. Не видно тiльки одного — грошей. Вони
прихованi хитро — адже скриньк-те з подвiйним дном. У скриньцi, як
у дзеркалi, вiдбивається весь Чичиков — шахрай, людина з
подвiйним дном, у якого все заздалегiдь розраховано, обчислено, людина,
цiлком захоплений спрагою збагачення, меркантильною iнтересом, людина,
що погубила свою душу. Але все-таки Чичиков виглядає бiльше живим
на тлi помiщикiв: Манилова, Коробочки, Ноздрева, Собакеви-ча, Плюшкина.
У зображеннi помiщикiв перо Гоголя нещадно. Отут i мовцi прiзвища, i
деформацiя людських осiб, i деталi iнтер'єра, якi говорять нам про
хазяïна бiльше, нiж його портрет i вчинки, i зоологiчнi порiвняння.
Справдi, кожний з помiщикiв нагадує яка-небудь тварина
Про Собакевиче Гоголь прямо говорить, що вiн схожий на середньоï
величини ведмедя; Манилова характеризує така фраза: Замружився, як
кiт, у якого пощекотали за вухом, на собаче в Ноздреве вказує опис
його на псарнi: Ноздрев був серед них зовсiм як батько серед сiмейства.
Крiм того, кожний помiщик має свою характеристику: Коробочка
— дубинноголовая, Ноздрев — iсторична людина, Собакевич
— людина-кулак, Плюшкин — дiра на людствi. Дрiб'язковiсть,
низькiсть i вульгарнiсть кожного персонажа пiдкреслюються ще й
iсторичним тлом. Iсторiя присутня скрiзь: i в iменах дiтей Манилова, i в
портретах Багратiона й Маврокордато у вiтальнi Собакевича, i в невiдомо
що як появились у Коробочки портретi Кутузова
Але ж крiм помiщикiв є ще й мiсто NN. а в ньому —
губернатор, що вишиває шовком по тюлi, i дами, що хвастають модною
тканиною: Всi лапки так вiчка, вiчка так лапки, i храм Фемiди, i Iван
Антонович Кувшинное рило, i цiлий ряд чиновникiв, що проïдають i
програють у преферанс своє життя. Все мiсто захоплене iнтригою,
процесом продажу невiдомих мертвих душ i збунтований допитливими дамами.
I отут^-те виявляється, спливає на поверхню все, що ранiше
було сховано. Усе раптом вiдшукали в собi такi грiхи, яких навiть i не
було. Виявляється, що чиновники грабують скарбницю, що ъ
губернiï панує сваволя, а в мiськiй в'язницi сидить мiсцевий
пророк, що пророкує явище Антихриста. Море страху, що охопило все
мiсто, колишеться, росте, i пiд його впливом починають рости всi страхи,
обуревающие людей з давно зотлiлими душами
И Чичиков з херсонського помiщика перетворюється в делателя
фальшивих асигнацiй, у капiтана Копейкина, у Наполеона. I от отут-те й
починає грати рясне iсторичне тло, так ретельно виписаний Гоголем.
Iсторiя ввiйшла в поему в образi Наполеона, якого чиновники ледве було
не довiдалися в Чичикове, i стала пародiєю на теперiшню iсторiю. I
вiд цього ще пiдлий, ще мелочней здаються нам турботи цих людишек, якi
хоча й iснують, але насправдi давно вмерли
Де ж вона, живаючи людська душа? Де вiн, iдеальна людина, здатний
боротися за свою душу, за своє щастя?! Ця людина — капiтан
Копейкин, опора росiйськоï вiйни 1812 року, винесший цю вiйну на
своïх плечах. Коли вiн виявився як би викресленим зi спискiв життя,
те не впав духом, не опустився, а продовжував боротися за себе: його
вiдхiд у розбiйники — протест проти мертвих душ — батькiв
батькiвщини, отрекшихся вiд нього й тим самим подписавших собi смертний
вирок. Жорстока iронiя полягає в тiм, що iстинно живими
виявляються в поемi душi саме померлi, — селяни, купленi
Чичиковим. У ïхнiх образах почасти реалiзується думка Гоголя
про будiвельникiв, орачiв, умiльцiв, авторах жвавого слова, у яких
втiлюється той iстинно росiйський дух, визнаний Гоголем за атрибут
живоï душi, той дух, що ми зустрiчаємо й у Селифане, що
почухує в потилицi, — iстинно росiйському жестi й характерi.
Всi цi Степани Пробки, Григорiï Неуважай-Корито, Абакуми Фирови i
є iстинно живими. Абакум Фиров! ти, брат, що? де, у яких мiсцях
валандаєшся? Чи занесло тебе на Волгу й полюбив ти вiльне життя,
приставши до бурлак? Вслухайтеся в цi рядки. Начебто вiдгомони Тараса
Бульби повели пером Гоголя. Начебто стихiя XVII столiття ввiрвалося в
меркантильне й дробовий XIX столiття, принесла iз собою широкий розгул
козацькоï вольницi й, пожвавивши мертвих, пожвавила й живих, якi
давно вже вважалися мертвими, хоч i iснували. Чичиков, глянувши на
список, викликнув: Панотця моï, скiльки вас тут понапичкано! що ви,
серцевi моï, поробляли на столiттi своєму? як перебивалися?
Звiдки це в реалiстi Чичикове? Чичиков шахрай, але шахрай якийсь дивний,
iз заскоками, з вiдхиленнями в чисто росiйську сторону. Про це говорить
i його сварка з товаришем по службi на митницi в самий вiдповiдальний
момент мiльйонноï справи, i любов до губернаторськоï дочки, i
пасажi на балi
Отут-те й замислюється автор про те, наскiльки мертвi цi мертвi
душi, замислюється про Коробочку. чиТочно Коробочка коштує
так низько на нескiнченних сходах людського вдосконалювання? А не Пульхе-
рия чи Iванiвна це, що пiшла пiсля смертi свого Панаса Iвановича в
блинци й котлетки, у пух i перо? Гоголь правий, пiдозрюючи в мертвiй
душi iскру божию.
При вiд'ïздi з мiста Чичиков зустрiчає похорони прокурора, i
виникає в Гоголя питання: А навiщо жив прокурор? Навiщо вiн умер?
Це питання — навiщо? — змушує Гоголя замислюватися над
Собакевичем, побачити теплий вогник в очах Плюшкина, запитати: А є
чи душу в Коробочки? Нiколи жоднiй людинi Гоголь не вiдмовляє в
правi на живу душу, з надiєю вдивляється в кожне особа
Знайти живу душу допомагає Гоголевi Рус-трiйка, що вiчно мчиться
кудись у своєму невблаганному, якiмсь космiчному русi
Образ дороги, вiчного руху невипадковий. На питання, яка душа має
право називатися живий, Гоголь вiдповiдає: Тiльки та, котра готова
любити, страждати й удосконалюватися, тiльки та душа, що готова до
самовiдданостi, а не та, котра загрузла в накопиченнi, має право
називатися живий. I Гоголь вiрить, що на безкрайнiх просторах вiчно, що
мчиться кудись Рус-трiйки, може зародитися така душу!
