Основи формування особистостi християнина

Свiдчити про вiру — борг нашого життя. Тому що в християнина в
життi є особливий борг — i це не заняття якою-небудь
професiєю, але вiра: свiдчення про вiру, свiдчення про вiру в
рамках свого способу життя. Iснує сiм'я, iснує професiя, але
основний борг — це свiдчення про вiру. Для цього ми й були
вибранi. Проповiдуючи Iоанн Хреститель возвещал, що наблизився
порятунок, i тим виявив його людям. Те поводження, до якого нас ставить
за обов'язок нашому християнському боргу, ми можемо зрiвняти з його
проповiддю. У ньому знаходить своє вираження наша особистiсть:
головне в нас — не те, що ми священики, або ченцi, або робiтники,
або батьки сiмейства, а те, що ми — християни, чим би ми не
займалися. Ми затверджуємо, що порятунок уже дiє серед
людей, виявляючи його й свiдчачи про нього перед всiма

И, як менi представляється, основнi моменти християнського життя, нас що характеризують, такi:

1. Христос є порятунок, що є присутнiм в iсторiï й
iснуваннi

Вiра у вiдривi вiд життя марна й втрачає свiй змiст. Точно також
життя без вiри суха й позбавлена змiсту, кiнцевоï мети, який
пiдпорядковано все. А вiра складається у визнаннi того, що Iсус
Христос — порятунок присутнє в iсторiï й iснуваннi.
Присутнє настiльки ж реально, як дружина або чоловiк, мати або
батько, друзi, колеги по роботi, подiï, про якi пишуть газети, хоча
про присутнiсть Христа жодна газета не пишеться

Порятунок чекає нас не тiльки в життi вiчноï: воно
охоплює собою всього людини, у цьому життi й у життi
майбутньоï, на землi й на небi. Тим бiльше що небо — це явище
iстини земний. А земна iстина — Христос, як говорить святий Павло
в посланнi до Колоссянам, тому що всi Ïм коштує (Кiл. 1,17) .

У Христi — вичерпний змiст прозорого неба в цей вiтряний вечiр,
моєï особистостi, усiх нас, усього миру. Затверджувати, що
Христос є порятунок, — значить начертати шлях, на якому все
повинне здiйснитися й вiдбутися

Нам був даний час, щоб ця вiра, ця свiдомiсть, вiдчуття присутностi
Христа дозрiли внас.

Христос в iсторiï подiбний до ранкового сонця, подiбний до зорi. I
людина, що нiколи не видали сонця, що завжди жив у ночi, застиг би в
здивуваннi, бачачи, як займається зоря. Обрису предметiв ставали б
яснiше, залишаючись, однак, ще розпливчастими й неясними. I навiть якби
ця людина не могла уявити собi сяйва сонця в зенiтi, вiн все-таки вiдчув
би, що вiдбувається щось надзвичайне, що зоря — це початок:
початок дня

Земля, земне iснування, iсторiя — для християнина як би початок,
зоря того дня, для якого ми створенi богом

Християнський досвiд переживання тоï ночi, у яку зануренi люди, що
пiзнають всi як би наощупь, стає початком пiзнання того, що
надає змiст всьому сущому. I самий очевидний доказ тому — це
те, що змiстом виявляється наповненоï навiть наше
повсякденне, буденна життя. Навiть рутину повсякденного iснування
виконується радiстю й величчю

Все це знаходить своє вираження в християнському вчинку, що мовою
Церкви називається жертвопринесенням . И тут
уже не iснує подiлу на мале й велике, але все прагне звернеться в
нескiнченне багатство спiлкування iз Христом. Переконатися, що це не
просто слова, але життєвий досвiд, — значить покласти
початок пiзнанню того, що є Воскресiння , новий мир, що почав
вiдтепер своє iснування

Це не виходить, що зникли слабостi й грiх, але розпачу вже немає
мiсця й людина може поступово переборювати все зло, з яким вiн
зiштовхується

Коли учнi прийшли до Iсуса й запитали Його: Ти чи Месiя або очiкувати
нам iншого? , Вiн вiдповiв пророцтвом iз Книги Исаии: Слiпi прозрiвають,
i глухi чують (Лк. 7,20.22) . Це була звiстка, зрозумiла смиренним, вона
не була призначена спецiально для хитрунiв i премудрих, хоча була
доступна всiм. Почалося лiто Господне сприятливе: божественна звiстка
була надiєю, вона вiдкривала можливiсть зробити святом все земне
життя людини

Таким чином, основним значенням для особистостi християнина
володiє жива свiдомiсть, що порятунок i звiльнення — поняття
рiвнозначнi — знаходять вiдповiдь у реальностi, що вже є
присутнiм у людському життi, — у Христi Протилежнiсть цьому
— прагнення шукати порятунку, тобто змiсту власноï дiяльностi
й дiяльностi iнших людей, змiсту часу й працi, у чому-небудь, створеному
людськими руками. Це вiдбувається з нами тодi, коли, наприклад, ми
скаржимося, що нашi мрiï або розрахунки не про здiйснилися. Ми
розчарованi, тому що покладали надiю тiльки на людськi сили. наприклад,
в епоху фашизму багато хто дiйсно вiрили в Гiтлера як у божество, можна
навiть сказати, боготворили його. Те ж саме ставиться до людей, якi
вважали або вважають своïм рятiвником Ленiна або будь-якого iншого
вождя. Тому що вождь є втiлення iдеологiï, що
проголошує надiю на справу рук людських

Така альтернатива християнству, i це точка зору миру . Християнин не
може роздiляти цю точку зору, тому що по самiй природi своєï
християнин не приемлет мирських надiй

2. Дiюча присутнiсть Христа в Церквi

Дiюча присутнiсть Христа в Церквi реалiзується в громадi вiруючих,
тобто в Церквi. У тiй Церквi, що заснував Христос: з
iєрархiєю, єпископами й таïнствами, у яких
полягає все життя, тому що таïнство — це сфера, де
формується все життя християнина

Отже, покладати свою надiю на Христа, бачити в ньому свiй порятунок
значить оцiнювати свою надiю в рамках християнськоï громади: у тiй
частинi Церкви, до якоï ми належимо, бути може, маленького й
непоказного, маленького й повного недолiкiв, оскiльки вона
складається з таких же людей, як ми, але — якщо вона вiрна
iєрархiï, що зберегла апостольську наступнiсть, —
незмiнно є частиною всiєï Церкви й знаменням шляхи

Тому iз зовнiшньоï точки зору вираження вiри — це творення
громади й життя в громадi, а громада — збори людей, якi визнають
Христа порятунком i, отже, перебувають усерединi всiєï
Церкви, керованою iєрархiєю. Визнають Христа порятунком: не
порятунком душi, але порятунок життя теперiшньоï й майбутньоï,
шляхом i метою: кiнцевим призначення людини

Протилежнiстю цьому другому основному моменту формування особистостi
християнина була б вiдомiсть спiлкування iз Христом до спiлкування з тим
Його образом, що являє собою створення нашоï уяви:
iндивiдуалiстичне вiдношення до абстрактного образа, єдиною
конкретною характеристикою якого були б винятково слова Євангелiя
в ïхньому тлумаченнi кожною людиною або ким-небудь iз екзегетов.

Навпроти, присутнiсть Христа є в досвiдi Церкви, у рамках громади,
до якоï належить людина й значення якоï, отже, полягає в
тому, що вона зв'язує нас iз усiєю Церквою й вiдкриває
ïй. Це досвiд церковного життя там, де ми перебуваємо: у
парафiяльнiй громадi, в унiверситетi, на фабрицi, у нашiм кварталi,
вучреждении.

3. Усвiдомлення вiри як плода зустрiчi

Усвiдомлення сутностi вiри й, отже, сутностi Христа; живе усвiдомлення
цiнностi нашоï єдностi, нашоï причетностi, iнакше кажучи
— Церкви не є результатом умоглядних мiркувань або
дослiджень. Це плiд зустрiчi .

Зустрiч — це спiлкування з особистiстю або громадою, що
представляється нам настiльки справжнiм, що воно вражає нас,
як спалах свiтла, i призиває нас до нового, бiльше щирого життя

Завдяки цiй зустрiчi вся значимiсть вiри й Церкви як iсторичноï
реальностi починає знаходити конкретнi риси й уже не
представляється чимсь абстрактним i вiдверненим, так що все наше я
повинне зробити вирiшальний вибiр. Тому коли особистостi кидається
виклик, вона усвiдомлює, що мова йде об всiєï неï
життя

И якщо це не так, якщо мова йде не про вирiшальний вибiр, виходить, вiра
ще не вiдкрилася людинi, але можна говорити тiльки про його знайомство з
релiгiйними обрядами й про пасивну участь вних.

Парадоксальним образом можна сказати, що християнство — це не
релiгiя, це життя

Протилежнiстю цьому факторовi, що характеризує формування
особистiсть християнина, є iдентифiкацiя особистiсних вiдносин iз
Христом i iз Церквою iз запропонованими обрядами замiсть повноï
самовiддачi, начебто ба Христос i Церква є щось стороннє
нашому iснуванню, тодi як насправдi, якщо зачiпається моє я
, те це впливає на все моє поводження й визначає його.

Це й називається цiлiснiстю, тодi як ïï протилежнiсть
— фрагментарнiсть — зводиться до виконання обрядiв або
порожньоï видимостi соцiального життя

Насправдi Христос для мого особистого життя є всi, а досвiд Церкви
— це мiй цiлiсний суб'єктивний досвiд. Христос i Церква
— це для мене порятунок, а я увесь час той самий, коли ïм i
п'ю, бодрствую й сплю, живу й умираю, як говорить святий Павло; коли
вчуся, працюю або займаюся чим би те не було

Христос i Церква надихають i визначають все моє поводження, що б я
не робив. Тому зустрiч — це подiя , що прагне обновити всi
моï вiдносини з речами й людьми й саме моє вiдношення до
своïх грiхiв

4. Конструктивнi вiдносини в громадi як шлях до твердження Iншого


Ця глибока спрямованiсть ставить своєю метою створення сукупностi
рiзних людських вiдносин з усiма людьми, але насамперед з тими, кому ця
спрямованiсть також властива, тобто зi членами християнськоï
громади

Так громада, залишаючись приналежноï до середовища, де вона
iснує, стає сферою реалiзацiï нових людських вiдносин,
вiдносин бiльше гуманних, основний закон яких — милосердна,
дiяльна любов

Любити — значить прагнути затвердити у вiдносинах не себе, а
iншоï людини. Тому що затверджувати iншого — значить
зростати, удосконалюватися. На практицi милосердна любов
виражається в увазi до особистостi iншоï людини, у прагненнi
ввiйти в його положення, щоб взяти на своï плечi, разом з iншими,
його проблеми й турботи

Так, що народжується громада, стає джерелом нескiнченно
рiзноманiтних iнiцiатив i починань. Завдяки ïм певна частина
суспiльства стає по-людськи бiльше притягальноï, Так,
народження дитини в одного й членiв громади стає щирою радiстю для
всiх, шлюб двох членiв громади також стає святом для всiх iнших.
Хворим там виявляється допомога, а якщо одна сiм'я втрачає
даху, те це стає проблемою всiєï громади, наскiльки це
можливо при збереженнi волi кожного. I я говорю не про iдеал, а про те,
що вже робиться в християнськi громадах

Завдяки вже, що змiнилися в громадi реальностям, людського життя
мiняється мир i суспiльство. Але варто пам'ятати, що
справжнє вiдновлення може мати своïм джерелом лише те, що
лежить поза людиною. Це Iнший , що радикально вiдрiзняється вiд
нас. Це благодать присутностi Христа, пiзнавана й улюблена в
таємницi Церкви Його. Благодать, що щодня втiлюється в
церковнiй громадi, у тiм середовищi, де живе людина

Протилежнiстю цьому четвертому факторовi є моралiзм

Переконання, що можна бути праведним, дотримуючись певних правил
поводження, творячи добро, як те пiдказує iнстинктивне почуття
самоï людини або його власне судження, через голову ближнiх

Ближнiй — це насамперед той, кого Христос поставив поруч iз нами.
Немає ближнього, котрий значив би для нас бiльше, нiж тi, хто так
само, як i ми, визнають Христа порятунком: тобто нашi брати по громадi

Завдяки ïм, завдяки людському досвiду громада на всьому його
протязi, людина знаходить здатнiсть стати бiльше гуманним, бiльше
праведним, жваво вiдгукуватися й на потреби тих, хто коштує поза
громадою, на потреби всього суспiльства, особлива увага в якому повинне
бути звернене на бедних. Це як би камiнь, що падає в ставок i вiд
якого в усi сторони розбiгаються концентричнi кола. Однак вiд
вихiдноï точки вiдмовитися неможливо. А ця вихiдна точка —
тi, кого Христос ставить поруч iз нами, ставить поблизу нас: нашi брати
по вiрi

Для моралiзму вихiдна точка — це власне судження або намiр
суб'єкта 5. Громада — зосередження вiри у свiтi

Як я вже сказав, християнська громада, будучи зосередженням вiри,
iснує усерединi суспiльного органiзму: вона iснує у свiтi,
є частиною даного миру й суспiльства, i живе всiма ïх
проблемами

Вона робить всi або безпосередньо, дiючи як єдине цiле, або
виховуючи своïх членiв так, щоб кожний з них мiг з повною
вiдповiдальнiстю дiяти особисто.

Тому знаменням живоï християнськоï громади є або
ïï особиста участь у рiшеннi всiх суспiльних проблем, або
особиста участь у ньому кожного з ïï членiв, у свiдомостi вiри
в Христа й своєï приналежностi Кцеркви.

Тут варто пiдкреслити два основних моменти

Насамперед — це те, що рiшення будь-якоï проблеми є
помилковим i iлюзорним, якщо воно вiдзначено зневагою до цiнностей,
исповедуемим церковною громадою, цiнностям, якими вона живе: церковному
поданню про людину й про змiст iсторiï

По-друге, свiдомiсть приналежностi до громади, свiдомiсть нашоï
єдностi, нашоï спiльностi — це свiдомiсть, що
визначає поводження християнина навiть тодi, коли вiн
зiштовхується iз дрiбними й великими суспiльними проблемами
поодинцi. Громада — це iдеальна крапка вiдлiку, що просвiщає
свiдомiсть християнина, що прагне дозволити проблеми, що встають перед
ним, або дiючого разом з iншими людьми доброï волi

Протилежнiсть цьому п'ятому основному моменту двоïста

З одного боку, це подання про християнське життя як про щось замкнутому,
що не робить впливу на громадське життя, тобто безвiдносно до того
оточення, у якому живе людина

З iншоï сторони можна звести вплив вiри й Церкви на особистi вчинки
людини в соцiально-полiтичнiй сферi до внутрiшнього iмпульсу, до
простого натхнення, як якби досвiд церковного життя викликав би в людини
iнтерес до соцiальних проблем i допомагав би йому етично осмислювати
ïх, але не давав би йому можливостi впливати на них рiшення

Сьогоднi це дуже важливо. Наприклад можна почути: Завдяки
Євангелiю я звертаю увагу на бедних , i це, безумовно, так. Але
якщо цим справа й закiнчується, виходить, Євангелiє
обмежується лише етичною, моралiстичною стороною проблеми. Однак
Євангелiє формує також судження й поводження тих, хто
зiштовхується iз проблемою бiдностi

У якiмсь мiстi проводилася конференцiя на тему: Християнин i марксист .
Хто є щирий християнин? Той, хто хоче домогтися справедливостi для
бедних. Хто є марксист? Той, хто хоче домогтися справедливостi для
бедних. Отже, сучасний християнин повинен бути марксистом. Такий був хiд
мiркувань, досить розповсюджений в останнi роки. Одна бабуся, що була
присутнiм на конференцiï пiдняла руку й робко запитала: Але тодi в
чому ж ïхнє розходження? Що Виступав, на мить розгубившись,
вiдповiв: Християнин бачить у бедних Христа, а марксист нi .

Над цим епiзодом варто серйозно задуматися. Якщо Христос не
визначає наш пiдхiд до життєвих проблем, виходить, Вiн
— плiд нашоï фантазiï. Тому дуалiзм, вiдповiдно до якого
людина з одного боку, є вiруючоï- християнином, а з iншого
боку — громадянином або полiтичним дiячем, — це, на мою
думку, одне iз серьезнейших оман сучасностi. Багато з людей, що прийняли
хрещення, живуть подвiйним життям: вони християни у певнi моменти життя,
коли мова йде про виконання запропонованих обрядiв, а в iнший час вiра
ïх залишається в найкращому разi розпливчастим етичним
устремлiнням. У всiх iнших життєвих обставинах християнин —
така ж людина, як iншi .

Однак чудо, чинене у свiтi вiрою й пiдтвердження, що знаходить
своє, у досвiдi справдi общинного життя, наповнює собою все
життя, творить нового суб'єкта, нове утвiр . I вся дiяльнiсть
новоï людини, його судження про навколишньому, його бачення
iсторiï й миру, його взаємини з iншими людьми i його вчинки
не можуть визначаться вiрою

Вiра наповнює все життя й визначає наше поводження щодня.

Висновок

Я думаю, що п'ять перерахованих факторiв формування особистостi
християнина й п'ять факторiв, ïм протилежних, можуть допомогти на
стать на шлях живого й активного християнського життя й усвiдомити себе,
з одного боку, грiшними людьми, а з iншого боку — синами нашого
часу

Для нового життя потрiбна тiльки благодать i духовна вбогiсть, тобто
потрiбно усвiдомити, що Христос є присутнiм вмире.

Адже святi — це тi, хто провидить Промисел Божий, тобто
присутнiсть Христа, i, випливаючи йому, намагається сприяти благу
людства — його щирому кiнцевому призначенню. У той час як всi
iдеологiчнi системи в основу творення кладуть розбрат i насильство, чудо
перетворення мирно вiдбувається в життi кожноï людини, що
цiлком вiддається церковного життя Тисячу рокiв тому людина
пересувалася на спинi мула й мiг бути набагато бiльше людяна й щасливим,
чим людина, що сьогоднi борознить небо на бортi реактивного лiтака. До
прогресу треба прагне, але благо людини не обов'язково збiгається
з технологiчним розвитком цивiлiзацiï, що, навпроти, може руйнувати
людськi цiнностi. I в дiйсностi, воно створило вже величезну кiлькiсть
засобiв, що вiдчужують людини в тiй мерi й у той момент, коли вiн
має владу й могутнiстю

Головна проблема — це боротьба за людянiсть людини, за проходження
його своєму щирому призначенню. Завдання християнськоï
громади складається у вихованнi в ньому вiри. Це кращий спосiб
формування особистостi людей, що поставили б технiчнi досягнення на
службу людинi. Говорячи Так приидет Царство Твоє , ми молимо про
порятунок усього людського, що є вмире.

Такий iдеал, а iдеал є протилежнiсть мрiям i утопiï —
створенням людськоï уяви. Iдеал в остаточному пiдсумку робить
бiльший або менший вплив на кожний крок людського шляху. Тому iдеал
— це саме конкретне iз усього, що iснує

Цей iдеал — вiра, у якiй все наше життя