Iдейно-тематичний змiст трагiкомедiï Мартин Боруля

Трагiкомедiя Мартин Боруля написана в 1886 р., пiд час новочеркаського
заслання. Цим твором Iван Карпенко-Карий сатирично викриває
тогочаснi суспiльнi порядки бюрократизм, судову систему, засновану на
хабарництвi. В основi сюжету справжнiй факт: багаторiчне клопотання
батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально вiдновити
втрачене предками дворянство. Цiкавi мiркування про свого героя висловив
уже на схилi лiт сам автор: Згадую Борулю, хоч люди смiються з нього, бо
ïм здається, що вони не такi чудаки, як Боруля, а коли
гарненько придивитися, то й смiятися нiчого: хто б не хотiв вивести
своïх дiтей на дворянську лiнiю, щоб вони не черствий кусок хлiба
мали?!
Жанровi й стильовi особливостi. Ця позицiя I. Карпенка-Карого дуже
цiкава, бо орiєнтує читача побачити в комедiйних ситуацiях
не такi вже й смiшнi сторони дiйсностi, як i в Ревiзорi М. Гоголя: Над
чим смiєтесь? Над собою смiєтесь. Саме цей гоголiвський смiх
крiзь сльози й визначає пафос твору I. Карпенка-Карого. Звiдси й
жанрова особливiсть цiєï пєси трагiкомедiя.
Сюжет твору (своєрiдна, яскраво нацiональна версiя вiдомоï
комедiï Мольєра Мiщанин-шляхтич) становлять гумористичнi
сцени з життя заможного хлiбороба Мартина Борулi, який домагається
втрачених дворянських прав. Щоправда, у Мольєра моралiзаторство
має абстрактно-повчальний характер, а в Карпенка-Карого воно
спрямоване проти конкретних побутових i соцiальних явищ, поданих у
нацiональному художньому зрiзi. У цьому, до речi, одна iз суттєвих
вiдмiнностей мiж творами класицизму (Мiщанин-шляхтич) i реалiзму (Мартин
Боруля).
На вiдмiну вiд Пузиря (Хазяïн), Калитки (Сто тисяч ) Мартин Боруля
не труситься за кожну копiйку, не знущається з бiднiших за себе,
але вiн, як i мольєрiвський Журден, у своєму прагненнi
офiцiйно стати дворянином, по сутi, утрачає здоровий глузд.
Боруля намагається завести у своєму домi дворянськi порядки.
Комiзм тут досягається через разючу невiдповiднiсть мiж давно
усталеним способом життя се-лянина-хлiбороба й омрiяною панською
шляхетнiстю.
Зокрема, Мартин Боруля:
наказує i собi, i членам родини довго спати, хоча вiд спання йому
нудно, та й боки болять;
планує розвести собак i ïздити на полювання;
хоче вiддати доньку Марисю за благородного, який потiм через кумедне
непорозумiння тiкає вiд неï; Кадр iз фiльму-вистави
намагається прилаштувати сина на благородну Мартин Боруля. У ролi
чиновницьку посаду, проте Степана звiльняють; Мартина Борулi Г. Юра
прагне офiцiйно оформити своє шляхетне походження, але
зясовується, що в документи закралася фатальна для нашого героя
помилка (запис зроблено на прiзвище Беруля, а не Боруля).
Усi починання Борулi, спрямованi на досягнення примарного щастя,
завершуються поразкою. Iнакше й бути не могло, адже для Борулi
дворянство це те, чим можна зовнi прикрити своє мужицьке
походження, йому не доступнi поняття духовнiсть, культура, освiченiсть,
шляхетнiсть, етика. Автор саркастично змальовує цю рису героя в
епiзодi, де вiн наказує дружинi Палажцi навчитися, як подавати чай
i каву благородному гостю: Ну, годi! Сiдай, душко! Омелько привезе
самуварь, чаю, сахарю i кофiю. Чай я пив i знаю, як його настановлять,
то сам тобi розкажу; а кофiю не знаю, як роблять. Пiди ти зараз до
Сидоровички вона зна i повчися в неï. I розпитай гарненько, як його
роблять i коли його подають: чи до борщу, чи на нiч? Смiх крiзь сльози
викликає й епiзод, у якому Боруля намагається зруйнувати
добрi народнi звичаï:
М а р и с я. Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!
М а р т и н. Марисю, скiлько раз я вже тобi приказував, не кажи так по-
мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому Ти цими словами, мов батогом, по
уху мене хльоскаєш.
М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.
М а р т и н. Он як Степан каже: папiнька, мамiнька
С т е п а н. Або: папаша, мамаша.
М а р т и н. Чули: папаша, мамаша треба так казать, як дворянськi дiти
кажуть.
М а р и с я. Я так i не вимовлю.
М а р т и н. Привчайся: ти на такiй лiнiï.
Узагалi Марися найбiльш стiйка до змiн, бо має мiцну моральну
основу, вона намагається зберегти своє щастя, ïй
панське життя, яким марить батько, нi до чого. Справдi, Мартин Боруля
виховував своïх дiтей у дусi здоровоï народноï моралi,
про що свiдчать Марисинi слова: Перше батько казали, що всякий чоловiк
на свiтi живе затим, щоб робить, i що тiльки той має право
ïсти, хто ïжу заробляє.
Повною протилежнiстю Марисi виступає ïï брат Степан: вiн
прагне добутися чиновницькоï посади не стiльки шляхом якихось
iнтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею,
скiльки обманом, хитрiстю себто так, як у чиновницькому колi було
заведено. I батько навчає, як вижити в цiй прогни-лiй системi: Ну,
тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цiлує Степана). Слухай
старших, виписуй почерка, завчай бумаги напамять трись, трись меж людьми
i з тебе будуть люде!
Сумною тональнiстю забарвлена картина, у якiй батько радить синовi
порвати з другом дитинства Миколою, бо вiн тепер, як Борулi
здається, уже нерiвня ïхньому роду: Ти, сину, не дружи з
нерiвнею, краще з вищими, нiж з нижчими. Яка тобi компанiя Микола? Мужик
одно слово, а ти на такiй лiнiï, трешся мiж людьми iнчого колiна
глянь на себе i глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти
канцелярист!
Яскравий сатиричний персонаж повiрений Тренделєв. Його
спецiалiзацiя махiнацiï з документами, вiн уособлює
бюрократичне суспiльство, морально звироднiле й охоплене
корупцiєю. Письменник постiйно мав справу з такими дiлками,
працюючи чиновником, добре знав ïхню психологiю, а тому зневажав до
глибини душi. Характери в драматичних творах розкриваються через дiалоги
чи монологи.