Пiгмалiон це блискуча комедiя

”Пiгмалiон” це блискуча комедiя, але комедiя не стiльки
розважальна, скiльки соцiальна. Недарма сам драматург зазначав у
передмовi, що вона є “iнтенсивно i навмисно
дидактична”. Просто саме мистецтво, на думку Шоу, “не може
бути iншим”. Розвиток драматичного конфлiкту
“Пiгмалiона” вiн свiдомо завершує вiдкритим фiналом,
аби у глядача не виникло думки,” що справу вже зроблено i проблеми
вирiшенi за нього самим драматургом”.
Адже театр Шоу iнтелектуальний, вiн мусить привчати людей мислити,
“вiдкритого фiналу” вимагала нова естетика Б.Шоу, яка
випереджала як тогочасну англiйську драму, так i уявлення режисерiв,
акторiв, глядачiв, що були просто не готовi до подiбних
“неромантичних” завершень. Показово, що визначний
англiйський актор Бiрбом Трi, який грав роль Хiгiнса, у фiналi вистави
за мить до закриття завiси кинув до нiг Елiзи букет квiтiв. I публiка,
ясна рiч, залишала театр переконаною у подальшому одруженнi Хiгiнса з
Елiзою. Шоу, до намiрiв якого не входило розчулити глядача (навпаки
роздратувати його), був у гнiвi. “Ваш фiнал огидливий, говорив вiн
Б.Трi. Вас за нього слiд розстрiляти”. А вже по смертi Вернарда
Шоу, в рiк його столiття, за сюжетом “Пiгмалiона” було
створено знаменитий мюзикл “Моя прекрасна ледi” (музика
Ф.Лоу, лiбрето А.Д.Лернера). Пiдкоряючись законам жанру i всупереч
задуму Б.Шоу, його автори насмiлились не лише змiнити кiнцiвку, а й
взагалi поновому написати твiр . У мюзиклi Елiза, така собi приборкана
норовлива, залишається разом iз Хiгiнсом.
Нiби передбачаючи цей синдром “Моєï
прекрасноïледi”, Шоу написав своєрiдний шостий акт
комедiï пiслямову до “Пiгмалiона”, в якiй вiн
роз'яснює подальшу iсторiю своïх персонажiв. Так, драматург
повiдомив, що Елiза вийшла замiж за… другорядного героя
комедiï Фреддi. Якщо Хiгiнсу, стверджує Шоу, на вiку написано
залишатися холостяком, то Елiза зовсiм не створена для того, щоб
лишатися старою дiвою. До того ж у фiналi п'єси вона згадає
про те, що юний Фреддi, на якого Елiза справила приголомшливе враження
своïм “жаргоном” у салонi мiсiс Хiгiнс, щоденно
освiдчується ïй у кохання тричi на день щоправда, у листах.
“Фреддi щиро кохає Елiзу i не командує нею та й навряд
чи командуватиме, незважаючи на свою соцiальну перевагу”, пише Шоу
у пiслямовi. Отож Елiза опинилась мiж Хiгiнсом та Фреддi: “Чи
обере вона собi за талан усе життя подавати пантофлi Хiгiнсу або
вiддасть перевагу тому, щоб усе життя ïй подавав пантофлi Фреддi?
Вiдповiдь не викликає сумнiвiв”. Шоу повiдомляє також,
що Елiза разом з Фреддi отримали магазин квiтiв (тут допомiг Пiкерiнг),
i пiсля “тимчасових негараздiв” молоде подружжя
досягає успiхiв. Елiза нiколи не шпиняє свого чоловiка, до
полковника прив'язана, як дочка, але так i не кинула звички шпиняти
Хiгiнса. Хоча вона i вiдчуває, що його байдужiсть варта бiльшого,
нiж палка закоханiсть деяких пересiчних чоловiкiв, усетаки…
“Усетаки Галатеï не зовсiм подобається Пiгмалiон:
занадто вже богоподiбну роль вiн грає в ïï життi, а це
не дуже то й приємно”.
Чи варто казати, що такий фiнал не прийняли анi глядачi й читачi, анi
критики. Однi вважали, що вiн надуманий i немотивований; другi були
впевненi, що Шоу простонапросто мiстифiкує читачiв, пiдтрунюючи
над тими, хто звик до визначеностi фiналiв; третi продовжували вбачати в
Елiзi та Хiгiнсi сучасних Катарiну i Петруччо, якi не мислять свого
кохання поза сварками. Як би там не було, але запропонований Шоу кiнець
є цiлком логiчний i посвоєму закономiрний i виправданий.
А сама комедiя як справжнiй витвiр мистецтва надає можливостi для
рiзних тлумачень та iнтерпретацiй i привертає увагу глядачiв, де б
i коли б вона не гралася. Бо “Пiгмалiон”, поряд зi
своïми численними дотепами, комiчними ситуацiями i блискучим
гумором, є також п'єсою про людину, про ïï
можливостi незалежно вiд походження й мови, якою вона розмовляє.
“Я знаю, говорить Елiза Хiгiнсу наприкiнцi комедiï, я проста,
темна, а ви великий учений i джентльмен. Але ж i я людина, а не грязь у
вас пiд ногами”.
Вернард Шоу говорив про самого себе: “Якщо людина жартує
стiльки рокiв, значить вона або з'ïхала з глузду, або ж у
ïï жартах є крупинка серйозностi”. I
багаточисельнi “серйознi жарти” Шоу його чудовi комедiï
на вiчнi актуальнi теми давали видатному драматургу пiдстави
стверджувати: “Кожна з моïх п'єс це послання до
людства”.