Поети академiки. Нове поколiння. Хосо де Сельгас, Мануэль дэль Паласиос

Легкiсть iспанського вiршування, уроджена здатнiсть до натхнення,
властива мешканцям жаркого пiвдня, сприйнятливiсть i глибока вразливiсть
почуттiв, все це разом породжує в Iспанiï багато прихильникiв
лiри. Як уже сказано вище, вони зустрiчаються й в iнших галузях
лiтератури, — так напр. Труэба видав цiлий збiрник пiсень пiд
заголовком Los Cantares, Гертруда Авельянеда, крiм своïх трагедiй у
прозi, писала також i вiршi; але ми не станемо перераховувати тут всiх
вiршотворцiв, щоб не обтяжити пам'ятi наших читачiв зайвою кiлькiстю
власних iмен
Хоча iспанська академiя, точно так само, як i французька, часто
поповнює своï ряди далеко не блискучими свiтилами, але ми все-
таки не зважуємося обiйти мовчанням патентованих нею поетiв.
Згадаємо ж мимохiть o маркiзi дiлячи Песуэла, сумлiнному
перекладачi Тассо й Данте, o маркiзi де Молинс, що так ретельно сприяв
вiдновленню спадкоємних прав принца Альфонса: o донi Эжение де
Очоа — невтомному критику, все життя не переставало популяризувати
в Парижi й у Мадридi скарбу iспанськоï лiтератури; про дипломата
Леопольдо де Куэто, авторi драми Donna Maria Coronel i повноï
iнтересу бiографiï графа де Торено; o iншому критицi донi Мануэле
Каньете, жагучому прихильнику древнеклассическаго творчостi, поза яким
для нього не iснувало талантiв; нарештi o донi Дедро де Мадрасо, що
вiдкрив пiдземелля арабських палацiв. Кожний iз цих письменникiв-
академiкiв внiс свою посильну лепту в тi журнали й збiрники, якi
наповнювалися переважно вiршами; але, нi для одного з них поезiя не була
головною, iстотною потребою життя, a лише випадково, мiж iншим,
домiшувалася до адмiнiстративноï дiяльностi. Взагалi, говорячи, по
справедливостi, ïх, мабуть можна назвати митецькими
версифiкаторами, але вуж нiяк не поетами в щирому, високому значеннi
цього слова.
Така назва набагато бiльше личила б iншим дiйсним талантам, що з'явилися
в iншiм середовищi й, на жаль, що занадто рано покiнчило своє
земне поприще. Ми розумiємо тут Энрике Хиля й Абена-Амара авторiв
деяких лiричних вiршiв, з яких деякi вражають своєю художньою
принаднiстю.
Вiдзначимо ще мимохiдь Ромеро Лараньяга, завжди сумного, меланхолiйного
у всiх своïх добутках, легендах, драмах, i романах.
Незадовго до революцiï 1854 року, при мiнiстерствi Capториуса,
графа де Сан-Люис, iспанське суспiльство раптом уявило, що серед нього
з'являється нарештi теперiшнiй, генiальний поет. У той час у
Мурсии давно iснувало суспiльство молодих аматорiв поезiï; уже
кiлька рокiв вони вправлялися нишком у творчостi вiршiв на рiзнi теми й
прочитували ïх потiм на тих дружнiх зборах (tertulias), що надають
стiльки одушевления громадського життя по ту сторону Пиринейских. гiр.
Двоє iз цих молодих людей, що належали по народженню до вищого
кола, переселилися з рiдного мiста в Мадрид, де вiдразу були прийнятi в
середовище аристократичноï iнтелiгенцiï, вiдвiдуючи
великосвiтськi салони, вони помалу поширювали там плоди натхнення одного
зi своïх колишнiх товаришiв, дона Хосе Сельгаса, написавшаго вже
так багато, що iз всiх його вiршiв можна було скласти цiлий тiм. Тодi
один вiдомий iсторик, сам поет i драматург, Фернадес Герра-и-Орбе
— зiбрав y себе всю лiтературну знаменитiсть переважно з областi
критики, i представив на суд добутку молодого поета. Все единодушно
схвалили ïх i iз захватом возвестили o сходженнi нового свiтила. З
тiєï пори iм'я Сельгаса швидко прославилося у вищих сферах i
стало переходити з вуст у вуста.
Напрямок його було саме безневинне, цiлком благочестиве, нiчим не
зачiпає старих традицiй. Вiн оспiвував подружню любов, святiсть
домiвки, квiти, зефири, словом, намагався застосувати до сучасних смакiв
i понять суспiльства все те, що за старих часiв з таким успiхом спiвали
на тисячу ладiв Гарсильясо й Мелендес. Такия пiснi не могли, звичайно,
не зачарувати серця куртизанок Iзабелли II, для яких блиск двору Карла
Г, у царювання знаменитого Годоя, залишався iдеалом досконалостi.
Були прийнятi всi мiри, щоб забезпечити швидкий, блискучий успiх доновi
Сельгасу, a для початку сам мiнiстр написав йому наступний лист, здатне
запалити всяке молоде честолюбство:
“Вельмишановний пане, з почуттям щирого задоволення прочитав я
збiрник ваших вiршiв, так вдало названий Навеснi. Вони зачарували мене
своєю дiйсно весняною свiжiстю, мелодiєю й грацiєю, a
разом з тим вселили переконання, що такому таланту не личить животiти у
вузькому середовищi провiнцiйного мiстечка, вам необхiдно бiльше велике
поприще, щоб прославити своє iм'я й додати новий блиск нашiй
сучаснiй iспанськiй музi. “Отже, бажаючи зi своєï
сторони ретельно сприяти подальшому розвитку вашого дарування й знаючи,
що доля, щедро надiливши вас розумовими й моральними багатствами,
позбавила матерiальних засобiв, я пропоную вам свою пiдтримку й раджу,
наскiльки можливо скорiше, скористатися цим дружнiм реченням; тим
бiльше, що воно, здається, збiгається з вашим особистим
бажанням переселитися в Мадрид, щоб розширити коло своïх знань i
тим створити собi в майбутньому почесне, незалежне життя. Будьте
впевненi, що тут найдеться для вас пiдходяще заняття, що дасть вам повне
забезпечення й у теж час не перешкодить нi вашим науковим працям, нi
поетичнiй творчостi”.
Лист це дуже незабаром дiйшло до загальноï вiдомостi й, звичайно,
заздалегiдь забезпечило успiх першому тому вiршiв молодого поета. До
того ж один з найбiльш авторитетних Аристархов, що завжди вiдрiзнявся
особливою строгiстю суджень, саме дон Мануэль Каньете, сам написав
передмову до книги й тим санкцiонував перед публiкою ïï
незаперечне достоïнство. Словом, усе обiцяло краïнi поява
нового генiального таланта, i вона вже заздалегiдь дякувала своєму
першому мiнiстровi за його благодiйну прозорливiсть.
Ще жодному письменниковi не доводилося виступати на лiтературне поприще
при таких щасливих умовах, a тим часом наступна творчiсть Хосе-де-
Сельгаса далеко не виправдало покладених на нього надiй. Здавалося, всi
його поетичне натхнення вiдразу виснажилося на першому досвiдi, що
з'явився в пресi пiд заголовком Весна й Лiто, хоча, по сутi, i цей
збiрник, звичайно, не заслуговував такоï голосноï слави. Вiн
складаються iз дрiбних, уривчастих вiршiв, де, у формi iдилiй i
апологiв, поет намагається виразити невловимi, сладостние почуття,
порушуванi в ньому природою, i вживає при цьому весь буколiчний
арсенал: отут i упоительние аромати квiтiв, i немолчное щебетання
птахiв, i любовний шепiт листя, i пестливий подих вiтерцю, i мелодiйний
дзюркiт кришталевих струмочкiв, що протiкають по зеленому оксамитi лугу,
i проч. i проч. Iспанська поезiя так надмiрно багата подiбними описами,
що сучасним поетам якось вуж нiяково повторювати тисячi разiв повторене
колись. Правда, у пiснях Сельгаса є й щось нове, свiже, оригiнально-
грацiозне; випливало, зрозумiло, заохотити й пiдтримати цей безсумнiвний
талант, однак ми знаходимо, що мiнiстр надiйшов необережно, занадто
перебiльшивши його значення. Це було навiть несправедливо щодо iнших
мадридських письменникiв.
Але щаслива зiрка молодого поета дуже незабаром померкла: ледь встиг вiн
покинути свою батькiвщину для столичних салонiв, як раптом подiï
1854 року позбавили його головного, могутнього заступництва, a разом з
тим змiнили самий настрiй суспiльства; воно вже не слухало колишнiм
солодкозвучним пiсням; i лiтература повинна була пристосовуватися до
сучасних вимог, щоб удержати cвое значення. Тодi Сельгас перейшов вiд
поезiï до прози й прийнявся писати романи; але на цьому поприщi вiн
нiколи не пiднiмався вище
посередностi, залишаючись далеко за такими романiстами, як Фернан
Кавальеро, Фернандес-и-Гонзалес, Эскрич i iнших. У нього не вистачало
надовго нi натхнення, нi обдуманостi, до того ж i громадське життя було
не настiльки йому вiдома, щоб вiрно зображувати неï. Як перший його
роман, Золоте Яблуко, що полягає в 6-ти томах, так i всi iншi:
Серцевi Борги, Особа й Душа, Ангел-Хоронитель i проч. представляють самi
пересiчнi явища книжкового ринку й рiвно нiчим не чудовi.
За те в iншiй областi лiтератури, на якiй ми ще зупинимося згодом,
Сельгасу вдалося зайняти досить видне мiсце. Вiн дуже жваво навичка
писати тi мiцнi, полусеръезние-полушуточние статейки, що є
негайними вiдгуками на всяку злiсть дня, на всi що займає, або
хвилює публiку в дану хвилину. У таких статейках говориться про
всiм потроху й o серйозному, i o дрiбницях вони пишуться нальоту, i
автори ïх вiльно можуть обходитися без певних переконань, навiть
без логiки. Одне тiльки потрiбно вiд них неодмiнно, це вмiння викликати
зацiкавленiсть i забавляти.
Отож у якому родi письменства всього успешнее подвизался дон Хосе-де-
Сельгас, його Hojas Sueltas (Розрiзненi Листки) мали таке величезне коло
читачiв, що автор не сповiльнив видати ще iнший об'ємистий збiрник
пiд заголовком Otras hojas sueltas.
Мабуть, це все-таки був свого роду успiх, але того чи очiкував мiнiстр
Сарториус, возвещая поява нового свiтила в iспанськiй поезiï?
Iнший поет, теж уродженець Мурсии, що найбiльше ретельно поширював славу
Сельгаса у вищих сферах iспанського суспiльства, дон Антонио Арнао,
залишився вiрним до кiнця життя своєму юнацькому покликанню. Муза
його завжди похмура й сумна, i в кожному вiршi чуються те скарги, то
крики пригнобленоï душi. Занадто католицький дух його батькiвщини
наклав якийсь особливий вiдбиток не тiльки на творчiсть, але й на все
життя поета: вiн як би не належить до сучасного миру, принаймнi
анiтрошки не приймає до серця нi скорбей його, нi радостей. Зовсiм
iнший характер представляє нам поезiя дона Мануэля дэль Паласиос,
рiзноманiтна, як саме життя, чуйна на кожний ïï запит, вiльний
вiд суспiльних предразсудков, хоча й не далекий порию деяких сучасних
оман, вiн гаряче роздiляє всi нашi сумнiви, всi надiï й
нiколи не намагається воскрешати давно вiджилих iдеалiв. Це поет-
сатирик у дусi Квеведо, повний дотепностi, веселого гумору i
ïдкоï iронiï: суспiльства його шукають, дружбою його
дорожать, тому що в уснiй бесiдi вiн ще бiльш захоплюючий, чим у пресi.
Якщо дон Паласиос i не пiднiмається у своïй творчостi до
розумових вершин, то принаймнi вiн залишається в не непорули
гармонии, що, з нашими заповiтними почуттями, думками й бажаннями, з
усiм щиросердечним миром своïх сучасникiв: усе, що хвилює
нас, хвилює i його; але це анiтрошки не заважає йому
захоплюватися природою, оспiвувати ïï рiзноманiття краси й
усюди розлиту в нiй любов; тiльки це вуж не приторно-слащавая поезiя
Мелендеса, a щось живе, одушевленого, повне розуму й чарiвноï
принадностi.