Твiр на тему: Значення творчостi Шиллера на свiтову лiтературу

Напруженi iдейнi шукання вели Шиллера до серйозного вивчення iсторiï. На прикладах iсторичного прошлого вiн хотiв пiзнати закони розвитку суспiльства, щоб вiдповiсти на питання сучасностi. Результатом цих занять з'явилися книги по iсторiï революцiï в Нiдерландах (XVI в.), боротьби мiж католиками й гугенотами у Францiï (XVI в.), Тридцятирiчноï вiйни в Європi (XVII в.). Шиллер видавав серiю книг пiд примiтною назвою Iсторiя знаменитих повстань i змов, читав лекцiï по iсторiï в Иенском унiверситетi. Досвiд iсторiï переконував його в тiм, що людство, нехай повiльно й важко, повинне все- таки пробитися крiзь хаос до волi.
Цим же переконанням перейнятi й статтi Шиллера по естетицi. Мiж його iсторичними штудиями й мiркуваннями з питань естетики iснує глибокий внутрiшнiй зв'язок. Мистецтво завжди було в його очах насамперед засобом виховного впливу. На самому початку свого творчого шляху Шиллер виступив зi статтею Театр, розглянутий як моральна установа. У нiй говорилося, що завдяки театру по всiх жилах народу розтiкаються бiльше вiрнi поняття, бiльше високi правила поведiнки, бiльше чистi почуття, зникає туман варварства й похмурого марновiрства, розсiюється морок, поступаючись мiсцем переможному свiтлу.
У зрiлi роки Шиллер став думати, що мистецтво здатне активно впливати на суспiльнi вiдносини, бачив у ньому засiб полiтичних перетворень. Своï думки вiн висловив в Листах про эстетическом виховання людини. Цей трактат виявляє близькiсть Шиллера до iдей родоначальника нiмецькоï фiлософiï Иммануила Канта, але Шиллер i полемiзує з Кантом. Кант бачив у людинi морально неповноцiнна iстота, природнi, потяга якого егоïстичнi й суперечать моральним боргом. Фiлософ думав, що людина повинен приборкувати свою природу за допомогою внутрiшнього диктату, що вiн назвав категоричним iмперативом. Шиллер теж писав про протирiччя мiж фiзичним i моральним початками в людинi. Але вiн уважав моральний початок органiчним для людини, а не далеким його природi. Iдеал Шиллера — гармонiчна особистiсть, прагнення й учинки якоï вiльнi й усвiдомленi; у нiй природно сполучаються грацiя й достоïнство. Таку особистiсть Шиллер називає прекрасною душею.

• Невисоко моя думка про людину, раз вiн так мало може довiряти голосу внутрiшнього спонукання, що змушено щораз зiставляти його iз правилами моралi, — писав Шиллер.- Навпроти, вiн вселяє повагу, коли без побоювання виявитися на хибному шляху, з вiдомою впевненiстю треба своєï схильностi. Тому що це доводить, що обоє початку в ньому пiднялися вже до тiєï згоди, що є печатка доконаноï людськоï природи й називається прекрасною душею.

Кантовское тлумачення питання представлялося Шиллеру занадто чернечим, вiн пропонував iнше: розбудити краще в людинi, привести його за допомогою мистецтва до волi моральноï — i вiн прийде до волi полiтичноï. Шлях до волi веде тiльки через красу, — писав Шиллер. Iлюзорнiсть цiєï думки очевидна. Але помилки й омани Шиллера були помилками важких шукань дороги до кращого майбутнього людства. У них по-своєму позначалося й неприйняття Шиллером практики революцiйного терору, i його розчарування в пiдсумках Французькоï революцiï. Спочатку Шиллер радiсно привiтав революцiю, але незабаром став ставитися до неï критично (хоча й не пiдтримував ïï ворогiв). Коли, в 1792 р. Конвент революцiйноï Францiï нагородив автора Розбiйникiв i Змови Фиеско в Генуï званням Почесного громадянина Французькоï Республiки, Шиллер не прийняв цього звання.
Одним з перших Шиллер вiдчув розрив мiж передреволюцiйними надiями й результатами революцiï, що у силу свого буржуазного характеру не могла дати народу обiцяноï просвiтителями волi. Соцiально-полiтична злиденнiсть Нiмеччини, з одного боку, i загальна ситуацiя в пiсляреволюцiйнiй Європi — з iншоï, поглибили в Шиллере почуття розладу мiж мрiєю й дiйснiстю, що вiдбилася в таких його фiлософських вiршах, як Iдеал i життя, Мрiя, Влада пiснi. У них Шиллер затверджує доброчинну силу краси й протиставляє ïï вульгарний прозаïчноï дiйсностi, згубноï для всього прекрасного.
У перiод веймарского класицизму одночасно з Ґете Шиллер пережив гаряче захоплення античним мистецтвом. У молодостi, у пору штюрмерских бунтарських настроïв, Шиллер бачив в античностi зразок республiканськоï гражданственности. Тепер же його тягне гармонiя мiж людиною й природою, особистiстю й суспiльством, що втiлилося у свiтлому й гуманному мистецтвi Древньоï Грецiï. У вiршi Боги Грецiï Шиллер уболiває про безповоротну красу античностi, в Художниках призиває, звертаючись до поетiв свого часу:

• До iнших просторiв i меж
• За грань епохи правте бiг

Энгельс вiдзначала його похилiсть помрiяти про нездiйсненний мих iдеалах. Цю похилiсть будила в поетi не тiльки слабiсть демократичних сил Нiмеччини, але й пiсляреволюцiйна європейська реальнiсть, занадто далека вiд iдеалу, вiд якого вiн не бажав i не мiг вiдмовитися.