страница №1
Iван Карпенко-Карий. Хазяїн
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Комедiя в 4 дiях
ДIЄВI ЛЮДЕ
Терентiй Гаврилович Пузир_ - хазяїн, мiльйонер.
Марiя Iвановна_- ного жiнка.
Соня_ - їх дочка.
Феноген_права рука хазяїна.
Маюфес_ - фактор.
Павлина_кравчиха з города.
Зеленський, Лiхтаренко _- економи
Куртц_ - шахмейстер.
Петро Петрович Золотницький_ - родовитий багатий пан.
Калинович _- учитель гiмназiї.
Зозуля_ - помiчник Лiхтаренкiв.
Лiкар._
Харитон_розсильний.
Петро._
Дем'ян._
Дiвчина._
Юрба робiтникiв_.
ДIЯ ПЕРША
Кабiнет.
ЯВА 1
Феноген_ (входить_ з бокових дверей з халатом в руках. Говоре в другi
дверi)._ Петруша! Скажи хазяйцi, що халат у мене...
З середнiх дверей виходе Маюфес._ А, це ви, Григорiй Моисеевич?
Заходьте!
ЯВА II
Феноген _i Маюфес._
Маюфес._ Доброго здоров'я, Феноген Петрович!
Феноген._ Здоровенькi були. Що це ви нас вiдцурались? Давненько я вас
не бачив.
Маюфес._ Дiла, дiла, дiла!
Феноген._ Загрiбаєте грошики!
Маюфес._ Ет, поки заробиш грош, пiдошви побйош!
Феноген._ Ну, не гнiвiть бога! Домик чудовий купили!
Маюфес._ За стiлько лiт - другiї купили не домики, а палати!
Феноген._ Мало чого... Е-хе-хе!.. От гляньте! Маюфес._ Халат, ну?
Феноген._ Халат мiлiонера! Бачите, як багатiють. Ще отакий є кожух, аж
торохтить! Нового купувать не хоче, а вiд цього халата i вiд кожуха,
повiрите, смердить! .Он як люде багатiють: учiться!
Маюфес._ Ето што-нiбудь особенного!..
Феноген._ Ну й оказiя ж нам була через цей кожух. Подумайте: швейцар не
пускав Терентiя Гавриловича у земський банк!
Маюфес._ Ну, не пускав, а як пiзнав, зараз пустив... Терентiя
Гавриловича i в рогожi пiзнають!
Феноген._ А так... Слухайте, Григорiй Моисеевич, чи нема у вас на
прикметi земельки?
Маюфес._ Для вас?
Феноген._ Еге. Постарiв, треба на свiй хлiб.
Маюфес._ Пора, пора самому хазяїном буть, хоч вам i тут добре.
Феноген._ Грiх скаржитись! Та тiльки то моя бiда, що перше я купував,
продавав i мав добрi куртажi, варт було побиватись; а тепер держить при
собi. Коли-не-коли перепаде свiжа копiйка! Так пошукайте для мене десятин
п'ятсот.
Маюфес._ Кругленький шматочок! Постараюсь. А тепер проведiть мене до
Терентiя Гавриловича.
Феноген._ Ходiм! Тiлько шукайте землю поближче до вокзала...
Маюфес._ Што-нiбудь особенного...
Зеленський (з дверей)._ Феноген Петрович, можна?
Феноген._ Заходьте, я зараз! (Вийшов з Маюфєсом.)_
ЯВА III
Зеленський, а потiм Феноген._
Зеленський._ От i шапкуй перед хлопом! Не можна iнакше: силу має, а
може, сам i нацьковує, аби зiрвать, - треба загодить!
Входе Феноген._
Феноген._ А що скажете? Кажiть скорiще, бо незабаром сюди хазяйка
вийдуть.
Зеленський._ Терентiй Гаврилович гнiв на мене має, i я боюсь, щоб мене
не перевели в Чагарник на мiсто Лiхтаренка; а там менше жалування, у мене
сiм'я... замовте словечко... (Виймає громi.)_
Феноген._ Та що ж я можу... Знаєте, який наш хазяїн, часом щоб не
подумав, що ви мене пiдкупили, у нього честь - перше всього!
Зеленський._ Дурно нiхто нiчого не робе: ви для мене, я для вас. (Дає
грошi.)_ Замовте добре словечко, ви найближчий до хазяїна чоловiк.
Феноген._ Та я попробую... Тiлько хто його знає, як... (Бере грошi.)_
Це ви менi позичаєте... А якщо нiчого корисного не вийде - я вiддам.
Зеленський._ Ваше слово все переборе. Нехай i в Чагарник переводять, та
хоч би жалування не поменшили... Я крадькома сюди, а тепер в контору.
(Вийшов.)_
ЯВА IV
Феноген (сам, лiчить грошi)._ Двадцять п'ять! Якби не давали, то я б i
не брав. А коли дають - бери! I сам хазяїн наш всiх научає: з усього,
каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть - тягни!
Так вiн робив i так робить вiд юних лiт, а тепер має мiлiони! Чом же менi
не тягнуть, щоб i самому стать хазяїном. Та я й не тягну-дають. Тут i
грiха немає!..
Голос Пузиря: _"Феноген, давай халат".
(У дверi.)_ Ще не зашили, зараз принесу.
ЯВА V
Феноген, Марiя Iвановна. Соня i Кравчиха._
Феноген._ Нате, та скорiще латайте, бо вже кричали, щоб подавать халат;
а я пiду до них, скажу, що ви взяли позашивать дiрки. (Вийшов.)_
Марiя Iвановна._ Ну лиш, приймаймось разом. Ось дiрка. Ти, Соню, тут
латочку наклади; а ось порвалось - тут я зашию; ви ж здiймайте тим часом
мiрку.
Всi принялись за роботу.
Хоч ти що хоч говори - не хоче купить нового, так оце я грошей
крадькома наскладала, i ми йому такий халат справимо, що вiн i сам ним
любоватиметься! Бачите, через два мiсяцi рiвно будуть iменини Терентiя
Гавриловича, треба, щоб халат поспiв якраз на iменини. Я не можу йому вiд
себе подарувать, бо буде страшенно гнiватись, що такий розход зробила, та
ще й грошi брала крадькома. Халат, голубочко, 'буде дуже дорогий!
Пятнадцять аршин лiонського бархату, по дев'ять рублiв аршин, i двадцять
аршин шовку по три рублi, шнур товстий шовковий, чистого шовку, з
китицями, -тридцять рублiв, вам за роботу п'ятдесят рублiв - всього двiстi
сiмдесят п'ять рублiв. Це вже Сонi так захотiлось. Вещ цiнна i хоч кому
кинеться у вiчi, а ви запросите тiлько п'ятдесят рублiв. Розумiєте?
Терентiй Гаврилович як побачить, що -таку дорогу вещ можна купить
задешево, сказать, за безцiнь, - зараз i купить! Так от ми й дiждемось,
хоч хитрощами, що цей халат вiн скине i буде носить такий, що хоч куди -
не сором! Ви ж, голубочко, настьогайте пiдкладку густо-густо узорами; на
полах вишийте в гладь буряки з розкiшним бадиллям, а на бортах вишийте
барана i овечку. Та зробiть так, щоб вiн зразу побачив, що вещ дорога, а
продається дешево! Розумiєте?
Кравчиха._ Ох, матiнко моя Мар'я Iвановна, це то все розумiю, тiлько
навряд чи поспiю таку дорогу вещ скiнчить за два мiсяцi: робота велика,
вишивка копотка, та ще, знаєте, зразок овечки i барана у мене є на
подушцi, а бурякiв нема.
Марiя Iвановна._ Я вам дам i узори. А щоб поспiшить з роботою -
вiзьмiть помiшницю: я ж i грошi платю не малi - п'ятдесят рублiв!
Кравчиха_. Та вже i день i нiч будемо удвох з дочкою стьогать i
вишивать, тiлько прибавите п'ять рубликiв.
Марiя Iвановна._ Як гарно зробите, то й десять дам.
Входе Феноген._
Феноген._ Готово?
Марiя Iвановна._ Готово.
Феноген._ Давайте, бо гнiваються. Там якийсь чоловiк з важним дiлом.
(Взяв халат i пiшов.)_
Марiя Iвановна._ Ну, iдiть же, голубочко, я дам матерiал i узори.
Кравчиха вийшла.
Соня._ Мамо! А по-мойому, вiвцi i буряки вишивать не годиться - це буде
смiшно... Краще на полах i на борту квiтки та гарнi мережки, фрески, у
мене є узори.
Марiя Iвановна._ Нi, Соню, квiтки - то инча рiч, то для молодого, а
вiвцi i буряки татовi, як хазяїновi, будуть приятнiще. Я вже тата добре
знаю, ходiм!
Соня._ Як хочете, а я б не раїла, бо буде смiшно...
Iдуть.
Мамо! Як ви думаєте, чи не сказать би татовi про предложенiє Iвана
Миколайовича?
Марiя Iвановна._ Нi, дочко. Нехай на iменини приїде i сам скаже. Iван
Миколайович- учитель гiмназiї, чоловiк розумний, то зумiє з татком
побалакать, а я тим часом попробую випитать.
Пiшли.
ЯВА VI
З других бокових дверей виходе Пузир, Маюфес_ i Феноген._
Пузир._ Феноген, не знаєш, зiбрались економи в конторi?
Феноген._ Одного Зеленського бачив. Ох, усердний чоловiк, з коня не
злазить.
Пузир._ Якщо зiбрались - клич!
Феноген вийшов.
(До Маюфеса.)_ Сiдайте.
Мовчать
Трудне дiло ваше... трудне. У мене своїх овець сорок тисяч, боюся, що
пашi не стане.
Маюфес._ Де ж таки! Оце сказали: пашi не стане!.. Торiк, як я купив у
вас для одного нiмця валахiв, - пам'ятаєте? - то для прийомки три днi
їхали вашою землею... їхали ми цiлий день. "Чия земля?" - питаємо.
"Терентiя Гавриловича Пузиря". На другий день знову питаємо: "Чия земля?"
- "Терентiя Гавриловича". I тiлько на третiй день, надвечiр, почалась
земля Гаврила Афанасьевича Чобота. Ха-ха! Княжество! Цiле княжество.
Нiмець, що зо мною їхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на
третiй день, смiючись, сказав: "У цього хазяїна бiльше землi, нiж у нашiм
герцогствi". Єй-богу, так i сказав. Хе-хе-хе! Та щоб на таких степах не
можна було випасти ще дванадцять тисяч овець?
Пузир_. Та воно можна! А тiлько я вам скажу, що, крiм всього прочего,
дiло ваше опасне... Я, знаєте, опасаюсь, щоб не було якої бiди.
Маюфес._ Помилуйте, чого бояться? Нiчого боятись! Не такi голови це
дiло обмiркували, щоб можна було боятись.'
Пузи_р_. Так то так! А тiлько, знаєте, несостоятельнiсть на три
милiйона, та ще обмiркована несостоятельнiсть, - рiдко кiнчається
благополучно!.. Щоб, бува, Петро не вскочив у злоснi. А тут i я помагаю,
переховую!
Маюфес._ Що ви? Сохрани бог! Не такi люде ведуть i вестимуть дiло,..
Петру Тимофеевичу помагають значнi адвокати i самi найбагатчi купцi та
хазяїни. Я вже був у чотирьох - всi згодились: хто манухвактуру-прийме,
хто гурти, хто кiнський завод, а з парового млина i винокурнi горiлку i
борошно розвезем скрiзь, постройки ж - дiло рук чоловiчих... хе-хе-хе! Ще
й страхову премiю вiзьмем. Не бiйтесь, ми хапатись не будемо, а помалу,
помалу все iмiнiє зтаїть тихо, як вiск на вогнi...
Пузир._ Опасне дiло... А почому Петро Тимофiєвич думає заплатить
кредиторам, не чули?
Маюфес._ Копiйок по десять, а на худий кiнець по двадцять копiйок.
Пузир._ Так. I Петру Тимофiєвичу зо всiми розходами достанеться два
милiйона чотириста тисяч.
Маюфес._ Нi, так не вийде. Рiвно милiйон назначено тiлько на розплату i
на всi розходи - агентiв багато!
Пузир._ Виходить, два милiйона чистеньких? I це кругла сума! З нiчого
два милiйона? Капитал! Такого капиталу кредитори не подарують. Найдуться
завзятi, будуть судиться, а як дiло дiйде до суда - тодi погана справа!..
Маюфес._ Нiкогда!! Вiзьмiть в разсужденiє: вся ця сума розкинеться не
на бiдолах яких, а на московських, на лодзiнських фабрикантiв та на. всякi
банки! Фабриканти та банки розкинуть потерi на других, пiдведуть свої
баланси - i квiта. Ха-ха! Що їм така сума - виграшка!
Пузир._ Еге! Для багатьох, мовляв, виграшка, а для одного капитал! З
миру по нитцi - голому сорочка! Маюфес._ Ха-ха-ха! Iстина глибока. Пузир._
Ну, добре. Я переведу на свої степи дванадцять тисяч ваших овець до осенi,
а восени на салган разом з своїми. Це все добре... А яку ж я матиму
користь за помiч?
Маюфес._ От за цим же мене й послано до вас, щоб ви сказали свої умови.
Пузир._ Трудне дiло... Страшне, опасливе дiло!.. Двадцять процентiв з
валової виручки. Менше не вiзьму.
Маюфес._ А чом же не з чистої прибилi?
Пузир._ Може, хто другий вiзьме з чистої.
Маюфес._ Про других нiчого й балакать. Все дiло треба вести без
документiв, на честь! А кому ж повiрить: тiлько таким хазяїнам, як ви! Ви
не захочете взять
чужого?
Пузир._ Навiщо менi чуже, коли у мене й свого доволi... Так двадцять
процентiв з валової виручки. Коли согласнi, переганяйте овець на мої
степи.
Маюфес._ Ваше слово для всiї околицi - закон, i вже коли не можна взять
двадцять процентiв з чистої прибилi, нехай буде з валової виручки. А
дозвольте знать: якi розходи будете лiчить?
Пузир._ Випас, чабани, догляд.
Маюфес._ Ваше слово - закон! А на якi степи переганять овець?
Пузир_. 1 Iа Суху Балку - три тисячi, на Роздолля - п'ять тисяч i на
Кам'яний Брiд - чотири тисячi!
Маюфес._ Завтра всi розпорядки зробимо... Терентiй Гаврилович, я
чоловiк бiдний, служу i вам, i Петру Тимофеевичу... Самi знаєте... Скiлько
ваша ласка?
Пузир._ Поки не буде видко мого заробiтку, я не можу назначить вам
нiчого. А восени, пiсля салганiв, я вас не обдiлю, заплатю по-хазяйськи.
Маюфес._ Ваше слово - закон; ваша честь - вище всяких векселiв i
розписок! Надiюся, що не обдiлите бiдного чоловiка! Прощайте, треба
поспiшать, щоб не пропустить поїзда.
Пузир._ О, ще поспiєте!
Маюфес._ А чи на вашiм вокзалi можна пообiдать?
Пузир._ Я нiгде на вокзалах не обiдаю, бо возю свої харчi. Феноген!
Входе Феноген._
Чи iiа нашому вокзалi можна пообiдать?
Феноген._ Бухвет є.
Маюфес._ Треба поспiшать, бо їсти хочу, аж шкура болить.
Пузир._ Тут недалеко.
Маюфес._ Та менi небагато й треба: хоч би чарку горiлки та шматок
хлiба... Ха-ха-ха! Так, кажете, бухвет є?
Феноген._ Є.
Маюфес._ Прощайте! (Вийшов.)_
ЯВА VII
Феоген _i Пузир._
Пузир._ Всякий чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з
собою привiз солонини там, чи що. Нехай не звикають!
Феноген._ Це не ресторацiя, а хазяйський дiм!
Пузир._ А вiн дума-постоялий двiр. Клич економiв.
Феноген_ (iдучи)._ Охо-хо-хох. .
Пузир._ Чого це ти так тяжко зiтхаєш?
Феноген_ (махнувши рукою)._ Та...
Пузир._ Ну, що там, кажи?
Феноген._ Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього
гнiваєтесь... А вiн чоловiк усердний, сiм'я велика... Жаль менi його дуже,
а коли обидите, то й грiх, - вiн для вас i в огонь, i в воду! З коня не
злазить цiлий день, побивається...
Пузир._ Оцього вже я не люблю! Краще ти не мiшайся не в своє дiло...
Феноген._ Диви, мiшаюсь! Самi питаєте, чого зiтхаю? Я й кажу, бо у мене
болить, а зовсiм я не мiшаюсь! Ви хазяїн, ваше дiло хоч i без хлiба
зоставить вiрного слугу.
Пузир._ Ну, ну, годi вже... Клич!
Феноген_ (в дверi)._ Заходьте!
ЯВА VIII
Входять Куртц, Зеленський_ i Лiхтаренко_; увiйшовши, кланяються.
Дверi напiводчиненi. Феноген_, пропустивши економiв, сiдає на стулi
так, що йому все чуть i видно.
Пузир._ Доброго здоров'я! Ну як таки ви, пане Зеленський, i досi не
загнуздали мануйлiвських мужикiв?! Де ж це видано, щоб на буряках платить
робочому по тридцять п'ять копiйок в день? (До Лiхтаренка.)_ Порфирiй!
Почому у тебе в Чагарнику робили i роблять поденно?
Лiхтаренко._ З початку весни по п'ятнадцять копiйок, потiм по двадцять,
тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять на їх харчах!
Пузир._ Чуєте? I по двадцять п'ять копiйок багато, але все ж таки не
тридцять п'ять! Та ще, либонь, ви й харчуєте?
Зеленський._ Харчую.
Пузир._ Боже мiй! I харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копiйок.
Добре хазяйнуємо! Робочi все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я
буду вам жалування
платить? Так не можна, ви не вмiєте зробити дешевого робiтника!
Зеленський._ У нас умови однi, а в Чагарнику, де Лiхтаренко, - умови
другi.
Пузир._ Умови люде роблять.
Зеленський._ Околиця до околицi не приходиться! У Мануйлiвцi люде
бiльше зажиточнi, нiж де: окрiм своїх надiлiв, держать оброчну казенну
землю в арендi, артiлi почали заводить. А робочий, самi знаєте, тiлько там
дешевий, де землi нема, де нема за що рук зачепить, де бiднiсть.
Пузир._ Так ви зробiть у Мануйлiвцi бiднiсть!
Зеленський._ Це не од мене залежить.
Пузир._ Вибачайте, пане Зеленський, це вiд голови залежить! От
побачите, що там зробить
Лiхтаренко._ Слухай, Порфирiй, я тебе переведу в Мануйлiвку, а вас,
пане Зеленський, в Чагарник.
Феноген (за дверима)._ Ох-хо-хох!
Зеленський._ Помилуйте, за вiщо ж! Я торiк чистої прибилi дав п'ять
тисяч, а цей рiк надiюсь...
Пузир._ Порфнрiй дасть десять тисяч! Ви не умiєте з народом, а Порфирiй
умiє, i дасть десять тисяч, - побачите! От що, Порфирiй: мануйлiвцi
запустили недоїмку i не заплатили. Через тиждень та оброчна земля, що
держать в арендi мануйлiвцi, отдається з торгiв на новий строк. Треба, щоб
казенна земля зосталась за мною, чуєш?
Лiхтаренко._ Попробую!
Пузир._ Це тобi не борщ, тут пробувать нiчого - треба взять! Ти
розумiєш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Надiли мужицькi на десять
лiт в аренду взять! А як мужик зостанеться без землi - роби з ним, що
хочеш; а поки при землi, мужики все одно що бури, нiчого з ними не зробиш!
Зеленський._ Я вже пробував...
Пузир._ Ви нiколи не пробуйте, а просто-їжте!
Зеленський._ Мануйлiвцiв не вкусиш!
Лiхтаренко._ Аби зуби.
Пузир_. Правда. Ти вже у Чагарнику взяв крестьянськi надiли в аренду,
тепер стежка протоптана, опит є, починай i в Мануйлiвцi.
Зеленський._ Дозволяю собi звернуть вашу увагу на те, що у Мануйлiвцi є
такий учитель-артiльщик i бiля нього чоловiка три з молодих, що через них
i Лiхтаренко зуби поламає.
Пузир._ Порфирiй, настали зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар!
Лiхтаренко._ Срiбними та золотими зубами можна не то Мануйлiвку, не то
уїзд, а й губерню можна з'їсти!
Пузир._ Нам нужен дешевий робiтник, розумiєте? А без дешевого робiтника
хазяйство вести - годi! Так-ви, пане Зеленський, приймайте Чагарник вiд
Лiхтаренка, а вiн прийме Мануйлiвку вiд вас.
Зеленський._ Помилуйте, в Чагарнику менше жалування, а у мене сiм'я!
Феноген_ (за дверима)._ Ох-хо-хох!
Пузир (глянув на Феногена)._ Жалування вам буде те саме, що i в
Мануйлiвцi, побачу, як будете справлятись по готовому!
Зеленський._ Спасибi!
Пузир._ Та от що: як тiльки хлiб знiмете, - триста десятин стернi
засiєте магаром, щоб була добра отава, бо я купив ще дванадцять тисяч
овець, треба гарно випасти на салган. А ви, Карло Карлович, завтра поїдете
в степи на прийомну овець - їх туди приженуть. Увечерi я дам вам наряд.
Куртц._ Етi да, етi нєт!.. У нас сорок тисяч овса, а ще дванадцять
тисячов купiл, нужен другий помощник, без другий помощник - не можна.
Пузир._ Обiйдеться, чабани надежнi.
Куртц._ Етi - нєт! Чабан - цкелей кричал, а шахмейстер голова, етi -
да!
Пузир._ Для овець доволi вашої голови!
Куртц._ Одна голова на п'ятдесят двi тисячов овса - етi нєт, етi
нiкогда.
Пузир._ Доволi. Зате я восени вашу голову оливою гарно помастю.
Куртц._ Ха-ха-ха! Олифа - етi да! Корошо!.. А только помощник нужно.
Пузир._ Обiйдетесь! А старшого чабана, Клима, виженiть зараз!
Куртц._ Зашем, етi - да! Корошiй чабан гнать? Собаку корошого гнать,
етi - нєт!
Пузир._ Вiн мошеник!
Куртц._ Клим?! Етi - нєт! Етi нiкогда!
Пузир._ Менi вiдомо, що як здавали двi тисячi валахiв Крячковському,
вiн за десять карбованцiв додав йому двадцять валахiв лишнiх.
Куртц. _Етi - да? Етi - нєт!.. Етi нiкогда! Помилялся - можна,
проскакувал - можна, а за дєньгi - етi нiкогда!
Пузир._ А я вам кажу- продав! Вигнать! Менi нужнi люде надежнi, чеснi,
а як ви станете самi виправлять мошеникiв, то мене обберуть, як липку.
Вигнать! Я йому вiрив, а вiн он який!
Куртц. _Етi - да?.. Етi - нет! Етi - никогда! Я будет узнавал. Шесний
шабан, етi - паскудство. (вийшов)_
Пузир. _Iдiть з богом
Всi_ кланяються i виходять. Пропустивши їх, входе Феноген._
ЯВА IХ
Феноген _i Пузир._ Феноген _зачиняє дверi, стає на колiна перед Пузирем
_i цiлує його в рукц.
Пузир._ Що це?
Феноген._ Я вже знаю! Ви не скривдили чоловiка, i господь вас
наградить! Перше дiло - справедливiсть!
Пузир._ Та кого ж я обижав коли?
Феноген._ Нiколи, нiколи! За те й вам господь дає. А вас обкрадають.
Пузир._ Де ж ти вiзьмеш чесних людей?!
Феноген._ От Клима ви вигнали, бо я дознався за валахiв i сказав, а
тепер я вам скажу, що Лiхтаренко._..
Пузир._ Що Лiхтаренко?!
Феноген._ Дивиться крiзь пальцi, не глядить - от що! Та й сам руки
вмокає! Як здавали пшеницю, так його помiшник, Зозуля, десять лантухiв
скинув у жида Хаскеля, що хлiб скуповує i має на мiстечку магазин.
Пузир._ Це так.
Феноген._ Менi сам пiдводчик розказував, жаль тiлько, що я забув його
iм'я... Та Лiхтаренко, певно, знає все.
Пузир._ Спасибi тобi, Феноген! Ти один у мене вiрний слуга! Кругом
крадуть i крадуть. Вели, щоб вернули Лiхтаренка.
Феноген _одчиняє дверi, а назустрiч йому Куртц._
Феноген (до Пузиря)._ Карло Карлович!
Пузир._ Нехай iде.
Феноген_, пропустивши Куртца_, вийшов.
ЯВА Х
Куртц _i Пузир._
Куртц._ Так бить не должно. Етi нiкогда! Пузир._ В чiм дiло?
Куртц._ Зiчас справка делал: у менья i у конторовських книгах три
тисячi сорок валахiв - етi да?
Пузир._ Так.
Куртц._ Двi тисячi продавал, етi - да?
Пузир._ _Так.
Куртц._ У менья тисяча сорок в руках. Знайшiт, етi - нєт, етi -
нiкогда; Клим - шсснии шабан, проганяйть нельзя, етi - паскудство!
Пузир._ А ви лiчили тих валахiв, що зостались, почiм ви знаєте, що вони
всi цiлi?
Куртц._ Етi - да! Я отвєчайт!
Пузир._ То друга рiч: не стане, то ви заплатите.
Куртц._ Я заплатиль?! Етi - нiкогда! Клим-шеснии шабан, етi - да! А
язик, етi - фi!
Пузир._ Який язик?
Куртц (показує свiй язик)._ Етi, етi-да! Язик работай - етi да! Ухо
слухай, а голова не розсудов?.. Так бить не должно! Не надо слишiл, а надо
вiдєл, етi - да!
Пузир._ Ну годi, iдiть собi, Карло Карлович, i заспокойтесь. Нехай вже
Клим зостається.
Куртц._ Етi-да! Клим-нет, Карл Куртц - нєт! Куртц всi знайт, етi - да!
Спецалiста место скрозь находiл!
Пузир._ Ну, годi вже!
Куртц._ Так бить не должно! (Стає серед сцени, i показує язик.)_ Язик,
етi - фi! Етi - паскудство! (Вийшов.)_
ЯВА XI
Феноген _i Пузир_, а потiм Лiхтаренко._
Пузир (до Феногена)._ Ну, що ти скажеш?
Феноген._ Карло краде, а Клим помагає.
Пузир._ Та всi крадуть, що й казать, кругом крадуть.
Феноген._ Та ще ви Карла боїтесь, от вiн i верховодить.
Пузир._ А де ти його вiзьмеш, такого шахмейстера?
Феноген._ Ну то нехай краде?
Пузир._ Чого ж нехай? Треба слiдкувать. От Карло поїде на прийомну, а
ти, Феноген, шатнись по отарах на провiрку.
Входе Лiхтаренко._
Що ж це, Порфирiй, у тебе крали пшеницю, як возили на вокзал?
Лiхтаренко._ Може. Сто тисяч пудiв пшеницi здавали, двiстi пiдвiд
возило, може, хто й вкрав.
Пузир._ Цiлий вiз пшеницi твiй помiшник Зозуля зсипав у Хаскеля.
Лiхтаренко._ Де ж таки! Лантух-два - то може;
а вiз - то брехня! Не вiрте!
Пузир._ А чого ж ти дивишся?
Лiхтаренко._ Щоб не крали!.. I на вокзалi здано сто тисяч пудiв -
вiрно!
Пузир._ То лишню наважили в амбарi?
Лiхтаренко._ Може, який лантух або два - то буває; де ж ви бачили, щоб
у великiй економiї нiхто нiчого не вкрав. Та хоч би у мене сто очей було,
то й то не встережеш!
Пузир._ Так, по-твойому, нехай крадуть?
Лiхтаренко._ Я цього не кажу, всi крадуть по-свойому, та без того i не
можна, Терентiй Гаврилович! I розсиплеться, i загубиться, i вкрадуть яку
малезну...
Пузир._ З тобою сам чорт не зговорить. Я тобi образи, а ти менi луб'я!
То нехай крадуть, питаю тебе? За вiщо ж я тобi жалування платю?
Лiхтаренко._ А за тих сто тисяч пудiв пшеницi, що я здав на вокзалi, а
ви грошi взяли!
Пузир._ Тьфу на твою голову! Чи ти одурiв, чи чорт тебе напав?
Лiхтаренко._ Терентiй Гаврилович, ви тiлько не гнiвайтесь, а розсудiть
гарненько. Будемо так говорить: ви менi дасте Великий шматок сала, щоб я
його однiс у комору! Я вiзьму те сало голими руками, i однесу сало в
комору, i покладу: сало ваше цiле, а тим жиром, що у мене на руках
зостався, я помастю голову - яка Ж вам вiд цього шкода?
Пузир._ Iди собi к чорту, бо ти наважився мене гнiвить!
Лiхтаренко._ Щасливi оставайтесь! (Iде.)_
Пузир._ А Зозулю зараз розщитать! Хатнього злодiя не встережешся!
Сьогоднi вiн тiлько голову помастить, а завтра чоботи, а пiслязавтра й
сало вiзьме!
Лiхтаренко._ Воля ваша. (Пiшов.)_
ЯВА XII
Пузир_ i Феноген._
Феноген._ От чоловiк! I риби наловить, i нiг не замоче!
Пузир._ Я знаю, що вiн бiльше всiх краде, та зате i менi
велику користь дає!
Феноген._ Ось газети i листи з вокзала привезли.
Пузир (бере листи)._ Поклади газети на столi, увечерi Соня прочитає.
(Чита лист.)_ Феноген, ти знаєш Чоботового
сина, Василя?
Феноген._ Бачив. Бова Королевич!
Пузир._ Старий просить дозволу сватать Соню.
Феноген._ Перше спитайте Соню.
Пузир._ Що ти мелеш, з якої речi? Сам кажеш, що Бова Королевич, до того
один у батька, а батько хазяїн на всю округу... Якого ж їй жениха?!
Феноген._ А може, у неї є на прикметi!
Пузир_. Пройдисвiт! Так буде, як я хочу!
Феноген._ Ой, це вам не Катя, та мовчала до смертi, а Соня._..
Пузир._ Ет, дурощi! (Читає.)_ Феногенушка! (Встає.) _Знай наших!
Получив орден Станiслава другої степенi на шию - а?
Феноген (цiлує його в руку)._ Слава богу! (Витирає сдьози.)_ Покiйний
батюшка порадується на тому свiтi!
Пузир._ Не дурно пожертвував на приют. Восени поїдемо на засiданiй в
земський банк - нехай всi тi, що смiялися з мого кожуха, губи кусають!
Феноген._ Так ви зробiть собi, Терентiй Гаврилович, нову хорошу шубу i
хороший сiртук, бо орден буде у вас на шиї, а кожух зверху, то нас знову
швейцар виганятиме з прихожої, як торiк виганяв.
Пузир._ Я розхристаюсь, як будемо входить; тiлько на порiг, а тут йому
перед самим носом блись - орден! Ну, та й швейцар мене тепер пiзнає! Дався
я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потiм, щоб я ного простив, - у руки
цiлував, навколiшки ставав!
Феноген._ Перше опаскудив, на смiх усiм кинув, а потiм просив... Такого
хазяїна виганяв з прихожої, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий
вiн, тридцять лiт носите, дуже торохтить i сильно лоєм тхне.
Пуз_ир_. Ну, гаразд. По случаю ордена зроблю шубу з лисичого хутра.
Феноген._ Єнот краще!
Пузир._ Ну, єнот!.. Хтось стука!
Феноген_ (одчиняє дверi)._ Петро Петрович!
Пузир._ Милостi просимо!
Входе Золотницький._
ЯВА ХI11
Феноген_, Золотницький_ i Пузир._ Феноген цiлує Золотницького в руку.
Золотницький._ Здоров, здоров, Феноген! А ти. Крез, як поживаєш?
Пузир._ Вашими молитвами.
Чоломкаються. Хоч i не такий кремезний, як вам здається.
Золотницький._ Не кремезний, а Крез! I все в тiм же халатi! Пора тобi
його скинуть!
Пузир (смiється)._ По-домашньому, по-хазяиськи!
Золотницький._ Давно я тебе не бачив! Що ж, багато ще купив землi?
Пуз_ир_. Нема пiдходящої!
Золотницький._ Все скупив?
Пузир._ Нi, ще не все! Може, продаєте Капустяне?
Золотницький._ Дай вiка дожить, не виганяй ти мене з Капустяного!
Потомствених обивателiв i так небагато в околицi осталось, все новi
хазяїни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успiєш ще захватить i
Капустяне, i Миролюбiвку.
Пузир._ Нi, мабуть, не доживу до того часу!.. А скiлько б ви справдi
взяли за Капустяне? Я не купую, а тiлько так цiкавлюсь!
Золотницький._ Прицiняєшся на всякий случай! Хаха-ха!.. Два мiлiони! А?
Не по зубах?
Пузир._ Продавайте, то й побачите, чи по зубах, чи нi!
Золотницький._ Не можна разом все ковтнуть - пiдожди трохи! От я строю
сахарний завод, завод лопне - Капустяне твоє! Ха-ха-ха! Слухай, поки там
що: приставай в компанiю, три чоловiки уже єсть, давай чотириста тисяч -
будеш четвертий, i поставим в Капустянiм сахарний завод!
Пузир._ Не моє рукомисло! Я цього дiла не знаю, а коли не знаєш броду -
не лiзь прожогом в воду! Ставте самi, а менi дасте сто тисяч авансу, то я
вам на увесь завод постачу буряка, як тепер постачаю на Кульпинський
завод!
Золотницький._ А ти все-таки обдумай. Буряки буряками, а прибиль вiд
заводу само собою. От поїдемо зараз у город, там тобi все викладуть як на
долонi, i ти побачиш, що дiло корисне. Завiдський промисел - велика рiч!
Пузир_. Я ще до цього не дiйшов!
Золотницький._ Пора вже. Поїдемо зараз в город, я тебе обзнакомлю з
дiлом, а ти, прислухавшись, обдумаєш.
Пузир._ Це можна. До речi, менi треба орден получить.
Золотницький._ Який?
Пузир._ Станiслава второй степенi на шию!
Золотницький._ В такiм разi шампанського став!
Пузир_. А де я його вам вiзьму?
Золотницький._ Так у городi поставиш, там найдем.
Пузир._ Та, може, я ще i не поїду, бо дiла у мене дома є и трохи таки
нездужаю.
Золотницький._ Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам
поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоїсти, бо ти не догадаєшся
нагодувать, а я голодний!
Пузир._ Зараз будемо обiдать. Тiлько вибачайте - у мене фрiкасе нема, а
по-хазяйськи: солонина до хрiну, борщ, заварювана каша до сала та пирiг,
може, є з яблок.
Золотницький._ Чудово! Аж слина котиться! Слухай, ти ж, здається,
земський гласний?
Пузир._ Торiк вибрали. Тiлько я ще нi разу не був. (Смiється.)_
Золотницький._ Нiчим хвастать: це тобi не робе честi. От поїдемо, так
будеш i на собранiї - завтра почнуться;
на черзi важне питання: продоввльствiє голодного люду до урожаю.
Пузир_. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим бiльше,
чим бiльше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять
п'ять копiйок. Нехай голоднi iдуть до мене по п'ятнадцять копiйок на
роботу.
Золотницький._ Дiло. От ти це саме скажеш на собранiї, i тобi привезуть
тисяч двадцять робочих.
Пузир._ То вони менi й голову об'їдять!
Золотницький._ Ото-то бо й є! Виходить, треба щось iнче придумать,
треба обсудить, душею увiйти в становище голодних, не дать їм загинуть, не
дать розповсюдитись цинготнiй болiзнi.
Пузир._ Це не моє дiло! Золотницький._Як?
Пузир._ Чуднi люде! Голодних годуй, хворих лiчи, школи заїзодь,
пам'ятники якiсь став!.. Повигадують собi ярма на шию i носяться з ними, а
вони їх мулять, а вони їм кишенi продирають. Чуднi люде!
Золотницький._ Якi пам'ятники? Не розумiю. При чому тут пам'ятники?!
Пузир._ Не розумiєте? Так от поки ще до обiда, прочитайте оцей лист.
(Дає лист.)_
Золотницький (читає)._ "В Полтавi дозволено поставить пам'ятник першому
українському поетовi Iвану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник
грошi збирають формально в Полтавщинi, але приватне можна жертвувать
звiдусiль. В числi жертвоватслiв i досi вашого iменi нема, але це, певно,
вiд того, що ви не знаєте про таке благородье дiло. Так от я i оповiщаю
вас про це, щоб доставить вам приятнiсть, разом з другими земляками
пожертвовать на пам'ятник поета. Грошi висипаються полтавському головi.
Готовий до послуги. Храменко". (Прочитавши, дивиться на Пузиря i говоре.)_
Ну?
Пузир._ I я кажу - ну?.. Чого їм треба?
Золотницький._ Ти хто такий? Малоросiянин?
Пузир._ Не криюсь. Прирожденний хохол!
Золотницький._ Так от i пожертвуй на пам'ятник народного поета.
Пузир._ З якої речi? Я жертвую на приюти...
Золотницький._ Ждучи награди?
Пузир._ Не криюсь. А Котляревський менi без надобностi!
Золотницький._ I як тобi не сором отаке говорить? Такий хазяїн, такий
значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвiчений мужик:
"Котляревський менi без надобностi!" Противно й слухать! Поети єсть соль
землi, гордiсть i слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать
вищим iдеалам, вони пiднiмають народний культ... Всi народи своїх поетiв
шанують, почитають i ставлять їм пам'ятники!!!
Пузир._ То, виходить, ви пожертвуєте?
Золотницький._ Аякже! Завтра вишлю триста рублiв!
Пузир._ Ну й буде з них, а вiд мене не поживляться!
Входе Дiвчина._
Дiвчина._ Пожалуйте обiдать!
Золотницький._ Прощай!
Пузир._ А обiдать?
Золотницький._ Обiдать у такого хазяїна важко, тут i кусок в горло не
полiзе. До земських дiл тобi нема дiла, луччих людей свого краю ти не
знаєш, знать не хочеш i не цiниш - я соромлюсь сидiть поруч з тобою за
столом!
Пузир._ Та чого ви так ображаєтесь за того Котляревського, хiба вiн вам
брат чи сват?!
Золотницький._ Ах ти, нещасна, безводна хмара! I прожене тебе вiтер над
рiдною землею, i розвiє, не проливши i краплi цiлющої води на рiднi ниви,
де при таких хазяїнах засохне наука, поезiя i благо народа!!!
Пузир._ Та це ви щось такс говорите, що я не розумiю. Милостi просю
обiдать!
Золотницький._ Нi, поки не даси менi слова, що поїдеш в земське
собранiє i пошлеш грошi на пам'ятник Котляревському, доти не сяду з тобою
за стiл!
Пузир._ Та вже для вас: i поїду, й пошлю! (Бере його пiд руку.)_ Не
робiть же менi безчестя! (Веде його.)_
Золотницький._ Ах ти... хазяїн, та й бiльш нiчого!
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Сад: ганок, клумби, ослони.
ЯВА I
На сценi нема нiкого. По хвилi за сценою чуть голоси: "Ми не собаки, -
i собак краще годують! Може, хазяїн i не знає!" Входить юрба робочих.
Петро._ Ходiм до-хазяїна, нехай побаче, яким хлiбом нас годує
Лiхтаренко._ А ось i борщ- голощак! (Показує глечик.)_
Дем'ян._ Нiчого не поможе! Краще знiмемось отак, як єсть, усi, й другi
за нами, та ноги на плечi й гайда!
Петро._ Не вигадуй! Нiхто не прийме на роботу, а тим часом Лiхтаренко
приведе нас сюди силою.
Дем'ян_. Так ми знову покинемо!
Петро._ Тодi посадять? I ми тiлько лiто прогайнуємо. Нi. Будем
скаржитись. Коли хазяїн нiчого не зробе, поїдем до начальства. Я ходи
знаю. Торiк у Чобота було. те ж саме.
Дем'ян._ Ну i що ж, помогло?
Петро._ А все ж таки у борщ почали кришить картоплю, а борошно для
хлiба сiяти на густiще сито i краще випiкати.
Дем'ян._ Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить
роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не
скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з
улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота є.
ЯВА II Тi ж i Фе_ноге_н_ (на ганку).
Феноген._ Що за гвалт, чого вам, iдоли, треба?
Дем'ян (з гурту)._ Сам ти iдол!
Феноген._ Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзивається?
Дем'ян (з гурту)._ Вченi. Зачинщика хочеш? А дулю? Краще ти йди в гущу,
то, може, розм'якнеш.
Петро (до гурту)._ Та цитьте!.. Дiло є до хазяїна. Викличте хазяїна.
Фелоген_. Що за бунт, чого вам треба?
Всi. _Хазяїна!
Феноген._ Та не кричiть так, бодай вам зацiпило! Хазяїн в городi.
Петро._ Ну то хазяйка, може, є?
Феноген._ Хазяйка у вас на кухнi є.
Петро._ Нам панi-хазяйку викличте.
Феноген._ А бодай ви не дiждали, щоб я для вас панiхазяйку тривожив,
вони у нас хворi.
Дем'ян (з гурту)._ Бреше, старий пес!
Феноген._ Щастя твоє, що я не чую добре, що ти там варнякаєш!
Дем'ян (з гурту)._ Бодай же тобi так заклало, щоб ти й зозулi не почув!
Феноген._ Виходь сюди! Виходь! Я тобi покажу, як такi слова говорить...
Петро._ Якi слова? То вам почулось, ви ж глухi,дядюшка?
Дем'ян_ (з гурту)._ Глухий, як "дай", а "на" вiн добре чує!
Феноген._ Гайда на роботу!
Всi. _Хазяйку давай!!
ЯВА III
Тi ж, Марiя Iвановна_i Соня._
Марiя Iвановна._ Що тут таке?
Феноген._ Бунт! Гей, Харитон, махай за Лiхтаренком!
Петро._ Цитьте всi! (Виходе вперед.)_ Нiякого бунту, панi хазяйко, ми
не робимо, а тiлько просьба до хазяїна, а як хазяїна нема, то до вас.
Гляньте, яким хлiбом нас годують, гляньте, який борщ нам дають!
Соня (взявши хлiб)._ Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас
люде їдять?
Марiя Iвановна._ Я не знаю, доню, перший раз бачу. Менi до цього нема
дiла!
Петро._ Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з
половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло
не лiзе, залiпляє пельку;
а зачерствiє, тодi такий твердий', як цегла, - i собака не вкусе.
Дем'ян._ Таким хлiбом можна з пушки-маркели стрiлять у неприятеля!
Соня._ Мамо!
Марiя Iвановна._ Я не знаю...
Соня (до Феногена)._ I ви, Феноген, не_ знаєте, i нiхто не знає? Чого ж
ви мовчите?
Феноген._ Це не ваше дiло, Софiє Терентьєвно!
Соня._ Як не моє дiло? Як ви смiєте так казать? У мене все тiло
труситься вiд жаху, що у нас таким хлiбом годують людей; може, й тато не
знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлiбом годувать робочих;
зараз менi йдiть i велiть, щоб хлiб був хороший. Я сама буду ходить на
кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб вiн був добрий, але я розпитаю,
навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!!
Всi._ Спасибi вам, панночко!
Петро._ Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ,
гляньте: сирiвець зварять, посолять, замнуть пшоном - i готово! Анi
бурячка, анi картоплi в ньому нема.
Соня._ Я все зроблю, щоб вас годували кращеi
Всi._ Спасибi!
Iдуть.
З гурту: "Добра душа, а старий чорт язика прикусив". Вийшли.
ЯВА IV
Феноген, Марiя Iвановна _i Соня._
Соня (до Феногена)._ Зараз прикажiть, щоб назавтра i хлiб був
хороший... Мамо, що йому треба, щоб вiн був хороший?
Марiя Iвановна._ Треба сiять. Це несiяний, i зерно було нечисте.
Соня (до Феногена)._ Щоб чистили, щоб сiяли i в борщ щоб картоплю i
буряки клали!
Феноген._ Як тато приїде, то ви йому скажете, - я не смiю перемiнять
його приказу.
Соня_. Неправда, неправда! Я не вiрю, щоб тато приказував так людей
годувати! Мамо! Скажiть ви своє слово!
Марiя Iвановна._ Я не знаю, дочко, я до економiї не мiшаюсь.
Соня._ Мамо, голубко, треба мiшатись, бо люде нас про-кленуть! У нас
стiлько всякого хлiба, як води в морi, i весь хлiб люде заробляють, вони
повиннi їсти за свою працю найкращий хлiб! Адже ж так, мамо?!
Марiя Iвановна._ Так, дочко, тiлько я не знаю... А от i тато приїхав!
Феноген (про себе)._ От вiн тобi, щеня, покаже хлiб! (Iде назустрiч.)_
ЯВА V
Пузир _несе покупку. Феноген_, поцiлувавши його в руку, бере покупку. У
Пузиря_ борода пiдстрижена i видно на шиї орден.
Марiя Iвановна_. Не говори, дочко, про хлiб, може, тато з дороги
гнiвний, а ми виберем час i скажем йому.
Соня_. Не можу, мамо, ждать! Треба зараз говорить, щоб люде завтра їли
i добрий хлiб, i кращий борщ!
Пузир._ Здоровi були! Грiєтесь на сонечку, ну й я по-сидю з вами.
Соня (цiлує його в руку)._ Як вам їздилось, таточку?
Пузир._ Нiчого, добре.
Марiя Iвановна._ Що це ти зробив?
Пузир._ А що?
Марiя Iвановна._ Бороду пiдрiзав, чи що?
Соня._ I справдi... Для чого ви, таточку, пiдрiзали бороду?
Пузир._ Для чого пiдрiзав? Ха-ха-ха! Хiба ви нiчого не бачите?
Соня i Марiя Iвановна._ Нi, нiчого!
Пузир._ Ото слiпi! Так гляньте сюди. (Показує на шию.) _Що це?
Марiя Iванов на_. Хрест!
Пузир._ Хрест! Та який хрест?
Соня._ Орден.
Пузир._ Станiслава второй степенi на шию!
Феноген (пiдходе)._ Дозвольте поцiлувать!
Пузир._ Цiлуй!
Феноген _цiлує орден.
Получив награду за приют.
Марiя Iвановна _i Соня._ Поздоровляємо! Поздоровляємо! (Цiлують.)_
Марiя Iвановна._ А все ж таки я не розумiю: для чого ти бороду
попортив?
Пузир._ Нiколи ти не догадаєшся, все тобi треба в рот покласти. Орден
на шию - розумiєш?
Марiя Iвановна._ Розумiю i бачу, що на шиї...
Пузир._ Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиї орден; а як була
довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить,
коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. Розумiєш?
Марiя Iвановна._ Тепер розумiю: щоб видно було орден!
Пузир._ Так. Ну, а як вам здається: личить менi орден?
Марiя Iвановна._ Боже, як гарно: зовсiм другий чоловiк!
Феноген._ Так наче iсправник!
Пузир._ Ха-ха-ха! О, я й забув. (Показує пакунки.) _Це тобi, доню, на
плаття купив. Будучи оце в городi, зайшов iiо дiлу в магазин до Петра
Тимофiевича... От де торговля так торговля: людей, людей - протиснутись не
можiш... п'ять магазинiв, гуртовий склад - i скрiзь повно купця.
Марiя Iвановна_. Щасливий Петька!
Пузир._ Еге... I в магазинi зустрiвся я, знаєте, ненароком з
начальницею гiмназiї, купувала своїй дочцi на плаття i причеiiилiїся, щоб
i я тобi купив такого самого. Якесь дуже новомодне, каже, розхватають, а
я, каже, хочу, щоб у Сонiчки було таке саме плаття! Вона тебе дуже любить.
Найкраща, й найрозумнiша, каже, моя воспитаниця!
Марiя Iвановна_. А як же не краща, коли по скiнченню дали золоту
мендаль!
Пузир_. Петрушка!
Входе хлопець. Вiзьми i вiднеси в кiмнату. Ми потiм роздивимось.
Х.юпець бере у Феногена покупку i пальто та п несе у хату.
Соня._ Спасибi, тату! (Цiлує його.)_
Пузир_ (гладить її по головi)._ Розумна головка!.. Ну, що ж тут нового?
Феноген_. Все благополучно.
Пузир._ Слава богу!
Соня._ Нi, тату, не все благополучно!
Пузир._ А що ж тут сталось?
Соня (подає йому хлiб)._ Гляньте!
Пузир(розглядає)._ Хлiб!
Соня._ I таким хлiбом, тату, у нас робочих годують!
Пузир._ Скрiзь у хазяйнiв, по всiх iкономiях, дочко, однаковий -
отакий, як бачиш!
Соня._ Нехай другi годують, чим хотять! Це не може буть для нас
зразком! Таким хлiбом грiх годувать людей, тату!
Пузир._ Робочого чоловiка не можна, моя дитино, нагодувать инчим,
бiлiщим хлiбом: вiн буде раз у раз голодний. Робочий чоловiк, мужик, не
любить бiлого хлiба, бо вiн i не смашний, i не тревний. Оце самий
настоящий хлiб для робочих! Питательнии, як кажуть лiкарi!
Соня._ Та це не хлiб, тату, це кiрпич!* _
Пузир._ Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хлiба треба? (Хоче одламать -
не ламається, хоче одкусить - не вкусе.)_
Соня._ Бачите: нi вламать, нi вкусить!
Пузир._ Треба розмочить!
Соня._ Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом.
Недурно казали в гiмназiї, що у нас людей годують гiрше, нiж свиней;
насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i
вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте
себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i
бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять,
проклинають, менi нiщо не буде мило, життя моє буде каторгою!!
Пузир._ Ну, годi, годi! Заспокойся. Я звелю, щоб харчi були кращi. Iди
проходись по садочку, заспокойся, заспокойся! Стара, йдiть удвох...
Соня _i Марiя Iвановна _пiшли в палiсадник i зникли в саду.
ЯВА VI
Пузир _i Феноген._
Феноген_. Поки ще казенного назначать, а ми вже дiждалися свого
iнспектора... Бiда!
Пузир._ Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно,
показує чистий, а дає - бач який. Справдi не вкусиш! Та й не час тепер
таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора
наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiлько з першого
сентября, як обробимось: тодi половина строкових не ви-держе, повтiкає, а
жалування зостанеться в кишенi... Отак, скажи йому, розумнi хазяїни
роблять! Перекажи зараз Лiхтаренковi, щоб такий хлiб давав тодi, як
доробимось, а тепер нехай годує краще i в борщ картоплю нехай дає.
Розтривожили менi дитину!..
Феноген._ Ага! А я казав: Соня - це вам не Катя! Та мовчала до смертi,
а цю не переможеш, що захоче, те й зробе!
Пузир._ У мене вдалась!
Феноген._ Нi, не те... гiмназiя, золота мендаль... От i вийшов
iнспектор!
Пузир._ Ну, нiчого бурчать! Роби, що велю!
Феноген._ З такою нiчого не зробиш. Не пiде вона за Чобота, а пiде за
кого схоче.
Пузир._ Не твоє дiло!
Феноген (iдучи)._ Гiмназiя, золота мендаль - от i дiждались, нажили
iнспектора!
ЯВА VII
Пузир (сам)._ Нема вже у мене того духу, що колись:
постарiв, полохливий став. От приняв вiд Петьки Михайлова дванадцять
тисяч овець, восени чистої прибилi двадцять тисяч, а тривожусь. Нема-нема
та й подумаю: а що, як Петька вскочить у злоснi! Не такий же й Петро, щоб
ускочить, - це iдол в комерцiї, а тривожусь... Постарiв, полохливий
став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво,
плював на все i знать iiе хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк -
тривожить! Знову, дочка тiлько сказала, що над нею смiялися в гiмназiї, i
мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мене бiльш, нiж я думав...
Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люде виходить, i
треба оглядатись, що люде скажуть. I без людей погано, i з людьми
погано... Не можна инакше (помацав орден):_ кавалер! (Пiшов.)_
ЯВА VIII
В палiсаднику показуються Марiя Iвановна _i Соня._ Соня_ з лiйкою.
Соня._ Я заспокоїлась, мамо; буду поливать квiтки, полоть грядочки, а
ви йдiть - одпочиньте.
Марiя Iвановна._ Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорнiща
стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що
я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя,
знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяїни, з середнiм достатком,
а тепер - де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали,
сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна;
аби бариш, то все можна! А от ти инакше дивишся... може, й твоя правда!
Пiду ж я справдi, поки до обiда - дещо перегляну (пiшла),_ поштопаю,
полатаю.
ЯВА IX
Соня (сама)._ Боже, як важко було на душi! А от тiлько перший ступiнь
зробила - i легко стало, мов крила виросли! Тепер буду слiдкувать, буду на
кухню ходить, буду з татком скрiзь їздить, щоб усе бачить, щоб усе знать -
як воно робиться... Таке велике хазяйство i все менi достанеться однiй, а
я не знаю нiчого,не знаю, де тут зло, i не можу нiчого зробить доброго...
Ой боже мiй! Це ж Iван Миколайович!
ЯВА Х Соня_ i Калинович._
Соня._ Iван Миколайович! От спасибi! Яким вiтром? Калинович_.
Пiвденним, теплим! Доброго здоров'я та боже поможи!
372
Соня._ Спасибi! Сьогодня табель, здається?
Калинович_. I празник для мого серця! Як же поживаєте, сiльська
обивателько?
Сiдають на ослiн.
Соня_. Ох, не питайте! Тяжко було через те, що не знала, що робить i як
робить... I тiлько сьогодня випадково наскочила на стежку, i стало
радiсно! Тепер радiсть моя ще виросла стократ, бо бачу вас, мiй дорогий
учителю, i можу з вами подiлитись своєю радiстю.
Калинович_. I я радiю, що бачу вас в такiм яснiм настрою. Ну, а пiсля
цеї передмови розкажiть, яке ви найшли тут дiло?
Соня._ Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим
хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо
мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi вражiння, i я навiть не могла
розiбратись нi в чiм, а тiлько серцем чула, що тут навкруги мене робиться
неправда, зло; а поправить, зупинить зло - несила, бо нiчого добре не
розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу:
слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму
суть!
Калинович_. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiж те невидиме
колесо, що так лякало вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi
хазяїни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi,
бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяїном i робiтником, але не
знаю, чи їм це удасться! Таких борцiв ще мало, - правда, тiлько не вам
ряди їх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить,
де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на
корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми
труднощi переборем - на те є битi шляхи - i будемо мiж молоддю насаждать
iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше
вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на свої обов'язки перед
спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума
справедливостi!.. Простiть мене, Софiє Терентьєвно: я забув, що ви вже не
воспитаниця, i читаю сам лекцiї...
Соня._ О, ви воскрешаєте у моїй пам'ятi днi першого знакомства... Я
прийняла всi нашi iдеали i жажду, i шукаю, де менi їх до життя
прикластц... А от i шлях ви показали, i поведете слiпу...
Калинович. _А поки ми пiдемо своїм шляхом, добре i те, що ви задумали
робити. Тiлько я не думаю, щоб вам це удалось. Тато не привик до тих
iдеалiв, якi ви будете кому у вiчi тикать; у вас щохвилини буде
непорозумiння, сварка... Ну, що робить? Це переходний ступiнь; ви ж,
певно, казали татовi й мамi про наше власне дiло? Що вони?
Соня_. Мама зна i рада, а татовi ще не казали. На татовi iменини ви
приїдете i самi побалакаєте. Та ще захопiть Золотницького, - тато буде
рад. Петро Петрович має на тата вплив... А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я
вас не зрадю - от моя рука!
Калинович (цiлує руку)._ Рука сильна, i опертись на неї можна. А як
тато не згодиться?
Соня._ Тодi я приїду в город i ми повiнчаємось, та й годi!
Калинович_. Браво, рiшенiє радикальне!
Соня._ Ходiм же поки що у хату. Я вам заграю, ви заспiваєте, а тато
любе спiв. Калинович._ Ходiм.
Iдуть.
Я буду так спiвать, щоб ти... щоб ви...
Соня._ Ну, ну, вже не поправляйся, говори "ти", для мене це приятно.
Калинович._ Щоб ти у кожнiй нотi чула моє до тебе щире кохання!..
Соня._ Отак саме i я буду акомпанiровать. А старi нашi будуть таять!
Музика до всякого серця i до всякої душi однаково говорить своїм
улесливим, чарiвним язиком!
Пiшли.
ЯВА XI
Лiхтаренко i Феноген _(за сценою).
Феноген_. Ой-ой-ой! Вийшли.
Лiхтаренко._ Ой-ой-ой!
Феноген._ Я вас не боюся!
Лiхтаренко._ I я вас не злякаюсь!
Феноген_. Побачимо!
Лiхтаренко._ Побачимо!
Феноген._ Що ви менi можете зробить?
Лiхтаренко_. А ви менi що? Я не Зелепський.
Феноген_. Я? Ха! Я дещо знаю. Скажу - i полетиш!
Лiхтаренко._ I я дещо знаю. Скажу - i зостанусь, а Феногеновi в
потилицю!
Феноген._ Ти про мене нiчого не знаєш худого.
Лiхтаренко._ I ти про мене нiчого не знаєш.
Феноген_. А за буряки!
Лiхтаренко._ А за валахи!
Феноген._ Що - за валахи? Що? Ну, скажи!
Лiхтаренко._ Перше скажи за буряки, а я починать не хочу.
Феноген._ А хто при здачi бурякiв взяв з завода п'ятсот карбованцiв?
Лiхтаренко_. Я взяв. Та не докажеш, не в тi взувся! А ти взяв за валахи
з купця по гривенику вiд валаха - двiстi рублiв, i я докажу, бо маю лист
вiд Крачковського!
Феноген_. Я не брав - вiн сам дав.
Лiхтаренко_. Еге! Не вмер Данило, та болячка вдавила! Слухайте, Феноген
Петрович! Ви не сварiться зо мною, бо наскочила коса на "камiнь. Я не з
тих, що бояться! Нi! Так i знайте. Берiть - я вам не заважаю, не заважайте
й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазяїновi користь, а потiм
i себе не забуду... Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де
можна, а па менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима - так i треба, щоб
замазать очi за валахи, бо й вiн дещо знає, -. тiлько вам це не удалося;
хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi... Бо ви чули
дзвiн, та* _не знаєте, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зопсувалося! За
пшеницю я взяв теж п'ятсот рублiв, по пiвкопiйки з пуда, ану, докажiть...
То-то! А якби ви були в компанiї зо мною, то я взяв би по копiйцi i вам
дав би триста карбованцiв, а хазяїн взяв би не сорок тисяч чистоганом, а
тридцять вiсiм... Чого ж йому ще? Дай боже повiк! Що, хiба не правда?
Феноген_. Правда!.. Дивлюсь я на тебе i думаю: де ти такни узявся? От
вiк прожив коло таких дiл, де кожний де...
