Iван Карпенко-Карий. Хазяїн
страница №2
...нь одним великi баришi, другимгрошi, а третiм, як кажуть, шишi, - а такого iдола, як ти, не бачив! Ми
хоч крились i криємось, а ти говориш про те, що взяв чи вкрав, немов кому
добро зробив!!!
Лiхтаренко_. А як же б ти думав?! Що то за слово - украсти? Украсти
можна тiлько коняку, вола i все те, що є живого i що готове вже лежить на
свойому мiсцi. Я нiчого такого не беру, не краду - боже сохрани! Я так
роблю: щоб все те, що є в хазяїна, було цiле i щоб менi була користь! Це
комерчеський гендель! От я одберу вiд мужикiв оброчну казенну землю,
вiзьму надiли в аренду, i мужики, оставшись без землi, будуть робить на
нашого хазяїна, як крiпаки! Та щоб вiд такого комерчеського генделя не
мать користi! Тодi б у._ лiчив себе iюслiдцiм дурнем! Хазяїн хоче
заробить, i я хочу заробить? Всi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду
дивиться та завидовать, як люде багатiють? Я не такий! Завидують тiлько
недотепи!
Феноген_. I розумно, i правдиво! I де ти такий узявся? Лiхтаренко._
Хазяїни викохали! Бачите, колись, кажуть, були одважнi люде на вiйнi, -
бились, рубались, палили; голови котились з плеч, як капуста з качанiв;
тепер нема таких страховий i вся одвага чоловiча йде на те - де б бiльше
зачепить!.. Колись бусурманiв обдирали, а тепер своїх рiдних! Як на вiйнi
нiкого не жалiли, - бо ти не вб'єш, тебе уб'ють, - так тут нема чого слини
розпускать: не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з тебе!
Феноген_. Ну, поцiлуємся i будемо товаришами!
Цiлуються.
Лiхтаренко._ Так краще! Знайте, що Петька Михайлов дуту свою торговлю i
все хазяйство хоче зiрвать мiною банкротства. Банкротство - комерчеський
гендель! Цим способом вiн обiкраде багато людей, а сам наживе мiлiон! Менi
вже вiдомо, що i наш хазяїн взявся йому помагать i переганяє на свої степи
дванадцять тисяч овець. Куртц - "етi нiкогда!", бо вiн дурень, а ми - "етi
всегда!". При салганах будете ви - не ловiть же гав! Коли перше брали
копiйку, берiть десять! Жалiтись не будуть, нема куди: тут вор у вора
краде! Коли що треба, я поможу, зате ж, що б я не зробив, - помагайте! Що
б ви не почули: кому i скiлько я дав одступного на торгах за оброчну
казенну землю, за скiлько я пiдкупив полномочених i всю громаду вiддать
свої надiли в аренду, - не ваше дiло!
Феноген_. Я i слiпий, i глухий, i нiмий: роби, як хочеш, та мене не
забувай.
Входе Зозуля._
ЯВА XII Лiхтарем к о, Феноген i Зозуля._
Зозуля._ До речi я вас тут обох застав! Ви, Феноген Петрович, хазяїновi
наговорили, а Порфирiй Аристархович, не заступились, i я зiстався
осоромлений невинно i без хлiба!
Феноген_. Тебе покарано для примiру, щоб другi бачили кару i боялись! А
без страху - один вiзьме, другий вiзьме, потiм розоренiє; а ми всi хлiб
коло хазяїна їмо... Бережи хазяйського добра, як ока: грiх великий потай
брать з економiї.
Зозуля._ Так я ж не брав, бога бiйтесь!
Лiхтаренко_. То хтось другий взяв: з пальця ж не висмоктали.
Зозуля._ То я за другого повинен страждать?
Лiхтаренко._ А так. От тепер тебе розщитали, грiх покрився, все
затихло, i хазяїн заспокоївся, не буде гризти других. Потiм, може, ще що
пропаде, скажуть: Зозуля взяв, - а тебе вже нема, i знову тихо, i для
других полегкiсть. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другi
проскакують!
Зозуля._ У мене волосся на головi пiднiмається вiд ваших речей. Невже
вам нi крихти не жаль мене, моєї честi i моєї сiм'ї? Я ж нiчого не взяв, i
ще навiть не навчився красти, бо тiлько торiк з земледiльчеської школи
вийшов. Ви ж цим псуєте навiк в моїм життi шлях: мене нiхто не прийме на
службу!
Феноген_. Приймуть! Нi доброго, нi злого атестата тобi не дадуть;
публiкацiї об тiм, за вiщо тебе розщитали, нiгде не буде, то й мiсце, бог
дасть, найдеш собi! Тiлько раю тобi: служи чесно, не паскудь своїх рук, то
й ця вина тобi проститься; коли ж нас хто запитає: чого розщитали? - то i
ми скажемо: сам не захотiв!
Зозуля_. То це й уся порада? То й хазяїн те саме скаже?
Фєноген_. Хазяїн сам сказав - розщитать тебе.
Зозуля._ Боже мiй, боже мiй! Що ж я татовi скажу, що мати подума? Вони
радiли, бiдолахи, що я на хорошому мiсцi, що буду їм помагать i менших
братiв вивести в люде, i на тобi - прогнали, прогнали нi за що, а кажуть:
украв! Боже мiй! Я украв! Та скорiше б у мене рука вiдсохла, нiж
протягнулась до чужого, скорiще б мозок мiй висох в головi, нiж прошептав
менi думку украсти! Невже нi в кого з вас не поворухнеться серце жалем на
мої правдивi слова, що я так щиро вам кажу?
Лiхтаренко._ Так говорять усi, кого приструнчить лихо. Звiдкiль же
мiрку взять, щоб нею змiрять, що те, що ти говориш, - правда?
Зозуля._ З серця, з серця чоловiчого повинна мiрка виникать, та тiлько
серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самi злодюги i не
повiрите нiкому, що вiн не краде так _як ви. Бодай же дiтям вашим до всiх
їх дiл таку, як ви до мене, мiрку прикладали! Кати бездушнi ви! (Пiшов.)_
Лiхтаренко._ Оце той дурень, що й в церквi б'ють!
Феноген_. Смирився б, поплакав, походив, попросив, навколiшках попросив
- i знову б прийняли; а вiн бач як носа пiднiма i так нас опаскудив, що
коли б почув хто, то ще б подумав справдi, що ми злодiї...
Лiхтаренко._ Таким дурнем колись i я був... А хто б тепер повiрив?
Ха-ха-ха! Життя навчить. Молоде - дурне!.. Так я пiдожду в конторi, а ви
про все доложите хазяїновi так, як слiд... Не забувайте тiлько нашої
умови, тодi добре буде нам обом! (Пiшов.)_
ЯВА XIII
Феноген_, а потiм Калинович_, Соня _i Пузир_.
Феноген_ (сам)._ Бачив я комерчеських людей багато, а такого iдола, як
Лiхтаренко, ще не доводилося бачить!
Входять на крильце Калинович_, Соня _i Пузир_.
Пузир._ Знаете, я б на вашiм мiснi з таким чудовим голосом у
нротодiякони пiшов: вiчний i не важкий кусок хлiба!
Соня._ Учитель гiмназiї, тату, бiльш обезпечений, нiж протодiякон.
Пузир._ Нi, дочко, протодiякон i обезпече-ний бiльше, i якось виднiще
мiсто!.. А приятно, приятно ви спiваєте. Отакий у мене був колись чабан:
як заспiває, то всi плачуть!.. Що ж, неграмотний, - а вже я його вивiв би
в дiякони. Ай спiвав, ай спiвав! Як заведе, бувало, "Он з-за гори, з-за
лиману"... А-а! Чудово спiвав!
Калинович_. Де ж i голосам буть, як не в народi. Що виростає на волi,
серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такi степи, що нагадують собою
степ Гоголя?
Пузир._ Не знаю, я на степах у Гоголя не бував!
Соня._ Гоголь, тату, писатель; вiн в книжцi степ описав дуже гарно.
Пузир._ Ха-ха! Який там в книжнi степ? От якби вiн побачив справжнiй
степ без краю, па котрiм де-не-де мрiють отари овець, а тирса вище пояса,
мов шовком землю укриває i шумить, шумить... Я всю молодiсть провiв у
степу...
Калинович_. А ви поетично малюєте степ... (До Сонi.) _Талант!..
Прощайте!
Соня._ Краще б ви поїхали нашими кiньми, правда, тату?
Пузир._ А чом же такого спiваку та не одвезти!
Калинович_. Спасибi! У мене є звощик.
Пузир_. I весь час тут стоїть? Охота грошi тратить, певно, багато
маєте... Ха-ха-ха!
Калинович_ (смiється)._ Буде з мене!
Пузир_. Прощайте! Кланяйтесь начальницi гiмназiї - дуже приятна
женщина, (Iдe.)_
Калинович._ Добре!
ЯВА XV
Bбiгає Харитон._
Харитон._ Фелоген Петрович, нещастя: Зозуля повiсився!
Феноген_. Де?
Харитон._ Уранцi получив в конторi рощот, а оце свiжо повiсився!
Соня._ Ай!!
Калинович_. Хазяйське колесо роздавило!
Завiса.
ДIЯ ТРЕТЯ
Кабiнет.
ЯВА I
Феноген_ (один. Читає лист)._ "Многоуважаємий Фе-ноген Петрович.
Поспешаю очень спешно уведомлять вас, что даже очень весьма хорошее i
доходное iмєнiє для вас нашлось. П'ятсот десят-ин, став рибний, водяной
млин на два постава з фолюшами. От станцiї трьох з половиною верстов".
(Говоре.)_ А де, то й не каже, боїться, що обiйдусь без нього, - хитрий з
бiса. Ну, що ж далi? (Читає.)_ "У городi новость: сьогодня Петра
Тимофеевича посадили в острог!" (Говоре.)_ Отака ловись! Банкротство не
удалось. (Читає.)_ "Большой скандал, i многiм людям нещастя. На днях буду
у ваших местах. Поговорiм подробно. Хазяїну об острог пока не говорiть.
Ваш покорний слуга Григорiй Мойсєєвiч Маюфес". (Говоре.)_ Погано.
Лiхтаренко казав, що у це дiло вскочив i наш хазяїн. Чи сказать йому, чи
справдi промовчать? Мовчать краще, щоб не виявились часом мої стосунки з
Маюфесом.
ЯВА II
Феноген _i Марiя Iвановна_.
Марiя_ Iвановна_. Ну, Феногенушка, що ж наш iменинник, вже одягся?
Феноген_. Одяглися. Уговорив-таки надiть крохмальну сорочку i новий
сюртук; а при орденi зовсiм не той чоловiк, i Золотницькому не вступлять.
Сидять i якусь комерцiю на щотах викладають.
Марiя Iвановна. _Слава богу, хоч причепурився. Соня вчора цiлий вечiр
умовляла, бо, може, хто з города сьогодня приїде... От що, Феногенушка: я
йому справила такий новий халат, що ах! Тiлько ж ти знаєш, що Терентiй
Гаврилович буде сердиться, коли дознається, що я на халат багато грошей
потеряла, так ти йому не говори, а поможи. Халат принесе Павлина i запросе
за нього тiлько п'ятдесят рублiв. Сам побачиш, що це все одно, що дурно
взять таку дорогу i гарну вещ! На случай же Терентiй Гаврилович не захоче
брать халата, уговори його, ти умiєш. От тобi за це на чай п'ять рублiв...
Феноген_ (бере грошi)._ Спасибi, Марiя Iвановна; ради того, щоб
Терентiй Гаврилович носили гарний халат, я й дурно (ховає грошi)_ все
зроблю, аби халат купили!
Марiя Iвановна_. Гляди ж, Феногенушка! Павлина тут сидить i жде.
(Говоре у прихожу.)_ Ви ж постарайтеся, Павлина, не жалiйте слiв,
умовляючи.
Павлина (висунувшись у дверi)._ Будьте певнi. Я вже знаю, що
говорить... (Причиняє дверi.)_
Феноген_. Та ви не тривожтесь, купимо!
Марiя Iвановна._ Ради бога, Феногенушка! (Пiшла.)_
ЯВА III
Феноген_, потiм Пузир _i кравчиха_.
Феноген_ (один)._ Гарно почався день: п'ять рубликiв вже маю.
Входе Пузир_.
Пузир_. Нiкого ще не було?
Феноген_. Економи ждуть в конторi; а тут у нас сидить Павлiна з города,
знаєте?
Пузир_. Знаю. Чого їй треба? Це вже хоче покористуватись iменинами i
здерти що-небудь. Терпiть не можу цiєї бiдноти. Як побачу старця, то,
здається, тiкав би вiд нього скiлько сили.
Феноген_. Щось принесла, не дає й глянуть, каже - подарунок.
Пузир_. Клич!
Феноген (у дверi)._ Заходьте, Павлина._
Входе Павлина_, з пакунком, закутаним у бiлу простиню.
Павлина_ (кланяється)._ З iменинами! Дай боже много лiт жить та
багатiть.
Пузир_. Спасибi. А це iцо?
Павлина._ (розгортає)._ Вещ княжеська! Ночей недосипала, два мiсяцi
удвох з дочкою працювали. Приймiть вiд бiдної вдови i не оставте своєю
милостю.
Пузир_. Що ж там таке, показуй мерщiй!
Павлина (показує)._ Богом присягаю, що нi у кого такого халата немає, -
заказний.
Феноген_. Ай халат, оце халат, так-так! У такiм халатi можна i на
засiданiє в земський банк. Гляньте: буряки! I овечки!..
Пузир (розглядає)._ Скiлько ж ти за нього хочеш?
Павлина._ Бархат лiонський, шовк як луб, а робота! Два мiсяцi трудились
удвох!
Пузир._ Ну, годi вже хвалить, товар видко, кажи, скiлько?
Павлина._ Скiлько ваша ласка?
Пузир._ Що там ласка! Чого доброго я помилюся i дам за нього бiльше,
нiж ти сама хочеш. Кажи свою цiну за товар.
Павлина._ Оцiнуйте самi... Феногенушка, ну, як по-вашому: ви свiт
бачили, людей знаєте - оцiнуйте по совiстi.
Феноген_ (розглядав нiби мiркує)._ Що ж, сто карбованцiв.
Пузир._Тю!
Феноген_. Чого ж тю?
Пузир._ Купуй собi!
Феноген_. Та, побий мене бог, при всiй своїй бiдностi дав би п'ятдесят
рублiв.
Пузир._ Ну то давай.
Феноген_. Одно, що менi не до лиця, а друге - я буду у княжеськiм
халатi, а ви в такiм, що сором i в руки взять, - не приходиться.
Пузир._ То нiчого! Нарядишся, як пава, i будеш мене смiшить! Ха-ха! А
люде пiзнають, де Феноген, а де хазяїн, хоч би я й рогожу надiв.
Феноген_. Та хто його знає! А скiлько ж, справдi, ви, Павлино, хочете?
Кажiть свою цiну.
Павлина._ Тiлько для нашого благодiтеля можу вiддать за п'ятдесят!
Феноген_. Все одно що дурно!
Пузир_. А скiлько ти йому дала факторського?
Феноген_. Заслужив... Спасибi... (Iде до дверей.)_
Пузир._ Ну, вернись! Що ти, жартiв не вмiєш розумiть?
Феноген_. Я по совiстi кажу, а ви - фактор!
Пузир._ Ну, ну! Беру вже халат, зроблю тобi приятнiсть! На! (Дає
Павлинi грошi.)_ Переплатив карбованцiв десять. Ну що ж, переплатив -
переплатив, це вже тобi на бiднiсть!
Павлина._ Та цей халат коштує бiльше двохсот карбованцiв. Менi його
Петро Тимофiєвич заказали, та тепер їм не до халата: вчора їх посадили в
острог.
Пузир._ Що? Петра - в острог?
Павлина._ Посадили голубчика. Та я, як почула, що їм тепер не до
халата...
Пузир._ Вiдкiля ж ти це знаєш?
Павлина._ Вчора про це весь город говорив.
Пузир._ Та, може ж, це ще брехня?
Павлина._ Всi лавки i склади, кажуть, опечатали.
Пузир._ За вiщо ж, не чула?
Павлина._ Бог його знає... Мошенство якесь!..
Пузир._ Погано... Погано!
Павлина._ Прощайте! (Вийшла.)_
ЯВА IV
Феноген _i Пузир._
Пузир_. Погано... Чув?!
Феноген._ Чув.
Пузир._ Так i ти чув? Вiд кого?
Феноген._ Та що ви, бог з вами! При менi говорила женщина, та щоб не
чув - хiба я глухий?!
Пузир._ Нi, бач, я подумав, що ти вiд кого другого чув. А як ти думаєш:
чи це правда, чи тiлько поголоска?
Феноген._ Менi здається, що це з заздрощiв мелють язиками. Петро
Тимофiєвич багатiє не'по дням, а по часам, люде заздрять i плещуть!
Пузир._ А звiдкiля б же вона взяла?
Феноген._ З базарю... Чого тiльки на базарi не плещуть... (Глянув у
вiкно.)_ О, пан Золотницький!
Пузир._ Петро Петрович! От спасибi йому, це велика честь для мене!
Феноген._ Аз ним той, як би його... учитель гiмназiї - Калинович._
Пузир._ Iз Петром Петровичем в однiм екiпажi?
Феноген._ Еге.
Пузир._ От вже за це я не вхвалив Петра Петровича:
колись там, ще студентом, каже, Калинович дiтей у нього учив, а тепер
возиться з ним, як приятель! 1 чого тому Калиновичевi вiд мене треба?
Увадився до нас, як свиня в моркву.
Феноген._ Глядiть, чи не до Сонi!
Пузир_. Отакої! Де ж таке? Рiвнялась свиня до коня, та шерсть не така.
Вони пройдуть в гостину, там їх Соня прийме, а ти клич економiв - нехай
iдуть сюди.
Феноген _вийшов.
ЯВА V
Пузир (один)._ Чи не чули вони... Калинович сьогодня з города, вiн
повинен знать правду про Петра. (Важко переводе дух.)_ Ху ти, господи, як
мене перетривожила ця звiстка, аж в грудях здавило. Погано... погано. Ще
чого доброго i я вскочу. Згарячу не придумаєш, що його робити. Перше
всього треба заспокоїться. Ху ти, господи...
Входять економи.
ЯВА VI
Зеленський_, Лiхтаренко_, Куртц _i ще чоловiка три.
Лiхтаренко_ (з пiдносом, на которiм хлiб i вiнки з колосся)._
Поздоровляємо з iменинами, з наградою i з обжинками разом.
Пузир (приймає пiднос)._ Спасибi, спасибi. Сiдайте.
Сiли. Мовчать.
А нiхто з вас вчора не був у городi?
Економи переглянулись. Мовчать.
Лiхтаренко._ Нi.
Пузир._ Я думав, може, хто чув якi цiкавi новинки го-родськi.
Мовчать.
А скiлько у нас поставили кiп усього хлiба?
Лiхтаренко._ В близьких трьох економiях двадцять двi тисячi кiп однiєї
пшеницi; а другий хлiб ще не злiчили.
Зеленський_. Завтра скажемо.
Пузир._ Поїду зараз подивлюся копи. Слава богу, урожай хороший, аж дух
радується!
Лiхтаренко._ А вчора посадили...
Пузир (схоплюється)._ Посадили! Хто тобi казав?
Лiхтаренко._ Нiхто нiчого не казав. Посадили, кажу, у мене двадцять
п'ять кабанiв у саж для вiдкорму.
Зеленський_. I я двадцять посадив.
Пузир._ Ага! (Смiється.)_ Добре, добре, бо вже скоро i буряки треба
копать. Починайте цей рiк ранiше, а то не управимось: сила буряка.
Лiхтаренко_. Я за свої не боюся. Тепер мануйлiвцi в наших руках!
Пузир._ Хiба вже надiли взяв в аренду?
Лiхтаренко_. Аякже, взяв!
Пузир._ Митець! Чом же ти не говориш?
Лiхтаренко._ Навмисне приберiг приятну звiстку на сьогодня. I надiли
взяв на десять лiт, i казенна оброчна стаття за нами!,
Пузир._ Оце ти мене повеселив... А що, пане Зеленський?!
Зеленський_. Та чи буде з того користь?
Лiхтаренко._ Буде!
Зеленський_. Побачимо.
Пузир._ А почому взяв?
Лiхтаренко._ Казенна по вiсiм карбованцiв, а надiли двадцять п'ять
карбованцiв десятина в год.
Пузир_ (цмока губами)._ Овва! Оце вже на Лiхтаренка не похоже!
Лiхтаренко._ Не полохайтесь, бо i я, вибачайте, скажу: це вже на
Терентiя Гавриловича не похоже. Ми маємо пiд боком безземельних робочих, -
яку цiну дамо, за таку й пiдуть! Нiкуди ж дiтись, бо тут i дома, i
замужем. От вам в десять лiт певного бариша п'ятнадцять тисяч тiлько на
одних робочих, а земля сама себе окупе!
Пузир._ Нi, що не кажи, а таки прорвався! Я думав, що ти вiзьмеш
дешевше!
Лiхтаренко._ Не можна було нiяким способом: разiв десять мусив
напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював!
Одних розходiв на пiдкуп несогласних та на угощенiє - п'ятсот сорок вiсiм
рублiв - тридцять дев'ять копiйок.
Пузир._ Ой-ой-ой! Такi розходи!
Лiхтаренко._ Та одступного за казенну землю з другими розходами
чотириста п'ятдесят два рублi. Я щот noкажу... А розкиньте на десять лiт,
то й вийде по однiй копiйцi на десятину; коли ж невигодно, можна вiд
надiлiв одказатись - єсть такий пункт. А як я винен, що не спитав, то
розходи верну назад. Що робить?
Пузир._ Оце вигадав! Посватав у мужикiв землю, танцював на заручинах -
i не повiнчатись? Вiнчаю! Тепер мужики нехай танцюють у нас на роботi по
злоту в день! А ти маєш з чистої прибилi п'ять процентiв вiд надiльної
аренди.
Лiхтаренко._ Спасибi... З шкури вилiзу, то i менi перепаде чимало!
Пузир._ Заробиш - матимеш!.. Оце, бувши на земському собранiї, я
дiзнався, що туди пiд Херсон кругом голод. Кормiв нема. Мужики продають по
пiвтора карбованця коняку, по сiмдесят п'ять копiйок вiвцю. У нас же
кормiв сила, одного сiна триста скирт. Так завтра ви, Карло Карлович, i
Феноген вiзьмiть з собою шiсть чабанiв i поїдете на ярмарки i по селах,
скуповуйте всiх овець! Вигодно: на руб - два буде баришу!!!
Куртц._ Овса - сiмдесят п'ять копiйок?! Етi - да. Бєдний мушiчок.
Пузир._ Я не куплю - другi куплять.
Куртц._ Етi - да!
Пузир_. А що то у вас, Карло Карлович, в руках?
Куртц_ знiмає платок з вещi.
Баранчик?
Куртц._ Чушiло! У менья хлєб - нет, у менья - овса! I я поздравляйт
хазяїн баранчик, чушiло! Етi - да... Сосун баранчик! Чушiло моя работа.
Парижська виставка - мiндаль можна получал. Етi - да! Будiть стоял сто
лет. Етi немножко комфор присипал, i мол, етi - нєт, етi - нiкогда! Етi -
да! Антик чушiло?
Пузир (розглядає)._ Чудово! Як живе - i очi дивляться! Спасибi!
Лихтаренко_. Карло Карлович не тiлько шахмейстер, а ще й чучiлмейстер.
Куртц._ Етi-да! Куртц - спецiалiста чушiло. Я iмейт мiндаль за роботу
чушiлов.
Пузир._ Чудово, чудово! Однеси, Феноген, у мою кiмнату. Вибачайте, там
мене гостi ждуть, та й у вас, певно, у кожного дiло є? (Пiшов.)_
ЯВА VII
Тi ж, без Пузиря.
Феноген _несе чучело. Куртц _ного придержує i показує на шию чучела.
Куртц_. Модель моя, мiндаль, етi - да!
Лiхтаренко._ I у вас мендаль, i у чучала мендаль.
Всi смiються.
Куртц._ Ну, етi менья зовсєм не смешивает! У менья мендаль - етi - да,
а у чушiло - етi - нєт; у чушiло етi модель.
Лiхтаренко (до Фєногена)._ Краще здiймiть, бо хазяїн як побачить, то
подумає, що Карло Карлович в насмiшку над ним причепив баранчиковi на шию
орден.
Всi смiються.
Феноген._ I справдi. (Пiшов.)_
Куртц._ Етi... етi... Лiхтаренкi... Етi... маленькiй мальшiк! Етi - да.
Серiозов етi - нєт, розсудов етi - нiкогда, насмєшiвал - етi да! Фi!
Паскудство... Етi... етi большой мушiк, етi зубоскаль! (Вийшов.)_
Всi _смiються i виходять за Куртцом.
ЯВА VIII
Феноген _i Лiхтаренко._
Лiхтаренко (оглянувшись)._ Заробив дещо (дає грошi),_ нате й вам. А
може, й ви що заробили, то давайте
менi.
Феноген._ Де там я зароблю? Побий мене бог, гнидiю отут! Колись
бувало...
Лiхтаренко._ От поїдете овець купувать, то пiдживетесь.
Феноген._ Трудненько буде через Куртца... А це ж вiд кого ви взяли i за
вiщо?
Лiхтаренко._ I охота допитувати. Даю - берiть. Така умова.
Феноген._ Правда! I де ти такий узявся?
Лiхтаренко._ Чортзна-що розпитуєте. А ви де взялись? Пiдходящий грунт -
от i родять такi люде, як ми з вами.
Феноген._ Куди менi протiв тебе.
Лiхтаренко._ Ну, ну, не прикидайтесь сиротою. Ви вже он помiщик,
п'ятсот десятин будете мать.
Феноген._ Тю, бий тебе сила божа! Вiдкiля ти
знаєш?
Лiхтаренко._ Я все знаю. Що ж, поможи боже купить. Ну, прощайте! А
орден з чучала зняли?
Феноген (смiється)._ Зняв.
Лiхтаренко._ У хазяїна на шиї орден, а вiн взяв причепив мендаль вiвцi!
Феноген _i Лiхтаренко _смiються. Лiхтаренко _вийшов.
ЯВА IХ
Феноген_, а потiм Пузир _i Золотницький._
Феноген (один. Лiчить грошi)._ Як в аптецi виважив - з копiйками, сто
сорок вiсiм рублiв тридцять дев'ять копiйок. А скiлько ж Лiхтаренковi
досталось? От промiтний чоловiк! Прослуживши з таким iдолом при великiй
комерцiї тридцять п'ять лiт, можна б було i тисячу десятин купить! Змiй, а
не чоловiк: скрiзь здере i всiх спокусить.
Входять Пузир_ i Золотницький._
Пузир_. То нi ви, нi Калинович в городi, кажете, не були, то нiяких
городських новинок i не знаєте?
Золотницький._ Я ж тобi вже казав, що не чув нiчого. Та що тебе так
цiкавить у городi, скажи?
Пузир._ Особого нiчого, так собi.
Феноген цiлує Золотницького в руку.
Золотницький._ Здоров, здоров, Феноген, з iменинником тебе. (Дає йому в
руку.)_
Феноген._ Спасибi. (Iде.)_ От щасливий день! Дають i дають. (Вийшов.)_
Пузир_. I що за охота розбещувать отак людей? "З iменинником" i зараз -
тиць в руку грошi. А через вас i я мушу щось подарувать. (Про себе.)_
Наказанiє боже з цими панами - портять людей!
Золотницький._ А хiба ти ще нiчого не подарував? Ай-ай-ай! Тридцять
п'ять лiт чоловiк служить, права рука...
Пузир._ Та я ще поспiю, ще подарую; тiлько для чого портить людей!
Золотницький._ Феноген!
Пузир._ Навiщо ви його кличете?
Входе Феноген._
Золотницький._ Ну, даруй же вiрного слугу!
Пузир._ Я думав - увечерi, а вам хочеться таки зараз. (Набiк.)_
Наказанiє боже з цими панами! (До Фєногена.) _Маєш вiд мене, Феногенушка,
одного валаха; хотiв тобi на добранiч про це сказать, так Петру Петровичу
хочеться зараз.
Феноген (цiлує Пузиря в руку)._ Господь воздасть вам сторицею. От
щасливий день - дають i дають!.. (Вийшов.)_
Золотницький._ От це по-хазяйськи.
Пузир._ Ет, баловство!
Золотницький._ Всього, брат, з собою не забереш... Так, кажеш, двадцять
двi тисячi кiп пшеницi? Добрий урожай! А я ще не знаю, скiлько у мене.
Хотiлось би подивитись твої копи!
Пузир._ Поїдемо подивимось! Тут i верстви немає.
Золотницький._ Поїдемо!
Пузир._ Чудесно! Перед вашим приїздом я сам хотiв їхать.
Золотницький._ О, а це що? Халат? I який розкiшний - диво! Певно, дочка
примусила справить?
Пузир._ Простiсенько купив сам.
Золотницький (розглядає)._ Та воно й видко, що сам: Софiя Терентьевна
овець та бурякiв на халат би не посадила.
Пузир._ А що, хiба вам не до вподоби?
Золотницький._ Як можна, чудово! Вiвцi i буряки - символи хазяйства!
Оригiнальний смак! Хоч на виставкуi Може б, ти менi продав цей халат?
Пузир._ Купiть.
Золотницький._ Невже продаси?
Пузир._ Чого ж, все продається.
Золотницький._ Скiлько?
Пузир._ Сто.
Золотницький._ А багато заробиш?
Пузир._ По-хазяйськи.
Золотницький._ Ну (б'є руку Пузиря),_ халат мiй. Феноген!
Пузир._ Носiть на здоров'я. Я собi куплю у татар бухарський.
Входе Феноген_.
Золотницький._ Вiзьми халат i вiддай мойому Дмитрiю. Нехай гарненько
обгорне в плед i запре в екiпажну скриню. (Одходить i дивиться у вiкно.)_
Феноген_ (до Пузиря)._ Як?!
Пузир._ Продав за сто карбованцiв.
Феноген (бере халат, до Пузиря тихо)._ Бачите, а ви менi не вiрили, що
халат варт сто карбованцiв.
Пузир _(так само до Феногена)._ Учись: за пiвгодини заробив руб на руб,
та ще мало запросив. Такi люде, коли їм заманеться якої дурницi, утроє
платять!
Феноген (про себе)._ Добре заробив! Бiдна Марiя Iвановна, даремно
турбувалась, даремно радiла.
Пузир._ А я й забув, скажи, Феноген, щоб менi запрягли бурого в бiгунки
i пару в шарабан, ми поїдемо на копи дивитись
Феноген_ вийшов.
Золотницький._ Чудовi квiтки, клумби! Все переродилось, i ти сам
переродився: сьогодня на вид ти вже не просто хазяїн, а настоящий
обиватель.
Пузир._ Все дочка чепурить!
Золотницький._ А знаєш, Терентiй Гаврилович, дочка твоя дорога дитина.
Пузир._ Аякже: золоту медаль получила!
Золотницький._ Просвiта, брат, велика сила! Признаюсь тобi, що перше я
заїздив до тебе тiлько по дiлу, тепер менi приятно буть у тебе i без дiла.
Пузир._ А що ж тут, справдi, так перемiнилось?
Золотницький._ Не те повiтря: книги, газети, пiанiно, освiчена молода
людина, та ще до всього артистка: гра, спiва! О! Ти, брат, цього не
розумiєш!
Пузир._ Ну, це вже даремно! Я сам любив i люблю спiв. У мене був
чабан...
Золотницький._ А, бог з ним, що там твiй чабан!
Пузир._ Е, бог з ним... Тiлько те гарно, що вам до вподоби... А якби ви
почули, як той чабан, бувало, заведе "Ой з-за гори, з-за лиману"!
Золотницький._ Ну, а Калинович як спiва?
Пузир._ Чув. I цей спiває гарно.
З другої кiмнати чутно "Гетьмани, гетьмани" або iншу, можна и не
спiвать, як нема кому.
Золотницький._ Оперний голос! Талановитий, розумний, енергiчний молодий
чоловiк Калинович! Таких молодих людей мало. Слухай, Терентiй Гаврилович:
от жених для твоєї Сонi, пара, якої пошукать по бiлому свiту.
Пузир._ Отакої! Голодрабець? У Сонi є жених - Чоботенко, мiлiонер.
Золотницький._ Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Вiн
же безграмотний баран. Хiба ж Чоботенко до пари Сонi? Бог зна що
викладуєш! Чоботенко у твоєї дочки гайдуком повинен служить, а не
чоловiком їй бути.
Пузир_. Я вас, Петро Петрович, шаную, поважаю, але немало дивуюсь:
вискiпали якогось учителишку i носитесь з ним...
Золотницький._ Не учителишка, а учитель гiмназiї. Чудак ти, Терентiй
Гаврилович, єй-богу, чудак! Ну навiщо тобi багатий зять, коли ти сам
багатий? Пора вже тобi шукать того, чого у тебе бракує.
Пузир_. Я так i роблю: шукаю, де б бiльше купить землi, бо скiлько б
чоловiк її не мав - все бракує.
Золотницький._ Добре. Ну, а скажи менi: тобi приятно мать орден?
Приятно, кажи, не угинайся!
Пузир._ Я й не криюсь. Заслужив - i носю.
Золотницький._ Так. Ну, а якби тобi дали один орден з широкою червоною
стрiчкою через плече, а збоку звiзда. То це було б ще приятнiще?
Пузир._ Ха! Широка, кажете, червона стрiчка i звiзда на боцi - бачив...
Не криюсь: ще приятнiще. Що ж з того?
Золотницький._ А коли б до всього цього тебе возвели в генерали: ваше
превосходительство! Га? Ще було б приятнiще?
Пузир._ Я не розумiю, для чого ви все це говорите?
Золотницький._ А от для чого. Нi ти, нi твiй Чоботенко нiколи такої
честi не добудете: звiзди вам збоку не носить, генералами вам не буть, хоч
би ви всi свої добра i маєтки за таку честь вiддали, а Калинович._..
Пузир._ Буде генералом, з звiздою? Ха-ха-ха! О, бодай вас.
Золотницький._ Та ти, брат, не смiйся! Ви з Чоботенком зостанетесь
навiки чабанами та буряковими генералами, а Калинович може бути
професором, директором гiмназiї, от i ти, i твiй Чоботенко будете говорить
йому - "ваше превосходительство".
Пузир_. Чи буде вiн генералом, чи нi - я не знаю; а чим вiн є - я бачу"
i дочки своєї за нього не вiддам!
Входе Соня_ i Калинович._
ЯВА Х
Пузир_, Золотницький_, Соня _i Калинович._
Соня._ Годi вам про дiла балакать! Ходiм до нас.
Золотницький._ Дорога Софiя Терентьйовна, я тут обстреливав позицiю; i
бомбами, i гранатами, i шрапнеллю сипав - не помагає! Неприятель уперто не
здається. Давайте вiзьмемо його в перехресний вогонь.
Соня._ Догадуюсь. Ви за нас з татком говорили, i, певно, тато не
згоджується? Я вже бачу.
Пузир._ Нiзащо в свiтi! Це ти мене, дочко, хочеш у труну покласти!
Соня._ Хiба моє щастя для вас, тату, труна? Я цього не знала.
Пузир._ Так знай! Щастя, якого тобi заманулось, - менi труна. Тебе
сватає Чоботенко, я вже тобi говорив.
Соня._ Тодi я промовчала, а тепер скажу вам, що я за нього не пiду!
Пузир._ Та ти ж його ще не бачила, подивися перше: з лиця хоч воду пий,
Бова Королевич! Росту (показує сажень) -_ о; плечi (розводе руками скiльки
можна) -_ е!
Золотницький._ А голова (показує кулак)_-о! Софiя Терентьйовна вибрала
собi людину в подружжя, а ти їй раїш першерона! Навiщо тобi Чоботенко? У
тебе, слава богу, є чим копи возить.
Пузир._ Ви не туди стрiляєте! Чоботенко хорошого роду, хазяїн, з дiда
мiлiонер. Я не хочу зятя з вiтру, бiдного приймака.
Калинович._ Ви мене ображаєте!
Пузир._ I ви мене ображаєте!
Калинович._Чим?
Пузир._ Тим, що осмiлились сватать мою дочку.
Калинович._ Не всi люде дивляться вашими очима, а через те ви
помиляєтесь, Терентiй Гаврилович. Я люблю Софiю Терентьйовну, а не ваше
багатство! До цього треба вам знать, що я лiчу вас далеко бiднiщим вiд
себе, i будьте певнi, що у приймаки я до вас не пiду нiколи! Вiддайте все
ваше добро, всi вашi мiлiони старцям, а я вiзьму Софiю Терентьйовну без
приданого.
Пузир._ Що ви говорите? Я сорок лiт недоїдав, недопивав, недосипав,
кровiю моєю окипiла кожна копiйка, а тепер взять i вiддать усе моє добро
старцям! Опам'ятайтесь! Для чого ж я працював? Хiба отаке розумний скаже!
Перехрестiться! "Вiддайте старцям"! Ха-ха! Чув я про таких багачiв, котрим
нема чого роздавать, так вони хочуть, щоб всi з ними порiвнялись. Нi! Так
не буде. Ви не з того тiста, до якого ми привикли.
Соня._ Тату, багатство душi не має i не буде себе почувать нещасним, у
кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрiй натурально бажати
буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, нехай воно
буде при вас, мене ж вiддайте отак, як я стою, за Iвана Миколайовича, i ми
будемо щасливi! Чого ж ще треба?
Пузир._ Щаслива, щаслива! Ти щоб тiлько була щаслива? Ти? А я? Я?! Щоб
здох вiд муки, яку ти менi робиш! Собi, йому i всiм, усiм ти добра i щастя
зичиш, а батьковi? Батьковi? Зла, муки, смертi? Нi, так не буде: скорiще
вогонь розiллється водою, нiж я дам своє благословення на такий шлюб.
(Вийшов.)_
ЯВА XI
Золотницький_, Соня_, Калинович._
Золотницький_. Дика, страшенна сила - нiчого з ним не зробиш без
боротьби.
Калинович._ Краще було б не зачiпать цього питання сьогодня, на
iменини!
Соня._ Я цього не ждала i тепер стою нiма, не знаю, що сказать.
Калинович _(Д_о Золотницького)._ Порадьте!
Золотницький._ Тут сам Соломон розвiв би руками! Феноген! А ви йдiть, я
попробую з ним по-своєму сам побалакать.
Входе Феноген._
Калинович (до Сонi)._ Ходiм! Пiшли.
ЯВА XII
Феноген _i Золотницький._
Золотницький._ Iди, Феноген, i попроси сюди Терентiя Гавриловича.
Скажи, що я. зараз їду i хочу з ним попрощатись.
Феноген._ Як же то можна! Без обiда поїдете?
Золотницький_. Так вийшло.
Феноген (iдучи, про себе)._ Погане щось вийшло!
ЯВА XIII
Золотницький _сам. Потiм Феноген _i Пузир._
Золотницький._ Коли Терешко забере собi що в голову, вiн не може
переносить супереки! Третiровать його треба, тодi вiн помнякшає!
Входе Феноген._
Ну?
Феноген._ Зараз вийдуть.
Золотницький._ Що вiн там робить?
Феноген._ Якусь комерцiю викладають на щотах. Вони нiколи даремно не
сидять.
Золотницький._ Скажи, Феноген, щоб мiй екiпаж зараз запрягли.
Феноген._ Терентiй Гаврилович вас не пустять. (Вийшов.)_
Золотницький._ Побачимо.
Входе Пузир._
Пузир._ Чого ви мене кликали, знову хочете мучить вашим Калиновичем?
Золотницький._ Мужик ти був, мужиком ти i будеш!
Пузир._ Яким родився, таким i помру!
Золотницький._ Єсть чим хвалитись! Для чого ж ти орден почепив?
Пузир._ Заслужив - i почепив!
Золотницький_. Шмаровоз! Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би:
подумаю i дам одповiдь, а то як чабан обiйшовся з освiченою людиною. Нога
моя не буде у тебе... я зараз їду.
Пузир._ Як завгодно. Вiддайте ж менi грошi за халат.
Золотницький._ Я вишлю їх на пам'ятник Котляревському, бо ти з губи
зробив халяву: обiщав i не вислав.
Пузир._ То всi сто карбованцiв?.. Що ви? Нехай бог боронить! Я за
десять карбованцiв такий хрест йому поставлю з свого дуба, що за верству
буде видко!
Золотницький._ Став собi, а я сто карбованцiв вишлю в Полтаву.
Пузир._ Пропало сто карбованцiв нi за цапову душу.
Входе Феноген._
Феноген._ Конi запряженi в бiгунки i шарабан давно.
Пузир (до Золотницького)._ Поїдемо ж хоч подивимось копи.
Золотницький._ Їдь сам.
Пузир_. Як сам, то й сам. (До Феногена.)_ Винеси шапку.
Феноген._ Шапка в прихожiй.
Пузир._ Так не поїдете?
Золотницький._ Iди ти к чорту, мужик!
Пузир._ I чого б я сердився, наче Калинович ваш рiдний син.
Золотницький._ Щоб ти знав.
Пузир._ Як? Незаконний?
Золотницький._ Дурак!
Пузир._ Оце й ви гiрше мужика: у моїй хатi лаєтесь!
Золотницький._ Я не хочу з тобою балакать. Скажи, Феноген, щоб скорiще
коней подавали.
Пузир._ Так нехай шарабан розпряжуть. Я поїду сам в бiгунках.
Феноген _вийшов.
Прощайте! (Подає руку.)_
Золотницький _одвернувся.
(Пузир здвигнув плечима.)_ Як завгодно. (Вийшов.)_
ЯВА XIV
Золотницький_, а потiм Соня _i Калинович_.
Золотницький._ Уперта шельма, а ще до того роздратований.
Входять Соня i Калинович_.
Нi приступу. Треба нам їхать зараз.
Калинович._ I я тiєї думки, мiй од'їзд найскорiще заспокоїть тата.
Соня._ Без обiда як таки можна?
Золотницький (до Сонi)._ Що ж робить, оставатись не можна. Послiдня
проба не удалась, а ви себе, Софiє Терентьевно, не видавайте.
Соня._ Я дуже стривожена. У мене так нерви витягнутi, що я ледве сльози
здержую.
Калинович._ Чого ж плакать, Софiє Терентьєвно, я думаю, що ваше давнє
рiшенiє вiд такого повороту не перемiнилось?
Соня._ Не тiлько не перемiнилось, а виросло, окрiпло.
Калинович._ I менi бiльше нiчого не треба. Правду кажучи, ми таки самi
виннi: дуже раптом насiли на тата, i тепер менi жаль його - вiн правий
по-свойому!
Соня._ А ми по-своєму!
Калинович._ Так, бачите, шанси нерiвнi: поле битви зостанеться за нами;
а тато, ображений вкрай, потеряє всi свої мрiї... Його становище далеко
гiрше!
Золотницький._ Само собою, краще б було i йому, й вам, коли б все
сталось по згодi, ну, а коли згоди нема...
Соня._ I коли її через два тижнi я не добуду, то приїду в город, i ми
повiнчаємось.
Калинович (цiлує її руку)._ Гнiздечко у мене готове - тихе, приютне,
свiтле - i жде голубку; будьте ж спокiйнi!
Входе Феноген_.
Феноген_. Конi готовi.
Золотницький._ Ходiм попрощаємось з мамою.
Соня._ Не будемо їй нiчого говорить!
Золотницький._ А причину од'їзду придумаємо.
Вийшли.
ЯВА XV
Феноген_, а потiм Маюфес._
Феноген._Ая таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не
в тi взувся.
Входе Маюфес._
Маюфес._ Здоровенькi були!
Феноген_. А, Григорiй Мойсєйович.
Чоломкаються.
Маюфес._ Що це у вас з iменин так рано гостi розїжджаються, чи не
дiзналися про дiло?
Феноген_. Яке дiло?
Маюфес._ Я ж вам писав, що Петро Тимофеевич в острозi, а тепер
слiдователь по важним дiлам посадив у острог таких хазяїнiв, як Зенделевич
i Петренко!
Феноген_. Ой, i Петренка посадив?
Маюфес._ Положим. Петренко дав двiстi тисяч залогу, а Зенделевич
сидить. Я думаю, що доберуться i до Терен-тiя Гавриловича.
Феноген._ А хазяїн же при чiм?
Маюфес._ Дванадцять тисяч овець взявся сховать вiд кредиторiв.
Феноген._ А хто ж це докаже? Купив.
Маюфес._ Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi
вiвцi по книгам Михайлова не показанi, - треба заплатить
шiстдесят-сiмдесят тисяч!
Феноген._ Заплатить - i край.
Маюфес._ А поки там що - погано. Якби другий слiдователь, а то,
страшний чоловiк... Вiн хоче всiх залякать; поки заплатить, поки все
виявиться - пожалуйте в острог.
Феноген._ От тобi й маєш! Невже ж Терентiя Гавриловича можуть у острог?
Маюфес._ Можуть. Погане дiло. Я приїхав навмисне побалакать. А де ж
Терентiй Гаврилович?
Феноген._ Поїхав копи оглядать. А наше дiло як?
Маюфес._ Давайте розписку, що в случае покупки iмєнiя ви менi платите
п'ятсот рублiв, i я вас повезу в iмєнiє. Ай iмєнiє, ай iмєнiє! Ето
што-нiбудь особенного!
Вбiгає Парубок._
ЯВА XVI
Парубок_, Феноген _i Маюфес_, а потiм Марiя Iвановна_ i Соня._
Парубок._ Феноген Петрович, нещастя!
Феноген._ Що там таке, хто-небудь повiсився знову?
Парубок._ Хазяїн пробi кричать. Упали i не можуть пiднятись. Побiжу
рятувать.
Феноген_. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i
бiгом туди, я зараз.
Парубок вийшов.
(У дверi.)_ Марiя Iвановна, Софiя Терентьевна! (До Маюфеса.)_ Зайдiть,
будь ласка, у контору, я вас покличу.
Маюфес._ Можна. (Пiшов.)_
Феноген._ О господи, що за феральний день!
Входять Марiя Iвановна _i Софiя Терентьевна_.
Марiя Iвановна._ Що тут сталось?
Соня._ Де тато?
Феноген._ Поїхали копи оглядать та на царинi, кажуть, упали, не можуть
встать. Люде побiгли вже туди, а я зараз послав носилки и сам пiду.
Марiя Iвановна._ О господи, що це таке?
Соня (до Феногена)._ Мерщiй iдiть i ви до татка!
Феноген _пiшов, i Марiя Iвановна_ за ним.
Треба зараз у город послать за лiкарем. Може, ногу зламав. Напишу Iвану
Миколайовичу записку, щоб зараз лiкар приїхав. (У дверi.)_ Мишка! Скажи,
щоб запрягли шарабан.
Входе Марiя Iвановна._
Марiя Iвановна._ Не видно!.. О господи! Що з ним трапилось, хоч би
довiдатись... Що ти там, доню, пишеш?
Соня._ Послать треба за лiкарем, а поки виявиться, що там, та поки конi
запряжуть, записка буде готова; тут кожна хвилина дорога, може, перелом,
нехай бог боронить.
Входе Феноген._
Ну, що?
Феноген._ Несуть. Стогнуть тяжко!
Марiя Iвановна._ Що з ним, що? Не чув?
Феноген._ Вони поїхали полюбоватись на копи i отут, зараз за ровом,
побачили бiля кiп чиїхсь гусей, що смикали копу; прудко пiд'їхали до
гусей, схопились з бiгункiв i погналися за гусьми, та спiткнулись через
ритвину i сильно упали.
Чуть стогiн: "Ой, ой!"
Соня (до Феногена)._ Нате записку, зараз за лiкарем. Феноген вийшов.
Входить Пузир, опираючись на двох робiтникiв.
ЯВА XVII
Пузир_, Марiя Iвановна _i Соня_, а потiм Феноген._ Марiя Iвановна _i
Соня _помагають Пузиревi._
Пузир._ Ой, ой! Тихо! Ой! Мабуть, щось всерединi порвалось. Ой, ой! Як
дихну, неначе ножем рiже по животу, ой!!
Соня._ Я посилаю зараз за лiкарем, тату!
Пузир._ Не треба. Фельшара краще... Ой... фельшара, лiкаря не треба.
Садять на диван. Входе Феноген._ До Сонi тихо: "Послав". Робiтники
вийшли.
Феноген, ой! Я бачив, що у двiр їхав Маюфес, де вiн?
Феноген._ Тут.
Пузир._ Посадили?
Феноген._ Не питав.
Пузир._ Поклич... Покли... ой! Поклич!
Феноген._ Хоч одпочиньте.
Соня._ Таточку, нехай потiм, вам важко говорить.
Пузир._ Поклич!
Феноген (iде)._ Що його робить? Григорiй Моисеевич ще гiрше
розтривоже... Треба самому сказать. (Вертається.)_
Пузир (через сльози)._ Чого ж не йдеш? Не муч, клич!
Феноген (про себе)._ Що буде, то буде - однаково, скажу... Та я сам все
знаю!
Пузир._ Говори... Посадили?
Феноген._ Посадили!
Пузир._ О-о-о!
Марiя Iвановна._ Боже мiй! Що з тобою?
Пузир._ Ох, погано!
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Кiмната та ж.
ЯВА I
Соня, Фенoген, Марiя Iвановна i Пузир._
Соня (одчинивши обидвi половини дверей, стоїть на порозi. Пiсля
паузи)._ Помалу, помалу...
Марiя Iвановна _i Феноген ведуть Пузиря пiд руки i садовлять у крiсло,
обложивши подушками.
Таточку, голубчику, краще б ви лежали. Лiкар говорив, що вам потрiбен
спокiй, щоб вас нiщо анi крапельки не тривожило!
Пузир._ Хазяйство, дочко, не можна лежать.
Соня._ Здоров'я дорожче хазяйства.
Пузир._ Менi легше.
Соня._ То й добре, а як розтривожите себе дiлами, то знову буде гiрше.
Пузир._ Поки не зроблю всiх розпорядкiв по хазяйству, то ще гiрше
тривожусь... Я не довго... Побалакаю об важнiм дiлi i ляжу. Доню! Напиши
Петру Петровичу, щоб приїхав. Вiн сердиться на мене, а ти напиши: при
смертi, хоче помириться.
Соня._ Я вже, тату, написала.
Пузир._ Хiба ти думаєш, що я справдi помру?
Марiя Iвановна._ Господь з тобою... Нiхто не думає. Що ж з нами,
сиротами, станеться, а з хазяйством? Краще нехай я помру.
Пузир._ Годi, стара! Я так спитав. Я й сам знаю, що не вмру. Рано ще,
рано - хазяйство не пускає.
Соня._ Я, тату, i сама нiчого такого не думала, а просто догадалась, що
вам би хотiлось бачитись з Петром Петровичем, i написала.
Пузир._ Iди сюди.
Соня пiдходить. Пузир гладить її по головi.
Розумна головка. Я не вмру, не бiйтеся - чого я буду умирать? Завтра
або пiслязавтра поїду з Феногеном вiвцi куповать... Феноген! Поклич
Маюфеса.
Феноген _вийшов.
Капосна хвороба причалила мене до лiжка, а тепер кормiв нема, можна
купить по сiмдесят п'ять копiйок... вiвцю... ох...
Марiя Iвановна._ Бог з ними, старий, з тими вiвцями!
Пузир._ Що ти тямиш! Феноген купив три тисячi по карбованцю, а Куртца й
досi нема... Вони переплачують... Я б купив по сiмдесят п'ять копiйок!
Марiя Iвановна._ Бог дасть, поправишся, тодi й сам поїдеш та й купиш,
скiлько хочеш.
Пузир._ Пропустимо гарячий час, i Чобiт все скупить; а коли ти
дiждешся, щоб вiвця була сiмдесят п'ять копiйок? При такiй цiнi два
карбованцi чистої пользи на штуцi.
Марiя Iвановна._ А може; й на той рiк буде недород.
Соня._ Ох, як тяжко слухать таку розмову i мовчать.
Пузир._ Ой!!
Соня._ Лягли б ви краще, тату.
Входе Маюфес._
Пузир._ От побалакаю з чоловiком i ляжу. А ви йдiть. Марiя Iвановна._
Ходiм, дочко!
Вийшли.
ЯВА II
Пузир, Маюфес i Феноген._
Пузир (до Маюфеса)._ Ну що? Кажи коротко, я нездужаю, довго не можу
сидiть.
Маюфес._ Ваше заявления слiдователь уже одiбрав з почти. Писар його
менi казав, що, поки на слiдствiї не буде доказано, що вiвцi тiлько на
випас, заявления не поможе!
Пузир._ Ох! Як страшенно заболiло у спинi, мов огнем пече! Ну?
Маюфес._ Всi кажуть, що треба адвоката, а без адвоката - швах!
Пузир._ Ох! А скiлько адвокат вiзьме?
Маюфес._ Я ходив до найкращого, дiло вiн знає.
Пузир._ Ну, скiлько ж?
Маюфес._ Десять тисяч!
Пузир._ Що?
Маюфес._ Десять тисяч.
Пузир (тяжко переводе дух)._ Не дам!
Маюфес._ Щоб потiм не каялись.
Пузир (крутить головою)._ Не дам!
Маюфес._ Ваше дiло!
Пузир._ Нехай триста!
Маюфес._ Це йому на один снiданок.
Пузир._ Ну, п'ятсот!
Маюфес здвигує плечима.
Тисячу!
Маюфес._ скривившись, чухає голову.
Бiльше не дам!
Маюфес._ Ваше дiло. А тiлько менше десяти тисяч не вiзьме.
Пузир._ Бiйся ж ти бога! Тепер за тi грошi можна купить десять тисяч
овець!
Маюфес._ Це правда. А тiлько вiвця тут не поможе, треба адвоката.
Пузир._ Господи боже мiй - десять тисяч! Це грабiж! За вiщо ж, за вiщо?
Маюфес._ Таке дiло!
Пузир._ Яке ж дiло?.. Ти покажеш, що я нiчого не знав i приняв овець
тiлько на випас, покажеш?
Маюфес._ Покажу.
Пузир._ От i все дiло!
Маюфес._ А скiлько ви менi дасте за таке показанiє?
Пузир._ Тобi? Сто карбованцiв дам!
Маюфес._ То краще менi сказать, що я нiчого не знаю. Навiщо менi
клопiт: будуть тягать на допроси, на слiдствiє, на переслiдствiє? Я
чоловiк занятий дiлами, - одна потеря.
Пузир._ Двiстi дам!
Маюфес._ Нi, Терентiй Гаврилович, не таке дiло.
Пузир._ Триста!
Маюфес._ Як я вiзьму за таке дiло триста карбованцiв... ви самi
скажете, що я дурень.
Пузир._ Ну, п'ятсот!
Маюфес._ Як не дасте тисячу, то я не свiдок!
Пузир (тяжко переводе дух)._ Ох! (Звiсивши голову, мовчить. Пiсля
паузи, тихо, страждущим голосом.)_ Дам тисячу!
Маюфес._ То давайте зараз!
Пузир_. Ти ж ще не показував?
Маюфес._ Бо ще ж не питали. А спитають - покажу у вашу пользу.
Пузир._ Так тодi й дам.
Маюфес._ Як не дасте зараз, я не свiдок.
Пузир._ Хiба ти менi не вiриш?
Маюфес._ Таке дiло.
Пузир_. Iдол же ти проклятий... Феноген! Вижени його
в шию!
Маюфес._ Зачiм же у шию? Я i так пiду.
Пузир._ В шию! Ой... В шию його! В шию! Ой, ой, ой!
(Хапається за поперек.)_ Наче щось порвалось усерединi.
Феноген робе ступiнь.
Маюфес (одходе до дверей)._ Феноген Петрович, ви чоловiк розсудочний,
не сделайте скандала! (Зникає за дверi.)_
Пузир_. Ах ти, iдол проклятий...
Маюфес (вигляда у дверi)._ Я, навпротiв, покажу теперечки, що ви вiвцi
ховали i помагали злосному банкротству.
Феноген (кидається до дверей)._ Та йдiть ви к бiсовому батьковi.
Маюфес зникає.
Пузир (витирає пiт)._ Ах ти, гадина... Ах ти, грабитель! Рiже живого
чоловiка i в рану пальцями тикає.
Феноген. Заспокойтесь. Я вам пораю таких свiдкiв, що пiд присягою
скажуть все, що вам завгодно: i що бачили, i чого не бачили, i що знають,
i чого не знають. А ви їм дасте тiльки по двiстi карбованцiв.
Пузир._ Дам, зараз дам, з радiстю дам! Кажи, хто вони?
Феноген._ Я i Лiхтаренко.
Пузир (через сльози)._ Вiрний слуга... Спасибi тобi! Кращих свiдкiв i
не треба. (Витирає очi.)_ Ти i дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяїна
вiд сорому, я тебе знаю.
Феноген._ Покажу, єй, покажу - дурно покажу... А ви свого вiрного слугу
подаруєте - дасте на дорогу до слiдователя двiстi карбованцiв.
Пузир (зiтхає)._ Дам! Посилай за Лiхтаренком! I сам з ним побалакай, бо
я не можу.
Феноген (у дверi)._ Петрушка! Звели, щоб Харитон зараз їхав у
Мануйлiвську економiю i покликав сюди Лiхтаренка.
Пузир._ Каторжний жид - жили вимотав... Де ж? Тисячу карбованцiв! А?
Люде вдвох за чотириста карбованцiв хрест поцiлують, а вiн один хотiв
зцупить тисячу. Дай води...
Феноген _подає. Пузир _п'є. Входять Марiя Iвановна _i Лiкар._
ЯВА III
Марiя Iвановна_, Лiкар._ Пузир _i Феноген_,а потiм Маюфес._
Лiкар._ Що ж це ви робите? Знову встали.
Пузир._ Я вже зiбрався йти полежать.
Марiя Iвановна _й Феноген беруть ного пiд руки.
Лiкар._ Не смiйте вставать! Пузир._ Не можна - хазяйство.
Марiя Iвановна._ А боже мiй, боже! Здоров'я милi-ще всього на свiтi!
Виходять. З дверей виглядає Маюфес._
Тихо: "Феноген Петрович..." Феноген махає йому рукою. Коли Пузиря
_вивели, Маюфес _входе.
Маюфес (сам; постоявши)._ Ах ти, хам! Нi сорому, нi совiстi не має. За
таке дiло п'ятсот карбованцiв дає. Нi, почтеннiйший, дасте ви менi тепер
двi тисячi, бо нiхто такого показанiя не зробить, як Григорiй Моисеевич.
Входе Феноген._
Феноген._ Що ви хотiли ще сказать? Говорiть мерщiй, поки бiля слабого
Лiкар.
Маюфес._ Коли ж поїдемо оглядать землю? Менi надоїло возитись.
Феноген._ Ото-бо й бiда, що-сам не знаю коли.
Маюфес._ Як вам завгодно - я бiльше не буду турбоватись! Тiлько не
забувайте, що ви i не оглянетесь, як землю цю ухоплять мужики. Вони
теперечки показились. Однi бiжать на переселенiє, другi тiкають з
переселенiя, а третi бiгають, висунувши язика, шукають - де б тут з
помiччю банка землю купить! П'ять лiт назад я сам приторговував людям
землю по сто двадцять п'ять - сто тридцять, а мужики на свою голову уже
нагнали цiну двiстi двадцять п'ять за десятину.
Феноген._ Чув-чув. Всякому земля потрiбна. Чого доброго, переб'ють.
Знаєте, може, я одпросюсь у хазяїна, то завтра раненько приїду в город, та
й махнем на оглядини... У мене недовго: сторгуємо, купча i грошики на
стiл.
Маюфес._ Пора, пора вже вам на своє хазяйство.
Феноген._ Ох, не кажiть! Запiзнився, здорово запiзнився, давно пора.
Маюфес._ Зате ж який опит i яку практику маєте! Ви своє надолужите.
Коли ви могли обманювать Терентiя Гавриловича, то кого ж пiсля цього ви не
обманете.
Феноген._ Ха-ха-ха! ,
Маюфес._ А через десять лiт Феноген Петрович буде такий великий пурiц,
що бiдного Григорiя Моисеевича гнатиме в шию.
Феноген._ Бо таки й справдi ви багато заправили! Де ж таки: за
показанiє тисячу карбованцiв!
Маюфес._ Так яке ж показанiє, подумайте.
Феноген._ Бог зна що говорите!. Та я й Лiхтаренко вiзьмемо по двiстi
карбованцiв.
Маюфес._ Як? Ви? Ну, глупостi! Ви ж нiчого не знаєте!
Феноген._ Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слi-дователя.
Маюфес._ I будете присягать?
Феноген._ Будемо!
Маюфес._ I хрест цiлувать?
Феноген._ Поцiлуємо.
Маюфес._ Ой-ой-ой! Хароший христiанин! I вам не грiх?
Феноген._ А вам?
Маюфес._ Я хоч що-небудь знаю, а ви нiчого не знаєте.
Феноген._ Так i ви ж за грошi мусите показувать те, що вам звелять, ну
i ми так само.
Маюфес._ Ай! Що ви говорите? Хiба можна рiвнять бiдного жидка, фактора
Гершка, до Феногена Петровича?! Ви помiщик i за двiстi рублiв будете
показувать неправду i хрест цiлувать? Цiлувать хрест?! Ай! Менi аж страшно
стало. (Здригнув.)_ Такий чоловiк. Нi, я не вiрю, ви жартуєте.
Феноген._ Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам
заробiтку?.. Даремна праця. Ви тiлько гарненько самi подумайте: чого ж то
вам такi привiлеї в життi, що ви можете усе робить, аби грошi, а я то вже
i не можу? Та коли б я не так думав i не так робив, як думаю i роблю, то
не мав би де пiд старiсть голову прихилить. I ви самi смiялись би з мене,
вгзиваючи послiднiм дурнем, от що! А тим часом прощайте. Пiду до хворого.
(Iде й обернувшись.)_ Завтра ждiть мене! (Вийшов.)_
ЯВА IV
Маюфес._ Ай-ай-ай! Нещасний я чоловiк! З рота вирвали такий зарiбок! I
як його теперечки жить на свiтi? Уй вейзмiр, вейзмiр!
ЯВА V
З других дверей виходять Соня_ i Калинович_.
Соня._ Спасибi, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу дiждалась.
Калинович_. Признаюсь вам, що i тепер приїхав пiсля довгої боротьби.
Соня_. I як вам не сором! Невже ви, пiсля ваших поглядiв, на тата
гнiваєтесь?
Калинович._ Нi краплi; i гнiватись не маю нiякого права.
Соня._ Так чого ж тодi боротьба? Диво.
Калинович._ А ви розмiркуйте: тато образився моїм сватовством, i я
мусив оставити ваш дiм, щоб нiколи сюди не появлятися без його згоди на
те; тепер, коли тато тяжко слабує, вiн має право подумать, що я приїхав,
ждучи його смертi, щоб...
Соня._ Смертi? (Закриває лице. Пауза.)_ Вам лiкар говорив, що тато
умре? Кажiть, кажiть, не бiйтесь, я здержу себе, я... я... можу володi
