Iван Пiльгук. Грозовий ранок
страница №2
...добрiй сiм'ї! А це той козак, що про Енея описує? -звернувся до Iвана Петровича. - Добре смiшить нашого брата... Оце проїздом
з Кременчука... Спродувався, бо скоро їду знову на службу в Петербург. От
добре було б повезти туди i описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тодi,
на iменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там i знають, що ми
теж люди чубатi та бувалi по всiх усюдах, у самому пеклi!
- Прошу до вiтальнi, - запросив господар гостя. Котляревський постояв
трохи i вийшов, тамуючи бiль зневаги. На ганку ненароком зустрiв Наталку.
- У Iвана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблiдли...
- Ой болить, Наталю, болить. I голова болить, i серце болить.
- Може, до баби пiти. Тут є така, що допомагає.
- Не допоможе...
I поповзли пiсля цього чорною примарою хвилини, години, днi i ночi...
7
Щоб розквитатися з помiщицьким будинком, у якому зазнав багато
прикростей i образ, Iван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуцi,
записався кадетом у Сiверський карабiнерний полк.
Цей вчинок домашнього вчителя спантеличив усю помiщицьку сiм'ю.
Господар жалкував, що не встиг занести його в ревiзькi списки. Дочка,
перемагаючи ревнощi, висловлювала бажання зустрiтися з Iваном Петровичем,
коли вiн вислужиться до офiцерського мундира. Дiти щиро плакали, бо
полюбили вчителя за веселiсть i дотепну розважливiсть. Панi горювала,
боячись, що дiти вiд цього можуть втратити апетит.
Котляревський шукав нагоди поговорити з Наталею. Йому тяжко було
розставатися з дiвчиною, яка своєю вдачею, щирiстю, спiвами торкнулася
найчутливiших струн юнацького серця.
Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Iван Петрович i
Наталка пiшли знайомою дорiжкою до Днiпра. Повiнь пiдточувала могутнє
корiння дуба, що вперше цiєї весни вiтав своїх гостей.
Iван Петрович не зважувався повести розмову. Його тривогу без слiв
вiдчувала дiвчина i хилилася до плеча, нiби упившись лелiнням перших
квiтiв. Вiдчувала теплу руку на своєму станi. А в душi народжувалась якась
невимовна музика i лягала смутком на шовковi трави.
- Хочу тобi, Наталю, сказати, що я залишаю помiщицький дiм, - тихо
вимовив i замовк.
Здавалося, зорi насторожились, прислухаючись до сказаного. Чути було,
як у темному небi десь загелготiли дикi гуси, летячи iз iрiю до старих
гнiзд, та нiжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо...
- Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу, - з хвилюванням продовжував
юнак. - Уже записався в полк... Нестерпно лишатися тут.
Наталя, слухаючи, затамувала подих.
- То це остання зустрiч?
- Нi, не остання... Повернусь... Добуду звання офiцера... Це для тебе,
щоб звiльнити, викупити тебе з цiєї неволi.
Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла задумлива i тиха, як
конвалiя перед цвiтiнням.
- Хай буде свiдком нашого розставання цей дуб, що спостерiгав не одну
подiю за своє життя.
- Хай буде, - промовила, не подаючи виду, що в серцi проносилися бурi.
Здалося, що й вiтер ударив по вiтах, як по струнах, i загула вiд того
земля пiд ногами, а трава нiби зiв'яла.
- Хотiла б, - вела далi дiвчина, - на дорогу дати вишиваний рушничок,
та ще не помережила краєчкiв.
- Домережуй, Наталю, i бережи до того часу, як нашi руки зв'яжуть цим
рушничком, коли повернуся.
- Домережу i збиратиму в нього свою печаль...
8
Сiверський карабiнерний полк, заснований Румянцевим-Задунайським при
реорганiзацiї козачих вiйськових частин, стояв на Українi, в Кременчуцi.
Котляревський потрапив сюди у рiк смертi Катерини Другої та приходу до
iмператорської влади Павла Першого. Серед офiцерiв полку iшли розмови про
цi подiї. Доходили чутки, що Павло Перший повернув iз Сибiру Радiщева,
звiльнив вiд ув'язнення в Шлiссельбурзькiй фортецi сатирика-просвiтителя
Новикова, надав волю полоненому герою польського народу Костюшку, а
полководця Суворова пiддав опалi.
А тим часом висунувся пiдступний, хитрий i жорстокий свавiлець
комендант столицi Аракчеєв, який домiгся вищих посад, вдавався до
провокацiй, користуючись довiр'ям iмператора. Тому чутки про "помилування"
Радiщева та iнших здавалися непевною грою, до чого не раз в iсторiї
вдавалися пiдступнi можновладцi i тирани.
Навколо Котляревського групувалося тiсне коло офiцерiв, що наважувались
висловлювати смiливi думки. Коли сходились, то жартома обирали "курiнного
отамана". Iнодi цю роль виконував Iван Петрович.
Багато несподiванок принiс Котляревському 1798 рiк. Вiн одержав звання
прапорщика, i з цiєї нагоди зiбралося "курiнне" товариство. Цього разу за
отамана обрали прибулого з столицi учасника iнспекцiйної комiсiї.
Виявилося, що це колишнiй полтавський семiнарист, який знав i поважав
Котляревського. Вiн здивував присутнiх привезеною з столицi книгою, на
обкладинцi якої значилося:
"ЕНЕИДА"
_на малороссiйскiй языкь перелицiованная И. Котляревским__ъ___
_Часть I_
_Съ дозволенiя Санкт-Петербургской цензуры_
_Иждивением М. Парпуры_
_В Санкт-Петербурге_
_1798 года"._
Така несподiванка радувала i завдавала прикростi Iвану Петровичу.
- Цього я не сподiвався, не сподiвався... Як же так? Хто дозволив
Максимовi Парпурi друкувати? Я цього не хотiв. Це ж тiльки три частини...
Твiр не закiнчений...
- Частини, але дуже дотепнi, Iване! Пригадуєш, ще в семiнарiї тебе
обзивали римачем. Отже, недаремно.
- Я так не хочу... Не хочу, - збуджено повторював поет. - Я того
Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мiдь лили за шкуру
I розпинали на бику.
Натуру мав вiн дуже бридку
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать...
- Здорово, Iване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклi мацапура, а
книга є на славу нашим землякам. Чудова книга!
Друзi перегортали сторiнки, читали окремi рядки, смiялися. Далi слухали
про столичнi подiї, про якi смiливо розповiдав "курiнний".
- На Сенатськiй площi кожен день паради перед лицем iмператорської
величностi. Заводить муштру на прусський манiр. Кожного разу виявляє якесь
невдоволення. Одного разу перед iмператором проходила рота велетнiв
гренадерiв. Це роздратувало низькорослу величнiсть. Вiн виявляє неприязнь
до кожного, вищого зростом за нього. Пролунала команда: "Стiй!" Рота
зупинилася. "На колiна!" - заверещав iмператор. Гренадери-велетнi стояли
нерухомо. Тодi ще хрипкiший пролунав вереск: "Кроком руш на Сибiр!" Рота
рушила за мiсто, а далi маршем попростувала шляхами на Сибiр.
- Це ганьба!
- Образа честi воїна!
- Образа честi людини!
Звiвся Iван Петрович.
- Панове! - почав вiн. - Згадаймо того, хто говорив:
"Скажи же, в чьей голове может бьггь больше несообразностей, если не в
царской?"
- Радiщев! - обiзвався один iз офiцерiв, який знав, що проголошенi
слова належать автору "Путешествия из Петербурга в Москву" - твору
забороненого, але розповсюджуваного просвiтителями в рукописних списках.
Тому напiвголосно додав офiцер: - Це той, що мав мужнiсть сказати: "Не
бойся громов всесильного!.. А сия цензура єсть лишняя. Один несмысленнмй
урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие
лета остановку в шествии разума".
Жвавiшала розмова. Коли ж виявилося, що не тiльки обраний за
"курiнного" офiцер, а й сам начальник iнспекцiйної комiсiї генерал
Дотiшамп критично ставиться до заходiв нового iмператора, Iван Петрович
прочитав присутнiм :
Вельможi царство збунтовали,
Против царя всiх наущали;
Вельможi! Лихо буде вам.
Вельможi! Хто царя не слуха,
Таким обрiзать нiс i вуха
I в руки всiх оддать катам.
- Здорово влiпив!
- Обрiзать нiс i вуха! Залишить тiльки мiдний лоб i свинячу потилицю,
як в Аракчеєва!
- Ха-ха-ха...
- Правильно!
- Просимо ще Iвана Петровича!
Коли вгамувався регiт веселих офiцерiв, Котляревський продовжував далi
читати уривки з нової, четвертої частини "Енеїди".
Але жвавi, невимушенi розмови раптово обiрвалися, бо в кiмнату ввiйшов
офiцер Вербицький.
- Вербицький духом чує, де можна випити, - обiзвався хтось iз гурту.
- Така моя доля, - поправив вуса Вербицький i налив келих. - За
здоров'я нашого батюшки-царя Павла, - додав вiн, п'ючи.
- I за упокiй душi його батенька Петра Третього, що не своєю смертю
помер, - додав один з офiцерiв, викликавши усмiшки iнших.
9
Стежка до Сiркового дуба не заростала, бо нею ходила Наталя, як тiльки
могла бодай на часинку залишити панське подвiр'я. Ще не доходячи до дуба,
прислухалася до шелесту листя. Пригадувала, як казав Iван Петрович:
"Багато про що шепоче те листя".
Хотiла збагнути його таємничий шепiт. З хвилюванням пiдходила ближче,
але нiкого не знаходила тут. Схилялася позолочена гiлка, задумливо гнулася
до води. Повiйне вiтер - i розносить, розсипає шепiт. А коли падає листя
додолу, то з ним падає i той тихий шепiт. Такий вiн рiдний, дорогий.
Хочеться зiбрати його в пригорщi, не дати вiтровi розносити в безвiсть.
Тримаючись за вiти, нагиналася гнучким станом, зазирала у глибiнь. Там,
як у дзеркалi, бачила себе, нiби гойдалася на легкiй хвилi. Думала:
"Кажуть люди, що й русалки гойдаються так на вiтах. Та хоч би й русалкою
стати, аби..."
Повiяв вiтер, погнав жвавiше хвилю, i в нiй затремтiла вiддзеркалена
постать. Заспiвала тихо, щоб не приглушити рiдний передзвiн листя:
Вiють вiтри, вiють буйнi,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльози не ллються.
Де ти, милий...
Вiйнув ще рвучкiший вiтер, зiрвав цiлий жмуток жовто-гарячого листя.
Погналася за ним, але вiн упав на течiю. Ступила по колiна у воду, та .не
спiймала. Дивилася, як пiшли по водi вiд її нiг брижi, погнали листя, i
воно закружляло на водограї, мiшаючись iз збитою пiною.
Так i доля людини...
Де ти, милий,
Голуб сизий?
Де ти, озовися?
Пiсня застрявала в горлi...
Сiла на вогку землю, обняла колiна руками i думала-гадала, нiби
розмовляла з дубом.
Повiльно кружляючи, на колiна упав листок. Взяла його, притулила до
теплих уст. Пригадувала...
"Вiн говорив, що листя стає жовто-багряне тодi, коли вбере в себе
досхочу сонця... I пахне сонцем".
Пригортала до грудей листок. Здавалося, що вона не одна. Ставало
теплiше, втiшнiше. Зачаровано занiмiло дубове гiлля...
Та ось знову рвонув вiтер, заворушив вiтами, покотився тривожний
шелест, братаючись iз плескотом розбудженої хвилi. В тому шелестi знову й
знову снувалася нескiнченна розповiдь-казка.
Через море до султанських берегiв ходили визволителi невiльникiв. Там,
на Чорному морi, на каменi бiлому, стояла темниця кам'яна. То не сизiї
орли клекотали, не буйнiї вiтри повiвали, а бiднiї невольники
плакали-ридали. Тi ридання дiвка-бранка зачуває, темницю вiдмикає,
невольни-кiв визволяє. Не повернулася до рiдного краю дiвка-бранка.
Зустрiвшись на мурах з турецьким пашею, вона смiливо кинула йому прокляття
i загинула. Щоб не щезла слава про неї, невiльники, повернувшись до
рiдного краю, насипали в степу на роздоллi високу могилу i назвали її
Дiвочою могилою. З вiтрами розмовляє вона на просторi. А прийде час, - так
розповiдали люди, - повiють вiтри з чотирьох бокiв - i почується живий
голос дiвки-бранки. Тодi застугонить дивним гомоном земля...
А вiтри гудуть i гудуть, стелять казку-пiсню, якою не раз милувався
той, з ким подiляла такi оповiдi.
Померкле сонце окуталось позолотою. Вловлювала останнi його променi.
Холод проймав босi ноги. Пiдвелася, випросталася, склала руки на груди,
щоб було теплiше, i понесла свiй смуток до панського двору. В думцi
складала лист до єдиної дорогої людини, називала її соколом сизокрилим,
благала, звертаючись до вiтру, до зiв'ялої трави, сухого очерету, щоб
понесли до нього невгамовану скорботу. Шкодувала, що не встигла добре
навчитися вiд нього грамоти.
Чим ближче пiдходила до панського двору, болючiшими ставали думки. Пан
став пильнiше приглядатися, вимагає одягати нове вбрання, коли наїздять
гостi. Терпить зневаги вiд Вербицького, коли той приїздить свататись.
У дворi з докорами зустрiла панна, а панi, вирячившись, не вгавала, як
перед дощем жаба. Дiвчина гордо звела голову, нiби викресала блакитну
блискавку непокори. Хотiла бути такою, як та дiвка-бранка...
З непроханою журбою линули захмаренi днi. Снiгом замiтало стежку до
дуба. Поволi кригою сковувався Днiпро. Та не сковувалися пекучi думи-болi.
Єдину втiху знаходила, дивлячись на калиною вишитий рушничок, пригортала
його до грудей i пестила найсердечнiшими словами, якi тiльки могла
витворити дiвоча пiсня.
10
У новому вбраннi прапорщика Iван Петрович поспiшав ранком у штаб полку.
Думав про Наталю. Тепер, добувши звання офiцера, вiн може виконати
обiцянку зустрiтися з нею. Треба лише домовитись про вiдпустку i збиратися
в дорогу. Багато рожевих думок-надiй промайнуло в уявi.
Пригадував зустрiчi, тихi розмови. Не мiг розвiяти дум, що глибоко
опанували ним. А коли бiля штабу зустрiв знайомого кучера Микиту з маєтку
пiд Золотоношею, то дуже зрадiв.
- Як потрапив сюди, Микито?
- Привiз офiцера Вербицького. Вiн же посватався i заручився з панською
дочкою Мартою Тому пан звелiли возити його нашими кiньми.
- То це неабияка подiя, - засмiявся Iван Петрович.
- Аж панськi телята, радiючи, позадирали хвости. А мiй буланий, бачите,
слухаючи розмову, навiть хвостом хвицнув у правий бiк. То, значить,
стверджує правду i радiє.
- Доведеться i тобi, Микито, потанцювати на весiллi.
- Не доведеться. Сказано, панське кохання, а наше горювання... Довго
дiвка ждала, доки таке добро дiстала, - посмiхнувся Микита.
- Ну, хай їм щастить... А як там живуть нашi люди?
- Є прикростi.
- Якi?
- Недавно десь запропастилася служниця Наталка. Ще звечора всi гуляли з
нагоди сватання, а на ранок не стало дiвчини.
- Не стало Наталки? - тривожно перепитав.
- Так-так, Наталки... Тiєї, що привiз пан разом з вами. Пам'ятаєте?
- Та ще й як пам'ятаю! А розшукували її?
- Нашi дворовi люди розшукували, пан бiдкається. Така дiвчина i
запропастилася.
Звiстка тяжко вразила Iвана Петровича.
- Друже, Микито! Дуже прошу тебе розвiдати, розпитати людей, дiвчат,
парубкiв, чи не чули чогось про Наталку. Коли що, то знайди день i
поспiшай сюди, до мене. Я живу он там, у флiгельку. Вiддячу тобi. Зробиш?
- Для вас все ладен зробити.
- Спасибi, Микито.
У штабi Iван Петрович просив вiдпустку для виїзду в родинних справах.
Але виявилося, що таку вiдпустку можна одержати тiльки пiсля закiнчення
роботи iнспекцiйної комiсiї, що прибула в полк на чолi з генералом
Дотiшампом.
Повернувшись до своєї кiмнати, Iван Петрович не мiг знайти спокою.
Линула у безсоннiй каламутi нiч. Нiколи його не тривожила так думка про
Наталю, як тепер. Пригадувалися найрiзноманiтнiшi подробицi зустрiчей з
нею.
То нiби вчувався її голос - тодi насторожено пiдводився з лiжка,
прислухався. Переконувався, що то вiтер шарпонув листя за вiкном. То
ввижався рушничок, вишитий її рукою. Здавалося, що червонi кетяги калини
на ньому бралися полум'ям i пекли груди...
Вранцi поспiшав у вiйськову частину. Саме випадала традицiйна зустрiч
офiцерiв.
Вояки полку пишалися тим, що їм дiсталася стародавня срiбна татарська
шабля, подарована Суворовим сотниковi Чорноморського козацтва, яке пiд
командою Антона Головатого брало участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1787 -
1791 рокiв. Тодi в штурмовiй бригадi, що добула фортецю Iзмаїл, сотник,
виявивши великий героїзм, був тяжко поранений i перед смертю передав
подарунок своїм товаришам. А потiм шабля дiсталася воїнам Сiверського
полку. Тут установилась традицiя - щорiчно вiдзначати пам'ять померлого
героя i присуджувати татарську шаблю-красуню до наступних поминкiв тому,
хто виявить лицарську смiливiсть i дотепнiсть у розмовi та поведiнцi.
Цього разу поминки збiглися з прибуттям у полк генерала Днiстровської i
Кримської iнспекцiї Дотiшампа. Такi iнспекцiї завжди супроводилися
перемiщенням офгцерiв та переглядом рангiв. Тому була нагода зiйтися всiм
офiцерам, як завжди, на околицi мiста в просторiй кiмнатi жiнки, яка добре
готувала страви i вмiла догодити своїм гостям.
Срiбна кривуляста шабля висiла над столом, заставленим напоями та
закусками.
Iвану Петровичу випало сидiти супроти офiцера Вербицького, який завжди
тримав себе на бенкетах зухвало, розгульне, а коли доводилося випивати,
повторював:
- Не посоромимо честi офiцера!
Велися жвавi розмови про новини, привезенi iз столицi офiцерами
iнспекцiйної групи.
Але найдотепнiше розповiдалося про власнi пригоди - i дiйснi, i
вигаданi.
Найбiльше намагався виявити кмiтливiсть та дотепнiсть Вербицький. Вiн
без всякого сорому розповiдав про свої зухвалi пригоди, обливаючи брудом
цинiка все найсвятiше в почуттях людини. А до того ще й робив висновки:
- Автор "Дон-Жуана" мало розумiвся на тому, про що писав. Коли б менi
довелося писати такий твiр, то я багато чого доповнив би такого, що й не
снилося тому Дон-Жуану. От що, панове!
- Панове! Вербицький писатиме романи! - гукнув хтось.
- Хай пишуть iншi, дивлячись на мене... Я вам можу таке розповiсти, що
ви тiльки очi вибаньчите, а дехто може вiд заздрощiв облизатися... Ось ще
вип'ю келих та зберуся з думками i розповiм про свою останню пригоду.
При цих словах Вербицький поглянув на Котляревського, вiд чого Iвану
Петровичу стало неприємно й тривожно.
Котляревський повагом звiвся, почав розповiдати казку про мандрування
святого Петра по землi:
- Було це тодi, коли святий Петро наглядав за райськими душами.
Покликав його бог до свого престолу та й каже: "Ой Петре, недобре ти
наглядаєш за своєю райською кошарою. Бачу, з кожним днем втiкають iз раю
душi, як iз крiпосницького двору". - "То й не диво, - вiдповiв Петро, -
якби по чарцi горiлки давали в раю, то сидiли б праведнi душi. А без
горiлки i бiс їх не вдержить. Аж перелази трiщать - розбiгаються".
Насупився бог, сидячи на престолi, та як гукне: "Ти менi не говори такого!
Я цар над царями i владар над землями й морями! Я тебе на Сибiр запроторю
за неслухнянiсть!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - говорить переляканий
Петро. А бог струже йому, аж охрип вiд крику: "Iди на землю, зупиняйся
бiля кожного шинку, придивляйся, чи не пиячать де втiкачi з раю, жени їх у
потилицю, хай повертаються!" - "Слухаю, ваша величнiсть", - тiльки
повторює святий Петро. "Та придивись за вiйськовими... Може, стрiнеш якесь
земне створiння з закрученими вусами. Придивись. Там є такi, що нi по
бенкетах не шляються, нi чужих жiнок не крадуть, нi дiвчат не
знеславляють, нi вусiв угору хвацько не закручують". - При цих словах
оповiдач глянув на Вер-бицького, який слухав, пiднiсши догори пальця. - А
далi бог наказує Петровi: "Як зустрiнеш такого, то бери його на огненну
колiсницю i тарабань галопом у рай, бо нам потрiбнi й такi люди". А Петро
тiльки повторює:
"Слухаю, ваша величнiсть". - "Пошукай, - наказує далi бог, - дiвчину
Наталку i запитай, її, чи не поглумився хто над нею?"
- Е, нi! - обiрвав тут розповiдь Вербицький. - її чорти вхопили i
понесли в геєну вогненну!
- Панове! - загукали офiцери. - Хай Вербицький розповiсть про те, як
чорти вхопили дiвчину!
- Можу розповiсти, аби срiбну шаблю присудили менi, - погодився
Вербицький.
- Давай!
- Слухаємо!
П'яним голосом Вербицький почав:
- Бенкетували оце недавно в мого приятеля-помiщика. Випили досхочу.
Лягли спати, а мене сон не бере. Упала в око служниця. Така струнка,
чепурна. Задумав украсти дiвчину. Невелика ж цяця, крiпачка... Крали ще й
не таких! Чому нашому брату, вiйськовому, не потiшитись при нагодi... Коли
всi поснули, я'пiдiкрався до дiвочої опочивальнi, накрив сонну шинелею, та
на коня, i гайда аж до Днiпра пiд розлогого дуба. А вона плаче, проситься,
тремтить вiд переляку. Сказано - дурна, не бувала ще в наших руках. Тiльки
я надумав її приголубити, а вона як рвонеться з моїх рук та з днiпрової
кручi шубовсь у воду... Лише гукнула: "Рятуй мене, дубе!" Та й за водою...
Пропала марно крiпацька душа... Ха-ха-ха! - залився смiхом.
Офiцери загомонiли. Звiвся Котляревський з повним келихом у руцi:
- Панове! Пiдношу цей келих за мерзотника i негiдника!
З цими словами ударив келихом об пiдлогу так, що бризки полетiли на
присутнiх, облили мундир Вербицького. Краплини повисли на його вусах.
- Як смiєш? - раптово протверезився Вербицький. - Це образа офiцерської
честi! Образа дворянина за якусь там крiпацьку душу!
Зчинився лемент.
- Панове!
- Не можна так!
- Заспокойтеся!
Вербицький продовжував верещати:
- Викликаю за образу честi на дуель! На дуель! Коли трохи улiгся
лемент, Котляревський твердим голосом вiдповiв:
- Виклик на дуель приймаю...
На цьому обiрвалася гулянка. Офiцери розходилися. Залишилась над столом
непорушне висiти срiбна татарська шабля.
11
Повний мiсяць лукаво, з таємничою усмiшкою, зазирав у вiкно. Чи то
усмiшка приязнi, чи докору? Прозора хмаринка його обволiкає i непомiтно
розпливається, розтає, щезає.
Чи не так i життя людське? Навернулися на думку слова, прочитанi у
сiренькiй книжечцi "Наркiсс", яка з'явилася новинкою у цьому роцi. Кажуть,
написав її якийсь мандрiвний фiлософ, але його прiзвище не позначено на
оправi.
Може, той мудрець Сковорода, що про нього ходять перекази?
Хотiв збагнути правду тих слiв: "Всяк єсть тем, чиє серце в нем... О
серце, бездно всех вод й небес ширшая!.. Коль ты глубока! Все объемлешь й
содержишь..."
Уже й мiсяць заховався, нiби проковтнуло його небо, гаптоване позолотою
незмiрних тисячолiть.
Знав, що вранцi пострiлами двох пiстолiв вирiшиться хистка доля. Але
чомусь думки линули в минуле. Пригадувалася рiдна хата на горi, звiдки
далеко видно надворсклянськi простори Полтавщини. Ще хлопчиком з цiєї гори
взимку не раз з дiтворою спускався вниз на дерев'яних санчатах. А коли,
бувало, закурликають першi журавлi пiд хмарами, нiсся мрiями за ними в
невiдомi краї. Разом з курликанням западали в душу мелодiйнi веснянки.
I все це таке рiдне, близьке. А ще рiднiше звучить знайомий голос,
вириваючись iз пiтьми ночi, - голос матерi. Вона тихо спiває:
Ой Iване, Йване,
Дитя моє кохане...
Розповiдає пiсня про долю сина, що, дiйшовши гожого зросту, залишив
рiдну хату i подався у свiти шукати омрiяного щастя. В пiснi степова
дорога постелилась у сизу тривожну далечiнь.
Поволi материна пiсня тоне в кобзарському спiвi. Кобзар сивовусий, у
бiлiй сорочцi, край битого шляху. Звуки бандури несуть невiльницький спiв
на тихi води, на яснi зорi, у мир хрещений...
Прокинувся, коли ще ледь засiрiло свiтанком небо. Мiсяць заховався.
Тривожно народжувався день, ведучи за собою невблаганнi несподiванки.
Iшов до умовленого на березi Днiпра мiсця зустрiчi з своїм запеклим
ворогом. Залишав мереживо слiдiв на припалiй росою стежцi. Зволожена
нiчною прохолодою, пахла травами надднiпрянська земля. Так вона пахла i в
надворсклянськiй низинi, коли малими ногами ходив з дiдом до рiчки ловити
рибу. I такi ж голубi свiтанки вкривали тодi розкiшну землю, i так же
прокидалася вiд подуву вiтерця хвиля на водi.
Пив усiєю душею чарiвну гармонiю свiтанку, як чисту джерельну воду, що
тамує пекучу жагу.
Ось i призначене мiсце...
Три явори на березi. Пiд ними забовванiли чоловiчi постатi. Один пiшов
назустрiч, привiтався - то земляк з Петербурга, з iнспекцiйної комiсiї.
Погодився бути секундантом.
Показався на обрiї червоною дугою краєчок сонця, гублячи промiння,
обволiкаючи кумачевою пеленою верхiв'я яворiв.
Секунданти перевiрили пiстолi, вiдмiряли умовну вiдстань. Рвучкими
кроками Вербицький вийшов на лiнiю. Котляревський, не кваплячись, теж
зайняв свою позицiю: огидно було стояти супроти такої знахабнiлої нiкчеми.
Хвилина, i гримнули пострiли. Вербицький поточився, випустив пiстоля,
упав, кров залила йому лiве плече. У Котляревського кулею зiрвало лiвий
погон. Вiн гидливо швиргонув на землю пiстоль, з якого курився легенький
сизий димок, а сам круто повернувся i з похиленою головою пiшов геть вiд
яворiв, над якими закружляло, зловтiшно каркаючи, сполохане гайвороння.
Сонце виринуло над розкiшною землею i золотом сипало на неї свої
щедроти.
Iван Петрович iшов бур'янами навпростець, сполохуючи жайворонкiв.
Простував до казарми, що здавалась йому сiрою, непривiтною марюкою, яка
гнiтить думку i волю живої людини.
Не дiйшовши казарми, зупинився на белебнi. Душа ридала, прагнула
вимовити скорботу ображених почуттiв.
До Котляревського пiдiйшов секундант, що весь час iшов слiдом, тримаючи
в руцi зiрваний кулею погон, не спускав приятеля з очей.
- Iване, ти зблiд. Може, принести води? Ти наче п'яний?
- П'яний... Тiльки не вiд питва, а вiд кривди лихої...
12
На негайний виклик командира полку Котляревський не з'явився через
хворобу. Якась байдужiсть до всього навколишнього опанувала ним. Байдужий
був i до друзiв, якi перевiдували його. Зате в думках охоче зустрiчався зi
своїм Енеєм та його ватагою троянцiв. Як завжди, Еней скидав убрання
стародавнього римського воїна i одягав козацький жупан. Тодi линули думи
туди, де розквiтала хоробра звага i несла на рiзьблених човнах-чайках
помсту до гаремiв турецького султана. А хвиля кидає човни, пiниться i грає
розбурхане море. Нема краю його грiзним просторам, нема впину завзятим
мандрiвникам.
Та поволi вiтер ущухає, залягає хвиля. Курять люльки мандрiвники,
шукачi нових берегiв. Минають i заклятий острiв чарiвницi Цирцеї, пливуть
все далi й далi. Спiвають пiснi, а сонце виграє промiнням, розсипає
веселку по хвилi морськiй.
Перед веде безстрашний Еней. Пiсля мандрiвки в пекло вiн стає ще
бувалiший, завзятiший. Що йому пекло i щасливе царство Плутона з манiрною
Прозерпiною? Вiн мандрує до вимрiяних берегiв. Йому з троянцями належить
майбутнє, бо недаремно оглянув пекло не з олiмпiйських висот, а спустився
в нього крiзь вiковi напластування грiшної землi.
Не раз у поезiї народжувалися герої, якi ходили в пекло i поверталися з
нього загартованими в горнi народних страждань. Так помандрував у пекло i
середньовiчний флорентiєць Алiгiєрi Данте.
Настирливi, колючi думи вiдхиляють завiсу столiть, i з'являється та, що
стала музою творця "Божественної комедiї", натхнула спiвця - переможця
пекла. То була зореподiбна Беатрiче. Та хiба одна вона? Проходять вiки,
вiдроджуються, виступають на iсторичну арену новi народи, породжують
богорiвних героїв, що черпають силу всеплодющої землi, повитої рiдними
пiснями та сонцем. I народжуються новi Беатрiче, наснажують красою думи
поетiв.
Пишучи рядки четвертої частини "Енеїди", хотiв би сам полинути з своїми
героями. Прокидались невимовнi бажання грiзних боїв, походiв. Щоб земля
здригалася в бурях, грозою були повитi шляхи i стугонiли вiд завзяття
хоробрих.
З такими настроями, прохворiвши кiлька днiв, Котляревський з'явився на
виклик командира полку в штаб. його змiряв роздратовано-гнiвним поглядом
полковник i не вiдповiв на привiтання. Незалежний, гордий вигляд
прапорщика дратував полковника. За столом сидiв i генерал Дотiшамп,
перегортав папери.
- Прапорщик Котляревський! - грiзно гукнув полковник. - Хто дав право
прапорщику стрiляти на дуелi в поручика Вербицького i тяжко поранити його?
- Якщо поручик лишився живий, то я жалкую, що куля пiстоля зрадила
мене. На другий раз стрiлятиму в мерзотникiв влучнiше, - вiдповiв рiвним
голосом.
- Струнко! Хто дав право прапорщику так тримати себе? Вам загрожує
вiйськове покарання! Знайте честь офiцера! - верещав полковник.
- Слухаю, ваше високородiє, - виструнчився Котляревський, - не тiльки
честь офiцера, а й честь громадянина менi над усе!
- Що? Що говорить прапорщик Котляревський? Честь громадянина... Це
вiльнодумство! Прапорщик повинен знати, що слово "громадянин" заборонено
по регламентацiї самого iмператора! Громадянина нема, є мешканець,
пiдданий!
Генерал Дотiшамп перестав гортати папери, звiв на Котляревського
погляд. Поведiнка смiливого прапорщика зацiкавила його, вiн прислухався до
розмови.
- Ви розумiєте, що таке честь офiцера?! - продовжував полковник.
- Честь, розум, совiсть я поважаю i захищаю як офiцер.
- Що? Що говорить прапорщик Котляревський? За це знаєте куди
потрапляють такi розумнi? На Сибiр!
- Вiтчизна велика...
- Що? Вiтчизна? Яка вiтчизна? Прапорщику треба знати, що по
регламентацiї iмператора слово "вiтчизна" заборонено! Нема вiтчизни, а є
держава, iмперiя! Розумiєте - держава, iмперiя i нiяких вiльнодумних слiв!
За це на гауптвахту! - I до генерала Дотiшампа: - Ваше превосходительство,
як вважаєте? Прапорщика Котляревського на гауптвахту i суворо судити...
- Пане полковнику, - обiзвався генерал, - прошу вiдкомандирувати
прапорщика Котляревського в моє розпорядження!
- Слухаю, ваше превосходительство! Прапорщика Котляревського
вiдкомандирувати в розпорядження генерала Дотiшампа!
- Прапорщик Котляревський, - спокiйно звернувся генерал, - наказую
завтра о десятiй годинi прибути в штаб на розмову зi мною!
- Слухаю, ваше превосходительство!
Вийшовши з штабу, Iван Петрович не поспiшав повертатися додому. Йому не
хотiлося думати, що вчинить генерал. Хотiлося, щоб рiшення було
найсуворiше, бо остогидло жити у цiй казарменiй обстановцi. Все тут
здавалось йому нiкчемним, буденним. З великою радiстю подався б десь на
фронтовi лiнiї, зазнав би суворостi шаленої сiчi. Вiдчув би справжнiй
подих героїзму. Полинув би у невiдомi свiти або й у саме пекло.
Ранком прибув у штаб i смiливо став перед генералом Дотiшампом. Перше,
що почув од нього, було:
- Люблю смiливих офiцерiв! З такими можна весь свiт пройти... Будемо
вiдвертими як офiцери. Раджу вам обережнiше поводитися з регламентованими
поняттями нашого iмператора. Приховуйте свої настрої... Ви ще молода
людина... Я от старий рубака i тому знаю, що всякi звичаї мiняються з
часом, а людина залишається людиною... Що ж ви мовчите? Зi мною можна
говорити вiдверто!
- За честь людини я ладен завжди виступити проти негiдникiв! - вiдповiв
Котляревський. Генерал звiвся.
- Ви, пане прапорщику, менi подобаєтесь! Беру вас своїм ад'ютантом.
Завтра приступайте до виконання обов'язкiв! До побачення!
- Слухаю, ваше превосходительство!
Вийшовши iз штабу, Iван Петрович зустрiв друзiв.
- Як!
- Що?
- Яке покарання?
Котляревський спокiйно усмiхнувся, всi зрозумiли, що нiчого особливого
не трапилося. Друзi запропонували завершити бенкет, перерваний
несподiваною дуеллю. Пiшли на околицю мiста, в ту ж кiмнату. Там на столi
так i залишилися недопитi напої, висiла срiбна татарська шабля.
Сiли тiсним колом, бо тут зiйшлися лише друзi. Полилися вiльнiшi, нiж
того разу, розмови.
- Панове! - виступив найстарiший за вiком. - Я п'їдiймаю келих за
святого апостола Петра, який, залишив нагляд за раєм, пiшов по грiшнiй
землi i допомiг прапорщику Котляревському виступити на захист зневаженої
честi.
- Залишимо все святе боговi, а людям людське. Так говорить святе
письмо, - обiзвався земляк Котляревського i зняв срiбну шаблю, що висiла
над столом. - Пропоную оцю татарську кривулю передати прапорщику
Котляревському як переможцю у боротьбi за честь людини!
- Передати!
- Хай рубає не тiльки туркiв турецьких, а й тих, що душею потурчилися!
- Ура! - розляглося по кiмнатi. Передаючи в руки Котляревському шаблю,
земляк промовив:
- Хай буде гострим, як ця шабля, i твоє смiливе слової Приймаючи
подарунок, Iван Петрович вiдповiв:
- Така шабля здатна не тiльки проймати своїм вiстрям серце, а й
зачаровувати його. Саме своїми чарами вона може принести бiльшу перемогу,
нiж звичайним ударом вiстря.
Поцiлував шаблю, звернувши увагу на нерозбiрливий татарський напис, а з
другого боку леза прочитав: "Добув перемогу - поверни переможеному".
13
Служба ад'ютантом у генерала Дотiшампа не дуже подобалась Iвану
Петровичу. Прикро було виробляти в собi великосвiтськi манери, що їх
вимагав генерал, надавши ад'ютанту звання поручика. Зате охоче їздив у
вiдрядження, побував у рiзних мiсцевостях, довiдався про таємницю вбивства
iмператора Павла гвардiйськими офiцерами.
Побував Iван Петрович i в Золотоношi. У будинок колишнього свого
господаря вiн не завiтав, але зустрiвся з давнiми друзями з селянської
молодi. Його цiкавили розповiдi про безталанну Наталку. Дехто чув, що
якiсь рибалки на Днiпрi рятували утопленицю. Iншi говорили, що мiсцевi
прочани ходили до Червоногiрського монастиря i чули нiби Наталчин голос,
коли хор черниць виконував "Iже херувими". Але виявилося, що то спiвала
черниця Феофанiя. Нiхто не мiг розповiсти достеменно про таємниче
зникнення дiвчини з помiщицького дому. Навiстив старого друга - Сiркового
дуба. Та не почув тут того рiдного голосу й тихої пiснi, що слухав колись.
Найцiкавiшою, бажаною подорожжю для Котляревського був приїзд у Полтаву
1804 року. Вiдбулась задушевна зустрiч з давнiм другом
Стеблiним-Камiнським. Разом з ним узяв участь у влаштуваннi традицiйного
вертепу на Новий рiк.
Готувався до свята i генерал-губернатор князь Куракiн. Полтавське
дворянство збиралося вiдзначити успiхи дiяльностi генерал-губернатора.
Справдi, вигляд мiста набагато змiнився. З'явилися мурованi споруди
державних установ, вперше прокладено в мiстi тротуари, засновано лiкарнi,
школа садiвництва. Поширились торгiвля, млинарська, винокурна
промисловiсть.
На свято в губернаторський будинок потрапив i Котляревський, який
привiз Куракiну привiтання вiд генерала Дотiшампа. Полтавськi дворяни
пiднесли губернатору коштовний подарунок - золоту табакерку, уквiтчану
брильянтами. Це були найурочистiшi хвилини свята. Саме в цей час залунала
хорова пiсня на вулицi бiля будинку. То прибула молодь. Губернатор
дозволив пропустити у зал хор з вертепом. Швидко бiля дверей залу
з'явилися юнаки й дiвчата в селянському святковому вбраннi. Полилася
вiтальна пiсня. Далi наперед виступив юнак у синьому жупанi, пiдперезаний
вогняно-червоним кумачем. То був Стеблiн-Камiнський. Вiн розгорнув папiр i
став урочисто читати привiтання: "Пiсня на Новий, 1805 год пану нашому i
батьку князю Олексiю Борисовичу Куракiну".
Урочисто звучали поздоровчi слова. Губернатор i присутнi не чекали
такого дотепного i гострого привiтання. Аж ось заворушилися дворяни,
переглядаючись. Декому виступив пiт на лобi.
А промовець з особливим пiднесенням читав;
Хто чолом бив на сусiда,
Хто на пана-людоїда,
А попросту - на суддю,
Що за цукор та за грошi
Iзробив суд нехороший,
Цiлу розорив сiм ю...
I таких було доволi,
Що прохали на панiв,
Що пани зо злої волi
Не дають пахати нив;
Що козацькими землями,
Сiнокосами, полями
Вередують, мов своїм.
Суд у правду не вникає,
За панами потакає...
Губернатор труснув вiд несподiванки своїм сивим париком i нахмурив
чоло, але дослухав до кiнця читання привiтальної оди. Присутнiй на святi
полiцмейстер збентежено поглядав то на губернатора, то на читача такого
несподiваного вiтання i хапався рукою за ефес своєї шаблi. Раптово гримнув
хор, розкрилась скринька, виставлялася вертепна драма.
Привiтання вразило присутнього на святi Василя Васильовича Капнiста.
Адже вiн був не тiльки автор прославлених "Ябеды" та "Оди на рабство", а
генеральний суддя Полтавської губернiї, обраний дворянством на цю посаду.
"Суд у правду не вникає", - весь час вчувалися йому слова.
Поруч з Капнiстом сидiв Василь Назарович Каразiн - iнiцiатор i
натхненник заснування в Харковi унiверситету, що незабаром мав вiдкритися.
Саме з метою знайти пiдтримку серед полтавських дворян-просвiтителiв
прибув вiн на свято в Полтаву, знайшовши насамперед найпалкiшого
прихильника в особi Капнiста.
Коли закiнчилася вертепна драма, до Стеблiна-Камiнського пiдiйшли
привiтати його Василь Капнiст i Каразiн.
- Ви зворушили мене, - говорив Капнiст, потискуючи руку. - Хто написав
таку оду?
- Автор її - Котляревський.
- Той, що написав "Енеїду"?
- Так.
- Це талановита людина, - вставив Каразiн, - хотiлося б познайомитись
iз ним.
В цей час пiдiйшов Iван Петрович.
- Можу вас познайомити, - промовив Стеблiн-Камiнський, рекомендуючи
Котляревського.
- То це ви Котляревський? - запитав Капнiст. Каразiн задоволене
всмiхався.
- Приймiть мою прихильнiсть до себе за вашу смiливiсть. Прошу завiтати
в мiй дiм, - тиснув Iвану Петровичу руку Капнiст.
14
А цiєї ж новорiчної ночi в Червоногiрському жiночому монастирi, серед
дубових дiбров пiд Золотоношею, перед iконою дiви Марiї стояла на колiнах
молода черниця Феофанiя i била поклони. Блiде лице iнодi спалахувало
рум'янцем, очi ронили синє промiння, коли уста шептали молитву. Чи то
молитва, якої навчилася вiд iнших черниць? Чи, може, вислiв невловимих
почуттiв, що чистими бризками ринули iз трепетного серця?
Навколо залягла зловiсна тиша, в якiй пливла томлива безнадiя,
виснажуючи мозок, шматуючи душу.
Час вiд часу порушувалась тиша - ударяв дзвiн на монастирськiй вежi.
Тодi коливався вогник у лампадцi, а звуки дзвону тремтiли своїм гудiнням,
i вiд того нiби густiшою ставала темiнь ночi. Пригадувалося черницi, як
мати розповiдала казку про новорiчнi дзвони.
Колись якийсь князь замурував нескориму невiльничку у високiй вежi i
поставив дзвiницю. Та в новорiчну нiч запала вежа з дзвiницею в землю.
Щороку в цю нiч гудуть пiдземнi дзвони, i з ними виривається душа
невiльницi, прорiзує свiтанком нiчну темiнь. А прийде час, коли
невiльничка вилетить золотою пташкою разом з ударами новорiчного дзвону i
осяє промiнням темряву ночi.
Черниця била поклони i молилася за всiх невiльниць на свiтi.
Молилася, а думки снувалися, перебираючи пережите... Ще тодi, коли
врятували її рибалки, не дали потонути в Днiпрi, знайшла притулок вона в
старої черницi. Сказала, що не пам'ятає свого роду. За тиху вдачу
сподобалася старiй черницi, i та повела її до iгуменi. Iгуменя погодилася
взяти дiвчину за послушницю до монастиря. Так стала черницею.
- Даю тобi нове черниче iм'я Феофанiї, замiсть твого мирського iменi
Наталки. I будеш ти молитися, сповiдатися, доки чистий ангел увiйде в твою
душу. Мине багато рокiв, i душа твоя очиститься послушництвом та
молитвами.
Чи буде так, чи нi - не замислювалась молода черниця. Вона виконувала
велiння iгуменi, i в цьому знаходила заспокоєння, але не втiху. Бiльше
втiхи їй давало спiвання в черничому хорi.
Сумовитими переливами Феофанiя виводила слова церковної пiснi "Iже
херувими". Не осмислюючи її змiсту, вона серцем вiдчувала, що в звуках
передає якусь невимовну скорботу. Здавалося, що спiвом розмовляє з кимось,
розповiдає йому свою печаль, як розповiдала її колись пiснею "Чого вода
каламутна".
От i зараз стоїть на колiнах, б'є поклони, а на серце навертається ця
пiсня, пригадується той час, коли спiвала її на березi Днiпра. Здається,
що зашелестiв листям дуб Сiркiв, а пiд ним сидить...
Та нi, обриває думки, бо iгуменя наказувала не думати нi про що
житейське. А воно ж саме лiзло в голову, вселяло в душу розпач. Тодi
черниця починала ридати. Не раз чула цi ридання iгуменя i вважала, що то
душа черницi з богом розмовляє. Але не те вiдбувалося в душi молодої
черницi. Ладна була вирватися iз мурованих стiн, полинути на простори...
Нудно пливе навислою хмарою новорiчна нiч. Тоскно мерехтить вогник у
лампадцi, освiтлює лице божої матерi. Вдивляється в те лице, i здається,
що воно не так святе, як засмучене. Держить на руках немовлятко. Мати...
Та вигляд очей у неї, наче в невiльнички. Хiба й мати божа була
невiльницею?
Здавалося, що в той смуток очей вливала власне пекуче горе. Думи
пiдiймалися роєм, обволiкали туманом тiсну келiю, а з того туману
випливала дорiжка, що вела до Днiпра. Дорiжкою iде вона, а поруч той, вiд
кого вперше почула людську приязнь... Та удари дзвону розвiюють туман, i
щезає дорiжка.
А вгорi у вiконце ледь-ледь зазирає новорiчна нiч, б'є в скло
хуртовина, нiби хоче пригорнути черницю пухнастими обiймами лютої зими.
Прислухається до тоскного виття вiтру. Хочеться, щоб сильнiше гула
хуртовина, може, розвiяла б думи тяжкi, понесла їх сивими просторами, де
грозовий вiтер пестив колись червонi кетяги калини.
Вiд поклонiв пасмо волосся вибилося з-пiд чорного запинала, впало на
чоло. Зовсiм не черничим рухом схудлої дiвочої руки пiдбирала волосся, а
воно знову вибивалося, не скоряючись запиналу.
У вiкно починала пробиватися синизна ранку, затихала хуртовина,
здавалося, що набував голубого кольору монастирський монотонний дзвiн.
Так минають ночi, роки розносять невiльницьку тугу. А за нею, нiби
лебедi ячать, пливуть звуки монастирського дзвону. I здавалося черницi, що
разом з тим дзвоном лине вона всiєю своєю iстотою, неначе в каламутному
водограї. Лише млосне зiтхання б'ється об мурованi стiни, i тоне в
лазуровiй глибинi дiвоча печаль.
15
Настав час походiв. У 1806 роцi Туреччина оголосила вiйну Росiї, щоб
повернути пiд владу султана Крим i захопити Грузiю. Вiйна не була
несподiванкою. Туреччина чекала нагоди поправити свiй престиж, втрачений
вiд поразок у попереднiх вiйнах. Наполеонiвська дипломатiя штовхала
султана на вiйну з Росiєю. З проголошенням Наполеона iмператором Францiї в
1804 роцi та пiсля блискучої його перемоги в 1805 роцi пiд Аустерлiцем над
австрiйською армiєю, пiдтриманою росiйськими вiйськами, полiтична
атмосфера наснажувалась воєнними грозами.
З оголошенням вiйни Котляревського було направлено на фронт з наданням
йому звання штабс-капiтана. Звiльнившись вiд казарменої одноманiтностi,
вiн прибув у штаб командуючого корпусом генерала Мейєндорфа i залишився
тут ад'ютантом з дорученням вести щоденник воєнних дiй.
Змiна ця нiби кайдани зняла з душi...
У штаб-квартирi на березi Днiстра вiдбувалась консультативна нарада
штабних офiцерiв. На стiнi висiла розгорнута карта Молдавiї i Валахiї,
позначена де-не-де маленькими паперовими прапорцями. Старий генерал,
командир корпусу, говорив стисло:
- Наше завдання - швидко переправитися через Днiстер, а потiм...
Вiн показав двi крапки, позначенi прапорцями.
- Бендери, Iзмаїл! Тут головнi скупчення ворожих сил. Вдалим
форсуванням Днiстра забезпечимо оточення турецької фортецi Бендери i
падiння її. Використаємо в цьому бойовий досвiд Суворова. Далi - Iзмаїл.
Цей твердий горiх треба розкусити добрими зубами. Першокласна фортеця
збудована французькими iнженерами. Коли її штурмував Суворов у 1790 - 1791
роках, то на одинадцяти бастiонах стояло двiстi шiстдесят ворожих гармат,
i пiд командуванням Айдозоле-Махмет-пашi захищав фортецю гарнiзон з
вiдбiрних турецьких частин у кiлькостi тридцяти п'яти тисяч воякiв.
Суворов вирiшив перейти вiд облоги до штурмової тактики. Шiстсот
росiйських гармат, виставлених проти Iзмаїла, примусили замовкнути
турецькi бастiони. А потiм раптовий штурм, рукопашний бiй i переможне
"ура". Тодi вiдзначилась команда Кутузова, i Суворов призначив його
комендантом фортецi.
Перевiвши дух, подумавши, Мейєндорф продовжував:
- Не гiрше озброєно Iзмаїл i тепер. До того ж турки мають консультантiв
вiд Наполеона Бонапарта.
При цьому генерал пiднiс руку, пiдкресливши значимiсть прославленого у
той час полководця.
- Зруйнований Iзмаїл у наших руках був недовго. По Ясському договору
1791 року його повернуто Туреччинi. За цi п'ятнадцять лiт Туреччина
вiдновила i модернiзувала фортецю. Ми повиннi розумiти важливiсть i
складнiсть нашого завдання.
Примруживши жвавi очi, генерал окинув поглядом присутнiх.
- Якi є запитання? Прошу штабс-капiтана Котляревського.
- Вiдомо, що пiд час штурму Iзмаїла Суворовим велику роль вiдiграло
Чорноморське козацьке вiйсько. Тодi прославився кошовий Антон Головатий,
командуючи козацькою флотилiєю та пiхотою. Чи є намiр командування
використати i в цiй вiйнi козацькi частини. Я маю на увазi козакiв
Задунайської Сiчi.
Запитання штабс-капiтана змусило генерала на хвилину замислитись. Вiн
подивився на карту, потiм вiдповiв:
- Так... Чорноморське козацьке вiйсько виявило свою хоробрiсть у взяттi
Iзмаїла. Вiдомо, що козацька флотилiя пiд Iзмаїлом за стратегiчними
маневрами Головатого вписала героїчнi сторiнки морського бою. Про цi
подвиги мiг би багато розповiсти тодiшнiй командуючий Чорноморським флотом
адмiрал Ушаков. Але це справа iсторiї... Що ж до практичної постановки
питання, то використання у вiйнi козакiв Задунайської Сiчi можливе, якщо
на це буде зволення його iмператорської величностi... Складнiсть полягає в
тому, що Задунайська Сiч перебуває пiд зверхнiстю султанської Туреччини.
Тут потрiбнi дипломатичнi заходи.
Пiдiйшовши знову до карти, командуючий корпусом перевiв розмову на
iнше:
- Ми пiдходимо до Буджацьких степiв. По шляху до Iзмаїла маємо перейти
їх. В степах татарськi села. Буджацькi татари войовничi i мають при собi
зброю. Мусульманська релiгiя єднає їх з турками. Правда, їхнi воєводи не
завжди миряться з султанськими пашами. Нам треба обережно поводитись з
буджацькими татарами i повести з ними дипломатичнi переговори. Слiд
пам'ятати, що мусульмани вихованi в дусi нетерпимостi до iншої вiри. При
кожнiй необережностi до їхнiх звичаїв можна натрапити на опiр. Iслам часто
штовхає навiть поодиноких мусульман на фанатичнi виступи... Я наказую
бригадировi Катаржi i штабс-капiтану Котляревському пiдготуватися для
поїздки на переговори з воєводою буджацьких татар. Це складна мiсiя.
- Радий виконати доручення! - вiдповiв Котляревський.
Далi офiцiйна розмова була порушена. Генерал перейшов на дружню бесiду,
запитував, давав поради, зосереджуючи увагу на невiдкладностi форсування
Днiстра.
Незабаром ад'ютант Котляревський записав у журналi воєнних дiй:
"15 числа командуючий корпусом прибув зi своїм штабом у Дубосари, де
передбачено було головним начальником вiйськ генералом кавалерiї i
кавалером Мiхельсоном, пiсля наведення через рiку Днiстр моста,
переправитися вiйськам на молдавську сторону..."
А 21 листопада при розгорнутому описi подiй занотовано: "Головна
квартира командуючого визначена за Днiстром у селi Телицi на вiдстанi од
Бендер у 25 верстах".
Через три днi в журналi Котляревський описав похiдне розташування
частин росiйської армiї з висновками: "Таким чином Бендерська фортеця
взята без всякого кровопролиття. Паша про її захоплення довiдався тодi,
коли росiйськi вiйська зненацька захопили вал, батареї, вулицi та ворота,
i всюди, де треба, встановили пости й караули".
З падiнням Бендер турецькi вiйська вiдiйшли до Iзмаїла, де були
зосередженi головнi їхнi сили. Росiйська армiя без боїв просувалася на
пiвдень, ввiйшла в Буджацькi степи. В татарських селах було понад 30 тисяч
озброєних або готових носити зброю. Турки сподiвалися на опiр буджакiв
росiйському вiйську. Перед командуванням постало завдання: або силою
розiгнати татарськi озброєнi ватаги, або привернути їх на свiй бiк. Час
вимагав дiяти негайно.
Рiшення штабу ад'ютант Котляревський занотував 2 грудня 1806 року:
"Протягом минулих днiв пiсля здобуття фортецi Бендери командуючий
корпусом, окрiм встановлення внутрiшнього в фортецi порядку та доставки
вiйськам потрiбного продовольства, спрямовуючи свої види на Iзмаїл, велику
мав турботу, щоб схилити буджацьких татар на бiк Росiї. Татарськi
начальники i найповажнiшi родом вагалися приймати дружелюбно росiйськi
вiйська. Командуючий корпусом запропонував бригадиру Катаржi їхати в
Татарiю з ад'ютантом командуючого штабс-капiтаном Котляревським, взявши з
собою перекладача, i переконувати татарських старшин про прийняття
миролюбивих пропозицiй, обiцяючи їм дружбу i лише вигоди вiд росiйських
вiйськ, якщо вони будуть приязними до Росiї та дотримають спокою при
переходi вiйськ через їхнi землi. Бригадир Катаржi i ад'ютант
Котляревський, не щадячи себе для користi своєї вiтчизни, без найменших
вагань погодились на пропозицiю i, одержавши вiд командуючого настанови,
вiдбули в Татарiю".
16
Стояли золотi днi запiзнiлої пiвденної осенi. Шелестiла пiд копитами
коней прибита легкими заморозками тирса та порудiлий придорожнiй спориш.
Часом випурхне з ковилових кущiв сполоханий птах i сколихне степову тишу.
Нiби в зачарованому маревi розкинулась придунайська далечiнь, повита сизою
iмлою. Дзвенiли вiдiгрiтi пiд легким промiнням сонця коники-цвiркунцi,
розсiвали ледве вловимi настороженим вухом срiбнi передзвони, вiтаючи
вершникiв.
Степова дорiжка губилася серед сухих похилених трав. На обрiї
показалася бiла димова смуга. Злегка запахло терпким згаром. Зупинили
потомлених коней. Ненапованi до пiвдня, вони стоячи дрiмали.
- Нiби хтось люльку десь закурив, - пожартував Котляревський.
- Коли б вiд цього курива не закрутились нашi голови, - вiдповiв
Катаржi.
- Не первина нам iз жару в полум'я попадати, - продовжував жартувати
штабс-капiтан.
Тим часом димова смуга поволi розвiялась i щезла, а замiсть неї
показався кiнний роз'їзд. Офiцери не сходили з коней, спостерiгали. Конi
насторожили вуха, розширили нiздрi, нiби вiдчуваючи небезпеку. Мертву тишу
порушували комахи, що нiби повисли на скiсних променях померклого сонця.
- Очевидно, татарський роз'їзд, - дiйшов висновку Катаржi.
- По лементу та кольоровому вбраннi можна думати, що дiйсно татарська
ватага, - зауважив Котляревський. - Не будемо ж драла давати, їдьмо
назустрiч! - торкнув острогами коня i викинув бiлий прапорець.
Вершники, озброєнi рушницями, шаблями, ятаганами, оточили офiцерiв, якi
через перекладача привiталися. Татари лементували, розмахували руками,
зброєю. В лементi можна було розiбрати слова:
- Аллах... Султан... Рус... Iзмаїл... Частина вершникiв посходила з
коней. Присадкуватi постави, круглi голови, вкритi мохнатими кучмами та
чалмами, скiсно прорiзанi примруженi очi, - все ...
