Iван Пiльгук. Грозовий ранок
страница №3
... це надавало їм виглядустепових тигрiв, що натрапили на здобич.
Але в Iвана Петровича не сходила з лиця добродушна усмiшка. А
кривуляста його шабля при боцi своїми срiбними iскрами магiчно впливала на
татар, приковуючи їхню увагу. Вони рушили супроводити офiцерiв у мiстечко
Каушане до воєводи Агаси.
Бригадир Катаржi похмуро спостерiгав, кинувши Котляревському:
- Будь готовий до несподiванок...
- Несподiванку треба попереджувати несподiванкою. Для цього треба
козацьку кебету мати та добре все на ус мотати, - вiдповiв Котляревський.
Потiм вiн пробував жартувати з татарами i навiть по дорозi до Каушане тихо
наспiвував. Татари вважали, що вiн молиться, благаючи спасiння, i через
перекладача передали, що аллах таких молитв не приймає.
Вузька вулиця в Каушане вела до мечетi з невисоким мiнаретом. Поруч
будинок воєводи, який вiдрiзнявся вiд iнших будiвель розмiром i
рiзьбленими дверима та вiконницями. У мечетi вiдбувалось служiння
аллаховi. Воєвода Агаси щиро молився. Тому довелося посланцям зачекати,
доки закiнчиться служба в мечетi.
Нарештi з'явився воєвода в супроводi кiлькох слуг, озброєних шаблями i
пiстолями. Вигляд його був похмурий i злий. Очевидно, нiчого доброго вiн
не вимолив у аллаха.
Незабаром Агаси прийняв посланцiв росiйської армiї у своєму будинку.
Стiни й пiдлога просторої кiмнати, де приймав воєвода, були оздобленi
багатими килимами. На них розвiшана зброя, татарськi нацiональнi музичнi
iнструменти, i серед них самотньо чомусь-то висiла звичайна скрипка, що
одразу впала у вiчi Котляревському,
Одягнений у червоний, розшитий золотом чекмень воєвода зустрiв суворим
поглядом посланцiв, але зробив жест, запрошуючи їх сiсти.
- Чолом свiтлому воєводi Агаси вiд штабу росiйської армiї. Ми прибули
засвiдчити буджацьким татарам приязнь i повагу. Росiйська армiя не йде
вiйною на буджацькi села. Ми хочемо вступити в них не як завойовники, а як
друзi. Всi збитки, що можуть понести татари вiд стоянок наших частин,
зобов'язуємося сплачувати золотом.
Воєвода Агаси уважно, але похмуро вислухав бригадира Катаржi.
- Буджацькi татари хочуть зберегти своє самоврядування, повагу до своєї
вiри i звичаїв. Буджацькi татари не складуть своєї зброї! Буджацькi татари
не промiняють волi нi на багатства турецького султана, нi на обiцянки
росiйських генералiв. Ми будемо зброєю боронити свою волю i войовничу
честь наших хоробрих предкiв! Аллах береже мусульманiв, що не порушують
законiв священного корана.
- Ми прибули вести розмову як вiльнi з вiльними, - почав бригадир
Катаржi.
- У коранi записано, що воля вимiрюється шаблями! - вигукнув татарський
воєвода i звiвся iз стiльця.
- Вам нема вигоди мiрятися з нашими шаблями, бо в нас багато є гострих
шабель, - зауважив Катаржi, теж пiдiймаючись iз стiльця.
Розгнiваний воєвода подав знак рукою, i наперед вибiг з оголеною шаблею
татарський воїн.
- За волю позмагаймося на шаблях! - гукнув воєвода.
Татарин ступив кiлька крокiв i занiс шаблю над Котляревським, який
встиг уже оголити i свою кривулясту подругу. Схрещенi шаблi дзвенiли, мов
струни, звивались гадюками, розсипаючи iскри, якi чимраз пломенистiше
запалювали очi воєводи Агаси. Бригадир Катаржi понуро стояв, не зводячи
запитливого погляду з воєводи.
Скрегiт схрещених шабель раптово обiрвався пронизливим зичанням.
Половина шаблi татарського воїна закружляла кажаном у повiтрi i впала до
нiг воєводи. Вiн пiдняв руку. Важко дихаючи, Котляревський опустив шаблю.
Татарський воїн брязнув об землю обрубком своєї шаблi. Минула хвилина
напруженої мовчанки. Котляревський ступив крок уперед, тримаючи обома
руками розпечене лезо шаблi, де красувались викарбуванi слова: "Добув
перемогу - поверни переможеному". Ще крок - i шаблю пiднiс воєводi Агаси.
Тремтячими руками воєвода взяв шаблю. У нього загорiлись очi, бо пiзнав
у шаблi якiсь дорогi для татарина ознаки. Це несподiвано вразило Агаси, i
вiн знову запросив офiцерiв сiсти. Ще оглянув шаблю, i на устах промайнула
задоволена усмiшка. Тепер вiн змiнив тон своєї розмови.
- Буджацькi татари приймають подарунок i враженi вашим лицарством.
Зав'язалась поважна розмова.
- Буджацькi татари хочуть безборонне торгувати в мiстах i селах вашої
країни, - вимагав Агаси. - Буджацькi татари вимагають поважати закони
корана.
- Ми запевняємо буджацьких татар у цiлковитiй повазi до корана. Будемо
оберiгати вашi права i звичаї, - вiдповiдав Катаржi.
Дивлячись на обстановку кiмнати, Котляревський дiйшов до висновку, що
воєвода знається не тiльки на зброї, а й на музицi. Його непокоїла
скрипка, що висiла на стiнi. Пiд час походiв якось затьмарилася пристрасть
до скрипки, а тут, перед очима, вона нiби просить заграти якусь мелодiю.
Пригадавши татарський народний мотив, що знав його ще з семiнарiї,
Котляревський, користуючись добрим гумором воєводи, попросив дозволу
заграти на скрипцi. Воєвода здивовано, але схвально хитнув головою. Швидко
полились звуки мелодiї, яка припала до серця воєводi, i вiн у такт хитав
головою. Обличчя його ще бiльше прояснiло. Вiн промовив:
- Хоробрий лицар умiє поважати нашi звичаї i розумiє душу татарина... -
А потiм дiловим тоном додав: - На знак нашої доброзичливостi посилаю до
штабу росiйської армiї своїх аманатiв...
Iван Петрович повертався вiд буджацьких татар з таким настроєм, нiби
брав участь у походi Енеєвої ватаги. А коли посланцi прибули в штаб i
привели татарських аманатiв, генерал Мейєндорф, заслухавши звiт, зауважив:
- Ви, панове офiцери, здобули бiльшу перемогу, нiж могла зброєю добути
її цiла дивiзiя. Мають одержати нагороди бригадир Катаржi i штабс-капiтан
Котляревський за безстрашнiсть i кмiтливiсть.
17
Чарувала душу поета краса придунайських просторiв iз скiфськими
могилами, гаями, вкритими пiзньою осiнньою позолотою. При нагодi
Котляревський виїздив на конi в степ, попускав поводи, слухав мелодiю
безмежностi...
Через степ виднiється смуга - то пролягав тут колись шлях до моря. На
нiй i трава iнша. Видiляється порудiла гармала[1], що темнокриле росте на
солончакуватому грунтi примор'я. Вiд моря занесло її сюди за возами, з
яких чимало повитрушувалось солi. От i знайшла рослина солоний грунт. А
може, ще зрошений вiн i слiзьми українських невiльниць, яких гнали у ясир
татарськi та турецькi людолови.
Хто розповiсть про це? На могилi сонно куняє, нiби оберiгаючи той
давнiй шлях, мовчазна кам'яна баба - скiфський прабог. Дивиться вона
своїми вивiтреними очима на схiд сонця. А навколо розгорнулася степової
далi безмежна голубiнь. В нiй уява малює картини...
Ось несуться, здiймаючи куряву, хижi шукачi здобичi й привiлля,
виловлюють табуни диких коней. Не раз пiддавалися вогню i мечу степи
Причорномор'я. Проходили столiття, i обжилi таборища скiфiв завойовували
племена сарматiв. їх перемагали готи i гунни. Завдавав тут спустошення i
завойовницький меч Аттiли, який вiв косооких гуннiв на грабунки степових
скотарiв. Проходили ще часи, i в степове привiлля принесли хлiборобську
працю слов'янськi племена. Вони зiтнулися з хижими племенами войовничих
кочiвникiв, що живилися набiгами та грабунками. Сутички з хозарами,
печснiгами, половцями, боротьба з татаро-монголами складають велику
передiсторiю' слов'янського свiту.
Слов янин - хлiбороб, скотар, мисливець, риболов i воїн - ставав
твердою ногою на Дунаї, Днiстрi, Днiпрi, на Дiнцi i Дону. Вiн перенiс
бiдування вiд татарської орди i прокладав шляхи через Дике поле до моря, а
рiками - до Вiзантiї.
Шепче нескiнченну казку в своєму шумовиннi степова тирса, постелена
сизокрилими звоями, i, нiби прислухаючись до неї, скнiє на могилi мовчазна
кам'яна фiгура - скiфський прабог.
Щоб розвiяти думи, хочеться гукнути на повний голос:
"Люди! Люди! Де ви, люди?!"
I щоб гук той рознiсся з вiтрами - буйними володарями степу, що
тисячолiттями оббивають ту кам'яну бабу на могилi, а вона стоїть обвiтрена
i ховає таємницi у своїй безмовностi. Хочеться заговорити до кам'яного
прабога, запитати про таємницi сивих вiкiв, що крилися в повенi сонячного
свiту, непiдвладного людським законам.
"Люди! Люди! Де ви, люди?!"
Здається, що таки прокинулася вiд давнього сну скiфська статуя на
могилi. Нiби обiзвалася... Нiби линуть вiд неї якiсь живi звуки. Навiть
кiнь нашорошив вуха i пiдняв розширенi нiздрi.
"Що це - чари? - промайнула думка. - Нiби линуть звуки сопiлки?"
Ще наблизився. Кiнь, форкаючи, сторожко пiдступав до кам'яного iдола.
Зупинив коня. Прислухався. Так, виразно звучить рiдна мелодiя сопiлки. Ще
наблизився i побачив, що в затишку од вiтру за кам'яною фiгурою на могилi
сидить чабан i грає на сопiлцi. За могилою паслася отара овець. Раптом
кiнь почав задкувати, став дибки. На стежцi до кам'яної баби лежала,
звившись у клубок, змiя. Вона пiдвела голову, засичала, нiби
перегороджуючи шлях до чабана.
Побачивши вершника, чабан перестав награвати, звiвся, зняв кудлату
шапку, пiшов назустрiч, привiтався:
- Будьте здоровi з понедiлком!
- Ти людина чи чарiвник? - запитав вершник, дивлячись на змiю.
- Не бiйтеся, пане. Не та змiя, що повзе по землi, а та, що заповзає в
душу людини.
Почувши рiдну мову, вражений такою несподiваною зустрiччю, Iван
Петрович сплигнув iз сiдла. Чабан видався охочий на розмови. Вiн розповiв,
що не тiльки в Добруджi поселились запорожцi, а є й такi, що чабанують по
сей бiк Дунаю.
- А в Дунаєвцi є i козацька рада, обирають старших, - повiдомив чабан.
- Як же вам пiд турком живеться?
- Не питайте, пане... Турок, звiсно, бусурман. Важко з ним дiйти до
згоди. А от волохи та болгари, то цi звичайнiшi. Деякi нашi подружилися з
болгарками, однiєї ж вiри.
- А чого не повертаєтесь на Україну?
- Та як повертатися, коли кожного тижня хтось тiкає звiдти сюди, бо
там, кажуть, тяжке крiпацьке ярмо накидають на нашого брата.
- А тут хiба ярма нема?
- Та воно й тут... - Подумавши, чабан додав, витягаючи з кишенi
сопiлку: - А хочеться в рiдний край. Оце тiльки рiдна пiсня i тiшить
думку.
Полилася мелодiя - проста, задушевна. Нiби тривожний клич чайки
обзивався, перегукуючись iз гудiнням вiтру. I чулося в тiй мелодiї, як
чаєчка вивела дiток при битiй дорозi, як чумаченьки йшли, чайку забрали,
посиротили чаєнят.
Пiд час награвання змiя пiдвела голову, нiби прислухалася до скиглiння
сопiлки.
- Отаке-то, - промовив чабан, опускаючи сопiлку, i, дивлячись на змiю,
продовжував: - А це мiй гiсть. Навiть коли заповзе десь, то треба лише
заграти на сопiлцi, зараз приповзає. Користь приносить. Спокiйнiше
дрiмається, коли вона сторожить тут i розгонить надокучливих комарiв круг
мене. За те я її молоком частую... Вона мою самотнiсть розважає...
- Дивний i цiкавий ти чоловiк, - промовив Iван Петрович.
- Я чоловiк звичайний. А от чи чули ви про волоха Тудора Владимиреску?
Той умiє зачаровувати. А правильний i добрий чоловiк. У багатiїв забирає,
а бiдним роздає. Про нього й пiснi складають. Збирає навколо себе
смiливцiв-побратимiв, гуляє з ними по байраках i лiсах, завдає страху
волоським боярам та турецькiй стражi. Приймає i наших у свою ватагу.
Притишеним голосом, яким розповiдають таємницю, чабан продовжував:
- Ви чоловiк наш, рiдний, по мовi чую i по очах бачу... Скажу, що
задунайськi сiчовики братаються з ним.
- А сюди не навiдуються сiчовики?
- Буває... Переправляють через Дунай втiкачiв. Але це тiльки до
рiздвяних свят. Пiзнiше пообмерзають береги. Тодi важко переправлятися.
Падали разом з туманом сутiнки на землю, коли розставалися. Вiд'їхавши
вiд могили, вершник зупинив коня, прислухався, як не вгавала сопiлка,
голосила, нiби подiляла свої жалощi з шелестом степових трав. Взявши коня
в остроги, пiдiбравши поводи, понiсся вершник шляхом, а в думках його
бринiла чабанська мелодiя i тiшила серце невимовними чарами, наповнювала
його новими почуттями, що єднають у людинi гомiн столiть з одвiчною красою
землi.
В штабi Котляревський доповiв про свою розвiдку i висловив думку про
можливiсть використати задунайських сiчовикiв для прискореного форсування
Дунаю.
18
Хотiлося зблизька глянути на прославлений у пiснях тихий Дунай. Iван
Петрович тiшив себе думкою привiтатися з його голубими хвилями. Поруч з
ним їхав гонець. Обидва вершники наблизилися до могили з кам'яною бабою.
Але на цей раз скiфський кам'яний прабог мовчанкою зустрiв гостей. Поїхали
далi, прислухаючись. Нарештi знайомi звуки чабанської мелодiї почулися на
цей раз вiд покрученого вiтрами явора. Тут вiдбулася зустрiч iз знайомим
чабаном.
- Ви знову навiстили нас, добродiю? - привiтно обiзвався чабан.
- Так, добрий земляче! Хочу, щоб ти допомiг нам зустрiтись iз
задунайськими сiчовиками.
Чабан нижче насунув на лоба шапку, витяг з торби окраєць хлiба, почав
грпзти i роздумувати...
- Можна, - промовив нарештi. - Вас двоє... Це добре, що небагато.
Тiльки треба без коней i надягти простi чабанськi кобеняки поверх
мундирiв. Тут недалеко в куренi є у мене такий припас. Там залишимо коней.
У чабанському куренi напилися води, одягли сiряки, натягли на себе
чабанськi шапки й пiшли. Чабан iшов попереду стежкою, яка вела в густi
чагарники. Час вiд часу вiн зупинявсь, прислухався.
- Вже недалеко берег. Чую, як запахла дунайська вода, - обiзвався
чабан. Далi витяг сопiлку i заграв. Потiм замовк, прислухався.
- Нiкого не чути, - промовив, - пiдемо далi... Знову зупинився, заграв
на сопiлцi. Далеко десь почувся клич:
- Пугу! Пугу!..
- Ага... То озиваються нашi. Пiдемо далi. Знову заграв, i знову
почулося вже ближче:
- Пугу! Пугу!
- Ходiмте швидше, - промовив чабан i вивiв на галявину.
Дорiжка слалася до берега Дунаю. Пастух продовжував награвати на
сопiлцi. На березi стояли широкi рибальськi човни. Бiля них поралося шiсть
дужих чоловiкiв. Серед них один видiлявся своїм зростом.
- Це нашi задунайськi сiчовики, - сказав чабан.
- Кого це ти нам привiв, Омельку?
- Говорiть тепер самi, - звернувся до Iвана Петровича чабан.
- Добрий вечiр, добрi люде! Яка воно вода в цьому Дунаї?
-_ _Диви... То це наш чоловiк. I оворить по-козацькому.
Звiдки родом?
- З Полтавщини!
- О, з нашої рiдної Полтавщини? Дужий задунаєць весь час пильно
придивлявся до Котляревського.
- Ми десь, мабуть, зустрiчалися? - запитав Iван Петрович.
- Якщо пiзнаєте пiсню, то зустрiчалися.
Гомiн, гомiн по дiбровi...
- Так! Пiзнаю!
- Цебто пiзнаєте Семена Битого з Турбаїв?
- Пiзнаю! Добре пiзнаю i пригадую той вечiр бiля корчми!
- Отож кажуть: "Гора з горою не сходиться, а чоловiк з чоловiком
зустрiчаються". Яка ж доля занесла сюди?
- Та доля, що перекотиполем котить людину до Дунаю.
- Може, вiйна пригнала? Кажiть смiливо правду. Нiхто не видасть. Це мої
давнi побратими. Разом пробиралися за Дунай волю шукати.
- Знайшли її? - стримано запитав Iван Петрович.
- Втрачати волю легше, нiж шукати її, - мовив, похиливши голову, Семен.
Тим часом один з його побратимiв пiдiйшов упритул до прибульця,
вдивлявся в його обличчя, вимiряв поглядом з голови до нiг, нарештi
промовив:
- То ви ж, мосьпане, награвали на скрипцi вiдхiдної на Полтавському
шляху бiля корчми, коли ми лагодились у мандри. Ех! Закаблукам лиха дам! -
радiючи, затанцював, як i при першiй зустрiчi.
- Так, братове, - мовив Котляревський. - Свiт широкий, а бурлацькi
шляхи сходяться на ньому.
- Шляхи сходяться. А нашому брату сiромi тiсно на них. Всюди зустрiчає
й проводжає нас лихо, злиднямиобсиджене. Живемо за Дунаєм та поглядаємо на
рiдний берег. Тiшимо себе сподiванками, може, лихе крiпацтво там минеться.
Оце назбиралися ватаги лихотерпцiв зустрiти вiйсько, що йде на туркiв.
Закортiло своїх людей побачити, бо нестерпно бути пiд владою бусурманiв, -
спохмурнiвши, мовив Семен.
- Хочеться i мову рiдну почути та й пiсню разом заспiвати, - додав
iнший.
- Ми радi приєднатися до того вiйська, щоб iржу зiгнати з наших щабель,
- обiзвався пристаркуватий задунаєць.
- То вважайте, що ви вже зустрiлися з цим вiйськом... Хоч з одним його
воїном.
- Ось хто ти такий. А ми дивимося, що в простiй сiрячинi...
Iван Петрович скинув шапку, вiдгорнув полу сiрячини, i всi побачили на
ньому вiйськову форму.
- Ми радi цiй зустрiчi, - продовжував Семен Битий. - Давно чекаємо на
таку нагоду. На березi Дунаю зiбралося багато сiчовикiв, що виступають
проти турецької зверхностi i ненавидять султанських яничарiв.
- То даваймо брататися, славнi лицарi Задунайської Сiчi!
- Запрошуємо до наших куренiв.
- Вирушаймо, братове!
Iван Петрович наказав гiнцевi повернутися до штабу, повiдомити про
мiсце зустрiчi з задунайськими запорожцями, а завтра на цьому ж мiсцi
чекати нових повiдомлень. Сам сiв iз задунайцями в човен. Пiд дужими
ударами весел човен помчав по Дунаю.
- Тут можна й пiсню затягти, - промовив Семен i почав:
Розлилися крутi бережечки
Гей, гей, по роздоллi...
Пiсню пiдхопили iншi голоси:
Гей, гей, по роздоллi;
Пожурились славнi козаченьки
Гей, гей, у неволi.
Спiвав iз сiчовиками й Iван Петрович. Хвилi закружляли чорним
гайворонням, пiною билися об човен i котили пiсню широку, як Дунай.
Здавалося, що нема такої сили, перед якою могла б зупинитися людина з
рiдною пiснею у своєму серцi, з почуттям вiрного побратимства.
Червонястi вiдблиски заходу обливали гребцiв, i вони здавалися
казковими героями, виплеканими в мрiях поета про смiливих троянцiв, що
завжди у хвилини душевної тривоги з'являлися до нього в гостi.
Лягали вже сутiнки, коли припалилися до правого берега. Тихо. Тiльки
хвиля плеще, лоскоче кiлька човнiв на самотньому березi. Аж ось
сколихнулася тиша, i по Дунаю покотилося дуже: "Пугу!" То Семен Битий
подав звiстку. Швидко з хащiв почали виринати озброєнi люди.
- Гостя привiз! - гукнув Семен. На березi скупчилися сiчовики.
Довiдавшись про прiзвище гостя, один з ватаги запитав:
- Чи не той Котляревський, що про нас написав книгу... "Енеiдою"
зветься. Тут є такий втiкач-бурсак, що читає нам i потiшає. Доладна книга.
Наче про нашi мандри та пригоди описано.
Iван Петрович, здивований такою розмовою, скромно вiдповiв:
- Якщо не цураєтесь Iвана Котляревського, то це буду я, що жартома
написав книгу... Та не закiнчив ще її. Хтось з гурту обiзвався:
Еней був парубок моторний
I хлопець хоть куди козак...
- Такого б нам за отамана! А то лише рибу ловимо, тютюн товчемо та нужу
б'ємо. Аж занудило вже...
Цiлою ватагою обсiли задунайцi вогнище. Здебiльше це була козацька
голота - пiшаниця та тi, що ловили рибу в отамана Iвана Губи. Були й кiннi
козаки. Серед гурту видiлялися сивугани, що знали Залiзняка i Гонту.
До голосу досвiдчених у життi лiтнiх побратимiв прислухалися молодi,
поступаючись у тiсному колi, коли сiдали їсти галушки та печену рибу.
Прибулому гостю вiдвели теж шанобливе мiсце. Поруч нього Семен Битий повiв
розмову про задунайських бiдакiв:
- Отож, вiдгукнулася наша сiрома, щоб виступити проти турецьких
найманцiв та лютих яничарiв. Ми заодно з волохами-бiдарями, що
прислухаються до голосу свого ватажка Тудора Владимиреску. Слава про нього
пiшла по волоськiй землi, бо виступає проти багатiїв, румунських бояр,
жандармiв. Навiть пiснi про нього спiвають, як про того Степана Разiна. А
добра душа, товариська у славетного волоха. Носить на собi високу волоську
чорну шапку, а свита звичайна, як у хлiбороба.
- Так розповiдаєш, Семене, нiби зустрiчався з ним, - зацiкавився
розповiддю Котляревський.
- Авжеж зустрiчався, бо ходив i до волохiв шукати . правду. Ватажок
волоської сiроми всiх закликає боротися за волю. Чутка пiшла, що досить
бiдаковi прибути до ньо-,го в табiр з однiєю вуздечкою, то до неї знайде
Тудор неабиякого коня.
- Та не кожному, мабуть, достається така ласка, - обiзвався похилий
задунаєць.
- У кожного своя доля, - продовжив розповiдь Семен. - Зустрiвся я з
Тудором, коли вiн свою ватагу назбирав для походу. Розпитав мене, звiдки я
родом, сумовито слухав мою розповiдь про знищене наше село Турбаї. Потис
менi руку i запитав: "Коня свого маєш?" - "Не маю, - кажу, - лише оброть
ношу. Хочеться добути справжнього волоського коня". Засмiявся ватажок,
поглянув на мене, похитав головою. А на прощання подарував коня. Порадив
берегти його до нової зустрiчi з ним.
- Доброго коня привiв, Семене! - обiзвався з гурту задунаєць.
- Наче справжнiй вiтрогон, - додав iнший.
- Хай випасається до слушного часу, - замовк Семен, наче його осяйнула
важлива думка, i пильно поглянув на бажаного прибульця.
Наче вловив її Котляревський i повiв розмову, єднаючи в нiй минувшину з
сучаснiстю. Кожне його слово торкалося струн чутливих душ слухачiв, якi
вiд прохолоди тiснiше тулилися один до одного. Плескотом супроводила
дунайська хвиля тиху розмову, несучи її в простори осiнньою iмлою повитої
землi. Долю не одного сiроми колихала та хвиля, не прибивши до жаданого
берега добробуту, як i цих, здружених горем побратимiв, з вiдкритими
душами для сприймання всього людяного, правдивого, величного. Занесла їх
сюди хурдига невпокою шукати пристановища, омрiяної волi. Принесли вони
скорботи рiдної землi, а тепер iз-за Дунаю виглядають щасливої долi. Хто
напоїть їхню невситимiсть до добра, хто поведе в думами плеканий свiт
оновлення? В'язалося слово до слова i наче залягав плескiт дунайської
течiї, щоб давати простiр думкам, що єдналися з почуттями цих життям
битих, незвичайних своїми характерами простолюдiв, щедрих увагою до кожної
доброї поради...
Тихо спливала нiч, несучи на своїх крилах задуму й ронячи тривогу. А
коли мiсяць загойдався на хмаринах, першим звiвся досвiдчений i
невгамовний Семен, обiйняв щедрого порадами гостя. Далi заклав пальцi в
рота, тричi свиснув. У вiдповiдь десь заiржав кiнь. Ще раз свиснув - i
почулося ближче iржання. Назустрiч йому пiшов Битий i незабаром привiв
молодого баского коня.
- Вiзьмiть подарунок вiд задунайцiв, - промовив, звертаючись до гостя.
- Цей кiнь рве землю, коли ворога почує, а понесеться у бiй, то очi вогнем
палають. Вiзьмiть коня, земляче, на знак нашої щирої поваги!
Цей вчинок схвилював Iвана Петровича. Присутнi задунайцi тiльки
примовляли:
- Оце по-козацькому...
- Ну й Семен... Козацька душа...
Коли з туману почав виринати голубий свiтанок, Iван Петрович завiтав у
курiнь вiйськового писаря Пiдлесецького, мав з ним розмову i запросив у
штаб для переговорiв.
19
Широкий, повноводий Дунай... Про тихий плин його давно забутi поети
складали спiви, якi линуть за хвилями через столiття. Не випити його
повенi, не вичерпати його глибини. Несе Дунай свої води до моря,
пробиваючи гори, прорiзуючи широкi долини. Нема йому впину, як розлогим
думам поета.
Iван Петрович при кожнiй нагодi водив напувати коня до тихого Дунаю,
пив пригорщами воду, тамуючи спрагу. Глибiнь здавалася такою прозорою,
наче в нiй вiдбивалися легендарнi герої, якi черпали шоломом з Дунаю воду.
Хотiлося полинути за тим прозорим плином, пiзнати в ньому древнього
Святослава, що вiв бої з гордою Вiзантiєю, прибивав на брамi Цареграда
свiй щит, щоб через багато столiть смiливiше було Сагайдачному вiдшукувати
шляхи до цiєї фортецi, яка пiд владою туркiв перетворилася в повитий
невiльницьким плачем Стамбул.
А тим часом розгорталися подiї. 15 грудня 1806 року головнокомандуючий
росiйською армiєю звернувся до задунайського козацтва з вiдозвою, в якiй
обiцяв усiм втiкачам iз Сiчi дати притулок i волю та закликав до спiльної
боротьби проти турецьких яничарiв.
Швидко вiдгукнулися на цей заклик задунайцi. Набралося понад тисячу
козакiв. Вони вирядили уповноважених у штаб, де було домовлено про
заснування Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська на чолi з
кошовим отаманом. Було зареєстровано 39 куренiв. В один iз них -
Кущевський курiнь - козаки вписали i генерала Мiхельсона. Розносилась
слава про задунайське козацьке вiйсько. Прибували сюди втiкачi вiд
турецького гноблення з iнших країн. Утворилися Сербський i Болгарський
куренi.
Кошовим отаманом Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська було
настановлено Пiдлесецького. Вiн розсилав уповноважених у рiзнi мiсцевостi
для вербування охочих вступити у вiйсько.
Та хвилювало козакiв те, що командування армiєю порушувало сiчовi
порядки, не дозволяло скликати широкi ради для обрання кошового отамана.
Не обраного, а призначеного кошового мусили визнавати козаки.
Недовго був кошовим Пiдлесецький. За вербування у вiйсько втiкачiв з
України його за наказом головнокомандуючого було заарештовано i наставлено
кошовим Бучинського. Кiлькiсть козацького вiйська зростала. Весною 1807
року навiть з Волинi, Полтавщини прибували втiкачi i записувалися до
куренiв.
Часто вiдвiдував сiчовикiв Котляревський, маючи доручення вiд штабу
корпусу тримати з ними зв'язки. При таких зустрiчах вiдбувалися задушевнi
розмови. Навколо вогнища сiдали сiчовi дiди, гуторили билицi, а Семен
Битий розповiдав про свої мандри, пригоди.
- Синiють ото в далечинi руїни якогось боярського кубла, - поважно
показував у той бiк, де виднiлися напiв-зруйнованi стiни стародавньої
фортецi. - Не думайте, що там тiльки сови виють та кружляють орли...
Збирав туди побратимiв славний волох Тудор Владимиреску. Сходилися бiдарi
- i волохи, i болгари, i наш брат з України... То я йому, бувало,
розповiдав про свої рiднi Турбаї...
Не поспiшаючи, з якоюсь поважною урочистiстю Семен переказував довгу
хвилюючу повiсть, яку слухав вiд нього волоський ватажок.
I здавалося, нiби на стiнах тих руїн промайнула постать смiливого
волоха.
- За цю розповiдь, - кiнчав Семен, - Тудор нагородив мене подарунком...
Шкода, що не маю зараз його при собi... Iншим разом покажу...
- Почекаємо iншого разу, хоч i не чекається нам, - обiзвався старий
сiчовик. - Всюди доводиться лише чекати...
- От i генерал Мiхельсон чекає, коли штурмувати Iзмаїл, - з гумором
додав другий.
- Ех, якби сюди такого, як Iван Сiрко, то не їли б так довго з казанiв
галушок пiд Iзмаїлом!
- А той Мiхельсон хай краще штурмує свою генеральшу на печi!
- Ха-ха-ха!
А Iван Петрович слухав дотепнi розмови, i складалися рядки поеми:
Латин старий був не рубака
I воюватись не любив,
Од слова смерть вiн, неборака,
Був без душi i мов не жив.
Вiн стичку тiлько мав на лiжку...
Слухав Iван Петрович розмови, наповненi жартами, дотепами, легендами, i
вiд цього несходимий свiт здавався ще ширшим, просторiшим, ще далi сягав
зiр за плином води, що ринула в широке безмiр'я.
Кожна зустрiч Котляревського з задунайськими сiчовиками була для поета
наче святом.
Одного разу вiн принiс задунайцям новину, повiдомивши, що прославлений
Тудор Владимиреску прибув до штабу й привiв загiн волохiв для спiльної
боротьби проти турецького вiйська.
- Я ж говорив, що то правдивий волох! - радiючи, аж вигукнув Семен. -
Пiдiймайся, задунайська голото! Разом пiдемо на штурм Iзмаїла!..
20
Пiсля здобуття Iзмаїла росiйська армiя готувалася др нових складних
операцiй, вiдбиваючи ворожi контрнаступи. Вiйна набула затяжного
характеру. А тим часом у ворожому тилу частiше повставали проти турецької
кормиги слов'янськi народи. До штабу росiйської армiї вiд повсталих сербiв
прибула дипломатична мiсiя, очолена по-надшiстдесятилiтнiм Досифеєм
Обрадовичем - зачинателем нової сербської лiтератури. Котляревський, якому
давалися дипломатичнi доручення, мав нагоду познайомитись з вiдомим
просвiтителем сербського народу i дiйти з ним узгоджень у розмовi. А
найбiльшi його турботи викликало Усть-Дунайське козацьке вiйсько, що було
виставлене на важливi позицiї фронту, щоб у запеклих сiчах вiдбивати
турецькi спроби прорвати фронт. Кожна зустрiч Iвана Петровича з
усть-дунайцями приносила воїнам бiльшого запалу.
Одного разу було покликано Котляревського до штабу i повiдомлено про
рескрипт царя Олександра вiд 20 липня 1807 року, в якому говорилося:
"За чутками, що рознеслися в Новоросiйському краї, про заснування на
Дунаї Запорозької Сiчi, виникли мiж селянами рiзнi занепокоєння,
непокiрнiсть i втеча в Молдавiю. Цiлi села залишають мiсця проживання i
озброєною рукою, чинячи опiр земськiй полiцiї, пробираються за кордон...
Знайшовши, що заснування це викликає в прикордонних губернiях мiж
крiпаками шкiдливi наслiдки, доручаю вам заведення на Дунаї Сiчi припинити
i все, що досi було зроблено в цiй справi, скасувати".
Вислухавши цей рескрипт, Iван Петрович похилив голову, подумав: "Пiзнаю
руку Аракчеєва..."
Час вiд часу козацтво виявляло незадоволення, рвалося до бою. Новий
головнокомандуючий генерал Прозоровський готував наказ про вiдкликання
козацьких куренiв з фронтової лiнiї та переселення їх на Кубань. Про це
таємно велися переговори з кошовим Бучинським, якому обiцяли дворянське
звання, земельнi маєтностi i високий вiйськовий ранг.
Щоб здiйснити наказ, Бучинський у супроводi спецiальної охорони прибув
пiд Галац. Але в цей час трапилася несподiванка. Турецькi яничари вчинили
вночi вилазку до' Iзмаїла, блискавично проникли в тил, загрожуючи навiть
штабу росiйської армiї. Серед регулярних частин виникла панiка. Посилено
били з гармат бастiони Iзмаїла, не даючи змоги розгорнути органiзований
бiй яничарам.
Тодi ринулися вперед частини Усть-Дунайського козацького вiйська. З
вигуками: "За славу Сiчi!" - вони пiшли в рукопашний бiй i перемогли
яничар.
Стомленi в бою, несучи поранених побратимiв, козаки поверталися на
ранок до куренiв. Тут зiбралося козацтво на майданi, щоб з почестями
похоронити загиблих. Невгамовно били тулумбаси, сiючи тривогу по майданi.
Коли з'явився кошовий Бучинський у супроводi штабної охоронної варти,
хтось iз гурту гукнув:
- А де вiн переховувався, коли ми з яничарами билися?
- Ганьба! Коли було таке на Сiчi, щоб кошовий з'являвся з вiйськовою
охороною?
- Занедбали сiчовi звичаї, освяченi козацькою кров'ю!
Бучинський задрав папужого носа, пiднiс булаву i мав щось говорити, але
козацька громада ще гучнiше заревла.
- Геть запроданця Бучинського!
- Продав заради дворянства честь i совiсть козацьку!
- До булави треба козацької голови, а не такої паскудної!
Як море, хвилювалося козацтво, здiймаючи кулаки.
- Загордилася свиня, що об панський тин почухалася!
- Пустiть! Я йому дулю пiднесу пiд пику, - намагався продертися вперед
здоровий сiчовик у подертому вбраннi.
- Та хай на нього коза брикне! - вiдгукувався iнший.
- Стонадцять чортiв у його товстий кендюх!
- Волiємо обрати свого кошового!
- Волiємо!
- Волiємо!! - рознеслося по всьому майданi.
- Ще раз нас обдурили! Ганьба!
Зляканий Бучинський почав задкувати, як зацькований вовк. Тiсним колом
оточувала його охорона, пробиваючись до осiдланих коней. Сiдаючи на коня,
вiн з ляку спiткнувся, але охоронники швидко допомогли йому сiсти в сiдло,
i всi разом помчали до штабу.
Слiдом ще неслися вигуки, прокляття. Розхвильована козацька громада не
вщухала. А коли понесли хоронити загиблих козакiв, попереду за небiжчиками
iшов Семен Битий, притуляючи до боку пов'язану закривавленою хусткою руку.
Затягнув дужим голосом:
Козака несуть...
Жалiбну пiсню пiдхопили сотнi голосiв. Розлягався спiв, як гомiн
Днiпрових порогiв, i чулася в ньому невимовна туга, скарга та прокляття.
Серед сiчовикiв знайшовся дячок, який проспiвав "Вiчную пам'ять". А пiсля
похорону зiйшлися козаки на майданi, вчинили раду i, зажуренi, розiйшлися
до своїх куренiв.
21
Котляревський довiдався про подiї, що зчинилися пiд Галацем. Вiн
хвилювався, не знав, яку дати пораду задунайським сiчовикам. Шукав нагоди
зустрiтися з земляками.
Генералу Прозоровському було вiдомо, що штабс-капiтан користується
повагою в козацькому вiйську. Здiйснюючи "высочайшее указание" про
лiквiдацiю цього вiйська, головнокомандуючий наказав уважно стежити за
поведiнкою штабс-капiтана.
Значна кiлькiсть задунайських сiчовикiв готувалася до переселення на
Кубань, щоб об'єднатися з Чорноморським козацтвом. Окремi козаки вступали
в регулярнi частини росiйського вiйська. А чимало козацької голоти
розбiгалося, шукаючи пристановища то на рибальських промислах, то в рiзних
наймах.
Доля землякiв тривожила Iвана Петровича. Здавалося, що всi цi подiї
вписували новi сторiнки в недоведену ще до кiнця "Енеїду". Багато довелося
зустрiти людей великої душевної снаги й тривоги, нескоримого завзяття,
побратимської честi. Пiд кожною битою вiтрами свитиною поет бачив
своєрiдний свiт людини. Його муза не з олiмпiйської висоти озирала
вимрiянi простори, а входила в життєву сутолоку, пiзнавала не патетично
обожнюванi характери, а буттям карбовану правду.
Там жизнь - алтин, а смерть - копiйка,
Там рицар - всякий парубiйка,
Козак там чортовi не брат.
Древнiй римський Вергiлiй у своїй "Енеїдi" не спускався з поетичних
висот до буденного народного повсякдення з гiркотами й радощами, з гумором
i журбою. Час вимагає навиворiт показати обожнюванi Вергiлiєм епiзоди
благочестя та повинностi. Пробуджуванi до нового життя народи несуть свої
дарунки у духовний свiт своєї сучасностi. А народжуванi поети словом
увiнчують ту правду. Збагатилося пiзнання її Котляревським пiд час
задунайського походу.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас...
У задушевних розмовах з багатьма сiромами переконувався, що
Бiда бiду, говорять, родить,
Бiда для нас судьби устав.
Не веде ця "бiда" поета до зневiри, викликає снагу життєствердження.
Швидко вiн зрозумiв настрої нового головнокомандуючого Прозоровського,
вiдчув, що за свою поведiнку потрапив в опалу.
Для Котляревського не було несподiванкою розпорядження Прозоровського
зачислити його у Псковський драгунський полк. Мав негайно вiдбути туди.
Iван Петрович поспiшав переговорити з друзями.
Зустрiвся з головою сербської дипломатичної мiсiї Досифеєм Обрадовичем,
який знав Котляревського як автора "Енеїди" i надавав їй великого значення
в слов'янському вiдродженнi. Обрадович цiкавився долею Сербського i
Болгарського куренiв Усть-Дунайського буджацького козацького вiйська.
Вiд сербина Iван Петрович почув доброзичливi слова:
- Будемо братами, як i нашi народи, що здавна браталися. А наша
сербська i ваша українська пiснi є рiдними сестрами. Менi здається, що й
герой вашої поеми Еней - "козак моторний" - є рiднею Марковi Кралевичу -
героєвi сербських народних дум... На знак нашої дружби дарую вам збiрник
сербських пiсень.
- Ваш подарунок, рiдний моєму серцю, берегтиму i передам своїм
землякам. Вiд себе дарую вам "Енеїду" - єдиний примiрник, що разом зi мною
перебував у походах.
- Бажаю вам щастя i успiхiв. Продовжуйте велику справу... Вашi троянцi
на чолi з Енеєм ще зазнають мандрувань i тяжких несподiванок, але
обов'язково добудуть славу й перемогу, їхнi мандрування та пригоди рiднi
всiм слов'янам! В ознаку нашої дружби нап'ємося разом дунайської води, -
запропонував сербин i задумливо продовжував: - Тихий Дунай... Наша
слов'янська колиска. Стi-каються в нього i карпатськi, i балканськi води.
Ринуть вони вiд словацької Братiслави до сербського Белграда, розливаються
Буджацькими степами... Як Дунай, повiльна i глибока iсторiя слов'янських
народiв. В ньому всi ми скупанi. Тому й пiсйi нашi такi рiднi й задушевнi.
Шануймо їх, як найдорожчi слов'янськi скарби.
- Для вiдродження i процвiтання наших народiв замало пiсень. У цьому
переконує те, що сталося з нашими задунайцями, - вiдповiв Котляревський.
- Пишiть, продовжуйте свою "Енеїду". Ви вiдкрили вдруге перед нашими
очима Україну.
- Щоб зберегти себе в бiдi, людина повинна вмiти смiятися. Так i народ,
нацiя...
- Коли я читав опис України у книзi французького мандрiвника
сiмнадцятого столiття Боплана, то звернув увагу на його слова: "Ця нацiя
спiває плачучи". А ви своєю "Енеїдою" показали, що ваша нацiя не тiльки
спiває плачучи, а смiється спiваючи... Плекайте цей гумор, то найяснiшi
перлини духовної культури.
- Я вражений вашою щирiстю i сердечним ставленням до моїх землякiв.
Одна розумна людина говорила: ."Якщо ти вiрний син народу, то бережи свою
пiсню i мову бiльше, нiж кордони".
- В цьому напрямi ви багато зробили для свого народу.
- Я лише пробую збирати розсипанi перлини народної мудростi в гуморi.
- Так... Це певнi кроки на шляху вiдродження... Хто смiється, той
спроста не загине.
Тим часом група сiчовикiв, довiдавшись про вiдбуття Котляревського у
Псковський полк, зiбралася до Дунаю, щоб розпрощатися з ним, а може, й
пораду знайти.
- Будете на Українi, - говорив сивий козак, - уклонiться рiднiй землi
вiд задунайцiв. Уклонiться могилам наших батькiв... Уклонiться... А ми ще
будемо козакувати по всiх усюдах, бо оголошено про розпуск
Усть-Дунайського вiйська. - Уронив сльозу на сивого вуса.
- Може, знайдемо пораду в завзятого Владимиреску, - додав Семен Битий.
- Шкода тiльки, що в бою з яничарами втратив вiрного товариша. Разом
пробиралися нетрями та байраками за Дунай. Такий був завзятий побратим.
Навiть у бiй пiшов, приспiвуючи: "Закаблукам лиха дам!"
- Вiрний побратим - то найдорожчий скарб. Так було i в Сiчi, - додав
сивий дiдуган, запалюючи люльку. - Навiть оця люлька, що подiляла стiльки
пригод у походах, не зрiвняється з вiрним побратимом...
Семен пiдiйшов до Котляревського, потиснув руку.
- Спасибi, що провiдали нас i добрими словами оживили нашi зашкарублi
на чужинi душi... Куди ж тепер податися? Де пораду знайти?
Слухаючи козацькi розмови, до них звернувся Обрадович i закликав
вступати добровiльно до сербських частин, якi залишалися при регулярнiй
армiї. Тодi обiзвався старий сiчовик:
- Заклик хороший... Пам'ятаю, що й на Запорожжя приходили серби. Тодi
ми з ними браталися...
- Пригадую, як приходили на Запорожжя сербiянськi лiрники. Добре
спiвали i наших дечому навчали, - поважно вставив сивий дiдуган.
- А в походах славного Сагайдачного брали участь i сербiянськi
загони... Добрi вояки!
Слухаючи розмови старих запорожцiв, Семен Битий зняв кудлату шапку,
звернувся до Котляревського:
- Благослови, батьку, разом iз сербiянами стати у вiйсько i захищати
козацьку честь.
- Благословляю на святеє дiло!
- Будемо iз сербiянами брататися, як i дiди нашi в походах браталися,
визволяючи невольникiв iз Кафи та Стамбула.
Козаки загули, як бджоли перед роїнням, задзвенiли шаблями, то
виймаючи, то заправляючи їх у пiхби...
Закульбаченого коня тримав за повiд старий сiчовик. Коли Iван Петрович
сiв у сiдло, молодi сiчовики тiсним колом обступили вершника, пiдхопили
руками коня i понесли кiлька крокiв.
- Тпру-у!! - зупинив коня старий сiчовик. - На прощання дамо iм'я цьому
коневi. Назвiмо його Отаманом! Якщо нам тепер замазано кiзяком рота i не
дозволено обирати отаманiв, то хай хоч коня назвемо по-своєму. Нехай наша
слава по свiту iде!
- Добре вигадала стара голова! - схвально загукали задунайцi.
- Прощайте! Не забувайте землякiв!
- Ще зустрiнемося, - гукав Семен Битий, - бо всi дороги на цьому
тiсному свiтi, де блукають нашi брати-сiромахи, сходяться докупи! Як
знайду десь крихiтку правди, то розповiм при зустрiчi!
- Прощайте!
- Прощайте!
Кiнь ударив копитами - i над полиневими звоями придорожжя легенька
курява послалась.
Стояли сiчовики, махали шапками, дивлячись услiд вершниковi, тiнь якого
при заходi сонця здавалася велетенською.
Незабутнi враження вiд задунайських зустрiчей повiз Iван Петрович на
мiсце нового призначення - у Псковський драгунський полк. Розмови
задунайцiв ще не раз наверталися на думку поетовi, i вiн переливав їх у
рядки нових частин "Енеїди", прославляючи троянцiв-козакiв, що з великими
пригодами мандрували до омрiяних берегiв.
Багато дало поетовi рiчне перебування в дунайському походi.
У Псковському драгунському полку Iван Петрович не знайшов тих
задушевних зустрiчей, якi мав iз задунайськими сiчовиками. Незабаром вiн
подав рапорт про звiльнення з вiйськової служби, i 1808 року 23 сiчня "из
Псковского драгунского полка по прошению оставлен капитаном с мундиром".
Шлях послався в столицю, куди Iван Петрович повiз i закiнчену четверту
частину своєї "Енеїди".
22
- Яка ганьба!.. - зривалося мимохiть iз уст. Хотiв розвiяти наплив
думок, забутися.
Мовчання обширiв придорожнiх порушувало одноманiтне теленькання
дзвоника, припасованого до корiнної дуги тройчатої запряжки виснажених
далекими мiжстанцiйними переїздами коней. А коли, сидячи в бричцi, починав
дрiмати, то здавалося, що зателенькав дзвiн Петропавловської фортецi над
Невою. Тодi розвiювався сон, а уста знову шептали:
- Яка ганьба... Знущання...
З цими словами вiн залишив столицю пiсля того, як дочекався прийому в
вiйськовому мiнiстерствi. Приймав чиновник особливих доручень - помiчник
графа Олексiя Андрiйовича Аракчеєва. Гостро врiзалася в пам'ять вся
розмова...
"Капiтан Котляревський?"
"Так точно, ваше превосходительство!"
"Просите мiсця для служби в столицi?"
"Так точно..."
"Вашу справу розглянули... Можна задовольнити прохання при однiй
умовi".
Чиновник особливих доручень поглянув так, нiби наважувався помилувати
або засудити. Iван Петрович витримав цей погляд.
"Можна задовольнити, - продовжував пiсля короткої колючої паузи, - при
умовi, щоб ви..."
"Я не розумiю, ваше превосходительство, про що йде мова".
"То гiрше для вас, капiтане, - кинув з пiдкресленою неприязню чиновник
i самовпевнено продовжував: - Нам потрiбнi вiрнi слуги государя... Ви
дворянин i повиннi розумiти, що велика, єдина вiд Балтiйського моря до
Камчатки iмперiя потребує вiдданих слуг государя. Єдиний богом даний
iмператор, єдинi помисли, єдина вiра, єдина... Все має бути єдиним! I хай
"убояться всi язици, яко з нами бог"... Його сiятельство граф Олексiй
Андрiйович з дозволу iмператора запроваджує вiйськовi поселення. На пiвднi
Росiї вони матимуть подвiйне значення. Змiцнять вiйськову систему
керiвництва державою i зiграють протверезну роль серед малоросiв, схильних
мрiяти про вигаданi вiльностi. Для встановлення повного спокою навiть
пiснi малоросiйськi мають бути забороненi!.. Ви мене розумiєте?!"
"Не зовсiм, ваше превосходительство..."
"То зрозумiйте... Можемо направити вас, капiтане, на роботу по
жандармському вiдомству... Ви знаєте побут i життя малоросiв... Саме по
жандармському вiдомству ви принесете користь государю i iмперiї".
"Я не пiдготовлений до такої роботи", - знiяковiв Котляревський.
"Можна випробувати вашi здiбностi... Його сiятельство граф Олексiй
Андрiйович радить мати замашний кулак i мiцнi нерви".
"Нi того, нi другого я не маю", - тихо вiдповiв Iван Петрович.
"Шкода... Без цих здiбностей вам не пiднятися вище вашого капiтанського
чину. Для такого бравого офiцера це вамало. - Звiвшись iз-за столу,
чиновник особливих доручень додав: - Подумайте, капiтане... Це
найпочеснiша служба для офiцера-дворянина... Подумайте i приходьте - я вас
представлю свiтлiйшому графу Аракчеєву..."
- Яка ганьба, - iз стогоном прокляття видихав слова, яКих не мiг кинути
в обличчя аракчеєвському слузi. Ставало образливо за себе, за честь
громадянина. Щоб забутися, линув думками до рiдної тихої Полтави. Вже не
застане живим свого батька. А мати ще вуркоче сивою голубкою, недосипаючи
ночей, виглядаючи на шляхах полтавських свого сина з походу та розливаючи
рiки гiрких слiз.
Українське Полiсся зустрiчало натомленого подорожнього зачарованою
тишею, повитими срiблом тополями та верболозами. А далi послалися
сизокрилля ворсклянськi, i над ними грiзною сторожею замаячили полтавськi
дуби.
Пригадав i дуб Сiрка, i Днiпровi хвилi. Наче почулася й пiсня Наталки,
що лягає зозулиним вiдголоссям на шовковi трави. Минули роки з тих пiр, за
якi встиг пити воду в Днiстрi й Дунаї, а похiдна бурка пропахла вiтром.
Думка про Наталку заслоняє iншi спогади. Якби позбирати її пiснi, то
можна б звести в почуттєво вразливу дно, щоб линули вони на крилах
вiчностi в простори часу. Хочеться з пiснями увiчнити iм'я Наталки. Треба
написати сценiчнi картини i героїню назвати цим iменем. Хай мрiї про неї
замiнять утраченi надiї молодостi.
Зупиняв поштового кучера, сходив з брички, брав вуздечку з рук лiтнього
супроводжувача його в дорозi, який доглядав подарованого Отамана. В
дзеркалi його великих очей бачив вiдблиск вiрностi побратима дунайських
походiв. .Сiдав на скакуна верхом, мчав дорогою назустрiч вiтру так, що
ледь устигав поштовий кучер гнати слiдом коней, запряжених у бричку.
Повiтря рiдного краю пестило верхiвця i посмiхалось до нього прозоре,
блакитне небо улюбленої Полтавщини. Обабiч шляху зустрiчались кучерявi
сади, привiтно розмахували крилами вiтряки на мальовничих пригорбах, наче
вiтали прибуття дорожнього.
Як нiколи, здавалась тепер незрiвнянно рiдною земля Надворскля.
- Моя Полтавщино, чарiвнице, омрiяна в пiснях, - шептав, як сповiдь,
слова...
23
А тим часом iншим шляхом котилася бричка. Десь вiд хуторiв линула
жiноча пiсня i тужно билася об мури Червоногiрського монастиря:
Не всi ж тiї та вiнчаються,
Що любляться та кохаються...
Силкуючись затамувати пiсню, на монастирськiй вежi обзивався дзвiн i
його звуки гойдалися по скiсних надвечiрнiх промiннях забагровiлого сонця.
До часовеньки над шляхом виходила iз брами черниця Феофанiя. Тримала в
руках карнавку, щоб збирати вiд проїжджих офiрування на монастир. Так
велiла iгуменя.
Журно бовванiли монастирськi мури i здавався черницi замурованим увесь
свiт. Тiльки сонце, непiдвладне мурам, пливе поволi на захiд, змагаючись
iз сумом безкрайностi.
Далеко в трируччя розбiгався шлях. Дивилася черниця на той шлях,
прислухалася до пiснi i серце до болю наповнювалось, як стиглий колос,
незбагненними почуттями. Мимоволi залишала карнавку в часовеньцi, йшла до
перехрестя дорiг. Хотiла б стати зозулею, полетiти, i хоч бiля чужих
гнiздечок прокувати комусь щастя... Пiшла назустрiч тiй пiснi, що линула
вiд хуторiв.
Не всi ж тiї та вiнчаються...
Зупинилась бiля калини. Зiрвала пучечок, пригорнула до серця.
Задивилась на вiти калини - здавалося, що вони ронили сльози i часом
нерозвiянi згадки.
Повiяв вiтер вiд мурiв, рвучко понiс монастирський дзвiн на простори.
Той дзвiн нiби в'язав черницю до мурованих стiн, i вона поволi повернулась
до часовеньки. Взяла карнавку, сiла край шляху, виглядаючи жаданих
подорожнiх.
Довгi роки життя в монастирi поклали на черницю печать житейської
втоми, а в очах, що глибоко увiбрали в себе голубiнь жiночої печалi,
змагалися покора з непокорою.
Радо зустрiчала людей, щоб перемовитися словом. Ось i тепер сидить, зiр
тоне в iмлистiй далечинi. З неї час вiд часу виринають подорожнi.
Показалася бричка. Вiзник зупинив коней бiля часовеньки. В одягу станового
пристава зiйшов подорожнiй iз брички. Дорiдна панi поволi спускалась на
землю. Чоловiк наблизився до часовнi. Однiєю рукою витяг гаманець. Друга
рука, видно, покалiчена, не здiймалась. Дiстав з гаманця карбованця, кинув
у карнавку.
- Помолишся, чернице, за мене... - Обiрвались слова, коли вiн кинув
погляд на черницю.
Вiд несподiванки сторопiв. Стояв нерухомо, лише шепотiв:
- Примара... Примара за грiх мiй.
Черниця не зводила очей. Пiзнала колишнього лиходiя Вербицького. її
пронизливо докiрний погляд проймав запекле його серце. Вiн швидко
повернувся до брички.
- Голубонько, Марто! Не будемо цього разу заходити в монастир. Поїдемо
додому. - Пiдсаджував дружину на бричку.
- Та черниця нiби на нашу колишню служницю Наталку схожа.
- Бог з тобою... То примара... Поганяй скорiше! - гукнув до кучера.
Конi рвонули з мiсця. Курявою вiд колiс обдало черницю. Дивилась услiд.
Не вимовила слова. Глибокi очi не ронили слiз, ще глибше пройнялися
невимовною скорботою i гнiвом.
24
На другий день, прибувши до Полтави, Iван Петрович завiтав до Капнiста,
розповiв про недовге перебування в столицi, де хотiв, як заслужений
офiцер, знайти пристойну посаду.
- Скидайте, Iване Петровичу, капiтанський мундир, хоч вiн i прикрашений
орденом святої Анни, - невимушене порадив Капнiст. - Не зважайте на те, що
граф Аракчеєв, ставши вiйськовим мiнiстром, радий одягнути в мундири всю
країну i поставити фельдфебелiв на всiх перехрестях дорiг.
Згадка про Аракчеєва перенесла думки Котляревського до Петербурга. Мало
втiшного привiз вiн iз столицi, хiба що домовився про нове видання
"Енеїди", доповненої четвертою частиною.
Слухаючи Капнiста, глянув на своє капiтанське вбрання, усмiхнувся.
- Еге ж, капiтане, - продовжував Капнiст, - запам'ятайте, що наша
вiтчизна багата щедротами своєї землi, а найбагатша вона вiдставними
капiтанами в поцяцькованих мундирах. Та мало в нiй капiтанiв просвiти.
Крає нашу землю пiтьма i ходить у нiй народ, наче слiпороджений шукач
свiтла. Наше завдання полягає зараз у тому, щоб ширити свiдомiсть, сiяти
зерна гуманiзму, пробуджувати громадянську гiднiсть!
Капнiст розповiв про свiй проект вiдкриття в Полтавi Будинку для
виховання бiдних дворян.
- В будинку дамо змогу навчатися не тiльки дворянським дiтям, а й
здiбним юнакам з iнших верств. Дух вiльностi ми розбуджуватимемо
вихованням. Пам'ятаєте, як сказав поет:
О! вы, счастливые народы,
Где случай вольность даровал.
Цi слова оди "Вольность" Радiщева добре знав Котляревський i вiдповiв
Капнiстовi:
- А iнший поет сказав так:
Везде, где кущи, села, грады
Хранил от бед свободы щит,
Там тверды зиждет власть ограды
И вольность узами теснит.
Капнiст поклав руку на плече Котляревському, зауважив:
- Поет, що написав прочитанi вами слова, сидить перед вами i сивою
своєю головою думає про наше майбутнє. А тодi, коли писалася "Ода на
рабство", поет був молодший, нiж ви зараз. Вiн своєю одою вiдповiв на указ
царицi Катерини 1783 року про закрiпачення селян України. Iмператриця,
збагнувши мудрiсть тиранiв, могла одноразово i заборонити вживання сло...
