Iван Пiльгук. Грозовий ранок
страница №6
... лебединим плескомжiнка-полтавка.
Колихалося перед очима легке павутиння i тануло разом з хмарами у
вiтровiйному безмежжi.
Попереду жебрацької ватаги важкою ходою брiв у дорожнiй пилюзi з
костуром у руцi старий ватажок. Вiтер розчiсував його сиву бороду i
замiтав жебрацькi слiди.
40
Нелегко було переборювати всi непередбаченi перепони, щоб викупити
Щепкiна. При кожнiй нагодi Iван Петрович натякав друзям про необхiднiсть
прискорити звiльнення актора. Довелося зрештою переконати гуманного князя
Рєпнiна. До того ж Сергiй Волконський, вiдгукнувшись на прохання
Муравйова-Апостола, звернувся до брата i обiцяв взяти участь у благороднiй
справi. Але багато ще не вистачало до десяти тисяч, якi треба було
сплатити за Щепкiна. Рєпнiн внiс найзначнiшу суму i оформив купiвлю на
своє iм'я. Це було в кiнцi 1818 року, коли Котляревський уже закiнчував
п'єсу.
Незабаром до Рєпнiна з'явився керiвник трупи Штейн, подав контракт,
пiдписаний ним ще з Волкенштейнами на Щепкiна, i просив переписати його з
внесенням iменi нового власника.
- Моя совiсть не дозволяє пiдписувати подiбнi контракти, - вiдповiв
князь.
- Свiтлий князю, - благав Штейн, - я маю з трупою переїхати в iнше
мiсто. Але без контракту не можу повезти з собою Щепкiна.
- То й добре. Залишайтеся з трупою на кiлька рокiв у Полтавi. А потiм я
дам вiдпускну Щепкiну, i вiн повернеться з нашої губернiї вiльним актором.
До того ж часу я прошу поводитись з ним, як з людиною нiкому не пiдлеглою,
крiм мене. Що ж до перебування вашої трупи в Полтавi, то можу запевнити -
в мiстi вистачить роботи. Тут iнтерес до театру поширюється з розвитком
торгiвлi, ремiсництва. Тепер не та Полтава, що була двадцять лiт тому.
Великодушнiсть князя приголомшила Штейна. Тепер вiн не мiг свавiльно
ставитись до актора. Бiльше того, - сам Штейн потрапив у залежнiсть вiд
Щепкiна, без участi якого в трупi не мiг вiн мати належного успiху.
Найбiльше радiв з цiєї подiї Котляревський, готуючись дати виставу
"Наталки Полтавки" з участю Щепкiна.
I ось у новому примiщеннi полтавського театру вiдбулася прем'єра
"Наталки Полтавки". Крiм мiсцевої знатi, театр заповнили купцi, ремiсники,
рiзночинська iнтелiгенцiя. В губернаторськiй ложi сидiв Рєпнiн з княгинею
i одинадцятирiчною княжною Варварою. Брат Сергiй Волконський, що приїхав у
гостi, теж був тут разом з нареченою - юною красунею Раєвською. В iншiй
ложi сидiв любитель театру вiдомий вельможа Дмитро Прокопович Трощинський
з своїм родичем Василем Панасовичем Гоголем та його десятирiчним сином
Миколою Гоголем - учнем полтавського повiтового училища.
В театр запросили своїх друзiв Новиков i Муравйов-Апостол. На хорах
купчилися простолюди...
Пiднялася завiса... Зi сцени повiяло поезiєю рiдної Надворсклянщини,
України. Глядачi з сердечним завмиранням побачили простi краєвиди. Не
палаци, не церкви постали перед очима, а сiльська похила хата, повита
вишневим садком. З неї вдiйшла Наталка, несучи вiдра на коромислi. Прямує
до криницi, ставить вiдра... Замислилась... Полилася пiсня "Вiють вiтри,
вiють буйнi, аж дерева гнуться". По голосу глядачi пiзнають Таню
Преженковську. Але тут вона не така, як в iнших п'єсах. Сама роль
пiдказувала їй iнше виконання.
Постають новi й новi сцени. Викликає смiх кумедний возний
Тетерваковський своєю калiченою мовою. Не один з присутнiх чиновникiв
пiзнав самого себе.
Розгортається на сценi зiткнення двох сил. З одного боку - честь,
гiднiсть, повага, щирiсть почуттiв, з другого - моральна обмеженiсть,
крючкотворство, формальне iснування людини.
Мiняються картини, вiдкриваються дверi хати Терпелихи - матерi Наталки.
Ллється пiсня "Чого вода каламутна", i здається, що хвиля збиває каламуть
у чистiй течiї Ворскли.
А от почулася пiсня "Дiд рудий, баба руда"... Публiка завмирає.
З'являється в ролi Макогоненка улюблений актор Щепкiн. Вiн не вдається до
штучних прийомiв комiзму. Все в ньому просте, звичайне, правдиве. Але
глядачi смiються. Смiх викликає разюча правда. Саме такими невгомонними,
розважливими, хитрими доводиться часто бачити сiльських виборних або
безжурних чумакiв.
А от вражає своєю широкою, як степове роздолля, вдачею бурлака Микола.
Такi й пiснi його, така й мова.
Лунає зворушлива пiсня "Сонце низенько" - з'являється Наталчин коханий
Петро. Задушевно звучить розмова бiдних юнакiв Миколи i Петра, вони
розумiють один одного, стають побратимами. "Знаю я добре, як тяжко бути
сиротою i не мати мiстечка, де б голову приклонити", - звучать щирi слова
бурлаки.
Вiдданiсть, щирiсть, любов перемагають. Наталка пiсля тяжкої душевної
драми досягає щастя.
Заключна картина, побудована драматургом за принципом сценiчного
ансамблю, викликає пiднесення.
Падає завiса. Глядачi просять автора вийти на сцену. З'являється
Котляревський, зустрiнутий бурею оплескiв. Генерал-губернатор запрошує
його в свою ложу. Сюди з'являється i Трощинський. Поздоровляють автора з
перемогою. Капнiст запрошує Котляревського i акторiв прибути до нього в
Обухiвку.
- А вiд Обухiвки не так далеко i мої Кибинцi, - обiзвався Трощинський.
- Дамо виставу в моєму власному театрi...
Коли Iван Петрович вийшов з ложi генерал-губернатора, його оточили
артисти. Пiдiйшов, вiтаючи, Стеблiн-Камiнський, а з ним молодий
харкiвський лiтератор Орест Михайлович Сомов, який спiвробiтничав у
журналi "Украинский вестник". Вiн передав Котляревському вiтання вiд
харкiвських лiтераторiв, а вiд Гулака-Артемовського подарунок - примiрники
журналу з його байками.
Iван Петрович запросив друзiв до свого дому. Але тут обiзвався Щепкiн:
- Пропоную прогулянку на Ворсклу!
- На Ворсклуї На Ворсклу! - залунали вигуки. Тодi подав свiй голос i
Семен Битий, що весь час осторонь спостерiгав за Iваном Петровичем:
- Можу провести до рибальського куреня. Там добудемо i казана, i рибу!
- Це чудово! На Ворсклу! - гукнув Щепкiн i рушив на шлях, а за ним
iншi.
Стояла тиха мiсячна нiч. Гомiнкий гурт спускався по Панянцi до Ворскли.
Зупинилися коло берега, розпалили вогнище, принесли вiд рибалок казана i
риби. Щепкiн, сидячи поруч Семена, пiдкидав у вогнище цурпалки, їх обох
обдавав дим.
- Це добре, - говорив Щепкiн, - коли б'є в обличчя дим. Менi
пригадується мати в закуренiй димом хатi. Завжди вона була обдимленою, i я
її, навiть заплющившись, упiзнавав по димному духу.
- А мене коли обдає дим, то нiби виринають з нього задунайськi
побратими навколо козацького вогнища, - обiзвався Семен.
Мiсяць поволi котився на захiд, нахиляючись до Ворскли, а зорi снували
по землi шовковими нитками прозорi мережива. Природа зливалася в єдину
гармонiю з людиною, торкалася її душi, вселяла почуття приязнi, дружби,
любовi.
Поруч Iвана Петровича сидiла Преженковська. Вона поклала руку на його
голову i грайливо перебирала чуб. Вiд цього ставало теплiше, душа
розкривалася для радощiв i скорботи. Здавалося, нiби прозорiшала вода в
пiтьмi ночi. Тодi хвилини наповнювалися дивною музикою. Уявлялась дорога
пiсня, яку так вправно виконувала артистка. З тiєю пiснею думки
переносились у пережите минуле. Поглянув на сусiдку. Зараз вона здавалася
йому чарiвною.
- В цьому Наталчиному вбраннi ви якась особлива. Я уявляю вас такою не
в сценiчнiй грi, а в життi.
- Для мене сцена i життя нерозмежованi.
- Хотiв би вас завжди бачити такою.
- У цьому вбраннi?
- Так, у цьому вбраннi i такою ж сердечною.
- Обiцяю бути такою.
- I завжди виступати на сценi в такому вбраннi?
- Обiцяю...
Преженковська потисла йому руку i поклала голову на плече. Iван
Петрович вiдчув, як тривожно забилося серце, а в думцi роїлось питання:
"Це правда чи артистична гра, пустотлива розвага? Що може вмiстити в собi
серце людини?"
Раптом думки розвiялись срiбним дзвоном дiвочого смiху Нiби збагнувши
роздуми свого сусiда, Преженковська голосно засмiялася. Той смiх поглинув
музику тишi... Жаринки меркли на кострищi, вiтер оживляв їх тихими
поцiлунками, а навколо розливалася над плесами зачарована темiнь...
Червоною загравою вже займався схiд, розсипав рожево-райдужнi перлини
по дрiбнiй росi.
До Iвана Петровича пiдiйшов Щепкiн, обняв його:
- Друже рiдний! У цiй гармонiї буття, в гармонiї неба i землi я пiзнаю
таємницю нашої дружби... Хочеться обiйняти не тiльки тебе, а й наш народ,
що виплекав таку чарiвну пiсню. Хочеться обiйняти весь свiт, що породжує
красу почуттiв, якi линуть з вiкiв минулого i б'ються в невiдомi далi!
Вранiшнiй вiтерець пiдхопив слова, покотив радiсть тихою, пробудженою
хвилею.
41
Разом вони сприймали всю принаду i втому подорожi - їхали з артистами в
Обухiвку на запрошення Василя Капнiста. Кожнi гони шляху несли друзям щось
невiдоме, вiдкривали новi картини. Серпневе сонце не пекло, а лащилося, i
люди подiляли мiж собою його тихi усмiшки.
Часом усмiшки гасли на устах, коли зустрiчалася валка понурих вiд
тяжкої подорожi чумакiв або потомлених крiпакiв, що пленталися, мов
очманiлi, повертаючись з панських ланiв. Зникала, усмiшка i з лиця
Щепкiна.
Будинок Капнiста в Обухiвцi не вiдзначався розкiшними прикрасами та
готичними вежами, як у маєтках iнших помiщикiв. Василь Васильович любив
простоту в побутi i поводженнi, незважаючи на своє становище i обрання
його в 1817 роцi губернським маршалом дворянства. Простоту сприймала душа
поета так, як писав у своєму вiршi "Обухiвка":
Приютный дом мой под соломой,
По мне, - ни низок, ни высок,
Для дружбы єсть в нем уголок;
А к двери, знатным не знакомой,
Забыла лень прибить замок.
Горой от севера закрытый,
На злачном холме он стоит;
А Псел, пред ним змеей извитый,
Стремясь на мельницы, шумит.
Капнiст не давав бучних бенкетiв "на три губернiї", не тримав
придворного хору з крiпакiв, якi прославляли б пана перед гостями. В цьому
будинку нiколи не бував нi Аракчеєв, нi iншi високi чиновники. Зате у його
стiнах зрiли передовi погляди Олексiя Васильовича Капнiста, Миколи
Iвановича Лорера, тут охоче бував Пестель, брати Муравйови-Апостоли,
Сергiй Волконський, Михайло Новиков.
I тепер всi вони були присутнiми, коли в Обухiвцi гостювали
Котляревський та Щепкiн. В старосвiтськiй просторiй вiтальнi столи було
накрито килимами, заставлено стравами, срiбними келихами. На стiнi висiли
фамiльнi портрети.
Василь Васильович пояснював гостям:
- Це портрет мого дiда Петра Христофоровича Капнiсоса, героя грецького
повстання проти турецького гноблення. А це портрет моєї матерi - українки
Софiї Андрiївни. Ото й килими є пам'яттю моєї матерi. Пiд сволоком цiєї
вiтальнi я прожив шiстдесят рокiв. Прошу гостей у цiй фамiльнiй вiтальнi
Капнiсосiв сiдати за стiл.
Господар запропонував наповнити вишнiвкою та слив'янкою келихи i
звернувся до гостей:
- Коли виставляли в полтавському театрi мою "Ябеду", я пообiцяв
запросити артистiв у Обухiвку, якщо вiдбудеться нова вистава ще з бiльшим
успiхом. Таке сталося. "Наталка Полтавка" перемогла всi iншi вистави в
полтавському театрi. Спасибi автору i акторам!
Вся обстановка схиляла присутнiх до простого поводження, до вiдвертостi
й дотепiв. За столом розмовляли про рiзнi новини. З подiями у полiтичному
життi був добре обiзнаний Пестель. Знаючи Василя Капнiста як противника
аракчеєвського режиму, Пестель смiливо розповiдав про нещодавнє чугуївське
повстання вiйськових поселенцiв.
- А в Шебелинцi селяни вчинили заколот, - говорив вiн, -
забарикадувалися возами колом у кiлька рядiв i вели бiй з каральними
вiйськами.
- Панове, - обiзвався Новиков, - яку з подiй цього, 1819 року майбутнiй
iсторик поставить на перший план - чугуївське повстання чи виставу
"Наталки Полтавки"?
Цей дотеп примусив знiяковiти Котляревського. Щепкiн непомiтно потис
йому руку.
- Обидвi подiї вартi уваги, - вiдповiв Сергiй Мурав-йов-Апостол, - бо
обидвi вони є повстаннями проти...
_- _Повстаннями проти всього, що сковує думку, почуття, гальмує наш
розвиток, - додав Новиков.
Пiсля обiду гостi розiйшлися на прогулянку. Котляревський i Щепкiн
спустилися на берег Псла. Сонце, сiдаючи над обрiєм, розсипало промiння в
прозорiй хвилi, вигравало вiдблисками на чистому пiщаному днi. Лягав на
землю теплий вечiр. Плескiт води, сюрчання невгамовних коникiв у
прибережнiй травi зливалися в дивну мелодiю, яка пливла за хвилею у
вечоровi сутiнки. Земля пахла, мов розiгрiтий вiск, дихала своєю
родючiстю.
В цей час Iван Петрович пожалкував, що не прибула в Обухiвку Таня
Преженковська, до якої вiн звик пiд час репетицiй i вiдчував якусь теплу
приязнь.
"А може, бiльше щось?" - запитував себе в думках i вiдповiдав: "Нi...
Тiльки звичка, й не бiльше..." А чому вона не погодилась їхати разом?..
Дала обiцянку Трощинському їхати з ним у ридванi в його маєток у Кибинцi.
"Ми там зустрiнемося", - тiльки посмiхнулася. А на запитання: "У цьому ж
убраннi Наталки Полтавки?" - вiдповiла: "У цьому. I з любимою вашою пiснею
"Чого вода каламутна"...
Здається, що то була щира, задушевна розмова. Вона й тепер полонить
думки, що виплiтають прозорими нитками картини, на якi лягали тiнi
пройденого. То вони викликали тиху радiсть, то гiркоту, давно приховану в
глибинi серця. Здавалося, що й небозвiд нахилився, прислухався до тих
думок.
Пливли наповненi сердечною музикою хвилини... Та раптово Щепкiн розвiяв
тi думи пiснею:
З того часу, як женивсь.
Я нiколи не журивсь,
Ой чук, Тетяна
Чорнобрива, кохана.
То вiн iмпровiзував пiсню Михайла Чупруна з п'єси "Москаль-чарiвник",
яку щойно закiнчив Котляревський, маючи намiр виставити її в крiпацькому
театрi у Кибинцях, куди мав запрошення вiд Трощинського...
А в однiй iз альтанок зiбралися учасники таємного товариства - Пестель,
Сергiй Волконський, Олексiй Капнiст, Лорер, брати Муравйови-Апостоли.
Новиков повiдомив однодумцiв про свою дружбу з Котляревським, якого вiн
морально готує до вступу в таємне товариство. Присутнi схвально
поставились до цього повiдомлення. Однак це суто конспiративне зiбрання
провадилося лише з участю цiлковито здружених i перевiрених учасникiв
таємного товариства.
У тiсному колi сидiли прославленi у Вiтчизнянiй вiйнi офiцери, якi
розгортали боротьбу проти самодержавства. Видiлявся своєю поважнiстю,
вольовим виразом красивого обличчя ще молодий генерал Сергiй Волконський.
Будучи рiдним братом генерал-губернатора Рєпнiна, вiн охоче прибув на його
запрошення, використовуючи нагоди для зв'язкiв з учасниками нелегальних
груп.
Нагороджений золотою шпагою за хоробрiсть у Бородинськiй битвi, Павло
Пестель привертав до себе увагу енергiйнiстю, задумливим виразом розумних
очей, здiбностями захоплено й переконливо говорити. Молодший за iнших
Сергiй Муравйов-Апостол принiс до друзiв не тiльки розкiшну густу шевелюру
та проникливий вираз темних очей, а й досвiд повстання Семеновського
полку, що вiдбулося в 1815 роцi. А тепер на посадi пiдполковника служить у
частинах, дислокованих на Українi.
Говорили мiж собою стисло, конкретно, як належить вiйськовим i
учасникам нелегальних груп.
- Чугуївське повстання цього року остаточно переконує мене в
необхiдностi встановлення республiканського устрою, - говорив Пестель.
- I революцiйного знищення царського дому Романових, - додав
Волконський. - Настрiй в армiї тривожний. Зрiє вiйськовий заколот. Треба
вибрати влучний час i дати сигнал. На пiвночi дiють Рилєєв i його друзi.
На пiвднi розгорнута робота в полках. Навiть рядовi солдати за нас.
- Я уявляю вiйськовий переворот з деякою участю народної маси, -
вставив Новиков. - Необхiдне опертя на народ.
- Народ пробуджується... Це так. Пробуджувались колись i раби, яких вiв
за собою Спартак... Але нам треба опиратися тiльки на свiдомих, мужнiх
бiйцiв. Зараз уже не час ховатися пiд завiсами масонських лож, - наполягав
Пестель.
- До того ж уряд забороняє масонськi ложi. Полтавська ложа "Любов до
iстини" закрита, - додав Новиков.
- Вам, Михайле Миколайовичу, - звернувся Волконський до Новикова, - є
важливiше завдання, нiж керiвництво масонською ложею. Це завдання всього
"Союзу благоденства"... Треба виробити проект республiканської
конституцiї.
- Буду виконувати доручення.
- Тримайте зi мною в цьому зв'язок, - зауважив Волконський.
Коли замовкали голоси в повитiй диким виноградом альтанцi, нiчну тишу
порушував солодкуватим белькотанням перепел у достигаючому просi та, нiби
дратуючи його, розсипала ракша терпкi звуки в шелестi осоки.
На небi попливла з заходу невелика хмарина, волочучи за собою тiнь
через побiленi хати, стодоли, обважнiлi плодами садки. Десь на крайнебi
хмарина зустрiлася з iншою, привiтавшись ударом грому. Але серед неба
яскраво горiли зорi, а за лiсом по той бiк Псла ховався вогненно-червоний
мiсяць, запалюючи верхи дерев янтарним вiдблиском.
Вiд Псла поверталися Щепкiн i Котляревський, наблизились до альтанки,
звiдки почули знайомi голоси. Хтось читав:
И на обломках самовластья
Напишут наши имена.
Почувся голос Волконського:
- Тiльки раб душею може бути тираном над рабами! Iван Петрович
завагався - чи зайти в альтанку? Там
раптом зiрвалася пiсня. Молодий голос Сергiя Муравйова-Апостола
виводив:
Цар наш нiмець руський,
Надiв штани вузькi!
Чоловiчi голоси пiдхопили:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
На порозi альтанки з'явилися брати Муравйови-Апостоли, Сергiй
Волконський, Пестель, Новиков. Пiсню продовжив Пестель:
Тiльки за паради
Вiн дає награди!
Хор приспiвував;
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Далi Волконський могутнiм голосом затяг:
А за правду-матку
Гонить на Камчатку!
Пiдхопили приспiв iншi. До них приєдналися i Щепкiн та Котляревський:
От так цар,
От так цар,
Православний государ!
Щепкiн у такт приспiвовi пiшов навприсядки вибивати гопака.
- Ура! Перемога наша! - гукнув Матвiй Муравйов-Апостол i в такт
танцюристовi почав плескати долонями. До нього приєдналися й iншi,
обступивши колом невтомного завзятця, наче цим вiдзначали його викуп на
волю.
До Котляревського пiдiйшов Новиков, стиха мовив:
- Згадували про вас, Iване Петровичу... На нашу долю випали важливi
доручення...
Друзi обiймалися, обмiнювалися дотепами. Всiх ласкаво обгортала своєю
синьою пеленою задумливо-чарiвна нiч.
На ранок в Обухiвку прибули з Кибинець вiд Трощинського запряженi
добрими кiньми екiпажi для гостей.
Ще роса лежала на порудiлих стернях, як екiпажi в супроводi кавалькади
вершникiв неслися шляхом на Устивицю, а звiдти на Миргород, де
переправились через рiчку Хорол, а потiм степовим шляхом - до Кибинець у
двiр Трощинського.
Серед розкiшного саду велично красувався бiлими колонами великий палац
вельможi, прославленого ще царицею Катериною. Бiля палацу гостей зустрiв
крiпацький хор i оркестр. Гримнула музика i хор. До пiд'їзду вийшов
старий, але ставний Трощинський, вiтав гостей. Груди його рясно утиканi
регалiями, що нагадували щедру руку iмператорiв - Катерини II, Павла I,
Олександра I. Широка блакитна стрiчка через плече вiдсвiчувала в собi сиве
волосся колишнього мiнiстра i, здавалося, змоложувала його, приховуючи
шiстдесятип'ятилiтнiй вiк. Тримав вiн себе як особа, вишколена
великосвiтськими бенкетами часiв Потьомкiна.
Де взялися тут, нiби для декорацiї, три кобзарi.
- Це тi кобзарi, - пояснював Трощинський, - вiд яких у цьому ж таки
дворi сам Микола Андрiйович Цертелєв записав думи i видав їх цього року.
Один з кобзарiв тримав у руцi книжечку "Опыт собрания старинных
малороссийских песней. С.-Петербург, 1819".
- Даруємо дорогим гостям...
Книгу взяв iз рук кобзаря Котляревський. Але йому не подобалась ця
заздалегiдь пiдготовлена гра. Вiн не прочитав нi в обличчях кобзарiв, нi в
придворних спiвакiв та музикантiв тiєї радостi, яку вони повиннi були
виявляти при зустрiчi гостей. Однак думи, якi проспiвали кобзарi,
зворушили Iвана Петровича. Вiн бачив, як цi спiви зривали рабську покору й
байдужiсть з крiпацьких облич i запалювали вогнi у вогкiй мутi очей. А
найбiльше його стривожило те, що не вийшла зустрiчати гостей Таня
Преженковська. Адже вона ранiше прибула сюди з самим Трощинським у
багатому, квiтчаному позолоченими гербами ридванi, яким користувався
господар у столицi, ще будучи мiнiстром. Ось стоїть бiля пiд'їзду i той
ридван. А акторки не видно. "Мабуть, забарилася, одягаючи для зустрiчi, як
обiцяла, вбрання Наталки Полтавки", - промайнула думка.
42
Кiлька днiв вiдбувалися в Кибинцях з усiєю урочистiстю великосвiтського
двору гулянки, давалися концерти, вистави. Тут було виставлено з участю
Щепкiна i п'єсу "Москаль-чарiвник". Граючи в нiй Чупруна, Михайло
Семенович показав його зовсiм не таким придуркуватим, як заведено було тут
зображати селян на зразок Романа у подiбнiй за сюжетом п'єсi Василя Гоголя
"Простак".
- Своїм Чупруном ви засоромили мого Романа, - признався Котляревському
Василь Гоголь.
- Мистецтво вимагає правди, - зауважив присутнiй при розмовi Щепкiн. -
Я люблю український народ i не можу на сценi вивертати душу його
представникiв, як вивертають часом для жартiв кожух наверх вовною.
Крiпаки, довiдавшись, що актор Щепкiн наполовину вже звiльнений вiд
крiпацької залежностi, шукали нагоди поговорити з ним, як з рiдним братом.
Одного разу спiваки перед концертом оточили Михайла Семеновича,
розпитували, звiдки вiн та як позбувся крiпацької залежностi.
- Буває щастя людям... А в нас спiвай пiсню, хоч трiсни, а їсти не
проси, - обiзвався один.
Тут нагодився Трощинський, суворо поглянув, i крiпаки швидко
розiйшлися.
- Так, друже, - кинув Щепкiн до Котляревського словами "Енеїди":
Мужича правда єсть колюча,
А панська на всi боки гнуча...
З кожним днем прибували новi гостi. Бiля пiд'їзду до палацу стояв
iменний ридван лише для вельможних гостей.
Iван Петрович i Щепкiн вiдчували незручнiсть своєї присутностi на
бенкетi. Гостi розташовувалися за столами в кiлькох залах. Нi Iван
Петрович, нi Михайло Семенович не потрапляли в зал найiменитiших гостей.
До того ж вони не могли зустрiтися вiч-на-вiч з Преженковською. Та ось
трапилася така нагода.
В останнiй вечiр бенкетування було влаштовано концерт. На ньому
виступила "королева" вечора Преженковська. Нiби спецiально її не
випускали, тримаючи для заключного концерту.
Сам господар вивiв її на сцену, тримаючи за руку. Вона була в бiлiй
шовковiй сукнi, рясно заквiтчанiй блакитними биндами. Iван Петрович
заледве пiзнав на сценi ту Таню, що так щиро грала ранiше Наталку
Полтавку. Вiн похилив голову. А ще бiльше збентежили його пiснi, якi вона
виконувала. То були нуднi романси та похабнi пiсеньки, дiбранi на догоду
старому Трощинському, щоб полоскотати його зашкарублi нерви.
Спiвачка мала не урочистий, як сподiвалися вiд "королеви" вечора, а
скорiше - вигляд зляканої людини, її темнi очi нервово блищали, погляд
розгублено блукав, нi на кому не зупиняючись. З уст виривалися
напружено-пронизливi звуки, викликаючи жаль до спiвачки.
Iван Петрович пiдвiвся i швидко вийшов iз зали, нiби втiкаючи вiд якої
напастi: подався у темну гущавину саду. Почув за собою кроки. То наганяв
його Щепкiн.
- Друже, зачекай!
Iван Петрович зупинився, сiв на стовбурi поваленого дерева, тяжко
дихаючи, промовив:
- Це ганьба... Це не театр, а тортури для актора.
- Будемо боротися за справжнє мистецтво, вiльне вiд рабських пут.
- Добудь, друже, менi скрипку, - попросив Iван Петрович.
Михайло Семенович пiшов i незабаром принiс скрипку. Iван Петрович повiв
смичком, i полилася мелодiя - "Чого вода каламутна". Здавалося, що
скрипаль вкладав усю свою душу в цi звуки. Далi вiн переходив на iншi
народнi мотиви, вдавався до вiльних iмпровiзацiй. Поволi сюди почали
сходитись дворовi люди, слухали з пониклими головами; виривалися тяжкi
зiтхання. Темнi силуети блiдо освiтлювало промiння ледве надгризеної скиби
молодика... Ярiння смичка синiм смутком пронизувало темiнь ночi.
Аж ось нiби промiнь освiтив пiтьму - з'явилась у бiлому вбраннi постать
жiнки. Вона повiльно iшла на звуки скрипки. Чорнi силуети слухачiв
розступалися перед нею. Зупинилася неподалiк вiд скрипаля...
А вiн не переставав грати. Знову повернувся до мелодiї "Чого вода
каламутна" i грав з такою пристрастю, що зненацька обiрвалися струни. На
мить запанувала тиша. Жiнка в бiлому вбраннi схилила голову. Здавалося,
схилились i зачарованi тополi, обiрвавши шепiт срiблом облитого листя.
Темнi силуети слухачiв почали зникати. Жiнка в бiлому ще зробила кiлька
несмiливих крокiв до скрипаля.
- Простiть... Мене примусив Дмитро Прокопович... Я артистка... Маю
догоджати... Така наша доля, - почулося стиха.
43
В 1821 роцi трупа Штейна залишала Полтаву. З нею виїздив i Щепкiн,
добувши звiльнення вiд крiпацтва. Коли обiймалися друзi, то в їхньому
прощаннi обiймалися радiсть iз журбою: радiсть творчих успiхiв, звiльнення
таланту вiд пут рабства i журба розлуки.
- Не заростуть нашi шляхи, якими разом простували до краси людської
правди. На цих шляхах ми ще зустрiнемося, - говорив Щепкiн, цiлуючи Iвана
Петровича та одержуючи вiд нього дорогий подарунок. То була "Енеїда".
Сердечно розпрощавшись iз Михайлом Семеновичем, Котляревський мусив
написати лист на iм'я полiцмейстера з проханням вiдiбрати в Штейна
рукописний текст "Наталки Полтавки" i ноти до неї, незаконно привласненi
антрепренером.
Але не мiг вiн просити, щоб затримали для полтавського театру Таню
Преженковську, яку законтрактував на гастролi Штейн. Не шукав навiть
нагоди попрощатися з артисткою.
Пiсля вiд'їзду трупи Iван Петрович понiс смуток до свого дому. Довго
нерухомо сидiв у крiслi. У дзеркалi вiдбивалася його задумлива постать.
Тепер видавалося обличчя змарнiлим, а волосся на головi занадто посивiлим.
Зненацька вронив слова:
- Промайнуло мрiйне моє легкокрилля, як свiтанковi сни...
Пiдiйшов до вiкна, дивився в сiру надвечорову iмлу, що повивала схили
до Ворскли. З кожною хвилиною вона ставала сiрiшою, замутненою сутiнками.
Так замулюються i хвилювання, що не виливаються в глибокi почуття.
Перевiв зiр на стiну, де висiв портрет Щепкiна. Скiльки в цiй людинi
задушевної простоти, щиростi! А вiд тiєї не залишилося навiть портрета.
Промайне рiк, i час зiтре з пам'ятi грайливi риси її обличчя.
Рука потяглась до скрипки. От вона - давня, незрадлива подруга
почуттiв. Припала вже пилом. Одна струна обiрвана. Налагодив i заграв.
Полилася така задушевна мелодiя, що, здавалося, нiякi понурi хмари не
могли зупинити її плину.
Як завжди у хвилини тяжких роздумiв, коли серце надривалося й тужило
кривавими слiзьми, нiби в гостi до поета приходили його нерозлучнi герої -
битi вiтрами, паленi сонцем, сповненi добродушного гумору троянцi.
Єдналася тиха печаль iз теплим смiхом, набували широчини мотиви
героїчного, що лилися з чистих джерел пiснi й думи.
"Адже народ ридаючи смiється i тим смiхом прокладає шляхи до перемоги",
- думав поет.
Вiн нiби вдивлявся зблизька в свого героя i переконувався, що Еней
зрiс, загартувався, змужнiв за останнi роки, як змужнiли творчi думки.
Подiї Вiтчизняної вiйни, дiяльнiсть перших борцiв за волю вiтчизни поклали
печать дозрiлостi, героїчної романтики i на думи поета, i на його героїв.
Тепер здавався i сам Еней бувалiшим, завзятiшим. Замiсть безшабашного
гультяйства в ньому бiльше виявляється рис благородства, вiдваги,
рицарської честi. Таким подихом наснажували лiтературу патрiоти -
буревiсники нових боїв за честь i право людини. Тому тепер в уявi поета
Еней -
Прямий, як сосна, величавий,
Бувалий, здатний, тертий, жвавий,
Такий, як був Нечеса князь;
На нього всi баньки п ялили,
I сами вороги хвалили,
Його любив всяк - не боявсь.
Здавалося, що похiд очолених Енеєм троянцiв освiтлено сучасними подiями
в суспiльному життi. Вiтчизняна вiйна 1812 року, виступ на iсторичну арену
революцiйної фаланги провiсникiв волi внесли новий, живий струмiнь у
лiтературу. Тому й троянцi
... були готовi
I до останньой каплi кровi
Свою свободу боронить...
Проривається у рядках поеми дух вольностi, притаманний поетам нової
генерацiї. Один iз них, Володимир Раєв-ський, закликав:
Друзья! В пылу огней сраженья
Обет наш - пасть иль победить!
Молода плеяда письменникiв-романтикiв пiдносила високi почуття любовi
до вiтчизни, ненавистi до деспотизму. Вдавання до романтичного iсторизму,
прославлювання героя-патрiота стає суттєвою ознакою естетики письменникiв,
об'єднаних у "Вiльному товариствi любителiв росiйської словесностi", з
яким спiлкується Котляревський. Вiн веде своїх троянцiв на завершення
перемог i закiнчує вистраждану роками поему "Енеїда"...
Ранок застає його за столом. Лице стомлене, а в очах не згасають iскри
творчого вогню.
З'явився Новиков. Вiн тримав у руцi журнал "Соревнователь просвещения й
благоденствия" за 1821 рiк, номер 16-й.
- Iване Петровичу! - гукнув ще з порога. Далi розгублено наблизився,
запитав: - Ви хворi?
- Нi, лише не спав цiєї ночi...
- То слухайте приємну звiстку. Вас прийнято почесним членом "Вiльного
товариства любителiв росiйської словесностi". - Далi зачитав iз журналу: -
"Поважаючи вiдмiнне знання в науках i вiтчизнянiй словесностi..." - Потiм
кинув читати: - Чого ж мовчите, не радiєте? Це ж нашi там керують! Це ж
там наш друг, однодумець Федiр Глiнка!
- Дякую за повiдомлення...
- Ви розумiєте, що це означає? Розумiєте, як пiдноситься наше
полтавське товариство, яка шана мовi, що нею розпочали ви лiтературу? -
Потiм тихо i багатозначно додав: - Тепер нам треба частiше зустрiчатися..
Багато є дiла... Ой багато, багато...
Кожна зустрiч з Новиковим поволi зв'язувала Iвана Петровича з
дiяльнiстю таємного товариства, хоч в його члени вiн не вступав.
На нарадi у Києвi учасникiв таємного товариства, керованого Пестелем,
Новиков одержав завдання поширити дiяльнiсть у Полтавi. За пропозицiєю
Пестеля тепер замiсть "Союзу благоденства" було створено Пiвденне
товариство з окремими управами. На чолi Тульчинської управи став Пестель,
на чолi Кам'янської - Волконський i Давидов, на чолi Василькiвської -
Сергiй Муравйов-Апостол.
Повернувшись з наради, Новиков розповiдав:
- У Києвi серед молодi про вас, Iване Петровичу, iде добра слава. Там
знають вашу "Енеїду" i "Наталку Полтавку". А тому i Полтаву тепер вважають
мiстом культурного розвитку. Наше мiсто з "Ворсклом - рiчкою невеличкою"
стає мiстом слави.
- Ми робимо в Полтавi все, що вимагається вiд просвiтителiв, - зауважив
Котляревський.
- Робимо багато, але не все, що вимагав вiд нас час...
- А чого не вистачає?
- Вистави, благодiйнi заклади, поширення духу вольностi - все це
добре... Але нам треба в безпредметний дух вольностi вкласти конкретнi
новi iдеї... Подiї розгортаються, наша країна напередоднi значних
потрясiнь. Ми не можемо згорнувши руки чекати цих подiй. Ви це повиннi
добре розумiти, бо знаєте iсторiю... Тепер уже не масонська ложа нас
цiкавить, а дещо iнше, значнiше, радикальнiше! Даю вам таємно прочитати
написанi роздуми про важливi справи.
Розмови Новикова викликали в Iвана Петровича багато роздумiв.
Та недовго вiдбувалися зустрiчi з цiєю палкою людиною. Новиков тяжко
захворiв. Його перевiдав Iван Петрович. Сiв бiля лiжка, слухав тихi слова:
- Ми вiримо, свiтло переможе темряву ночi... Наближаються грiзнi
часи...
В глибокому поглядi друга Iван Петрович побачив багато щиростi,
натхненного людинолюбства. Це викликало його на задушевну розмову.
- Ви говорите про темряву ночi, - почав вiн. - Темрява ночi особливо
вiдчутна перед свiтанком. Про це я вже говорив у свiй час i на зборах
масонської ложi. Тепер ще хочу додати дещо. Мене тривожить думка про
прихiд бажаного свiтанку. Яким вiн буде? Справдi сонячним чи занадто
грозовим?.. Мої мандрiвники-троянцi завершили свої блукання. Який поет
з'явиться, щоб повести їх далi у невiдомi свiти, крiзь темряву столiть? Я
думаю про долю своєї країни, свого долею прибитого народу. Вiрю в його
вiдродження i розквiт. Знаю, що ви i вашi товаришi подiляють цю думку. В
пiклуваннях вашого товариства багато романтики, багато мрiйництва. Ви
знаєте мудрi бiблiйнi слова про те, що запалену свiчку треба ставити не
пiд спудом, а в свiтильник, щоб свiтила всiм. Це треба пам'ятати i
прокладати шляхи єднання з народом...
- У ваших простих словах багато мудрого i переконливого, - погоджувався
Новиков. - Я заздрю, що ви живим словом потрапили на шлях єднання з
народом. Але це тiльки першi кроки на тому шляху...
Та хвороба Новикова ускладнювалась, серце вiдмовляло йому служити. В
останню зустрiч вiн просив дещо написане передати товаришам.
- Передайте Муравйову-Апостолу... Вiн тепер у Чернiгiвському полку...
То були останнi його слова.
Iван Петрович схилив голову над померлим, подумав:
"Коли згорає палке серце, то свiт його горiння залишається, щоб
перемагати темряву".
44
Всю країну сколихнули подiї у груднi 1825 року. Звiстки про них поволi
докотилися й до Полтави. Але розмови велися тихо, обережно.
Напiвголоса полтавцi називали Сергiя Волконського та iнших, що їх
бiльше як сотню чоловiк заслано на каторгу та на поселення в Сибiр.
Кажуть, i полтавський генерал-губернатор Рєпнiн засумував за своїм братом.
Розповiдали про п'ятьох повiшених на валу Петропавловської фортецi.
Серед них i вiдомий полтавцям Сергiй Iванович Муравйов-Апостол. Iшли
поголоски, що вiн зiрвався з шибеницi, коли вiшали, i переламав собi ногу.
А коли знову жандарми пiдiймали його на шибеницю, вiн промовив:
- Бiдна Росiя. I повiсити не вмiють пристойно...
А як доповiли про це новопризначеному шефом жандарм мiв остзейському
графу Бенкендорфу, то той вiдповiв:
- Навчимося вiшати во iм'я благоденства iмперiї...
Героїв 1825 року почали називати декабристами. Здавалося, що шибеницi
Петропавловської фортецi кинули сiру тiнь на всю країну. А в столицi новий
iмператор Микола I посилив паради, муштру i заснував "Третiй вiддiл
власної його iмператорської величностi канцелярiї" для полiтичних
розшукiв, доносiв, таємного слiдства та покарання "державних злочинцiв".
Все це тривожило Iвана Петровича. Над театром встановлювався
жандармський нагляд, посилювалась цензура на театральний репертуар, що
здiйснювалася через так звану "п'яту експедицiю" при Третьому вiддiлi.
Захоплення українськими виставами викликало пiдозрiння й доноси таємних
агентiв, введених шефом жандармiв Бенкендорфом.
Коли Стеблiн-Камiнський їхав у столицю, Котляревський попрохав його
завiтати до Ореста Сомова, передати листа i рукопис повного тексту
"Енеїди" та довiдатись про можливiсть його надрукування.
Всi подiї наклали печать i на зовнiшнiй вигляд Iвана Петровича. Вiн
став задумливiший, на чолi поглибилися зморшки.
Часом приносив якiсь розголоси Семен, бо вiн кожного свята ходив чи на
базар, чи до собору, або монастиря, де найбiльше збиралося люду, велися
розмови.
Стояла глибока заснiжена зима, коли Семеновi одного разу трапилася
дивна зустрiч. На Монастирськiй вулицi, де гурбилися, нiби виставленi
рядами напоказ, жебраки, вiн помiтив чоловiка в якомусь дивному старому
чернечому клобуцi. Засмальцьований драний кожух пiдперезано вiрьовкою.
Чоловiк тримав у однiй руцi дерев'яну iкону з зображенням Афонського
монастиря, а другу простягав до перехожих, мовлячи:
- Подайте, що милiсть ваша, на Афонський монастир! Пiдiйшовши впритул
до чоловiка, Семен почав придивлятися до нього. Вiд несподiванки чоловiк
здригнув i почав хреститися:
- Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй. Семен зайшов з другого боку,
глянув у обличчя. Чоловiк знову:
- Свят-свят... Спаси, господи, i помилуй.
_- _За кого це ти, Iване, так сердечно молишся? - запитав,
посмiхаючись, Семен.
- За спасiння, - вiдповiв той.
- Вiд кого ти спасаєшся пiсля того, як не добили нас з тобою турки пiд
Слободзеєю?
- Е, брате, то вже забулося... А тепер iнше спасiння... Бiда драна
прийшла й до Iвана!
- Для чого ж ти оцю святу покришку носиш? Пiзнавши свого давнього
друга, з яким разом воював Проти туркiв i разом потрапив у лазарет,
чоловiк посмiливiшав. Вiн навiть пригадав iм'я давнього побратима.
- Запитуєш, Семене, для чого ношу оцю дерев'яну розмальовану покришку?
Багато треба розповiдати, друже... Скажу лише тобi так, як колись вiд тебе
чув. Всi ми пiд богом ходимо, як запряженi конi пiд наритниками... А втiм,
якщо зайдемо погрiтись до шинкарки, то розповiм тобi все по порядку.
- З нагоди такої зустрiчi, Iване, та й на ознаку свята не грiх i до
шинкарки заглянути.
Чоловiк зняв з голови чернечий клобук, струсив з нього навiяний снiг,
обтер рукавом кожуха iкону.
- Отак буде краще... А цю афонську покришку в торбу... - промовив,
рушаючи за Семеном.
У шинку було повно людей. Тютюновий дим обволiкав постатi тих, що
сидiли на лавах за столом. А тi, що куняли пiд стiною на долiвцi,
здавалися вкутаними сивим туманом. Дехто спiвав, дехто лаявся. Якась п'яна
баба верещала в кутку, п'ючи з чоловiками, намагалася заспiвати "Ой п'яна
я, п'яна", та голос її зривався, деренчав розбитим глечиком i розсипався у
загальному гаморi. Пахло згаром, потом, вологими кожухами, горiлкою та
кислою капустою.
Семен не знайшов вiльних мiсць за столом. Та Iван заспокоїв його:
- Сядьмо на долiвцi, пiд стiнкою. Це мiсце для грiшних, а праведнi хай
за столами... Вiн витяг з торби афонську iкону.
- Це буде замiсть столика... Така рахуба, що й молитися до неї можна, а
можна i в господарствi використати. Хай запахне горiлкою i святим,
намальованим на дощечцi.
Семен принiс вiд шинкарки жбан горiлки. Iван витяг з торби хлiбину i
шматок сала.
- Це все зароблене на Афонський монастир... Прости, господи, нас
грiшних, - посмiхнувся i почав краяти ножем хлiб i сало.
Пили горiлку по черзi нахильцi iз здорового жбана. Iван почав трохи
п'янiти, розсупонив себе вiд вiрьовки. Далi спроквола почав вичитувати,
нiби по написаному:
- Во iм'я отця, i сина, i святого духа... Чи любить бог царiв земних?
Нi, не любить! Бо вони проклятi! Про це пише глава восьма "Книги царств":
"Собрашася мужи израилевы й приидоша к Самуилу и рекоша ему: ныне постави
над нами царя... И рече Самуил к людям, просящим от него царя: сие будет
правда царева: сыны ваша возмет, й дщери ваша возмет, й земля ваша
одесятствует, й вы будите ему рабы й возопите в день он от лица царя
вашего". - Перевiвши дух, Iван додав: - То значить, що сам бог застерiгав
людей вiд царiв, що вчинили рабство на землi.
- Де це ти, Iване, такої грамоти набрався? - запитав Семен.
- То є православний катехiзис...
- Вперше чую такий катехiзис.
- Бо не був ти солдатом Чернiгiвського полку, що збунтувався проти
царя.
- А ти був там?
- Коли б не був, то й не говорив би. Сам пiдполковник Сергiй Апостол
навчив нашого брата, щоб знали православний катехiзис. I все в ньому проти
царiв, за свободу, за правду... Шкода Сергiя Апостола. Такий добрий
чоловiк був.
Трохи подумавши, Iван звернувся до свого спiвбесiдника:
- Ще давай вихилимо iз цього жбана, а тодi я розповiм усе по порядку...
- Таке дiло примочити треба...
- А треба... Будьмо... Тепер слухай далi. Ото як збунтувалися перед
рiздвом у столицi проти царя, то вiстка i в нашi полки дiйшла.
Чернiгiвський полк стояв у селах Трилiси, Мотовилiвка, Ковалiвка i в
самому Васильковi на Київщинi. Тодi Сергiй Апостол їздив у роти, читав цей
катехiзис. Прибув до нього брат Матвiй та iншi офiцери. Любили всi Сергiя
Апостола i його друга Бестужева-Рюмiна... Душевнi люди. Розповiдали нашому
брату правду... Та швидко, коли цар присмирив бунтiвникiв у столицi,
прибули посiпаки-жандарми, щоб заарештувати Сергiя. Вiн утiк, вистрибнув у
вiкно, i швидко збунтувався весь Чернiгiвський полк, солдати пiшли за ним.
Пристали мушкетери, набралося тисячу чоловiк... Пiд командою Сергiя рушили
пiд Бiлу Церкву, щоб закликати до бунту iншi полки i всiм третiм корпусом
iти на Київ i на Москву добувати свободу. Та назустрiч чернiгiвцям
виступив генерал Гейсмар з гарматами та кiннотою. Чернiгiвцi iшли з
музикою, не стрiляли. Попереду Сергiй Апостол. Вiн наближався до частин
генерала Гейсмара, гукаючи: "Брати, не стрiляйте! Приєднуйтесь до нас! За
свободу, за спасiння вiтчизни!" Та у вiдповiдь ударили з гармат, i десятки
наших чернiгiвцiв лягли мертвими. Картеччю було поранено в голову Сергiя
Апостола. Заюшений кров'ю, вiн тримався на ногах, давав команду не
здаватися... Розгорнувся бiй... Страшно було глянути, як наш брат солдат
бив свого брата солдата... Розбили славний Чернiгiвський полк...
По-заарештовували тих, хто залишився живим. Помiщиця Браницька подарувала
двiстi пудiв залiза на кайдани для нашого брата... Багатьох закатовували
на смерть... Кров'ю брався бiлий снiг...
- Як же ти врятувався? - обiзвався Семен.
- Вели й мене на тортури i, мабуть, закатували б на смерть. Та я
перехитрив. Коли проходили бiля глибокого яру, я враз подався сторчака в
нього, аж у головi зашумiло, а в очах замиготiли блискавки. На днi яру
прикинувся вбитим. Зверху гукали, щоб пiдводився, а я не ворухнувся.
Вирiшили, що я таки вбився, i повели iнших на катування. А тим часом я
очуняв, добрався до села, переодягся, а потiм пiшов до знайомого ченця в
Київськiй лаврi. Теж колишнiй солдат... Разом проти турка воювали. Вiн
натяг на мене оцю чернечу шапку, позичив афонську iконку, вибив менi
афонську печатку бiля лiктя. Говорив: "То твiй пашпорт". Навчив мене, як
спастися.
Iван загорнув по лiкоть рукав i показав на шкiрi печатку.
Слухаючи розповiдь, Семен нахилив голову, нiби вона стала важчою,
вбираючи все сказане.
- Куди ж тепер помандруєш? - запитав.
- Куди помандрую?.. А знаєш, куди мандрує зiрваний вiтром листок, що
його гонить хвиля? Погойдає його та й приб'є до берега. А там намулом
загорне... Так i нашому братовi, що за довгi роки солдатчини втратив свою
рiдню... Бачиш, брате, оцю драну торбу? То вся моя маєтнiсть, що заробив
за довгi роки солдатчини. А бився ж i з турком, i з французом. Понесу свою
плакану долю в цiй Дранiй торбi на рiдну Донщину, розповiм, як була полита
кров'ю, брате, Україна.
Ще припався до жбана, допив горiлку Iван. Семен не зводив з нього очей.
- А може, по дорозi десь пiд тином околiю.
Поможи ж менi, брате,
Труну склендрувати,
Склендрувать труну,
Коли я помру -
Виривалися зiтханнями хрипливi слова пiснi. Густим голосом пiдхопив її
i Семен. Полилася журна пiсня. В шинку сутенiло, в намороженi шибки ледве
пробивався свiт. Шинкарка засвiтила лойову свiчку. Вогник тьмяно мерехтiв,
важко перемагаючи густу заслону диму та надиханої пари.
Занидiлим птахом пiсня билася в замуровану кригою та снiгом шибку,
змiшувалася з людським гомоном i хропiнням тих, що вже поснули на соломi в
кутках шинку. До спiвакiв пiдiйшло кiлька чоловiк i та жiнка, що
намагалася спiвати "Ой п'яна я, п'яна". Дивлячись, що баба плаче, Iван
вирiшив її розважити.
- Заспiваю для тебе, бабо, такої:
Я солдат iз виду бравий,
Та мундир ношу дiрявий!
Я отечеству защита -
Спина вся моя побита!
Баба ще дужче заплакала, примовляючи:
- Е, нi, i ця пiсня невтiшна. Десь i мiй синок поневiряється в
солдатчинi. Звiдки ж ти, чоловiче, мандруєш?
- З пекла, бабо!
- Свят-свят...
- А як там у пеклi чорти поживають? - втрутився в розмову один
розважливий п'яний.
- Невесело живеться i чортам... Бо не справляються з грiшниками, яких
дуже багато розвелося. А коли починається зима, грiшнi душi аж товпляться
до пекла, щоб зiгрiтися у вогнi.
- Та воно ж дуже пече?
- Нiчого, що пече... Спочатку пече, а потiм привикають. Плавають по
кип'ячiй смолi, аж бульбашки за ними схоплюються. А серед грiшникiв є
багато таких сердечних людей, що й перед ангелами по добростi не
поступляться.
П'яна баба, втираючи сльози та похитуючи єпiвчутливо головою,
запитувала:
- А чи дуже страшнi там чорти?
- Всякi бувають... Там теж не всi рiвнi. Є такi, як шолудивi кошенята.
Тiльки з рiжками i вогненними язиками. А є з цапиною головою, а е й такi,
що на iшакiв похожi. Всякому чортовi є своє звання. А найстаршим над ними,
нiби генерал, сам сатана!
- То ти й сатану бачив? - посмiхаючись, запитав п'яний.
- А чому ж нi? Навiть трохи випили з ним, коли я лагодився з пекла на
грiшну землю.
- А яку п'є сатана? Сиву чикилдиху чи оковиту?
- Не гребує, яка потрапить до рук. Таку пельку не легко залити.
Пiвказана випиває без передишки. А потiм, як чикилдихи обiжреться, засне i
хропе на все пекло, як становий пiсля усмирення бунтiвникiв. А коли спить
сатана, то грiшники зчиняють такий бунт проти чортiв, що тi аж хвости
пiджимають та розбiгаються по кутках пекла.
- Свят-свят... свят-свят, - хрестилася заплакана баба.
- Всюди бунтують, i на землi, i в пеклi. Нема спокою...
Може, тiльки в раю одна благодать, - додав п'яний чоловiк.
- В раю, звiсно, добре, - додав Семен. - Там таке: лежи собi, їж, пий,
веселися, кричи, мовчи, спiвай, крутися. Там i нi холодно, нi душно, а
саме так, як у сiряках. Коли кому що захотiлось, то тут, як з неба, i
вродилось.
- Де це ти таке чув?
- У книзi таке пишеться. От i чув.
- Та воно i в раю не дуже добре, - продовжував Iван.
- А чому ж?
- Орендарi в оренду забрали рай. То й праведним душам достається вiд
них... Пани i там справляють бенкети, а мужики тiльки сплять.
- Отаке... I на землi орендарi, i в раю орендарi та пани, а де ж та
правда?
- Недаром у пiснi спiвається:
Нема в свiтi правди,
Правди не зискати...
Спiв пiдхопили кiлька голосiв. До них приєднався i деренчливий голос
п'яної баби. Вогник свiчки мляво коливався вiд спiву. В густих хвилях
важкого повiтря нiби повисла пiсня, розпростерши сiрi крила над поснулими,
над тими, кого не брав сон.
45
Цього вечора Котляревський у себе вдома зустрiвся з
Стеблiним-Камiнським, який повернувся iз столицi, виконавши доручення
Iвана Петровича, - побачився з його давнiм знайомим Орестом Сомовим i
розпитав про можливiсть надрукування повного тексту закiнченої, на шiсть
частин, "Енеїди".
- Мало втiшного привiз я iз столицi, - розповiдав Стеблiн-Камiнський. -
Орест Сомов просив передати, що з надрукуванням поеми треба зачекати до
кращих часiв.
- То вiн має рацiю... Зараз не час... Якi настрої в столицi?
- Тяжка безнадiя опанувала всiх, хто вiрив у наближення просвiтку...
Ваш прихильник Орест Сомов, який жив у одному будинку з Рилєєвим i
Бестужевим та мав з ними лiтературнi зв'язки, теж зазнав тимчасового
ув'язнення. Але його швидко звiльнили як особу, не причетну до таємної
органiзацiї... У Сомова я зустрiв нашого земляка, молодого поета Миколу
Маркевича.
- Чув про нього. Говорять, вiн дуже прихильний надiслав лист до
Рилєєва, дякуючи за поему "Войнаровський" та "Исповедь Наливайки"?
- Так. Лист ходить у списках серед прихильникiв Рилєєва, його текст я
привiз iз собою. Можу познайомити вас з цим листом. Його одержав Кiндрат
Федорович за кiлька мiсяцiв до подiй i в свою чергу написав щиру вiдповiдь
Маркевичу...
Iван Петрович з хвилюванням прочитав перепис листа Маркевича.
- Добре... Дуже добре сказав у листi Микола Андрiйович... Дуже добре, -
повторював Котляревський i ще вголос прочитав останнi рядки: - "Примите
нашу общую благодарность... Слава тому, кто прославляет величие души
человеческой и кому народы целые должны воздать благодарность. "Исповедь
Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также".
Ще раз повторив Iван Петрович:
- "Исповедь Наливайки" врезана в сердцах наших и в моем также..."
- "Исповедь Наливайки", - як говорив Сомов, була надрукована. Але вiн
просив передати її текст у розповсюджених списках. Дозвольте i цю передачу
вручити...
Iван Петрович був дуже схвильований, i Стеблiн-Камiнський сам зачитав
вiрш.
- Прочитай ще раз, - попросив Котляревський.
- Менi здається, що цi от рядки найбiльш вражаючi:
Но вековые оскорбленья
Тиранам родины прощать
И стыд обиды оставлять
Без справедливого отмщенья -
Не в силах я...
- А менi здається, що тут є ще сильнiшi рядки. - Iван Петрович узяв
список, зачитав:
Но где, скажи, когда была
Без жертв покуплена свобода?..
Саме в цей момент увiйшов у кiмнату заснiжений Семен. Iван Петрович
помiтив занадто збентежений його вигляд. Очi в Семена були налитi
тривогою.
- Що трапилося, Семене? Де барився так довго?
- Зараз обтрушу снiг i розповiм усе...
За хвилину Семен сидiв бiля печi, розповiдав про зустрiч iз колишнiм
солдатом Чернiгiвського полку, втiкачем, про все те, що почув од нього...
Особливо схвилювала Iвана Петровича згадка про Сергiя Муравйова-Апостола.
- Це був задушевний юнак... Його короткий вiк не зрiвняти з тисячами
iснувань...
Уже було за пiвнiч, коли Iван Петрович пiшов провести
Стеблiна-Камiнського. Поволi повертався, давши простiр роздумам.
Стояла тиха зимова нiч. Ледве шорохкотiли лапатi снiжинки, пронизуючи
своїм падiнням густу темiнь. Здавалося, що небо з заснiженою землею єднали
велетенськi струни. Вони тремтiли, ронячи невловимi звуки, подiбнi до
шепоту, що його розсипають, падаючи на землю, пелюстки вишневого цвiту.
Той таємничий шепiт б'ється в душу, i вона насторожено розкривається,
вбирає в себе трепетний подих зачарованої ночi.
Десь ударив у клепало нiчний сторож, i той удар нiби на сотнi верств
зарипiв у морозному повiтрi. На той сполох сумно вiдгукнувся пугач, i нiч
стала немовби ще темнiшою.
Iван Петрович знав, що то обiзвався пугач серед мурованих стiн бiля
тюрми. Тому гук той важко вдарив у груди. Прискорив кроки. Здавалося, що
йшов не один. З ним нiби переходили снiговi намети тi, з ким зустрiчався
на несходимих життєвих шляхах, несуч...
