страница №1
ЗРУЙНОВАНЕ ГНIЗДО
Категории
Оригинал
Оповiдання з минулого
I
На горбочку бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозькоï Сiчi стояли три хати, а навколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черенi, жовтiли солом'яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межами тих будiвель, далеко на гору, розстилався степ, а вiд хат збiгали униз до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади.
То були зимiвники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Луб'яного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалекоï Запорозькоï Сiчi, тихо та спокiйно випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею.
Того вечора, що з нього починається моє оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному, блискучому просторi лиману своïм жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчоï до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимiвникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi. зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини i вже не нагадували про те, що цей сивовусий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж ïï та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тiльки одна — права рука; замiсть лiвоï ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеликий цурпалок
Коли старий козак позбувся своєï руки, у Запорозькiй Сiчi нiхто не пам'ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п'ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий — за часiв кошового Гордiєнка.
— Було се тодi,— одповiдав сам Балан тим цiкавим, хто його розпитував,— коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи своïм трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися на вiки калiками.
Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на правобережнiй Украïнi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки i гнiтили украïнський люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн переïхав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi пригноблену Украïну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство i прожив зi своєю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю.
На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу.
Хоч i дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху своє горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло.
Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовляє i не любується, як бувало щодня, своïми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозькоï Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди знає.
Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати своєï зброï, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край.
Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг без своïх синiв i оборонцiв — запорозьких козакiв.
Поки Дмитро Балан сидiв з своïми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися своïми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках двоє парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло двоє дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Украïнi всi люди, але ïхнi червонi штани й закрученi за вуха осоледцi виявляли, що парубки були не простi селяни, а запорозькi козаки.
Молодший з запорожцiв був Iван Балан, син власника зимовника. Вiн був зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними, веселими, рухливими очима. В постатi його зовсiм не було запорiзького завзяття i на велике горе Iвана, в нього ще мало помiтнi були вуса.
Старшому козаковi було теж небагато, рокiв двадцять. Се був Демко Рогоза.
Пiд час зруйнування Запорозькоï Сiчi, в нiй було аж четверо братiв Рогозяних. Вони були дiтьми козацького сотника з Канева i всi виховувалися в Киïвськiй бурсi; коли ж пiд час великоï пошестi вони посиротiли, то старший брат Петро, що пiд той час був уже сiчовиком, не маючи куди притулити своïх братiв-недолiткiв, забрав усiх ïх до Сiчi i повiддавав: середнiх — Демка та Гната у молодики, себто чурами до значноï старшини, а меншого, Василя, до кухарiв на послуги.
Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки i мав вигляд заправського козака, бо його запалене вiтрами обличчя i хоч невеликi, а проте чорнi вуса i карi з рiшучим поглядом очi надавали його постатi мужностi.
Балан та Рогоза не пiшли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий через те, що його не пустили очi Iвановоï сестри Галi.
Галя Баланiвна, що тепер сидiла тут на березi вище козакiв i плела собi з синеньких волошок та червоного маку вiночок, була дуже вродлива i причарувала б всякого, хто б на неï глянув. Кругленьке та рум'яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними, вузенькими бровами та червоними, як коралi, губоньками, що мимохiть все складалися в усмiшку, дихало весною й радiстю життя; ясний же погляд глибоких ïï очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дiвчини i натякав на щастя ïï кохання.
Причарувала вона Демка Рогозу ще по веснi, до зруйнування Сiчi. Молодий козак з ватагою запорожцiв рибачив тодi на лиманi, та, почувши Галину пiсню, приïхав човном до левади Балана i застукав дiвчину пiд вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тодi втекла вiд Демка, як сполохана пташка, i заховалася в коморi, та тiльки козак не зважив на те, та й пiшов до ïï батька гостювати, так що хоч i соромилася дiвчина молодого запорожця, а довелося ïй по волi батька частувати його й медом, i вечерею.
Ще до зруйнування Сiчi Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повиннi були б взяти шлюб, та тiльки скасування Сiчi так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не смiли навiть розмовляти про своє майбутнє щастя.
Подруга Галi Ïвга, що крутилася зараз бiля неï, була ще майже пiдлiтком. Смуглява й чорнява, як жучечок, i рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидiти на однiм мiсцi i все то одбiгала на бiк, щоб зiрвати якусь найпоказнiшу квiтку, то пiдбiгала до Галi i вплiтала ту квiтку ïй у вiночок.
Зимовник Iвжиного батька — Луб'яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що Ïвга з малих лiт зростала бiля Галi. Iнших дiвчат вона не знала i навiть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дiд Лантух тiльки з своєю старою дружиною i бiльше на всiх зимовниках не було нi одноï дiвчини й нi одного хлопця.
Поки Галин батько сидiв пiд хатою зi своïми тяжкими думками, молодi козаки й дiвчата на березi лиману пустували й смiялися помiж собою, не згадавши й разу про те, що так розкраяло серце ïхнього батька — про скасування Запорозькоï Сiчi. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що побиватись i жили щастям хвилини.
— Глянь, Галю,— обiзвався помiж жартами Рогоза до своєï нареченоï,— яка чудова смуга на лиманi од сонця!
— Справдi,— вiдповiла дiвчина,— неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках срiбнi яблука ростуть.
Козак пiдсiв до своєï нареченоï i пригорнув ïï.
— Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одкладаємо? Нащо марнуємо днi?
Дiвчина глянула на нього з коханням.
— Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як тато?
— Попросимо сьогодня батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала своï очi.
— Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам.
— Про що ж то ви хочете мене просити? — почувся журливий голос позаду молодих i з-помiж верб левади вийшов старий Балан.
Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо проказавши:
— Хотiли ми, тату, просити вашоï милостi, щоб благословили нас скорiше шлюб узяти.
Старий козак докiрливо похитав головою.
— Се ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так поспiшаєшся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла.
Од такоï вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його.в руку.
Серце старого запорожця зразу пом'якшало вiд ласки дочки i, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю:
— Сядемо, дiти, та поговоримо...
Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку.
— Як його, дiти моï, про шлюб та весiлля тепер думати,— почав старий запорожець,— коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч?
Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись.
— Та що ж, тату... — сказав вiн.— Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають...
Старий журливо похитав головою.
— Не розумiєш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже немає... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували ïï й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили ïï... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б моє серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров'ю ïï шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, дає паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр!
— Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi?
— Не знали ви, що робити? — в запалi скрикнув Балан.— Та коли б за моïх часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б ïхнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що!
— От ви, тату, й у цьому менi дорiкаєте i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай!
— Тяжке горе! Смерть козацькiй волi!
— Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаï нова Сiч Запорозька — от i все.
— А тут же?... Тут що буде з нашими безкраïми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв?
Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи.
— А що має статися з степами? — сказав вiн.— Степи несходимi... безкраï... ïх нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде — на Дунаï, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашоï дочки не завезу — будемо обоє вашу старiсть доглядати.
Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку.
— Ох, дiточки моï... — сказав старий козак, зовсiм уже пом'якшавши i цiлуючи дочку в голову.— Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщує... Чи буде ж ваше життя щасливе?
— Та якого ж, таточку, ще треба щастя,— обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,— як всiм укупi жити?
— А якщо, тату, ви занудьгуєте за Сiччю,— все смiливiше i веселiше говорив Демко,— так ми з вами й поïдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiдаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi!
Старий козак повеселiшав — очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися.
— А що ж, справдi...— сказав вiн.— Невже б же я не доïхав? Ото! Ще й як би доïхав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дунаï... Та й то ще як повагом ïхати, а коли б узяти на перемiну по двоє коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були!
— От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж троє братiв.
— Головна рiч,— сказав старий,— щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звичаïв. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль — доглянути молодь годилося б та повчити ïï.
Старий запорожець забув уже про своï лiта i марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi i вiн сказав весело:
— Ну якщо так, дiти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчiв, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаïвську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Сiч з тобою, Демку, та з Iвасем поïдемо подивитись.
II
Два днi пiсля того Галя, запросивши до себе на помiч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякi харчi й страви. Спинилася вона тiльки тодi, коли вже всi полицi в хижi та стiл i лави в хатi були повнi паляниць, коржiв, буханцiв, млинцiв, пирогiв, ковбас та печеноï птичини; ще й риби вона не забула, тiєï, що Iвась напередоднi натягав вудкою.
Рогоза тим часом обдивився й пiдмазав воза i помостив на нього сiна скiльки треба було, щоб добре сидiти; про те ж чим годувати в дорозi худобу, тодi не треба було турбуватись, бо паша була скрiзь по безкрайньому степу, де не стань возом.
На третiй день, ранком Демко налигав волiв, а Галя заквiтчала ïм роги червоними стрiчками, щоб усi, хто зустрiнеться в дорозi, знали, що по шлюб дiвчина ïде. Скiнчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках i по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на вiз i умощувала в сiно.
Коли вiз був упорядкований, старий запорожець покликав сина i почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далi по звичаю всi увiйшли в хату й на хвилину посiдали,
щоб на подорожнiх усе добре сiдало, i врештi вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схiд сонця, сiв на передi воза, а Галя з Демком ледве умостились помiж харчами побiля люшель.
— Гей, круторогi! — сказав старий, любуючись своïми добрими ситими волами, i вiз покотився з двору, пiрнувши через кiлька хвилин у травi по самi вертки люшень.
У степу не було нi шляху, нi стежки, нi навiть людського слiду i од волiв визирали з трави тiльки великi гострi роги, уквiтчанi Галиними стрiчками. Проте старому сiчовику й не треба було шляху: вiн бачив по степових кряжах могили i по тих могилах розпiзнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити нi у яр, нi у скелювату балку, нi у сторчовий байрак.
— Нащо, тату, нам ïхати аж за Днiпро у Самар? — спитав Демко, коли вiз заïхав уже од зимовника за гору.— Адже по сей бiк Днiпра є церква в Нових Кайдаках.
— Не знаю я, сину,— одповiв старий козак,— яка та церква у Нових Кайдаках... i який там пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не од-ростив; Миколаïвська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва як сарана шугала, ченцi там спасалися i монастир будували... А ченцi тi були з нашого товариства — запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького Пилип Хведорiв. Так от, дiти, я й мiркую, що як шлюб святе дiло, так годиться його у святому мiсцi й брати. До того ж менi давно хотiлося побачитись з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського острова... Так от заразом i до нього заïдемо. Вiн нас i на той бiк Днiпра перевезе.
Сонце, посуваючись по блакитному небу, пiднiмалося над степом все вище та вище; промiння його ставало все бiльше пекучим, так що й вiтерець, пробiгаючи понад зiгрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тiльки наганяв на подорожнiх пахощi розпареноï сонцем, соковитоï степовоï трави й квiток.
Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка i почав куняти, молодята ж жартували помiж собою, голубилися та слухали жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi виспiвував над тихим степом про щастя кохання.
У пiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили ïх пастися, самi ж пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони поïхали знову, прямуючи на пiвнiч.
Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi i коливаючись, мов корабель, все далi посувався по безкрайньому степу. Тiльки нiмi свiдки: сонце, мiсяць та зорi бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви, стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над ïхнiми головами, подавали подорожнiм свiй голос.
Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокроï Сури, i Балан, переïхавши ïï бродом, отаборився тут на нiч. Демко поставив таганок, наламав бiля рiчки сухого очерету i розпалив багаття; Галя ж взялася варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ïвши, все його вихвалював, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорнiє вже в казанку дно. Була, як годиться, до кулiшу й оковита й ковбаси i iншi заïдки, що Галя зiбрала з дому.
На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi по однiй займалися зiрки i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi i врештi почали вони вiдбиватися своïм про, мiнням у темнiй водi рiчки. Тихо повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а тi, покивуючи своïми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотiнням, наганяючи на всiх дрiмоту.
Пiд чарами лiтньоï ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули: батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi.
Тiльки не дуже довго довелося ïм спати: чутке вухо старого запорожця, ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней. Те тупотiння щодалi вчувалося ближче i врештi Балан, пiдвiвши голову, розглядiв, що до броду пiд'ïздять двоє озброєних вершникiв. То були драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйнованоï Запорозькоï Сiчi. Тi драгуни бiгли кудись на пiвнiч i випадково натрапили на наших подорожнiх.
Перебрiвши рiчку, драгуни нагледiли воза.
— Глянь! — скрикнув один з них до товариша по-росiйському.— Он як нам доля всмiхнулася: хохол ïде возом!.. Тут тобi, напевне, й паляницi i ковбаси й пироги та ще гляди, коли немає й оковитоï!
— Го, го! — радiючи скрикнув другий.— Так тепер годi жалiти, що ми не вечеряли! Вершники пiдвернули до воза.
— А що вам, добрi люди? — спитав Балан, вставши. Прокинулися од розмови й Галя з Демком i стурбованi повскакували.
Драгуни тим часом позлазили з коней i доступилися до воза.
— Тягни лиш сюди, старий...— сказав один з них, засунувши руку в сiно.— Тягни все, що люди жують зубами... Та витягай заразом i горiлку!
— Що ж ви за люди? — спитав старий козак.
— Ми царськi люди, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому царевi!
— Якщо ви, добрi люди, голоднi,— сказав Балан,— так ми вас нагодуємо. Сiдайте на рядно, а дочка подасть вам попоïсти.
— Та ми й самi знайдемо, чого нам треба! — одповiли драгуни i полiзли нишпорити попiд сiном, витягаючи все, що наховала там Галя.
Козаки обурилися. Проте вони були без зброï, бо у Рогози було одiбрано зброю ще тодi, як вiн виходив i Сiчi, Балан же не брав своєï шаблi, побоюючись, щоб у Самарi не одiбрали ïï москалi.
— Хто ж так робить? — скрикнув старий козак.
— Се ж грабунок! Коли б при менi була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками.
— Мовчи, поки цiлий, Мазепа! — почали гримати драгуни i повитягавши з возу всi харчi, загорнули ïх у рядно щоб покласти на коня.
— Та що ж це ви, харцизи? — скрикнув Рогоза.— Ото такi ви царськi люди? Грабуєте подорожнiх людей серед шляху гiрше за гайдамакiв!
Вiн хотiв одiбрати харчi з рядном назад та драгуни вихопили шаблi з пiхов i погрожували всiх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад.
— Нехай беруть! — сказав старий козак.— Нехай ïдять на свою загибель. Я скажу ïм услiд таке слово, що та ïжа ïм каменем у черевi стане й отрутою по жилах пiде. На що вже гайдамаки — та й тi нiколи не лишали чоловiка в дорозi без харчiв — вiзьмуть було скiльки ïм треба, щоб наïстись, а останнє лишать подорожньому; отсi ж москалi неначе й не люди!.. Ну дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба!
Слова старого козака засмутили драгунiв. Вони чули про те, що старi запорожцi всi характерники i що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або в вовкулаку. Вони почали нишком помiж собою радитись, а далi розв'язали рядно, кажучи:
— Ну, нехай буде по-вашому: подiлимо все надвоє — половина вам, половина нам. Всього ж бо вам i за тиждень не поïсти!
Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi поïхали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi i смiялися з того, як налякалися драгуни батькових погроз; Балан же був невеселий — вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люди i повелися новi звичаï, колишнiм же власникам сих земель тепер немає вже й захисту.
Двi години вiз витягався на гору i, нарештi, виïхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на пiвночi заблищав срiбно-блакитною смугою Днiпро, заклинаючи подорожнiх зiйти на могилу i полюбуватись на краєвид. Вони так i зробили i, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил.
З шпилю могили був чарiвний краєвид. З лiвоï руки, з-за високоï гори, виглядав вкритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою, срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро i, добiгши до пiскуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним краєм пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порогу, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала своïми бiлими водами рiчка Самар.
Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза, Галя ж не була тут нiколи i стояла тепер мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав ïй батько про сi дивнi мiсця.
— Через що ж, тату,— спитала вона згодом,— той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоïть аж за Самаром?
— Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люди помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, прямо в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од своïх батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як ïхав Днiпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi i хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з'явився монастир i ченцi. I не малий час вони тут пробували — аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiси за Самар, та й збудували там новий монастир.
— А сi могили чому Близнюками звуться?
— А се теж не за наших часiв так ïх прозвали. Тут в дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а у царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя завагiтнiє та й народить близнюкiв... А коли воно справдi так i сталося, так цар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на отсiй горi живцем закопати та й насипати над ïх домовинами отсi височеннi могили. От через те i могили люди Близнюками звуть.
Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив своï очi з одного краю обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi.
— Тут, серце, всяка могила на степу, всякий островець на Днiпрi i навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi — Кiнським вiн зветься, так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiлька десяткiв тисяч невольникiв. шо орда гнала з Украïни, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розi Кодак: так там то вже кровi нашоï козацькоï пролилося!.. I до Хмельниччини було i пiсля Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка стоïть...
— Кажiть, тату, краще: була паланка! — похмуро сказав Рогоза.
Сей натяк на скасування Запорозькоï Сiчi з усiма ïï паланками дуже зворушив старого сiчовика.
— Боже мiй, Боже мiй! — сказав вiн, ковтаючи сльози.— Що ж тепер з тобою буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе од бусурманiв, не шкодуючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на поталу?
Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб ïхати далi, а слiдом йшли й Галя з Демком.
III
В обiдню пору подорожнi почали з'ïздити з великоï гори до Днiпра. Оббiгаючи ту гору, велика рiчка розлягалася перед очима мандрiвникiв широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою, вихилястою рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв.
Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися до неï. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi понад Днiпром визначалися озера й очерети.
Балан не звертав до Половинi, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi, над скелями, й сидiв зимовником його приятель Глоба.
Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана Як i Балан, вiн козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордiєнка; коли ж запорожцi мусили перейти кошем до Олешок, Глоба не схотiв жити на бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова i збудував там собi спершу курiнь, а далi й хату.
Дуже припало Глобi до серця се мiсце i почав вiн порядкувати тут сад i пасiку, а далi збудував пiд скелями на Днiпровiй протоцi млин i молов сусiдам борошно.
Працюючи у своєму куточку, Глоба нiкуди не ïздив, жiноцтва не бачив i через те, мабуть, i не оженився замолоду; коли ж почали люди осiдати хатами понад Половицею i заявилися тут i дiвчата й удовицi, Глоба був уже старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв з десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi i вiн прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплана i передав все своє хатнє господарство до рук його жiнки.
Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi Дмитра саме лагодилися обiдати i дуже зрадiли гостям. Каплуниха заметушилася по хатi i за мить на столi почали з'являтися всякi заïдки, а далi запарував i смачний борщ: Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду.
За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали подiï останнiх часiв — пригадали, що немає вже ïхньоï неньки Сiчi Запорозькоï.
— Все минулося!..— сказав наприкiнцi обiду Глоба.— Минулося й не вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж, як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок.
Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.
Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками своєï працi i радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:
— Ось де моï укоханi дiти! Ось де моï нащадки на сьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi.
Далi Глоба показав Бадановi все своє господарство i повiв у берег Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли, прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни.
— Забагатiв я! — сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до хати.— Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi половини... Ще й другий зимовник i другий сад єсть у долинi бiля рiчки Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенiє душi подбати. Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Миколаïвський монастир, та й сам пiду туди вiку доживати.
Увесь вечiр приятелi згадували про своє минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з ïхнiм возом i волами на той бiк Днiпра.
Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi Монастирського острова, рушили упоперек широкоï рiчки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам Глоба.
Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки ïм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бiк великоï рiчки.
За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi, попрощавшись з Глобою, поïхали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами та шелюгами верболозiв до Самарського шляху.
Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'ïхали у стародавнє запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi11, не схотiв ставати у Самарi на нiч.
— Цур ïм, тим москалям! — говорив вiн.— Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться!
Найбiльше вiн боявся за Галю,— i справдi, поки вони переïхали мiсто, москалi дуже зачiпали ïï, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi, так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою.
Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.
Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олiï, що ïï кухар чимало всипав у таганок.
Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки..
За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй проïхав хоч один раз за життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря.
Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.
Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрiшнього.
Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало, скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозькоï душi, i з його тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на Запорожжi.
Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньоï вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили помiж лiжками калiк, перев'язуючи ïхнi рани. I подобалося Демковi се святе мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а не до iншого мiста.
Смутний ходив по шпиталю Балан.
— За що ж i за кого проливали ви свою кров? — встало в його серцi питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв.
I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця.
Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келiï скарбника колишнього кошового Запорозькоï Сiчi Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв Новоï Сiчi Запорозькоï. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв кошового Костя Гордiєнка брав участь разом з побратимом Баланом в оборонi Староï Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите й покалiчене, а вороги затопили Сiч своïм вiйськом, Пилип вкинувсь у Днiпро i переплив його упоперек. Пiсля того вiн з'явився в Олешкiвськiй Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували правобережну Украïну, далi ж допомагав Милашевичу пiд час переходу запорожцiв з Олешкiвськоï Сiчi на ïхнi стародавнi землi i упорядкував Нову Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи та турецькi землi i, нарештi, в 1764 роцi був обраний за кошового отамана.
Кошовим отаманом Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Сiчi заможна козацька старшина i що вона сама схиляється до знищення стародавнiх запорозьких звичаïв i рiвноправного товариства, вiн через рiк сам зрiкся кошевства i пiшов рятуватись у Миколаïвську пустинь.
Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа i зовсiм його не знав, Балан же, побачивши у невеликiй келiï сивобородого старця, не пiзнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду.
Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення i молодий козак.
— Сiдайте, друзi моï й товаришi... — промовив чернець, показуючи на лаву — i оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi.
— От свiдок всього, що було... — одповiв Балан, показавши на Рогозу.— Нехай вiн сам тобi розкаже.
Молодий козак розказав про всi подiï, що сталися пiд час скасування Запорозькоï Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви святоï Покрови полковники московського вiйська забрали шухлядку з царськими грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi ризи i на шматки порубали срiбнi царськi врата.
Слухаючи оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись ще бiльше його хвилювати, спинився, вiн наказав говорити далi:
— Нехай почую все! Може, скорiше моє серце розiрветься у грудях i не дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх се мiй великий... що я повинен думати тiльки про прийдешнє царство, але де ж взяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли?
Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою:
— Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених i се буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а лiпше було б вам тут битись за матiр Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього i не осоромили козацькоï слави, а через те, хоч померла Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи новоï долi, бо доля ïхня в руках Господнiх.
Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказувати все, що знав про славнi часи кошевства Iвана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його головi й ряса здавалися зовсiм не на своєму мiсцi.
Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечернi. Слова занiмiли на устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловiковi i не спокушати його, вийшли потихеньку з келiï i зачинили за собою дверi.
Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя Баланiвна стали на рушнику i взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав запорожцiв, сам iгумен i поблагословив ïх на нове життя власною рукою.
Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi i разом попрощатися з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя пiсля зруйнування Сiчi Запорозькоï, заплакав.
— Не сумуй, товаришу! — неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий.— На все бо є воля Божа i без його святоï волi не було б зруйновано Сiчi Запорозькоï, Блаженнi кротцi, iже синами Божими нарiкуться! Треба скорятися волi Господнiй i вiд нього сподiватися милосердя.
За ту нiч, що минула пiсля першоï розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав i перестраждав i, врештi, в його душi смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльноï волi, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця.
IV
Через кiлька днiв щасливi та веселi молодi поверталися разом з батьком до Базавлуку. Ще вiз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже назустрiч подорожнiм вибiгли Iван з Ïвгою, а далi повиходили й старi сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали ïм щасливу долю.
Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки оглядати своï бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в садочок. Той садочок був ïй любiший за все на свiтi, бо бiля нього вона народилася на свiт, по його стежках бiгала своïми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Всякий кущик, всяке дерево i навiть квiтка в садочку були ïй знайомi як рiднi дiти й брати. Вона хутко бiгла тепер стежкою саду вiд куща до куща, вiд дерева до дерева, оглядаючи ïх i манячи за собою того, хто був ïй тепер найдорожчий на свiтi,— свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень та яблунь ïï привiтало своïм промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого листу до неï озивалося спiвуче птаство та поглядали на неï своïми рум'яними боками ряснi яблука.
Так, перебiгаючи з одноï стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби на берег лиману i на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного сонцем величного лиману.
— Любий мiй! — скрикнула Галя.— Чи є на свiтi що чарiвнiше за нашу оселю?
— Тiльки ти, моє серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша! Чарiвнiша i за ваш садок i за сей лиман безкраïй i навiть за свiт сонця! — одповiв козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.
З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же пiсля одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав ïй в працi коло городу й баштану i хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро почав привчатись до господарювання.
Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з Iваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iншi рибальськi знаряддя й виïздили човном у лиман, а лиманом доïздили до плавень i верталися тiльки увечерi, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стiльки риби, що ïï не було куди дiвати. Галя роздавала ïï сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великi дiжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як золото, коропи, срiбнi, ситi секрети (судаки), зубастi щуки та чорнi довгоносi осетри, а що вже було ракiв, так ïх Галя здебiльшого викидала назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго козака та ситiшi за годоване порося.
За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся, було, до тих книжок, що купив у Самарському монастирi, та тiльки всi вони були про житiя святих i не цiкавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, ïм дуже захотiлося глянути, бо й Демко i Гнат нiяк не могли собi уявити нi того, що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло товариство, нi того, що було на невiдомому, таємному Дунаï. Як на лихо нi з Пiдпiльноï, нi з Дунаю не доходили до Базавлуку нiякi звiстки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав.
Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче поïхати верхи, подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя прямо уп'ялася в нього:
— Не ïзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так наказували, щоб i не повертатись до неï. Як же ж ти поïдеш туди?.. Тебе заарештують i заберуть у москалi.
Жалiючи Галю, бо вона вже мала по веснi стати матiр'ю, Демко не хотiв турбувати ïï i рiшив почекати ще деякий час.
Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi закувала й зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка — маленький син Миколка.
Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже годi нудьгувати — почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро кiлька разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.
Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити i зважали за краще зробити се у найближчiй церквi: у Старому Кодаку.
Як тiльки Галя одужала, Рогоза запряг воза i удвох з Галею повезли дитину до попа.
Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг староï фортецi будувалося чимало хат, а в лiву руку од Кодака, ближче до Половицi, будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всi новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядiв свого товариша з Платнирiвського курiня — Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому i навiть штани на ньому були синi, а не червонi.
— Гнате! — гукнув Рогоза.
Той наблизився i, пiзнавши товариша, почоломкався з ним.
— Ти що тут робиш у Кодацi? — спитав Демко.— Чи не оселився тут?
— Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.
— А хто не приписався?
— Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв.
У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн. Рогоза, сидить бiля грунту i має з тестем власний зимовник i все господарство.
— А що ж то в долинi за нова слобода будується?
— То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам'янкою прозвали.
— Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки?
Гнат зразу злякано оглянувся.
— Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а ïх тут до бiса вештається, то буде й тобi й менi лихо.
Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись:
— Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi ïм подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з хати, та й озираєшся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.
Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.
— Що за людина? — гукнув вiн до Рогози, спинивши воза.
Рогоза розказав, по якiй справi приïхав.
— А що ж се за вбрання на тобi? — показав унтер на кармазиновий жупан козака.
— Запорозьке...
— Щоб зараз менi не було! — почав гримати на Демка унтер, вип'явши на нього своï великi баньки.— Немає запорожцiв, не повинно бути й ïхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже бiльше не одягнеш!
Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв до хати пан-отця.
— Цур ïм i пек, сим москалям,— говорив вiн до Галi стиха.— Коли б скорiше вихопитися звiдсiля з душею.
Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспокоïлися, коли знову в'ïхали в степ.
Звiстки, що ïх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана.
— Недобрi звiстки, дiти... — сказав вiн.— Починається тут нове господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало.
— Треба, тату, поïхати нам до Сiчi,— сказав Демко.— Треба подивитись, що там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiд...
