ЗРУЙНОВАНЕ ГНIЗДО
страница №3
... бiля Дунаю, приймають козакiв разом з жiнками й дiтьми i надiляють всiх землею. Через тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу i на зiбранi за лiто грошi купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всiм товаришам, взявши й Галю з Миколкою. З сiєю то радiсною звiсткою й поспiшався сьогоднi Демко до Галi.Приставши до берега i, перебiгши садок, вiн, як i вперше, пiдлiз до Галиного вiконця, пошкрябав по склу i вона йому одчинила. Зараз пiсля перших радощiв побачення Демко розказав Галi про те, що за другим разом вiн забере ïï i повезе на Дунай, де буде ïм вiльне й спокiйне життя.
Галя радiсно почала його цiлувати, далi ж, схопившись з лiжка почала виймати з скринi всяке збiжжя.
— Що ти, що ти? — почав Демко ïï спиняти.— Не зараз ïхати, а другим разом!
— Нi, не другим разом, Демку! — говорила Галя пошепки.— Сьогоднi нас бери... зараз!
— Та ще ж немає у нас дуба. Нi на чому ïхати.
— Байдуже! — говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання.— Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавнi!
Далi вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловiка i, тремтячи всiм тiлом, почала хутко говорити:
— Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила менi далi змагатися... Я досi тобi не говорила, щоб ще дужче не рвати тобi душу, тепер же слухай... З тiєï доби, як ти втiк, до мене почав залицятись прикажчик. Вiн перестав було виганяти мене на панщину, а замiсть того часто навiдувався до нашоï хати, заводячи речi про те, що коли ти мене покинув, так я вiльна любитися з iншим, хоч би й з ним...
— А гаспид!.. — прохарчав Демко.
— Цить! — затулила Галя йому рота рукою.— Слухай далi. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину i вiн побачив, що всi його заходи даремнi, то почав мене страхати, нiби як ти невiдомо куди подiвся, так управитель владен звiнчати мене з панським крiпаком. Далi вiн почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб менi не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хатi по пiвдня без догляду, заходився тут криком i коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на свiтi... Що я натерпiлася за сi два мiсяцi, що я намучилася душею, то не знаю я вже, як ще та душа й держиться у моєму тiлi i як ще б'ється у грудях серце!
Слухаючи дружину, Рогоза i лютував, i разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя.
— Коли так,— сказав вiн нарештi,— то ïдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, i вони вiдчинили дверi, щоб iти садком до човна...Та не вспiв козак ступити однiєю ногою за порiг, як дужi руки вхопили його у поперек тiла.
Незадоволена унада до Галi не давала прикажчиковi спати, i вiн вже не одну нiч тинявся попiд вiкнами ïï хати. Тинявся вiн i сьогоднi... i врештi спостерiг, як Рогоза пiдкрався до своєï хати i як Галя йому вiдчинила. Радiючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь i, привiвши до Балановоï хати з десяток дужих парубкiв, почав пiдстерiгати бiля дверей. Вiн чув навiть розмову подружжя i як тiльки Рогоза одчинив дверi i ступив з дитиною на руках за порiг, прикажчик зразу вхопив його пiд силки.
У Рогози був у халявi чобота нiж, але в руках вiн держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж вiн вспiв передати хлопця до рук Галi, челядинцi вхопили його за ноги i звалили на землю. У безсилому лютуваннi й розпуцi козак скреготiв зубами i змагався як звiр, а проте через кiлька хвилин нерiвноï боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподiвано й хутко, що Галя ледве вспiла скрикнути i стояла з дитиною на руках, мов закам'янiла.
— Так ось як вiн за Дунаєм! — глузував з молодоï жiнки прикажчик.— Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годi вам, голуб'ята, буркотiти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натiшилися сю нiч, намилувалися... та тiльки се вже востаннє!
Свiтом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економiю до управителя на суд.
Почувши од прикажчика, що Рогоза переховувався у плавнi, управитель рiшив, що з нього нiяким робом не зробиш уже крiпака й робiтника, а придбаєш тiльки клопоту. Через те вiн намислив вiддати козака в пiкiнери.
У тi часи, по наказу князя Потьомкiна, набирали з запорозьких бурлак три полки пiкiнерiв, так що вiддавши туди Рогозу, управитель сподiвався навiть запобiгти ласки князя.
— Ну, що ж,— сказав управитель прикажчиковi, показуючи на Рогозу.— Сей гайдамака звик воювати, робити ж вiн не вмiє й не хоче. Здамо його в пiкiнери... Можна сьогоднi ж вирядити його у Самар до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що вiн втiкач.
Демко не одповiв i слова, бо розумiв, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милостi вiн не попросить, але й пiкiнером не буде, а знову втече, i або загине, або врятує Галю.
— А ïй що? — спитав прикажчик, показуючи на Галю.— Треба й ïï покарати за те, що переховувала втiкача i сама хотiла з ним утекти!
— Ну, на перший раз,— одповiв управитель, дивлячись на Галю прихильно,— буде з неï двадцять рiзок.
— За вiщо ж? — заплакала Галя.— Що я хотiла втекти з чоловiком, так на теж я у церквi Божiй присягалася скрiзь бути з чоловiком, куди б вiн не пiшов. Де ж у вас правда?
— Ну, ну... годi мене вчити,— гримнув управитель,— а то прибавлю!
З малих лiт Галя не знала не то бiйки, а навiть лайки, ïï обхопив жах перед соромом i ганьбою катування i у розпуцi вона впала навколiшки:
— Помилуйте! Не робiть менi такого безчестя!
— Ну, коли вона не хоче рiзок,— обiзвався прикажчик,— так замiсть того звелiть одрiзати ïй косу!
— Косу? — ридаючи скрикнула Галя.— Завiщо ж косу менi рiзати? Хiба я повiя?
— Устань, Галю! — обiзвався до дружини Рогоза.— Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що лютi вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув вiн управителю.— Дери з мене живого шкуру, та тiльки лиши немiчну, легкодуху жiнку!
Не звик управитель чути такi речi од своïх крiпакiв. Йому любо й звично було чути вiд них благання. Вiн любив, коли пiдвладнi йому люди припадали йому до нiг i, як покiрливi пси, цiлували ïх. Таким покiрливим вiн часто дарував ïхнi провини; гоноровi ж, запальнi речi козака роздратували його.
— Жiнцi за покiрливiсть дарую все... — голосно гукнув вiн.— Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється з нього дух, тодi одлийте водою i знову бийте... i так тричi. Якщо видержить та i не помре, так тодi потавруйте його i везiть у пiкiнери, у Самар. Ти ж, красуне,— звернувся вiн до Галi,— ïдь додому, та гляди: якщо тiльки твiй чоловiк втече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звiнчаю.
Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловiка i прощаючись з ним навiки. Нещасна молодиця не мала надiï колись його побачити, бо в тi часи москалi служили, аж поки ïх вб'ють або покалiчать.
— Поблагослови сина... — над силу промовила вона, коли Демка вже вели до стайнi.
— Нехай його Бог благословить! — одповiв козак.— Менi ж зв'язано руки i нiяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця у розпуку та сподiвайся: я прийду по тебе, хоч iз того свiту.
Тут челядь вiдтягла молоду жiнку вiд чоловiка i ïï повезли додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли вiн не мав уже сили навiть держати голову, його винесли надвiр i тут коновал наштрикав йому на правiй руцi своïми iнструментами лiтеру
Б, що мала визначати росiйське слово
бродяга, i пiсля того натер порiзане мiсце порохом, щоб порiзи посинiли i ïх знать було довiку. Далi Демковi обрили пiвголови i тодi вже замкнули у комору, щоб там вiн вилежавсь, поки трохи погоïться спина,
х
Два тижнi дожидали Рогозу у плавнi Якiв Люлька та Iван Балан; на третiм же тижнi, не дiждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.
Тим часом Рогозу забили у кайдани i повезли у Самар до полковника пiкiнерського полку. Козак знову побачив навкруг себе свiдка своïх юнацьких герцiв — просторий степ; побачив i свiдкiв своєï весiльноï подорожi — могили Близнюки... Та тiльки сум наганяло тепер на нього все те, вiн у кайданах, вiн невольник, розлучений з усiм, що миле його серцю. Вiн проклинав тепер i розлогi степи i високi могили i навiть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.
Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра i не помандрував на Дунай разом з сiчовим товариством.
У Самарi з Рогози зняли кайдани i почали муштрувати його разом з iншими пiкiнерами.
З першого ж дня свого пробування у Самарi Рогоза почав обмiрковувати, як би його втекти. Хата, де мiстилися пiкiнери, стояла у дворi i хоч на нiч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте з другого боку хати вартового не було, i втекти через сад та городи до Самара було зовсiм не трудно, на рiчцi ж козак добре знав, де саме стояли човни.
Перебувши у мiстi тiльки два днi i, сховавши собi потроху хлiба од снiдання, обiду й вечерi, Демко саме у пiвнiч, коли всi в хатi поснули, вилiз у вiкно до саду. i перелiзши через тин, пiшов садами й городами до рiчки. Там вiн одшукав невеликого каючка i перехопившись ним на той бiк Самару, зник у дубовiй пущi Миколаïвського монастиря.
До свiту вiн був у безпецi, бо поки пiкiнерiв не вестимуть на муштру, нiхто не мiг довiдатись про його втечу; навпаки, ранком вiн сподiвався погонi. Рогоза знав, що у Самарi стояв полк драгунiв, i гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кiньми. Неодмiнно треба було кiлька днiв де-небудь переховатись, поки погоня повернеться назад; та тiльки де переховатись, коли за пазухою всього три недоïдки з кислого московського хлiба i нiде немає нiякого захисту.
— Певне, сам Бог показує менi шлях до порятунку! — сказав сам собi Рогоза.— Пiду завтра, вклонюся батьковi кошовому i проситиму переховати од погонi. Невже чоловiк Божий не дасть захисту покривдженому.
Переночувавши пiд парканом, Рогоза, як лише починався свiт, пiшов до знайомоï вже келiï кошового Пилипа Хведоровича i постукався.
Старий чернець одчинив дверi i здивований поточився назад. У замордованому пiкiнерi й рiдний батько не пiзнав би того бравого запорожця Рогозу, що торiк брав тут шлюб. Очi йому глибоко позападали, нiс загострився, губи схудли й почорнiли, а все обличчя було вкрите синяками вiд мордування.
Пiд впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецевi до нiг.
— Пiзнайте мене, пан-отче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торiк я у вас у монастирi брав шлюб!
— Що ж тобi сталося, сину мiй? — спитав упадливо Чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його.
Рогоза розказав все: i те, як забили на смерть старого Балана, i те, як одiбрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його i, знущаючись, одрiзали чуба, а врештi потаврували i вiддали у пiкiнери.
— Кланяюся тобi, пан-отче,— закiнчив Рогоза своє оповiдання,— переховай мене кiлька днiв, поки погоня повернеться до Самара. За тебе на тiм свiтi тесть мiй Бога проситиме, i Вiн воздасть тобi за твоє добро!
— Кати... кати! — хитаючи головою промовив чернець.— Не дають нам спокiйно вiку дожити. Бог повелiв обороняти правду. Переховав би я тебе, переодягши в чернечу одежу: або в шпиталi з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобi тавро.
Через хвилину мiркування вiн повеселiшав: на устах склалася задоволена усмiшка, а очi засвiтилися яснiшим промiнням i вiн повернувся йти з келiï, сказавши;
— Ходи, козаче, за мною.
Чернець вивiв Рогозу через сад до лiсу i там спинився бiля одного товстого та гiллястого дуба.
— Переховаю тебе, сину,— сказав вiн,— од сих недолюдкiв так, як нашi ченцi переховувалися колись од татарiв.
Придивившись уважливо до дуба, вiн встромив гострий, залiзний кiнець своєï патерицi у зовсiм звичайну шкарубину на корi старого дуба i та шкарубина зразу поширилася, роззявившись щiлиною.
Заклавши тодi у щiлину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набiк i за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що у ньому можна було людинi сидiти й стояти; угорi ж воно вужчало, сходячись до дiрки вiд гнилого сука; через ту дiрку й заходив у дупло свiт.
— От бачиш, сину, якi у нас єсть хати! От ти влiзеш сюди та й зачиниш себе корою.
Чернець показав козаковi планку, прироблену до кори з середини, щоб за неï братись, як зачинятись та одчинятись.
— Тут,— додав вiн,— не знайде тебе i сам дiдько, а не те що драгуни!
Рогоза зразу ж хотiв улiзти в дупло, але чернець спинив його.
— Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собi бiля дуба, а заховатись поспiшаєш i тодi, як почуєш голоси. Сюди я тобi й снiдати й обiдати винесу, або пришлю з послушником. Наших не бiйся: у нас i ченцi й послушники всi своï братчики — не зрадять.
Рогоза поцiлував ченця в руку i той пiшов до монастиря, сам же вiн сiв пiд дубом, прислухаючись до цвiрiнькання пташок та гудiння бджiл з монастирськоï пасiки.
Не дуже довго просидiв козак бiля дуба, коли вiд Самара почулися голоси й тупотiння коней. Вiн зразу ж сховався у дупло й зачинився.
До монастиря пiдбiгло десятеро драгунiв з ротмiстром. Той ротмiстр пiшов до iгумена i збив цiлу бучу, кажучи, що у монастирi переховується десь втiкач-пiкiнер.
— Що вiн тут,— гукав ротмiстр,— то се певно так, бо вiд самого берега Самара, де вiн покинув чужого човна, слiд чоловiка видно на пiску аж до самих ваших ворiт.
Iгумен одповiв, що такого втiкача вiн не бачив, а що, коли ротмiстр має охоту шукати його в монастирi, то вiн одчинить йому всi келiï й комори.
Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всi закутки, шпиталь i льохи, обдивлялися навiть по руках послушникiв, шукаючи на них тавра, та врештi, не знайшовши Рогози, посiдали на коней i почали оглядати понавколо монастиря лiс. Рогоза чув, як i повз того дуба, де вiн сидiв, пробiгали конi, але його захисток був цiлком безпечний i вiн не турбувався.
Скоро пiсля того, як тупотiння коней потишилося i драгуни поïхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посмiхаючись у своï сивi вуса, постукав у дуба патерицею i, випустивши Рогозу на волю, дав йому обiд, що сам принiс у глечику.
— Куди ж, сину, звiдсiля? — спитав вiн, коли Рогоза скiнчив обiд.
— Душа рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звiдтiля, взявши братiв, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жiнку й дитину!
— Нелегка, сину мiй, твоя справа... — сказав чернець у задумi.— Серце ж тобi правду говорить: грiх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то вiн тобi допоможе.
Три днi так прожив Рогоза бiля таємного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привiв до нього осiдланого коня i принiс вбрання послушника.
— Одягай, сину, отеє вбрання,— сказав вiн,— а на голову пiдкапок послушника, сiдай на коня, та й ïдь собi до рiчки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом пiд Бендери й пiд Килiю, говориш, ходив. У тороках бiля сiдла харчiв тобi на тиждень, а ось ще вiзьми трохи грошей. Як питатимуть, куди ïдеш, говори, що iгумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.
Зворушений добрiстю ченця, Рогоза впав навколiшки i з сльозами на очах почав цiлувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвiддя й з безхлiб'я; сумно було самому у степу i од хижих вовкiв, що великими табунами щоночi виходили з терникiв та байракiв, шукаючи собi здобичi... Та все те перемiг козак i однiєï темноï ночi, нав'язавши коневi на копита перевесла, скрученi з трави, щоб не чути було тупотiння, вiн обминув по сей бiк Бугу росiйський кордон i перебрiв конем на той бiк рiчки.
Не вспiв його кiнь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лiзли берегом одна на одну виникли темнi постатi людей i вхопили його коня за повiд.
— Стiй, бо тут тобi й смерть! — почув Рогоза серед темряви ночi грiзнi поклики.
Вiн сподiвався, що на турецькому боцi рiчки його здибають турки i не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рiднiй украïнськiй мовi.
Придивившись до людей пильнiше, вiн впiзнав на них запорозьке вбрання i тодi догадався, що тi люди були дунайцi, себто запорожцi, що перейшли з Днiпра на Дунай.
— Пугу, пугу!.. — скрикнув Рогоза по-запорозькому.— Якого бiса ви тут полохаєте людей!
— Дивiться! — почулися помiж запорожцями крики здивування.— Та се чернець, та ще, певно, з наших братчикiв, бо пугукає!
Почали розпитуватись. Мiж запорожцями знайшлися такi, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору i розказали, що турецький султан довiрив запорожцям держати кордони по всьому Буговi, а проте втiкачiв з Украïни звелiв пускати на турецьку сторону вiльно; Рогоза ж розказав про своï пригоди i про те, що ïде на Дунай до брата Петра.
Поки велася розмова, запорожцi нагодували Демка i поклали спати, ранком же, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, вiд кордону до кордону, поки дiйде аж до самого лиману.
— Тут скрiзь нашi по кордонах... — говорили вони.— Доïдеш до лиману безпечно, а на лиманi наше товариство рибачить, так дасть тобi пораду, як добутись до Сiчi.
Щоб же товаришевi безпечнiш було у дорозi i, щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому бiлет з турецькою печаткою.
XI
Iде Демко понад Бугом i серце у нього радiє: скрiзь узброєнi запорожцi кiньми грають, червонi штани козакiв, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазиновi — так очi у себе й беруть. Зброя у всiх срiблом та золотом сяє... Де у кого рушницi за плечима чорнiють, а де у кого спис у руцi гострим залiзом виблискує. Чисто все так, як було й на Украïнi.
Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було пiсля двох рокiв пригнобленого життя побачити узброєне вiйсько запорозьке, що, гарцюючи тут кiньми, держало на гостряках своï списи, разом з бiлими прапорками — козацьку волю.
Переходячи вiд кордону до кордону, Рогоза доïхав до лиману i там справдi здибав велику ватагу запорожцiв. Вони рибачили трьома вiйськовими байдаками, закидаючи у лиман великi сiтi. Демко знайшов тут чимало своïх товаришiв, та знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галi у ïï тяжкiй неволi, вiн не хотiв спинятися бiля товариства i тiльки спитав, як ïхати до Сiчi.
— Ïдь, товаришу, на Тилигул на Хаджiбей до Вилкова, а там розпитаєш. У Вилковi наших багато.
Бiля Тилигулу та Хаджiбею Рогоза побачив однокурiнцiв, що будували собi хати. Чимало з братчикiв вже поженилися i вихвалялися Демковi, що вiльноï землi по Буджаку скрiзь багато i турки не забороняють займати займища.
От, сюди я й приведу Галю... — мрiяв козак.— Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Украïна.
Через кiлька днiв Рогоза прибув до невеликого молдавського мiста Вилково, що стояло на самому березi Дунаю, а у тому мiстi сидiв полковник Запорозького Вiйська Свербинiс з кiлькома сотнями товариства, постачаючи звiдсiля на Сiч борошно, крупу й iншi харчi.
Почувши вiд Демка про його пригоди, Свербинiс почав смiятись.
— А лиха мати вас там держала? Ото було б не вiдбиватись от товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навiть борода одростає.
— Та як би ж я голив ïï у дорозi? — виправдувався Рогоза.
— Ну гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачнiша за московську патоку?
— Бодай i вороговi не коштувати тiєï патоки!
— Та от, якщо хочеш до Сiчi, так треба тобi ïхати дубом. До Сiчi, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втiкачiв, як i ти, так от моï хлопцi везтимуть завтра до Сiчi борошно, та й вас усiх заберуть.
Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виïхав кiлiйським гирлом Дунаю у Чорне море. Сiч Запорозька тодi ще була не на Дунавцi, як в останнi часи перед зруйнуванням ïï 1828 року, а бiля Читал на Сулинському гирлi; через те запорожцям доводилося об'ïздити Чорним морем великий острiв.
Хоч з нап'ятими вiтрилами байдак i бiг хутко, а все-таки у Сулинське гирло вiн повернув тiльки надвечiр.
Серце запорожцiв радiло, коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як i у Великому Лузi на Днiпрi... Тi самi верби, дуби, осокори, шелюги з червоноï лози та очерету. Так само герготiли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотiли горлицi, стрекотiли сороки й кували зозулi... Здавалося, що вже не було чого запорожцям бiльше бажати i всi мало не плакали од щастя, почувши вiд дунайцiв, що все це належить товариству i тут всякому запорожцю вiльно i рибачити i полювати.
Ще бiльше зрадiв Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку, привернув до берега i вiн побачив на островi тридцять вiсiм новеньких курiнькiв, що пiдковою обступили майдан, так само як i у Сiчi на Пiдпiльнiй; там же, де пiдкова зближалася кiнцями, стояли: паланка, скарбниця i розпочата в будовi церква.
Рогоза пiшов понад протокою до Сiчi. Берегом стояло багато великих i малих човнiв i тут же запорожцi працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сiтi. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя — ченця, не пiзнаючи Рогози; вiн же не хотiв нi до кого признаватись, поспiшаючись до Платнирiвського куреня, де мав надiю здибати свого старшого брата Петра.
Петро Рогоза був рокiв на десять старший за Демка. Вiн був далеко завзятiшоï вдачi, нiж Демко та меншi брати. Завжди суворий i рiшучий з надзвичайною мiццю, вiн був страховищем не тiльки для татарiв та туркiв, коли зустрiчався з ними у бойовищах,— його боялося й сiчове товариство. Боронь Боже було, коли хто скривдить товариша, або не по правдi подiлить здобич — уже Петро й тут... I досить було йому показати свого великого i, як довбня, важкого кулака на товстiй, вкритiй чорним волоссям руцi, щоб той, хто скривдив, не тiльки згоджувався дiлитись по правдi, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха.
Уславився Петро Рогоза помiж товариством ще на Днiпрi i пiд час переходу був обраний за осавула у тiй частинi вiйська, що мандрувала суходолом через Дике Поле.
Демко Рогоза, ïдучи до брата, був неспокiйний, бо знав, що Петре дуже гнiвається на нього за те, що вiн покинув товариство, лишився на Запорожжi й одружився.
— Дивiться: чернець, чернець! — почув вiн од берега хлоп'ячий голос.
Той голос здавався Демковi дуже по знаку i, глянувши на хлопця, вiн пiзнав свого найменшого брата Василя. З Сiчi хлопець пiшов за братом Петром зовсiм малим, за останнi ж два роки вiн добре вирiс i склався на молодика.
— Васильку! — радiсно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пiзнав брата i тiльки згодом, добре придивившись, радiсно кинувся йому на шию.
— Демку, Демкуi...— гукав вiн, обнiмаючи брата.— Нащо ти пiшов у ченцi?
— Скажи краще, Василечку,— одповiв Демко,— де брат Петро?
— Тут, Демку... тут усi: i Петро, i Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата пiд кручу до води i там Демко побачив Петра, що разом з середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати ïï дьогтем, своï ж широкi
як четвериковi лантухи, штани вiн пiдкачав угору i прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате вiд волосся, тiло було в усiй своïй красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що iде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача.блудними дiтьми
— Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, се дiло добре: лiпше спасти душу у монастирi, анiж запровадити ïï у пекло через жiночу спокусу!
Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не потаïв вiн i того, яке лихо випало на його голову.
Оповiдання Демка не викликало у Петра нiякого до брата спiвчуття, навпаки, слухаючи його, вiн навiть неначе радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi i предрiкав все те лихо, що сталося.
— Чого хотiв, того й добув,— сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив.— Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства!
— Брате! — скрикнув Демко,— не один же я лишився на Украïнi!.. Половина товариства лишилася там!
— Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр-Сiч — ну так i живи, як знаєш!
— Бiйся Бога, Петре! Чи не однiєï ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати ïх обох з неволi.
— А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню?
— Та годi бо про се, Петре, вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!..
З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i вiдкинувши рукав, показав тавровану руку.
Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiлька випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип'яв на нього повнi жаху очi.
— Де оселедець? — грiзно гукнув вiн через хвилину.
— Се так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi.
— Хто саме одрiзав? Говори! — ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточувати братiв колом.
— Князiвський управитель!
— Яку ж смерть ти йому заподiяв? — з погрозою спитав старший брат.
Демко соромивсь одмовити на се питання i винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя, i як Галя не допустила його до того.
— Нiкчемний бабiй! — несамовито скрикнув Петро i так вдарив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски,
Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спiвчуття, так що вiн навiть поступився од нього назад.
— Так от яка у тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе!
З тим Демко хотiв йти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата:
— Пiдожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю!
Той, хто одрiзав тобi оселедця, умиється своєю кров'ю! Я поïду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.
Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився ïхати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб вгамувати збентеженi ïхнi душi, i врештi Петро таки пом'якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу i дав йому своє зайве запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч.
Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть:
мiж козаками вiн побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до сього.
Того ж вечора троє старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Украïну, щоб помститись на знущання над запорожцями i щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку.
Всяк з козакiв висловлював своï думки: той радив ïхати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, якоï вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав:
— Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам, як знаю.
Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана i покластись на його досвiд та метку вдачу.XII
На другий день по Сiчi пiшла чутка, що з росiйськоï сторони прибув посланець од князя Потьомкiна з тим, щоб умовити запорожцiв повернутись на Украïну.
Козаки захвилювалися. За два роки до Сiчi на Дунай прибуло чимало простих селян, що тiкали з Украïни пiд нелюдськими утисками крiпацтва, покидаючи там хто жiнку, хто дiвчину, хто батька й матiр. Таких втiкачiв було на Сiчi пiд той час мало не стiльки, скiльки й певних запорожцiв, що вийшли з Днiпровськоï сiчi iз зброєю й деякими клейнодами, i хоч тi селяни на Дунаï одяглися у козацьке вбрання i носили при боцi шаблi, а проте ïх тягла до рiдного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звiстка про можливiсть вороття на Украïну освiтила душi втiкачiв надiєю на з'єднання з родинами при щастi-долi, i вони нетерпляче дожидали того часу, коли посланець прочитає лист Потьомкiна.
Пiсля обiду, справдi, довбиш вдарив у котли, скликаючи козакiв на майдани. Товариство посунуло туди з куренiв, мов комашня, а разом з iншими пiшли туди й брати Рогозинi.
Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла вiйськова старшина й росiйський посланець, невiдомий полковник.
У руцi сивоусого кошового була срiбна булава, а при боцi виблискувала дорогими самоцвiтами у золотих пiхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демковi Петро, подарував першому кошовому, Андрiю Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового.
Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Вiйськовий суддя держав свiй пернач, писар-каламар, бiля довбуша були тулумбаси... Все було так, як i в Сiчi на Днiпрi, навiть клейноди були однаковi.
Коли майдан був уже повний, кошовий вклонився на всi чотири боки i оголосив, що прибув посланець од вiдомого всiм запорожцям князя Потьомкiна, по прiзвищу Грицька Нечоси, а з чим той посланець приïхав, так про те вiн скаже сам.
Пiсля кошового почав говорити той полковник. Вiн повiв розмову аж вiд часiв киïвських князiв, доводячи, що украïнцi й росiяни одноï матерi дiти; далi перейшов на те, що i у князя i у царицi дуже болить серце за своïми, мовляв,
i вони закликають запорожцiв повернутись до рiдного краю.на вулицi
На доказ того, що вiн говорить правду, полковник прочитав листа, пiдписаного князем, а у тому листi, справдi, було написано, що велика цариця, як рiдна ненька, дарує запорожцям всi ïхнi провини, закликає повернутись до рiдного краю i жити, де хто схоче.
Коли посланець скiнчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усi чули:
— У нас, мостивий пане, всi козаки вiльнi. Кого вабить до рiдноï Украïни, нехай собi йде з вами. Ви ходiть собi вiльно по куренях i умовляйте козакiв, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства пiде на Украïну та знайде собi долю, ми з того будемо радiти; хто не знайде долi, той знову до Сiчi повернеться та ще з собою й iнших приведе, так що Вiйську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усiм вiйськом, як князь пише, так про се ми порадимось з товариством завтра на радi, сьогодня ж обмiркуємо сю справу помiж собою.
На тому рада й скiнчилася до другого дня. Надвечiр полковник почав ходити по куренях та умовляти козакiв згоджуватись на пропозицiю князя,
— Хто хоче повернутись на Украïну,— додавав вiн у всякому куренi,— не дожидаючи, поки пiднiметься все вiйсько, нехай бере у мене бiлет з печаттю, а з тими бiлетами, хто б не йшов, вiльно пропустять на кордонi.
Увесь вечiр i мало не всю нiч запорожцi хвилювалися. У Сiчi стояв великий гомiн. Всi купчилися, гомонiли, радилися й сперечалися. Часто промовцi переходили од натовпу до натовпу. Часом декiлька окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навiть пiвмайдану.
Бажання побачити рiдний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицiю князя i тi, що згоджувалися, були не тiльки з пiзнiших украïнських втiкачiв, а навiть i з давнього сiчового товариства.
— Яку землю дав нам султан? — гукав у одному натовпi вiйськовий старшина Бучинський.— Отсi болота, що нi до чого не здатнi? Яка се Сiч, що з неï конем не можна виïхати через те, що скрiзь вода? Де нашi конi? Де нашi степи? Якi ми запорожцi без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожцi!
— Там на Днiпрi вiльнi степи! — гукнув за ним Iван Губа.— Там святi Божi церкви, а тут навкруги самi бусурманськi поганi мечетi!
Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовцiв мокрим рядном;
— А ви ж чули у листi, щоб князь обiцяв повернути нам рiднi степи? Чули ви, щоб вiн обiцяв нам нашi стародавнi запорозькi землi й вольностi?
Бучинський i Губа замiшалися.
— Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть...
— Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе у крiпаки, та ось що з ними виробляють!..
Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав синє тавро.
— Бачили, люди добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу?
Великий натовп, що був навкруг Петра, захвилювався й загомонiв з обурення.
— Отже, глядiть!.. — говорив далi Петро.— Буде так усiм дурням, хто послухає брехунiв Губу та Бучинського i повернеться на Украïну! Не на те закликає нас князь, щоб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що має на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери, або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову. схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме.
Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховалися в натовпi козакiв i пiшли геть.
Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльним, хоч i у чужiй сторонi, анiж невольником у своïй рiднiй.
На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству i почав говорити до козакiв про те, що у листi князя немає обiцянки, щоб запорожцям повернути ïхнi стародавнi права й. землi, а є тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть своï землi, кров'ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Украïну, нема на що сподiватись.
Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки i стiльки тут довелося посланцю Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження староï сiчовоï старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на своïх землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутись на Украïну... I справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили у праву руку, нiхто не рушився з мiсця.
Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву i, визвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника?
— От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя i у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулися у рiдну сторону, то нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне ïм стародавнi права i одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо своï клейноди i радо повернемося до рiдного краю.
На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй.
Вже зовсiм було темно, коли у паланку до посланця-полковника прийшло двоє козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi.
— А що вам, козаки? — спитав полковник.
— Прийшли по бiлети! — одповiв Петро.
— Хочете на Украïну?
— Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... — брехав Петро.— Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Отеє мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат є. Всi ми хочемо повернутись до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовляємо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть отсi болота та нетрi.
Полковник був радий, що як не все вiйсько, так хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Украïну, i вiн покаже князю, на скiльки козакiв видав бiлети.
— Так ви берiть кожний на десятьох козакiв,— сказав вiн, сiдаючи писати бiлети,— та пiдмовляйте йти з собою якнайбiльше товаришiв.
— Як так, то й так! — одповiв Петро.
Через кiлька хвилин Петро, посмiхаючись собi у вуса i ховаючи бiлети у кесет з тютюном, виходив од полковника.XIII
Через кiлька днiв троє братiв Рогозяних: Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Iван Балан та Якiв Люлька прибули до Килiï, щоб купити там коней. Бiля них було ще п'ять сiчових товаришiв, що ïх Петро закликав з собою. Двоє з них: Гробар та Гайдабура мали жiнок — один у Романковi, а другий у Нових Кайдаках i хотiли перевезти ïх на Буджак так само, як Демко хотiв перевезти Галю; останнi ж троє: пристаркуватий i загартований у бойовищах та походах Гарабурда та двоє братiв Пугачiв пiшли з Петром, щоб пограти кiньми по рiдних степах, а як буде потрiбно, то й у пригодi стати своєму побратимовi Петровi,
Всi товаришi були з грошима: Демко мав тi грошi, що взяв у Вилковi, продавши монастирського коня, Петро мав чималi грошi ще з Днiпра, з часiв турецькоï вiйни; з останнiх козакiв теж дехто мав грошi вiд тих часiв, iншi ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах: Тульчi, Килiï, Смаïловi, Браïловi i навiть Силiстрiï.
Прибувши у Килiю, козаки купили собi десять добрих коней i узброєнi, як годилося козакам шаблями, чингалами й пiстолями, виïхали з Килiï тим самим шляхом, що ним ïхав Демко до Бугу.
У всiх було вiльно й радiсно на серцi. Пахощi Буджацьких степiв виповнили душi козакiв згадками про своï рiднi, запорозькi степи, i вони жваво вигравали кiньми, Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня i кидав його в усi боки, пригадуючи всi витiвки запорозького герця, що сердешний кiнь його, хоч i був дужчий за коней iнших товаришiв, тiльки хекав та хропiв.
Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому бродi i прибули прямо до московського кордонного ротмистра. Той мав уже наказ од Потьомкiна пропускати всiх запорожцiв на руську сторону, i, прочитавши бiлет, що показав йому Петро, почав говорити приязно:
— Мабуть, жiнки у вас єсть на Украïнi, що ви вертаєтесь, а коли б не жiнки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили.
—Та звiсно, пане ротмистре,— одповiв Петро,— бабське колiно, хоч воно й нiкчемне та плаксиве, а все ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить i вiд нього вадить. От i вам тут, пане ротмистре, без жiнки, мабуть, не з медом живеться.
— Погано, що й казать... Ну, ïдьте собi з Богом далi, от вам ваш бiлет.
Рушили вiд Бугу, запорожцi пiшли на схiд сонця рiдними степами на Iнгул, Iнгулець та Жовтi Води, прямуючи до Днiпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря.
Де-не-де по колишньому Дикому Полi тепер уже будувалися панськi оселi, по степових кряжах мiж травою вже визначалися колiï шляхiв i на тих шляхах козаки кiлька разiв перестрiвали великi валки переселенцiв з дiтьми й всяким збiжжям. То все були крiпаки: пани скуповували ïх на Украïнi й Росiï i, як гурти худоби, переганяли на подарованi ïм степи Дикого Поля.
Петро дуже вороже поглядав на панськi будiвлi й на переселенцiв:
— Ач, як засмiтили вражi пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним полком запорожцiв вичистив би його знову. Всi отi будiвлi зникли б так, мовби ïх корова язиком злизала.
Невеселi думки сповивали чола й останнiх запорожцiв: вони наочно бачили, що ïхнi одвiчнi землi беруть у цупкi пазурi новi володарi i що не може бути вже надiï на те, щоб сi землi знову ïм повернули, як сподiвалися того багато дехто з запорожцiв.
На п'ятий день ходу од Бугу козаки побачили з високоï гори широкий блискучий Днiпро i бiля нього пiд горою — Романково.
Село Романково, як i iншi села вище Днiпрових порогiв, як от Тритузне, Карнауховка, Таромське, Кам'янка (лiвобiчна), обидва Кодаки й Чаплi, побудувалися ще за часiв Староï Сiчi i належали до запорозького пiдданства; пiсля ж зруйнування Новоï Сiчi, вони дуже побiльшали, бо по них оселилося чимало сiчового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на росiйських картах i через те ïх не вiддали панам, а записали у казеннi села.
Проте й на сi села скоро набiгло лихо: мало не всiх парубкiв та й з жонатих, хто був молодший, побрали у пiкiнери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли у пiкiнери, втекти на Дунай.
Бiля хати Гробаря, до котроï заïхали запорожцi. скоро зiбралося мало не все Романково, дивуючись на козакiв, бо при зброï ïх тут не бачили вже два роки.
Дехто з селян пiзнали серед дунайцiв своïх товаришiв i порозбирали ïх по своïх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люди, i розпитуванням про життя на Дунаï не було кiнця краю.
Тiльки Петро та Демко Рогозянi не гостювали нi у, кого. Демко по дорученню брата продавав всiх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбiльшого у всьому Романковi, щоб ним плисти Днiпром повз пороги до Базавлуку та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч i досi нiкому своïх думок не виявляв.
Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Iван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятися
до дiвчат, закручуючи своï, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов'я Романкiвським парубкам, що побоювалися за своïх дiвчат.Невже ж то,— думав вiн,— увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що у Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не у кармазинах ходять i без шабель, так за те вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя?
Дiвчата тулилися одна до одноï, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали ïм очами таких бiсикiв, що, здається, й мертвого привабили б до себе.
Пiсля спiвiв всi почали грати у горидуба. Пристали до того й молодi запорожцi.
Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглядiвся вiн, аж у заднiй парi стоïть чорнява, прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима.
— Будеш ти зо мною у парi! — сказав вiн собi i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялася од нього, а врештi таки опинилася в його обiймах.
До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки, через те не дивно, що гнучкий та м'який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив всю його молоду iстоту. Тiльки, зважаючи на прохання засоромленоï дiвчини, вiн випустив ïï з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту.
Йдучи поруч з дiвчиною, вiн тiльки розглядав ïï. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста i бiлу, гаптовану шовком сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смагляве, хороше обличчя, що вiд погляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у ïï волосся, i на карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями.
— Як тебе; дiвчино, звати? — спитав Гнат, коли вони стали у парi.
— Настею!
— А чия ти?
— Батькова та материна! — жартуючи одповiла дiвчина i весело глянула йому в вiчi... I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати.
— Чому ж ви не бiжите? — гукали ïм з усiх бокiв. Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв вхопити Настю i навiть доторкнувся до неï, та Гнат перечепив його ногою i той впав, Гнат же знову вхопив дiвчину.
Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната.
— Ти якого бiса перечiпаєшся? Пусти дiвчину, я ïï вловив.
— У моïх вона руках, так я й вловив,— одповiв Гнат.— Не вiддам, хоч ти тут розсядься!
— Пусти, бiсiв паливода. Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боцi.
Парубок був закоханий у Настю i не хотiв дозволити Гнатовi женихатися з нею; проте й Гнат не хотiв одступатися од дiвчини, що так йому уподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю i м'яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Iвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками.
— Хто доторкнеться, зарубаю!.. — гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить.— Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому!
Невiдомо чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро.
Побачивши, що Гнат держить дiвчину так цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув з пересердя.
— Ти що тут коïш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи не киïв тобi схотiлося?
Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася i побiгла до своєï хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенськоï й сувороï постатi завзятого сiчовика.
— Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися!
З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли i Гнат з Iваном.
Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру.
Гнат сидiв невеселий, замислений.
Вiн виявив своï думки Iвановi i той згодився з ним.
— Бог з ним, з сiчовим життям... — говорив Iван.
— Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я отеє разом з Галею ще Ïвгу... Чогось менi без неï сумно та жкурно. Одружуся з нею та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.
В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами стоïть та бiлою хусточкою слiзоньки втирає, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою у повiтрi махати.
— Прощай, прощай бравий козаче! — вимовляла та хусточка.— Не довго судилося нам з тобою у парi бути!
Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну махати нею.
— Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!
Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн здається дрiбною комашкою, а дiвчина все ще стоïть на скелi i дивиться услiд тому, хто так несподiвано збаламутив ïï молоде дiвоче серце.XIV
Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи у дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.
За часiв Новоï Сiчi у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто новоï Новоросiйськоï губернiï, а городничим мiста було призначено полковника Шостака.
Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися,
Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був з своєю родиною у дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило ïх на всю далеку дорогу.
Тiльки вспiли запорожцi пiднятись на гору до церкви, де був базар та крамницi, як ïх оточили з усiх бокiв Кайдачани i сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями.
Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дунаï i тут, як у Романковi, не було кiнця краю i козакам зовсiм не давали ходу.
Тiльки простяглися було нашi козаки до однiєï перекупки, з рундука котроï на них приємно дивилися оселедцi, тараня й чухонь, як ïм перепинив шлях полiцай у бiлих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi з шаблею при боцi. Знать було, що то непростий полiцай, бо позад нього йшло ще двоє городовикiв.
— А стiйте лишень,— сказав вiн, ставши напроти Петра,— що ви за люди?
— Хiба не пiзнали? — одповiв Петро.— Ми ж запорожцi!
— Якi такi запорожцi? — почав гримати полiцай.— Немає тепер запорожцiв! Мабуть, розбишаки якiсь або втiкачi. Як насмiлилися шаблi чiпляти?
— Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешнi запорожцi, а вiльнi, з-за Дунаю!
— Цить, цить! — замахав на Петра руками полiцай.— Ходiть усi за мною до городничого.
Петровi се не подобалося; проте, маючи в кишенi бiлет з печаттю посланця князя Потьомкiна, вiн не вагаючись пiшов з товаришами за полiцаєм.
Кодацький городничий Шостак був уже пiдстаркуватий i гладкий чоловiк. На своєму вiку вiн уже послужив чимало у вiйську i тепер у чинi полковника одпочивав на посадi городничого. Коли до нього привели запорожцiв, вiн пiсля смачного обiду й доброï пляшки горiлки вже виспався i тепер сидiв у хатi, смокчучи люльку на довгому чубуцi.
Коли полiцай одрапортував йому, ще привiв таких запорожцiв, котрi втекли на Дунай, вiн вип'яв на козакiв своï здивованi очi i почав гримати.
— Отеє добре вскочили ви до моïх рук! Якже се ви смiли тiкати до бусурманiв. Ось я зараз всiх вас голубчикiв у колодки!
— Пiдождiть, пан...
