ЗРУЙНОВАНЕ ГНIЗДО
страница №2
...тiля геть... Не довiку ж ïм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тодi таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть у свою землю.До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i не знати, що там дiється. Старого козака й самого давно манило до Сiчi — глянути на неï хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги сина й зятя.
Порадившись, козаки рiшили ïхати до Сiчi не кiньми, а човном, через лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм непомiтно i так Само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв.
Галя тепер не сперечалася, бо Демко ïхав разом з батьком i се заспокоювало ïï. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а через кiлька день ранком троє козакiв сiли у невеликий човен i виïхали у лиман.
Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко жваво налягав на .весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв весел.
Смужка зеленоï плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого берега i, трохи вiдпочивши, виïхали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв Iван, Демко ж почав снiдати.
З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася i легкокриле птаство завело своï веселi пiснi... Проте козаки не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi придивлялися, бо все те було ïм давно вiдоме. Очi ïхнi з напруженням придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч.
По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали.
Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно скрикнув:
— Хрест!
Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд промiнням сонця щирим золотом хрест сiчовоï церкви святоï Покрови.
Козаки поскидали шапки й почали хреститись.
— Слава Господовi! — сказав старий Балан.
— Церква стоïть нерухомо!
— А коли церква стоïть,— скрикнув Демко,— так живе у Сiчi й товариство!
В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчовоï церкви то виникав козакам на очi разом з банею дзвiницi, то знову ховався за деревами.
Через пiвгодини човен повернув з рiчки у Сiчовий Кiш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Сiчi всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козакiв з Коша — вiн був порожнiй, i тiльки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли бiля берега два рибальських човни.
— Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! — журливо похитавши головою, сказав Дмитро.— Коли б товариство жило в Сiчi, то Кiш не був би порожнiй!
Приставши до берега, козаки вискочили з човна i пiшли на гору стежкою, що виходила прямо до Сiчового майдану й паланки. За часiв Новоï Сiчi по сiй стежцi було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помiтив навiть, що давня стежка почала заростати шпоришем i нудьга стиснула йому серце.
Сперши дух, козаки поспiшилися нагору, вибiгли на майдан i спинилися в нестямi... Чи тут же була Сiч? Чи не помилилися вони? Де ж рiднi куренi? Де славнi паланка, пушкарня, скарбниця? Сiч була порожня, а замiсть будинкiв чорнiли ями, немов розритi домовини!
Всi обернулися до церкви, що подала ïм таку радiсну надiю, i тiльки тепер помiтили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вiкнами й дверима, дзвiниця ж стояла без дзвонiв. Навiть цвинтар понавколо церкви був зруйнований i на ньому не було нi капличок, нi хрестiв.
Наблизившись до того краю Сiчi, де колись стояли куренi, козаки одшукали рiвчачки од пiдвалин, купки битоï цегли од кабиць та кiстки од риби, що запорожцi ïли в останнiй день життя Сiчi.
Перевiвши очi на сiчовi стiни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися i поростати травою, на баштi ж, що стояла бiля сiчовоï брами, видно було кiлькох робiтникiв, що руйнували ïï ломами.
Козаки пiшли до башти, i що бiльше наближалися до неï, то гупання ломiв дужчим болем било ïм у серце.
— Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? — ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робiтникiв.
— На князiвський палац каменю треба! — весело одповiв один iз мурщикiв по-росiйському.
Сльози пiдступили старому запорожцевi пiд горло, I не маючи нiчого бiльше сказати, вiн одiйшов од башти набiк i схилився до сiчовоï стiни.
— Чи се ж не Дмитро Балан? — почулося йому питання.
Бiля нього стояв старий сiчовик i дивився на нього очима, що нагадали Дмитровi щось дуже давне, молоде й радiсне.
— Невже се ти, Дударю? — спитав вiн, сам не певний в тому, що на очах у нього стоïть близький товариш його молодих козацьких лiт.
— Та я ж, братiку, я! — одповiв сивий дiд i почав чоломкатись з товаришем.
— Чого ж се ти тут вештаєшся? — спитав вiн далi Балана.
— Приïхав подивитись на матiр Сiч... — з сльозами на очах одповiв Балан. — Бодай би лiпше не бачити!
— Немає, братiку, Запорозькоï Сiчi! — одповiв Дудар, одвертаючись набiк, щоб молодi козаки не побачили, як з старих його очей побiгли сльози.
— Iдiть сюди! — сказав вiн згодом до козакiв, трохи перемiгши себе, i повiв козакiв на високу сiчову стiну.
З верху окопiв запорожцi побачили, що на пiвнiч од Сiчi будувалися якiсь будинки.
— Бачите? — спитав Дудар, показуючи на тi будинки своïм цiпком.— То будується економiя того князя, що йому цариця Катерина подарувала всi сi землi, разом з нашою Сiччю. Тут уже й управитель його живе. От на тi то будiвлi й беруть камiнь з Сiчових башт... Туди ж на пiдмурки побрали з цвинтаря й кладовища всi хрести й надгробки... Байдуже ïм до того, що то могили славних лицарiв i що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на камiння i мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли!..
Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiлька викопаних з землi хрестiв, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сi люди живi i як ïх досi не скарав Той, що на небi.
— Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дiтей своïх... — тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.
— А куренi ж де? — спитав Рогоза.
— Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеï, а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь, та й будуємо з нього двi хати. Он зараз на шамбашi...
Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiлька хат.
— Тут i будуємося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться...
— Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало...
— Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати моï, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу i козацьку волю!
Всi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли ïм на серця.
— Що ж, пани-брати... — пiсля довгоï мовчанки, обiзвався Дудар,— сонечко на спочинок лагодиться. Ходiмте до моєï землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене.
— Пробач, товаришу,— одповiв Дмитро Балан,— не сила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! — звернувся вiн до Демка й Iвана.— Тут смерть i неволя зазирає менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом!
Старший запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна.
V
— Ary!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мiй... Сонечко моє ясненьке! — щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина.— А ходiмо, ще раз подивимось, чи не ïде батько? Де се вiн забарився? Га?.. Що?.. Приïде, говориш? Приïде, приïде... А ми його поцiлуємо та пожуримо за те, що довго гаявся!
Миколцi було тiльки три мiсяцi, а проте Галi здавалося, наче вiн не тiльки що все розумiє, а навiть одповiдає на ïï запитання.
Немовлятко випручало рученятка й не давалося сповиватись. Пухкi щiчки хлопчика почервонiли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посмiхаючись з матерi, що ïй не пощастило сповити йому рученята.
Ставши матiр'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася як спiла ягода, i стала ще гарнiша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруг себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промiнь.
Вже вдруге виходила сьогоднi Галя пiд верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловiка i на сей раз таки наглядiла в далечинi, на блакитному просторi лиману, чорненьку комашку.
— Ага!.. Дивись, синашу! — радiючи зверталася Галя до Миколки.— Он-он чорнiє човник... То нашi ïдуть. Там I батько наш любий!
Смутний, з пригнiченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тiльки глянув на свою дружину та зазирнув у ïï веселi, повнi кохання очi, то одразу той сум мов вiтром з нього змело i розвiяло понад лиманом.
— Ох, ти ж, горличко моя люба! — скрикнув вiн, обнявши свою дружину.— Та яка ж ти красуня стала!
Вiн взяв вiд неï сина i, бавлячись, пiдкидав його догори.
— От де моє щастя,— мiркував вiн,— люба дружина й син... I нiхто не владей одiбрати од мене се щастя, опрiч Бога.
— Ач, якого ти менi бравого сина годуєш! — говорив вiн тим часом Галi, любуючи на пухкi щiчки й веселi оченята дитини.
— Мов той бузiвок!
— Годi тобi вигадувати! — злякано одповiла Галя.— Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитинi не сталося. Який там бузiвок, коли зовсiм худенький!
Щаслива пара покинула батька й брата бiля човна i пiшла до хати. Демко нiс сина, бавлячи його барвiнком, Галя ж йшла поруч, обнявши чоловiка за стан.
Через який час, пополуднувавши, вся сiм'я сидiла пiд хатою на призьбi. Галя держала на колiнах Миколку, Демко сидiв поруч, обнявши ïï, старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролiтали з степу до пасiки, Iван же розглядав хрущiв, що з гудiнням часто билися об стiни хати й падали на призьбу. Лiто саме набуло своєï краси й виповняло вечiрнє повiтря пахощами степу i квiток.
— А дивiться, дiтки... — обiзвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрiй, де з-за гори виникали якiсь темнi обриси, схожi на вози.— Неначе вози ïдуть.
Всi пильно почали придивлятися туди, куди показував Балан.
— Справдi, неначе чумаки ïдуть! — згодом сказав Рогоза.
— Чого ж тут чумакам iти,— одповiв старий запорожець уже стурбовано,— коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди!
Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою стьожкою, пiдсунулися ближче й побiльшали, а через який час стало вже видно, що то були вози запряженi кiньми i навантаженi всяким збiжжям. Визначилися вже обабiч возiв i люди, й дiти.
— Щось чужостороннє... — сказав старий Балан,— бо кiньми, а не волами ïдуть.
Серце старого запорожця передчувало недобре i сповилося нудьгою, бо скiльки жив вiн на свiтi, то не бачив тут чужостороннiх людей.
Валка возiв i людей прямувала до запорозьких зимовникiв, а попереду всiх ïхав верхи у панськiй одежi якийсь чужинець.
Коли вози вже зовсiм зблизилися з хатами, вершник спинив ïх, подiлив на три валки i, направивши двi до зимовникiв Лантуха й Луб'яного, сам з третьою в'ïхав прямо в двiр до Балана i почав тут порядкувати неначе у своïй господi, гукаючи до своïх людей по-росiйському:
— Становiть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женiть на пашу!
— Гей ти, старий! — гукнув вiн далi до Балана.— Чого баньки вип'яв? Ходи сюди!
Почувши росiйську мову i побачивши одежу, що про таку тiльки чули вiд людей, а саме: бiлi повстянi шапки на головах та онучi й личаки замiсть чобiт на ногах, нашi козаки пiшли до возiв здивованi i обуренi на те, що якийсь пiдпанок хозяйнує в ïх дворi, не спитавшись господарiв.
Всi тi московськi люди, що заïхали у двiр до Балана, були крiпаками того князя, що для нього, як вчора бачили козаки, будувався бiля Сiчi палац з надгробкiв, хрестiв та капличок запорозького кладовища; пiдпанок же, що ïхав верхи попереду валки, був князiвський прикажчик.
Коли князь розглядав у Петербурзi карту подарованих йому земель, вiн уподобав те мiсце над лиманом, де стояли запорозькi зимовники, хоч ïх на тiй картi й не було зазначено, i рiшив переселити до лиману п'ятдесят родин крiпакiв зi своïх маєткiв, що держав у Калузькiй губернiï. Ся його вигадка i впала тепер на голову запорозьких сиднiв.
— Скiльки .у тебе єсть печеного хлiба? — звернувся прикажчик до Балана.
— А що, у вас не вистачило хлiба? — спитав той, маючи думку подiлитись по щиростi.— Здається, хлiбiв три єсть!
— Так от що, старий, нехай ота молодиця, що стоïть бiля хати,— показав вiн на Галю,— за сю нiч напече хлiба пудiв з десять!
— Що ви, Бог з вами! — здивувався Балан.— Де ж ïй управитись на стiльки хлiба!.. А ви завтра рано вiд нас поïдете? — додав вiн з неспокоєм у голосi.
Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала одповiдi на останнє питання.
— Куди ще ïхать? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! — одповiв прикажчик i почав знову гукати до своïх людей:
— Випрягай! Випрягай, не гайся!
— Та чого ж ви сюди приïхали? — перебив його зовсiм уже збентежений Дмитро.
— Хати будемо будувати, дiду! — весело одповiв прикажчик, радiючи, мабуть, що добувся до мiсця.— Село тут буде, та ще й чимале!
У всiх з тiєï одповiдi похололо на серцi. Галя й Демко почали розумiти, що на них впало лихо, старому ж козаковi трохи не забило дух i вiн ледве прохрипiв:
— Як то б ви будували тут хати, коли се наша земля?!
— Та ви ж самi чиï? — здивовано спитав прикажчик.— Хiба не князiвськi?
— Ми вiльнi люди! — з обуренням скрикнули козаки.— Ми запорожцi!
Прикажчик глянув на козакiв неймовiрно i з посмiхом. Вiн зрiс у крiпацтвi, знав що й батько й дiд його були крiпаками i не мiг собi уявити, щоб на свiтi були якiсь вiльнi люди, опрiч панiв.
— Дурницi говорите! — сказав прикажчик i, злiзши з коня, обернувся до Рогози:
— Вiзьми коня... Поводи його та постанови до стайнi!
Кров вдарила Демковi з обурення в голову.
— Вам, добродiю, годилося б вклонитися нам, господарям,— сказав вiн,— та спитатись, чи можна поставити коня до стайнi... Тодi, може б, я й сам вам допомiг, а коли ви нахабно менi, немов наймитовi наказуєте, так я нiчого вам не зроблю.
З тим Демко одвернувся i, взявши Галю за руку, пiшов з нею до хати.
— Он який ти! — з погрозою гукнув йому вслiд прикажчик.—Ну, як я надiшлю тебе до економiï, то ти забудеш свою пиху!
Тут прикажчика оточили жiнки з дiтьми i, покладаючись на те, що дiтей заïдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дiтей в хату.
— Несiть,— владно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з крiпакiв.
Жiнки заметушилися i через хвилину бiльше двадцяти дiтей з матерями увiйшли в Баланову хату i почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавках, а кому недостало мiсця, то й долi.
Балан почував своє право стати на дверях своєï хати i не пустити до неï нiкого, та тiльки його добре серце не дозволило йому так вчинити. Старий козак тiльки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господi. Галя теж бiдкалася й плакала, бо ïй нiде вже було навiть Миколку покласти, а не то що самiй лягти, а проте, побачивши, якi у матерей змученi, обiдранi та закалянi дiти, не тiльки не сварилася з жiнками, а навiть вiддавала ïм з своєï скринi сповивачi, рушники, хустки i всяке шмаття.
Нiч, що вже заходила, спiткала всю сiм'ю Балана на дворi, випханою з своєï власноï хати. Спати в хатi було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою росiйськi люди. Рогоза з Галею й Миколкою пiшли на пасiку; старий же Балан знову доступився до прикажчика:
— Слухайте, чоловiче добрий! Розкажiть же менi товком та по правдi, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь?
— Не як iнакше,— одповiв прикажчик,— як стане тодi на сьому мiсцi село. Мужики оратимуть землю та сiятимуть хлiб.
— Так се ж наша земля! Се займище трьох козакiв: моє, Луб'яного та Лантуха. Що ж ми будемо робити, як ви одберете нашу землю?
— А те будете робити, що й iншi крiпаки: будете сiяти панський хлiб, косити його, молотити та звозити зерно до панськоï економiï.
У старого цiле пекло заклекотiло в серцi:
— Ну, сього вже не дiждете! — скрикнув вiн.
— А ти ж гадав як? Князю подарованi всi сi землi од царицi, а як ви сидите на сiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом з землею.
Стуманiв свiт в очах старого козака i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до своєï пасiки i впав пiд куренем на солому.
Болючi думки, мов убитi у мозок цвяхи, пекли голову старого.
— Так ось до чого воно йшло скасування Запорожжя... Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi старому дiждати такоï недолi? Чому не прибрав мене ранiше?
Всю нiч гнiтили такi думки козака i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть сю чорну хмару тяжкоï недолi, що нагнiтила ïх, або прийняв його до себе.
Не спали сю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбоï ïм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєï волi принесли ïм недолю i стали ïм ворогами.
VT
Другого дня зранку прикажчик поïхав у економiю до найстаршого управителя, а у обiдню пору повернувся до Базавлуку i загадав всiм крiпакам, щоб другого дня ранком ïхати у плавню рубати лiс. Далi вiн прикликав до себе обох Баланiв i Рогозу.
— Ти, старий,— сказав вiн Дмитровi,— своïми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твоï сини нехай переженуть всiх ваших коней у плавню. Там моï люди рубатимуть лiс, так треба кiньми тягати колоди до рiчки.
Старий козак з жахом у очах дивився на прикажчика:
— Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобi єсть.
— А я вам прямо кажу,— скрикнув Рогоза,— що у плавню я не пiду i батькових коней до роботи вам не дам! От що!
Прикажчик, як хитра людина, не хотiв вiдразу доводити козакiв до розпуки i сказав неначе спокiйно:
— Ну гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обiйдемося й без вас; а вже щодо худоби вашоï, так вона менi дуже потрiбна, i я заберу ïï до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й вчора вам говорив, що все те, що було вашим: i земля, i худоба, й хати, i навiть ви самi, тепер князiвськi!
— Не буде того! — рiшуче скрикнули козаки.
— Запорожцi од вiку не будуть крiпаками!
— Побачимо! — глузливо проказав прикажчик i пiшов до свого дiла.
Сю нiч всi знову ночували у куренi. Молодi козаки, знемiгшись за попередню нiч, спали тепер добре i прокинулися тiльки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав:
— Жене!.. Жене, проклятий! Жене моïх коней i волiв! Круторогi ж моï... укоханi моï дiти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князiв ви працювали!
Демко та Iван схопились на ноги i, вгледiвши, що прикажчик верхи на конi жене з степу весь косяк, а позаду крiпаки женуть i волiв, кинулися до хати, вхопили недоуздки i побiгли навперейми коням.
Перелякана Галя гукала на чоловiка, благаючи, щоб вiн вернувся, але Демко ïï не слухав i побiг у степ. Зблизившись там з кiньми, вiн накинув на одного з них обротьку, скочив на нього i почав навертати косяк знову у степ. Iван слiдом за Демком теж був уже на конi i допомагав шуряку.
Батько та Галя од ворiт побачили, що прикажчик наскочив на Демка i вдарив його батогом, але тiльки вспiли вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розiгнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той, мов снiп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав ïх знову у степ.
Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, i вона жахливо скрикнула:
— Господи милосердний, що ж тепер буде? У старого Балана пiд час сутички, навпаки, не жах був у очах, а радiсть. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцевi: що не подарував прикажчиковi образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очi старого заграли юнацьким вогнем i вiн голосно гукнув:
— Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака!
Вилежавшись деякий час на землi, прикажчик пiдвiвся i, шкандибаючи, пiшов до двору, кленучи Демка уголос i погрожуючи йому кулаком.
— Почекай, гайдамако, я тобi сього так не подарую!
Через кiлька хвилин галас збився бiля всiх зимовникiв: крiпаки намагалися побрати у Балана, Луб'яного й Лантуха сокири, канати й iншi господарськi речi, тi ж не давали, бо у степах у тi часи такi знаряддя були дорожчi за золото.
— В'яжiть ïх! — гукнув до своïх людей розлютований прикажчик.— Всiх в'яжiть отсих гайдамакiв, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу ïх до управителя на науку! Треба тiльки ще отих двох душогубiв пiймати! — додав прикажчик, показуючи у степ на Демка та Iвана.
Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збилася колотнеча, вони самi бiгли до двору i, побачивши, що ïхнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти.
— Пустiть тестя, бо вб'ю! — грiзно гукнув Демко.
Побачивши по очах козака, що вiн у запалi, люди пустили старого Балана i розтупилися в усi боки, але, як тiлько Демко та Iван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув кiльком своïм крiпакам, накинувся з ними на козакiв ззаду i, зваливши, почав в'язати ïм руки й ноги.
Козаки одбивалися, як роздратованi звiрi, але ïх надавили цiлою купою i врештi пов'язали. Прикажчик же пiсля того, як зв'язаного Демка пiдвели з долу, вдарив його з помсти по виду.
Галя метушилася помiж людьми, мов у нестямi. Вона кидалася вiд чоловiка до батька, голосила й благала, щоб ïх пустили, але нiхто на неï не звертав уваги i тiльки прикажчик добре штовхнув ïï, коли вона хотiла розв'язати Демка.
Через пiвгодини трьох старих запорозьких дiдiв та двох молодих з покрученими за спину руками везли до тiєï самоï економiï, що будувалася бiля руïн Запорозькоï Сiчi.
Почувши, що запорожцi не хотять коритись волi прикажчика i навiть на очах крiпакiв побили його, управитель визнав за потрiбне пiднести в очах крiпакiв особу прикажчика i люто покарати запорожцiв.
Коли вiн побачив бiля ганку зв'язаних козакiв, очi його заграли хижим вогнем, мов у звiра, що вже почув кров своєï добичi, i вiн зразу почав гримати.
— Так отеє ви бунтуетесь? Не хочете робити... Не даєте худоби i навiть б'єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватись. Я з вас виб'ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покiрливих!
— Пане управителю! — обiзвався старий Балан.— Защо нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що вiддана нам пiд господарство вiд Коша славного Вiйська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищi, ми навiть хати своï покинули та вашим людям вiддали. За що ж хочете ви ще й добро наше забрати?.. Добро, придбане тяжкою працею?
— Вашого немає тепер нiчого! — сказав управитель.— По указу царицi всi сi землi i все, що на ïх єсть, себто й ваше добро i, навiть, вашi душi, тепер є власнiсть князя... Ви його крiпаки!
З боку козакiв почулися скрики обурення, проте Балан намагався ще говорити спокiйно:
— Бог один владен над душами людей, i йому вони й належать. Того ж не може бути, щоб велика цариця звелiла грабувати й катувати своïх чесних, трудящих пiдданцiв! Нiколи того не буде, щоб ми, вiльнi запорожцi, стали крiпаками! Скорiше ми душi своï занапастимо, анiж скоримося такiй неправдi.
Не звикши чути вiд крiпакiв такi речi, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скуйовджений у боротьбi, оселедець надавав старому запорожцевi надзвичайний вигляд, а очi того в'язня дивилися на нього не з благанням, як вiн звик бачити у крiпакiв, а смiло i спогорда. Управителевi, що служив довго у вiйську, була навiть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче вiн узнав за потрiбне негайно перемогти й знищити сю гордовитiсть i вiльний дух, щоб всi крiпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що нiяке волелюбство не може встояти проти його влади... I от, упиваючись тiєю владою, вiн глузливо сказав:
— Бачу, що ти занадто розумний! А скiльки тобi рокiв?
— Вiсiм десяткiв лiт Господь держить мене на свiтi, i нiколи ще на вiку я не бачив i не чув про таку кривду, яку ви нам чините.
— А ну, всипте йому вiсiм десяткiв рiзок,— сказав управитель до челядi,— може, старий дурень хоч пiсля того порозумнiшає!
— Мене рiзками? — вжахнувся Балан.— Та лiше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, анiж дамся я над собою так знущатися.
I не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив'язану за спину руку, що мотузки увiрвалися. Та тiльки даремнi були всi змагання: на старого насiла челядь, звалила його на землю i, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайнi, а слiдом по ньому потягли Рогозу, Iвана Луб'яного й Лантуха. I от на стайнi, серед бруду й калу, крiпаки, що вже стеряли в собi iскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своïх братiв.
Не стогнали запорожцi пiд руками катiв, бо бiль у тiлi був нiчим, порiвнюючи з мукою душi i серця покривджених. Вони мовчки, мов залiзнi, терпiли мордування, аж поки ставали непритомними.
Старий Балан пiсля катування не пiдвiвся... його непритомного винесли з стайнi i, одливши водою, кинули на вiз. Повкидали на воза й останнiх.
Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сiнi, бо йому соромно було глянути на Божий свiт... Соромно було почувати себе живим пiсля такоï образи... Дiди Луб'яний та Лантух голосно просили собi у Бога смертi; серце ж молодого Iвана палахнуло почуттям помсти i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить своïм життям за ïхню ганьбу.
Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав:
— У курiнь... на пасiку...
Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка i, коли туди ж унесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив ïï:
— Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiя i втiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш моє тiло, як вiдiйде душа моя...
— Тату... таточку!.. — припала до батька Галя.— Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте i ми кудись пiдемо звiдсiля!
— Нi, доню,.. я просив Господа, щоб Вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашоï Сiчi Запорозькоï i вiн, милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить моя душа. Як ви нещаснi свiй вiк проживете...
Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомним, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт.
VII
Поховавши батька пiд вербами над лиманом, Демко, Iван i Галя, прибитi горем, сидiли бiля його могили всяк з своïми думками, не наважуючись навiть слова сказати одно одному, бо нi про що, опрiч як про недолю, нiхто не знаходив мови. Несподiвано Iван, що вiд часу знущання над ним. став зовсiм iншою людиною, ходив замислений, з лютим непривiтним поглядом в очах i нi до кого не звертався, раптом встав, наблизивсь до Галi i низько ïй вклонився, кажучи:
— Прости мене, моя сестро. Не нарiкай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила менi коритися неправдi.
— Що ти... що ти Iвасику? Чого прощаєшся?.. — скрикнула Галя i, схопившись на ноги, припала братовi до плеча.
Демко й собi пiдiйшов до нього.
— Заспокойся, Iване! Ти намислив щось непевне!
— Не подарую я прикажчиковi,— говорив Iван, хвилюючись,— того знущання над нами, а найбiльше над старим батько нашим. Я довiку не мав би спокою, коли б не помстився за батька!
— Схаменися! — скрикнула Галя.— Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш!
.— Тихше гомонiть,— сказав Iван пошепки.— Сьогоднi я вб'ю прикажчика i малим каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери менi харчiв i поклади у той порожнiй вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тiкатиму, так тi харчi заберу!
— Та ти ж загинеш у плавнi! — з плачем говорила Галя.— Як же ти там житимеш?
— Не бiйся, я не дитина. Запевне у плавнi чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимiв, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось менi харчiв у вулик, а я приïздитиму у темнi ночi й забиратиму ïх, аж поки не помандрую звiдсiля.
— Братiку мiй рiднесенький! — заголосила Галя.— Зросли ми з тобою вкупi, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навiки розлучатися.
— Помандрував би й я з тобою, Iване... — сказав Рогоза, з заздрiстю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборканi!
Галi сi слова чоловiка запекли у серцi.
— Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се я з Миколкою приборкала тобi крила? Демко схаменувся:
— Боронь Боже, щоб я нарiкав на тебе, Галю! Нагадав менi Iван, що на Дунаï товариство вiльно гуляє, а ми тут загибаємо, от i вихопилося в мене таке слово.
Вiн заспокоïв Галю i не вiдмовляв Iвана од його замiрiв. Порадившись, всi зважили за потрiбне, щоб Демко з Галею ночували сю нiч на очах у людей, в хатi, щоб на них не було пiдозрiння за смерть прикажчика.
Як порадилися, так все й сталося, i коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, на дворi люди вже галасували, що у коморi Лантуховоï хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною пiд серцем.
Через кiлька годин пiсля того до зимовника прибув управитель i, довiдавшись, що старий Балан пiсля катування помер, а син його в останню нiч зник невiдомо куди, зрозумiв, що то Iван заколов прикажчика, помщаючись за батька.
Того ж дня вiн призначив iншого прикажчика, молодого ще парубка з крiпакiв, наказавши йому як найскорiше будувати переселенцям хати.
Пiсля того справа з хатами справдi почала посуватися хутко: лiсу, людей i худоби було багато i за мiсяць од запорозьких зимiвникiв потяглися двi вулицi: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого мiсяця, хоч хати й не були ще докiнченi, по них уже почали жити, i одну половину Балановоï хати, нарештi, спорожнили, так що Галя з чоловiком знову у нiй оселилися. Тiльки як оселилися? Де тепер було Галине добро? Ïï скриня була майже зовсiм порожня... Переселенцi розтягли все, не лишивши ïй нi празниковоï одежi, нi грошей, що батько за своє життя придбав своïй укоханiй дитинi, нi збiжжя покiйноï матерi.
Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро i бажав тiльки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вiльне життя. Галя теж охоче погодилася б на сьому; до того, що бажав Демко, ïй потрiбна була тiльки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокiй у неï стало негарне молоко, та й того було обмаль.
Одного дня Галя пiшла до прикажчика попросити, щоб з усiєï худоби, що побрали у ïï батька, повернули ïй хоч одну корову.
Новий прикажчик був русявий, дужий парубок у напiвпанському вбраннi, з виголеною бритвою шиєю i пiдстриженим у круг довгим волоссям. Жив у окремiй, новiй хатi i як був нежонатий, то у нього була за прислужницю одна з крiпачок, лiтня удова.
Чорнява й огрядна, зовсiм не схожа на росiйських жiнок та дiвчат, Галя зразу сподобалася прикажчиковi, i на ïï прохання про корову вiн почав одповiдати жартами. Сперше смiявся з ïï украïнськоï мови, далi ж почав нiби розглядати Галину одежу, а сам доторкався до ïï рук та стану.
Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик врештi хотiв ïï обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:
— Бiйтеся Бога! Чи не сором же вам зачiпати чужу жiнку?
Прикажчик розсердився й насупив брови:
— Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобi корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловiковi, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сiяти хлiб.
Галя передчувала, що Демко нiзащо не згодиться одбувати панщину i що змагання за волю приведе його до загибелi. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колiнах почала його благати, щоб не примушував ïï чоловiка до панщини.
— Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона.— Мiй чоловiк з роду бiля землi не працював i нiчого не вмiє в степу робити. Вiн з малих лiт все козакував.
— Не вмiє? — скрикнув прикажчик.— То дарма, навчимо рiзками! Не все йому козакувати, час i до дiла братись!
Заплакана, з пригнiченим серцем повернулася Галя До своєï хати i розказала Демковi про те, що прикажчик не дав корови, про те ж, що вiн наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навiть натякнути.
Ранком другого дня Демко побував на пасiцi, бо ïï доглядав пiсля тестя, поналивав бджолам води, зняв з Дерева новий рiй i тiльки що повернувся до хати, щоб поснiдати, як у хату вскочив прикажчик i почав гримати.
— Ти, лежень, чому не виходиш? Скiльки разiв тебе просити?
— Куди не виходжу? — здивувався козак.
— На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоïй кралi мальованiй, щоб обоє сьогоднi виходили!
Рогоза зблiд на виду. Вiн зрозумiв, що наближається кiнець пригодам останнiх часiв i що той кiнець може бути тяжким. Проте, перемiгши себе, вiн спокiйно й рiшуче вiдповiв:
— На панщину я нiколи не пiду i дружини не пущу!
— Он як! А через що ж то так?
— А через те, що я не крiпак, а вiльний козак. Буде з вас i того, що хазяйство наше пограбували.
— Чув я про тебе... чув... — сказав прикажчик. Так ти знову за своє! Ну, побачимо, хто кого переможе!
Через пiвгодини марного змагання й боротьби, почалося знущання над волею людини i Рогозу знову зв'язаного везли до економiï. Знову так само, як i той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з нагробкiв сiчового кладовища i на той ганок скоро вийшов, досвiдчений уже про непокiрливiсть козака, управитель.
— Ти чому не хочеш робити? — спитав вiн Рогозу неначе спокiйно.
— Я радий би працювати коло свого господарства,— одповiв, теж вдаючи з себе спокiйного, Рогоза,— та тiльки у мене пограбовано все, що придбав мiй покiйний тесть для своєï дочки.
— Панщину чому не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель.
— А через те, що я не крiпак!
— А хто ж ти?
— Вiльний я! Я запорожець!
— Ага, ти запорожець!.. — несамовито скрикнув управитель i, почервонiвши, спересердя кинувся у будинок, лишивши всiх здивованими. Через хвилину вiн вибiг назад, держучи у руцi те стригало, що ним стрижуть овець.
— Держiть його... та добре держiть! — гукнув вiн до челядi, пiдходячи до Рогози.— Ось я одрiжу йому чуба, так, може, вiн хоч тодi забуде про те, що був запорожцем! Держiть його ще двоє за голову!
Рогоза кидався в усi боки, бився ногами i навiть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, i нарештi, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.
— Валiть собаку на землю! Давiть його... Душiть його на смерть! — мов божевiльний, гукав розлютований управитель, побачивши на своïй руцi кров. Нарештi, коли знесиленого козака звалили i хтось надавив йому голову колiном, прикажчик згрiб його оселедець собi у жменю, одрiзав його бiля самоï голови i з глузливим реготом розвiяв одрiзане волосся по вiтру.
— Так буде краще! — сказав вiн, празникуючи свою перемогу.— Тепер нiхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягнiть тепер його до стайнi та всипте йому скiльки охота! Та глядiть менi: парте так, щоб довiку не забув! А як не те, так самих попарю!
Рогозу поволочили до стайнi i почалося таке саме знущання, як i той раз. Коли ж його ледве живого привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловiка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тiльки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоïти його скривавлене, як шматок свiжого м'яса, тiло. Сердешна молодиця сама приймала муки не менше за чоловiка i за останнiй день так змарнiла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пiзнав би своєï укоханоï дитини.
Три днi Рогоза лежав, заплющивши очi, не озиваючись навiть до дружини, а в головi його стояла все одна дума:
—Смерть або управителю, або менi! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров'ю!
VIII
Однiєï ночi, коли Демковi вже полегшало, Галя прокинулася вiд незвичайних згукiв. Не знайшовши бiля себе чоловiка, вона пiдвелася i почала придивлятися туди, звiдкiля вчувалися тi згуки, що морозом поняли ïï серце... Нарештi вона пiзнала тi згуки — то ïï чоловiк гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати.
Нечутно, мов кiшка, пiдкралася Галя до чоловiка I вхопила його за руку:
— Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподiванки нiж випав з руки козака i сам вiн затрусився, мов застуканий злодiй.
— Я мушу його вбити!..
— Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..
— Управителя! Се вiн одрiзав менi оселедця!
— Боронь тебе Боже, рiднесенький мiй! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе, та й мене з сином погубиш... Оджени од себе лукавого... перехрестися, то ж вiн, нечистий, тебе спокушає...Помолися разом зо мною милосердному, щоб вiн захистив твою душу...
— Що ж маю я дiяти, Галю? Не можу я повернутися у тварюку, як отсi крiпаки, коритися катам. Не сила менi й перетерпiти i подарувати управителевi ту образу, що вiн менi заподiяв. Нехай i мене пiсля скарають смертю, та я таки йому вiку збавлю!
— А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш?
— Не рви мого серця, дружинонько моя вiрная! Коли б тiльки ти зазирнула у мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила менi жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Се залiзо або йому, або менi у серце!
Галя вчепилася чоловiковi за ту руку, у котру вiн знову взяв нiж, намагаючись його одiбрати.
— Благаю тебе, Демку, коли вже тобi несила перетерпiти, то нащо ж тобi себе погубити... Iвась досi десь у плавнi живе, бо харчi бере. Утечи до нього! Узратуєшся вiд сього життя, а там удвох, може, надумаєте, як i мене зрятувати.
Галя говорила так тiльки з метою одвернути чоловiка од грiха, ïй легше було розлучитися з ним навiки, нiж допустити його до загибелi; у душi ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже нi худоби, нi грошей, нема куди Демковi взяти ïï, як немає чим i прогодуватись ïм.
Весь останнiй час сiєï ночi подружжя радилось, як i коли утекти Демковi. Врештi намислили вони, що найлiпше йому пiдстерегти Iвана i поïхати у плавню разом з ним.
— Як будуть темнi ночi,— говорила Галя, заспокоïвши свого чоловiка,— ти, серце, приïзди до мене. Подряпаєш з садочку у вiконце, то я й почую i хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливi.
— Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене?
— Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму.
Другоï ж ночi Рогоза попереносив до пасiки всю батькову зброю, наробив до рушницi набоïв, набрав хлiба, сала i дещо з одежi i почав пiдстерiгати Iвана. Щоночi вiн прощався з Галею, хрестив у колисцi сина i покидав захисний куток, у якому зазнав найбiльшого щастя,— однiєï ночi таки й не вернувся вже до хати.
Покинута чоловiком Галя стала крiпачкою. Вона в усьому корилася i робила все, що б ïй не наказували. Прикажчик довго допитував ïï про чоловiка, Галя ж все одмовлялася, нiби не знає, де вiн, нарештi ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сiй вигадцi не було нiчого неправдивого i прикажчик залишив своï допитування; та тiльки се вийшло на гiрше, бо пiсля того вiн почав поглядати на Галю хижими очима i почав знову зачiпати ïï, маючи надiю, що тепер, без чоловiка, вона буде лагiднiшою й покiрливiшою до нього.
Здибавшись уночi з Iваном, Демко похапцем розповiв йому про свою пригоду i замiри. Козаки рiшили взяти бiльшого човна, бо ïздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, i позносивши в човен зброю, деякi рибальськi знаряддя й харчi, рушили в лиман.
Поки ïхали лиманом, Iван розказав, що знайшов у плавнi собi товариша Якова Люльку.
— Чудесний вiн козарлюга,— розказував Iван,— бурлакою жив собi бiля Ненаситця на Днiпрi. Але кiлька мiсяцiв до сього й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Вiн загарбав у козакiв усю худобу й майно, а самих повернув у крiпакiв. Люльцi, як от i тобi, хотiли за непокiрливiсть одрiзати оселедця, та тiльки у нього в халявi був нiж, так тим ножем вiн прикажчика вбив на смерть, а трьох з челядi покалiчив та, добiгши до Днiпра, вскочив у човна i подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собi у плавнi добрий курiнь. Рибачимо собi, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довiку так жити, то байдуже.
Поки почало благословлятися на свiт, козаки переïхали лиман i протяглися трохи вгору Пiдпiльною, а далi Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, i човен довго крутився по нiй. Вiн то виïздив у озера, то знову поринав мiж очеретами, ховаючись там не тiльки од людського ока, а навiть од свiту сонця. Скрiзь навкруги човна були такi нетрi, що, мабуть, як i свiт стоïть, по них не бувала нога людини.
Потроху плавня почала прокидатися. За всiх ранiше обiзвалися соловейки, слiдом зацвiрiнькало iнше дрiбне спiвоче птаство, далi заскрекотiла червоно-синя ракша, в врештi вже пiшов такий гомiн вiд пташиноï розмови та спiвiв, що козаки не чули навiть свого власного голосу.
Сонечко десь уже зiйшло, але його промiнь грав тiльки на вершках дубiв та високих яворiв, до човна ж, через гущавину плавнi вiн не досягав.
По озерах, що по них проïздили козаки, була така сила водяноï птицi, що за нею майже не знати було води. Тут клекотiли своïми червоними дзьобами бiлi лебедi, гулко ляскали крилами по водi незграбнi баби, полоскалися помiж осокою, витягаючи з мулу собi ïжу, дикi гуси; дикi ж качки, коли знiмалися з води вгору, то своïми зграями заступали свiт сонця.
— Ще б пак, тут не прожити козаковi! — весело звернувся Iван до Демка.
— А як надiйде зима?
— Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пiчкою, а от тiльки горе: хлiба нiде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай.
Очi обох козакiв свiтилися веселим вогнем. Вони радiли з краси запорозького Великого Лугу. Навiть Рогоза почував себе тут щасливим i тiльки думи про тяжке становище Галi темними смугами краяли те свiтле й радiсне почування.
Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарештi човна до берега i, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помiтити нi з якого боку.
— Приïхали! — сказав вiн, забираючи на плечi весла.
Рогоза забрав з човна свою зброю i вони, поринаючи з головою у високiй травi, пiшли од берега у пущу плавнi. Йти довелося недалеко, i за кiлькома кущами бузини виявився курiнь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки на дверях.
— Пугу, пугу! — гукнув Iван по-запорозькому звичаю, ще здалеку.
Зачувши пугукання, назустрiч козакам з курiня вийшов Якiв Люлька. Се був лiтнiй козак з сивиною у вусах, невисокий на зрiст, але кремезноï постатi з могутнiми плечима й високими грудьми.
— Поïхав сам, а повернувся удвох? — сказав вiн до Iвана, привiтно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку.
— Приймiть, дядьку, до гурту.
— Що бiльше, то веселiше! — одповiв Люлька i, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня.
Iван розказав товаришу про пригоди Рогози, i вони зразу ж почали радитись про те, як зрятувати Галю з дитиною, але нi до якого певного краю у своïх мiркуваннях не дiйшли. Забрати ïï уночi i привезти у плавню було нетрудно, але що було б далi? Наближалася осiнь — куди подiтись тодi з немовлятком? Податись на Украïну? Але ж i там скрiзь було крiпацтво... Пiсля скасування Запорожжя вже нiде неможливо було вiльно прожити. Тiльки одно надумали козаки: ловити якнайбiльше риби та продавати ïï, щоб придбати грошей.
— Як будуть грошi,— говорив Люлька,— так тодi скорiше щось надумаємо.
Проте до Микитина ïздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зумiли зарадити справi. Щоб переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великi кошелi i, втопивши ïх у рiчку, щодня впускали туди свою здобич.
З харчiв козакам потрiбний був самий хлiб та ще сiль, риби та дичини вони мали стiльки, скiльки душа бажала.
Через тиждень Рогоза поïхав до своєï хати по хлiб. Виïхав вiн у полудень, щоб до захiд сонця виплутатись з протокiв та озер; на лиман же виïхав аж увечерi, коли вже почало смеркати.
Непомiтною комашкою човен козака пересунувся через широку просторiнь лиману i наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рiдних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де свiтилося i люди не спали. Треба було перечекати i вiн сiв на березi пiд вербою.
Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо се був той самий острiв, що з нього два роки до того вiн вперше почув голос своєï Галi. Як воно недавно було те щастя i куди воно тепер подiлося?..
Козак нетерпляче дожидав, поки по всiх хатах погасне свiтло i коли, нарештi, дiждав того, то сiв знову у човен i поплив до свого садочка.
У вулику на пасiцi вiн знайшов i хлiб, i пшоно, й сiль, але всього того йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декiлька крокiв од своєï дружини, вiн не мав сили пiти звiдсiля i знову стати диким лiсовим звiром, не пригорнувши ïï до свого серця i не упившись радощами кохання.
Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сiльцi, Демко пiшов до хати, тiльки не так пiшов, як ходять люди, а поплазував на черевi, ховаючись помiж травою, мов ящур або полоз.
Доплазувавши до невеличкого вiконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу i того непомiтного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула.
Вже не одну нiч Галя спала, мов та пташка на гiлочцi, що все чує... Не один раз вона навiть виходила у пасiку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приïздив ïï милий?.. I от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своïм серцем, хто прибув. Зiскочивши з лiжка, вона схвильована, не зразу навiть знайшла дверi, щоб вiдчинити, але врештi таки знайшла... Ще мить i два наболiлi серця стукотiли одно коло одного... От Галине лiжко, а от бiля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате вiн чує його легкi подихи, доторкається до його тепленького тiла i обережно цiлує його. Не бачить Демко i любих очей своєï дружини, але замiсть того вiн почуває ïï всiєю своєю iстотою i мiцно стискує ïï в своïх обiймах...
Коротка лiтня нiч i небагато часу дала вона для втiхи... Незчулися закоханi, як проспiвали вже другi пiвнi i прийшов час, щоб Демковi вiд'ïздити.
— Демко, любий, лишися тут!.. — прошепотiла Галя, не рознiмаючи своïх рук, що обновилися круг шиï чоловiка,— Скорися!
— Як скоритись? Себто стати крiпаком? То се, Галю, ти ножа встромила менi в серце.
Руки молодоï жiнки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зiтхання. Вона не мала сили сказати чоловiковi, що прикажчик все дужче чiпляється до неï, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує ïï найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боïться, аби вiн силою не примусив ïï стеряти свою честь.
— Ну, так iди... — сказала вона.— Не гайся!.. Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцiлував дружину i зник за дверима, ховаючись у темрявi ночi.
IX
Вже тричi Рогоза одвiдував Галю; сьогоднi вiн ïхав учетверте. Нiч сим разом була темна й вiтряна. Лиман шумiв пiною вiд великих хвиль. Тi хвилi пiдкидали й били човен, як трiсочку, немов силкуючись залити його й поховати в безоднi; проте Демко не звертав на них найменшоï уваги, а нап'явши паруса, розбивав сивi верхи хвиль своïм човном надвоє. Сьогоднi вiн вiз Галi радiсну звiстку i та звiстка виповняла його душу щастям i рiшучiстю.
До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звiстка про те, що за Бугом, понад лиманами й...
