Ксенофонт Климкович ГАДКА УЧЕНОГО О РУСЬКIЙ СЛОВЕСНОСТI

...Iстини все будуть iстинами, i не один iрчик з них не пропаде, покiль
стане людиной; но втiлення iстини в саму жизнь є справдешнiм,
званням всякоï робочоï душi людськоï. Сей-то рух заставе
молодих людей отгрiбатн що затерялось, повторяти що забулося, розтолковува-
ти що хибно пiймилось або поймається. Он понукує нас
узнавати заслуги робiтникiв, що зiйшли вже з десвн- Ща, i звязує
всю мислячу громаду у одну сiм'ю, роботаючу для будущих поколiнiй. Якi
то важнi слова, шо отеє говорив наш мудрячiй критик писатель наш
славний Кулiш. Ми не потребуємо уже поближче обяснити, для чого
тут подамо нашим чита- телям один артикул нашого украïнського
ученого, 37
п. М. Максимовича, помiщений в 2-iй частi єго Кiєвляни- на,
з року 1841, пiд надписом: О вiршованнях червоно- руських. У сему
артикулi, де оцiняються лiтературнi змагання наших галицьких землякiв од
сего дня за двадцять лiт назад, говорить учений автор дуже ясно,
якоï мови повинна бути письменность наша, щоби як найбiльшiй
пожиток принесла для народу, сiрiч, висказав критично iдею живоï,
народноï словесностi малоруськоï. Признаємся, що нам
вилиться смiшно, робити отсю iдею предметом нашого розмiрковання тепер,
коли вона сталася вже доконаним фактом, на нашiй Украïнi; так що ж?
У нас бо, в Галичинi, гадки милих родимцiв по сему предмету так рiзко
подiленi, що жоднiй сторонi i кiлька словечок на свою користь ска-зати
не годиться, щоб другу сторону не озлобити, i щоби не завелась зараз
рукопашная полемiка, якоï деiнде не чути нi видати. Отеє вже
не смiшно, а жалко; бо на що н. п. за кiлька слiв терпкоï правди
виïжджати зараз з найникчемнiшим оружiєм, виïжджати,
кажу, с памфлетами? Получше виберiм собi розсудцiв, нехай вони скажуть:
чiя правда! Посмотрiм-ко лiпше, чи отеє питання, над которим собi
голови ломаємо, вже либонь давнiш не рiшене, а як рiшене по
теорiï, то киньмось на практику, коли iндешнiй практицi не
вiруєм, або i зовсiм ïï не знаємо. Ми бачили уже с
переду, що п. Максимович тiшиться, що южноруськiй язик пошов успешно в
литературнє дiло, ми побачимо дальше, що п. Максимович найбiльше
похваляє тих наших писателiв, котори чисту народню мову до своего
писанья, а ганить дуже таких що або церковнословянську або якусь
сумiшню, бо анi малоруську, анi бiлоруську, анi великоруську мову в
своïх писаньях, призначених для малоруського народу, уживали; ми
побачимо навiть, що пан Максимович похваляє i таких писателiв, ко-
тори як Левицькiй з малоруськоï мови у своïх писаннях якесь
великоруське байстря зробити намагають. Отже ми не можем собi iнакше
обяснiти отсю похвалу п. Максимовича, як лиш тим, що он не може
увольнути од офiцiяль- ноï привички; мiркувати о народно-
лiтературнiм єдинствi тих руських людiв, которi нинi складають
великанську державу всiх Россiй, i що условiєм сего народно-
лiтературного ”єдинства повинен бути як i досi язик московськiй.
Ми зовсiм не знаємо, як можна гадку о конечностi живоï
народноï малоруськоï лiтератури, погодити з гадкою о народно-
лiтературнiм єдинствi всiх Россiй; а як з одноï сторони п.
Максимовичевi сю привичку його прощаємо так з другоï сторони
не прощаємо сего тим по-мiж нашими ученими, ко- 372
I мов тобi твiй Сизиф над своïм каменем, мучаться на- йь аби двi
гетерогеннi iдеï в одну споïти. У сьому, що отут сказав пан
Максимович, ховається то- вся правда, за котору всi лiпшi з наших,
свою народнiсть торячо любящих краянiв, тим нiби-то ех ргоïеззо
лiтератам нашим без перестанку говорять i говорять. Дарма! Вони тобi
зараз цвiркнуть ув очi якоюсь вченою повагою хоч 5л i самим Шафариком
которий колись-там сказав, що ми малорусини обiйдемся без
окремiшнеï власноï лiтератури, бо, каже, ми повиннi управляти
одну загально-руську словеснiсть. Або ж то, питаємся, сесь
патрiарх словянськоï ученостi вже такий був собi безпогрiшний, що у
нiчому нiколи не мiг вже промахнуться? Або ж то он лiпше знати мiг треба
руського народу по своïй теорiï, чим теє сам народ
руськiй по своïй гiркiй практицi знає? Або ж то наконець нема
вже учених над сього славного чеха, котори б у тому дiлi розумнiше
судить? Та от вам п. Максимович: учений, що й хiба би! Сами вiдай
признаєтесь, що богато дечого од него навчилися; а чому ж получше
його не слухаєте ви, нашi галицькi ученiï? От вам мiй
Максимович так i на розум пише: о конечностi живоï народнiï
малоруськоï лiтератури та о способi як i що робити, аби вона була
живою, народною! Показавши читателям Києвлянина озирк перших
явлень червоноруськоï Музи, ми вiтаємо ïï родини, i
жичимо ïй вспiшного непереривного взросту i процвiтанья, жичимо
ïй вдохновення своєнароднього i спiванья на самобитнiй лад, а
в конець скажемо ïй таки ïï словами. Заспiвай свiту тими
голосами: Щось переймила од красноï природи. Покажи свiту, що ти нi
татари З бiлого личка красоньки не стерли, Нi бiсурмани поганьскоi пари.
Нi ляхи чорноï душицi не вперли! Так закончив наш украïнський
земляк, учений пан Максимович, своє писання о вiршованнях
червоноруських; так розумiв он величню гадку живоï млоруськоï
словесностi тогдi коли вiчноï память наш Маркiян за свою милу
Русалочку гiрко-гiрко та найбiльше од своïх таки родим-цiв терпiти
мусив. То справдешнiй учений, бо вчився не на чому, але на своєму
власному народi та i повчає щиро усiх тих, од которих тiєму
народовi має бути помочна праця на словесному полi, щоб i помогти
йому у його нужi, i придбати собi у нього вiчноï вдякн. Навчайтесь
же не ви, на чужому навченнi; нам не до вас дiло i не до вас ся рiч!
навчайтесь, нашi молодята, од таких учених, чи то ук- 373
раïнських чи ткiа наших галицьких, що так само учила нас тогдi коли
в них було i серце свiже та любячє свiй народ, не щось либонь
iнше, i ум бистрий та проникливий якого б i не зовсiм треба, щоб
побачити нашу великанську правду; навчайтесь, кажу, людьми i правдою: як
що робити належить, щоби потрапити у великому народньому дiлу, та як
поважати таких мужiв, як нашого вiчноï памятi пiвця Маркiяна;
навчайтесь од сего Маркiяна-Предтечi як очищати серце од лицемiрського
квасу, i душу од раболiпськоï заснiти, як приймати новонародження
споконвiчноï народноï правди, i як протерпiти до кiнця усе-
усякн вороговання за свiдоцтво народнiï гадки, навчайтесь, i
невтомлено працюйте, а Хто працює, оре, сiє Тот i плодiв ся
надiє!> (Я. Г.) От i все, що i казати мали; та як
послухає хоч один, то i буде з нас.