Гумилев Л. Н. Вiд Русi до Росiï. Нариси етнiчноï iсторiï

Здавна люди допитливi (а такi є завжди) прагнули знайти
вiдповiдь на це питання, зрозумiти й пояснити джерела своєï
iсторiï. Вiдповiдi виходили, природно, рiзнi, тому що iсторiя
багатогранна: вона може бути iсторiєю соцiально-економiчних
формацiй або вiйськовою iсторiєю, тобто описом походiв i
боïв; iсторiєю технiки або культури; iсторiєю
лiтератури або релiгiï. Все це — рiзнi дисциплiни, що
ставляться до iсторiï. I тому однi — iсторики юридичноï
школи — вивчали людськi закони й принципи державного устрою; iншi
— iсторики-марксисти — розглядали iсторiю крiзь призму
розвитку продуктивних сил; третi опиралися на iндивiдуальну психологiю й
т. д.
А чи можна представити людську iсторiю як iсторiю народiв?
Спробуємо виходити з того, що в межах Землi простiр аж нiяк не
однородно. I саме простiр — це перший параметр, що
характеризує iсторичнi подiï.
Другий параметр — час. Кожна iсторична подiя вiдбувається не
тiльки десь, але колись. Тi ж первiснi люди цiлком усвiдомлювали не
тiльки своє мiсце, але й те, що в них є батьки й дiди й
будуть дiти й онуки.
Але в iсторiï є ще один, не менш важливий параметр. З
географiчноï точки зору, все людство варто розглядати як
антропосферу одну, з оболонок Землi, пов'язану з буттям виду Homo
sapiens. Людство, залишаючись у межах цього виду, має чудову
властивiсть воно мозаïчно, тобто складається iз представникiв
рiзних народiв, говорячи по^-сучасному, етносiв. Саме в рамках етносiв,
що контактують один з одним, дiється iсторiя, тому що кожний
iсторичний факт є надбання житiï конкретного народу.
Присутнiсть у бiосферi Землi цих певних целостностей Етносiв становить
третiй параметр, що характеризує iсторичний процес.
Надалi, говорячи про Етнос, ми будемо мати на увазi колектив людей, що
протиставляє себе всiм iншим таким же колективам, виходячи не зi
свiдомого розрахунку, а з почуття комплиментарности пiдсвiдомого
вiдчуття взаємноï симпатiï й спiльностi людей, що
визначає протиставлення ми вони i розподiл на своïх i чужих.
В iсторiï етносiв (народiв), як i в iсторiï видiв, ми
зiштовхуємося з тим, що час вiд часу на певних дiлянках Землi йде
абсолютне ламання, коли старi етноси зникають i з'являються новi.
Етнiчна iсторiя складається з початкiв i кiнцiв.
Але звiдки ж i чому виникають цi новi спiльностi, раптом початкiвцi
вiдокремлювати себе вiд сусiдiв. Зрозумiло, що будь-який етнос має
предка, навiть не одного, а декiлькох. Наприклад, для росiян предками
минулого й древнi русичи, i вихiдцi з Литви й Орди, i мiсцевi финно-
угорские племена. Однак установлення предка не вичерпує проблеми
утворення нового етносу. Предки є завжди, а етноси утворяться
досить рiдко й у часi, i в просторi.
У минулому столiттi, в епоху бурхливого розвитку теорiï
еволюцiï, як до, так i пiсля Дарвiна, уважалося, що окремi раси й
етноси утворяться внаслiдок боротьби за iснування. Сьогоднi ця теорiя
мало кого влаштовує, тому що безлiч фактiв промовляє на
користь iншоï концепцiï — теорiï мутагенезу.
Вiдповiдно до неï кожний новий вид виникає як наслiдок
мутацiï — раптовоï змiни генофонду живих iстот, що
наступає пiд дiєю зовнiшнiх умов у певнiм мiсцi й у певний
час.
Отже, початок етногенезу ми також можемо гiпотетично зв'язати з
механiзмом мутацiï, у результатi якоï виникає етнiчний
поштовх, ведучий потiм до утворення нових етносiв. Процес етногенезу
пов'язаний iз цiлком певною генетичною ознакою. Тут ми вводимо в ужиток
новий параметр етнiчноï iсторiï — пасiонарнiсть.
Пасiонарнiсть — це ознака, що виникає внаслiдок мутацiï
(пассионарного поштовху) i утворюючий усерединi популяцiï деяка
кiлькiсть людей, що володiють пiдвищеною тягою до дiï. Ми назвемо
таких людей пассионариями. Пассионарии прагнуть змiнити навколишнє
й здатне на це. Це вони органiзують далекi походи, з яких вертаються
деякi. Це вони борються за скорення народiв, що оточують ïхнiй
власний етнос, або, навпаки, борються проти загарбникiв. Для такоï
дiяльностi потрiбна пiдвищена здатнiсть до напруг, а будь-якi зусилля
живого органiзму пов'язанi з витратами якогось виду енергiï. Такий
вид енергiï був вiдкритий i описаний нашим великим спiввiтчизником
академiком В. И.Вернадським i названий ïм бiохiмiчною
енергiєю живоï речовини бiосфери.
Механiзм зв'язку мiж пасiонарнiстю й поводженням дуже простий. Звичайно
в людей, як у живих органiзмiв, енергiï стiльки, скiльки необхiдно
для пiдтримки життя. Якщо ж органiзм людини здатний увiбрати
енергiï з навколишнього середовища бiльше, нiж необхiдно, то людина
формує вiдносини з iншими людьми й зв'язку, якi дозволяють
застосувати цю енергiю в кожному з обраних напрямкiв. Можливо й
створення новоï релiгiйноï системи або науковоï
теорiï, i будiвництво пiрамiди або Ейфелевоï вежi й т. п. При
цьому пассионарии виступають не тiльки як безпосереднi виконавцi, але i
як органiзатори. Вкладаючи свою надлишкову енергiю в органiзацiю й
керування одноплемiнниками на всiх рiвнях соцiальноï
iєрархiï, вони, хоча й iз працею, виробляють новi стереотипи
поводження, нав'язують ïх всiм iншим i створюють у такий спосiб
нову етнiчну систему, новий етнос, видимий для iсторiï.
Але рiвень пасiонарностi в етносi не залишається незмiнним (див.
малюнок). Етнос, виникши, проходить ряд закономiрних фаз розвитку, якi
можна вподiбнити рiзним вiкам людини. Перша фаза — фаза
пассионарного пiдйому етносу, викликана пассионарным поштовхом. Важливо
помiтити, що старi етноси, на базi яких виникає новий,
з'єднуються як складна система. Iз часом несхожих субэтнических
груп створюється спаяна пассионарной енергiєю цiлiснiсть,
що, розширюючись, пiдкоряє територiально близькi народи. Так
виникає етнос. Тривалiсть життя етносу, як правило, однакова й
становить вiд моменту поштовху до повного руйнування близько 1500 рокiв,
за винятком тих випадкiв, коли агресiя iноплемiнникiв порушує
нормальний хiд етногенезу.
Найбiльший пiдйом пасiонарностi — акматическая фаза етногенезу
— викликає прагнення людей не створювати цiлiсностi, а,
навпроти, бути самими собою: не пiдкорятися загальним установленням,
уважатися лише iз власною природою. Звичайно в iсторiï ця фаза
супроводжується таким внутрiшнiм суперництвом i рiзаниною, що хiд
етногенезу на час гальмується.
Поступово внаслiдок рiзанини пассионарный заряд етносу
скорочується, тому що люди фiзично винищують один одного.
Починаються громадянськi вiйни, i таку фазу ми назвемо фазою надламу. Як
правило, вона супроводжується величезним розсiюванням
енергiï, що кристалiзується в пам'ятниках культури й
мистецтва. Але зовнiшнiй розквiт культури вiдповiдає спаду
пасiонарностi, а не ïï пiдйому. Кiнчається ця фаза
звичайно кровопролиттям; система викидає iз себе зайву
пасiонарнiсть, i в суспiльствi вiдновлюється видима рiвновага.
Етнос починає жити по iнерцiï, завдяки придбаним цiнностям.
Цю фазу ми назвемо iнерцiйноï. Знову йде взаємне
пiдпорядкування людей один одному, вiдбувається утворення бiльших
держав, створення й нагромадження матерiальних благ.
Поступово пасiонарнiсть висихає. Коли енергiï в системi
стає мало, що веде положення в суспiльствi займають субпассионарии
— люди зi зниженою пассионарностыо. Вони прагнуть знищити не
тiльки неспокiйних пассионариев, але й працьовитих гармонiчних людей.
Наступає фаза обскурации, при якiй процеси розпаду в
этносоциальной системi стають необоротними. Скрiзь панують люди млявi й
егоïстичнi, що керуються споживчою психологiєю. А пiсля того
як субпассионарии проïдять i проп'ють все коштовне, збережене вiд
героïчних часiв, наступає остання фаза етногенезу —
меморiальна, коли етнос зберiгає лише пам'ять про свою iсторичну
традицiю. Потiм зникає й пам'ять: приходить час рiвноваги iз
природою (гомеостазу), коли люди живуть у гармонiï з рiдним
ландшафтом i волiють великим задумам обивательський спокiй.
Пасiонарностi людей у цiй фазi вистачає лише на те, щоб
пiдтримувати налагоджене предками господарство.
Новий цикл розвитку може бути викликаний лише черговим пассионарным
поштовхом, при якому виникає нова пассионарная популяцiя. Але вона
аж нiяк не реконструює старий етнос, а створить новий, даючи
початок черговому витку етногенезу — процесу, завдяки якому
Людство не зникає з особи Землi.
Цит. по: Гумилев Л. Н. Вiд Русi до
Росiï. Нариси етнiчноï iсторiï. М., 1992. С.10 -
17.