Герменевтика

ГЕРМЕНЕВТИКА. Суч. фiлософiя визначає Г. як теорiю
iнтерпретацiï, учення про розумiння смислу. Синонiмом Г. є
екзегетика (грец. тлумачу) У рядi краïн (особливо нiм.-мов.) Г.
є основою лiт-зиавства i критики, виконує функцiю з'ясування
в худож. текстi культ, традицiй як сутностi людськоï iсторiï.
Етимологiя повязана з iменем Гермеса мiфол. посланця олiмпiйських богiв.
Передаючи ïх повелiння i повiдомлення людям, вiн був зобов'язаний
тлумачити i пояснювати божественнi тексти. Для називання ïх у XVI
ст. вперше був застосований термiн Hermeneutika Sacra. Зародившись в
ант. культурi, Г. еволюцiонувала в напрямках iст. та символiстично-
алегоричного тлумачення. У сер. вiки значний розвиток одержала iстинна
iнтерпретацiя священних текстiв у свiтлi церк. традицiй. Г. втрачала
схоластичний характер засвоєння Бiблiï в добу Реформацiï
в XVI ст. i в тлумаченнi Нов. Завiту Iоаном Златоустом, виданих в
Украïнi на поч. XVI ст. В добу Вiдродження утверджується текстуально-
iст. вивчення з метою удосконалення пiзнання (Ф.Бекон). Але до
виникнення європ. романтизму Г. по сутi була допомiжною
дисциплiною фiлологiï, теологiï та юриспруденцiï. Батьком
суч. Г. зх. теоретики називають нiм. фiлолога-класика доби романтизму
Ф.Шляєрмахера (1768 1834), який убачав призначення аналiзу худож.
тексту в розумiннi чужоï iндивiдуальностi i духов, свiту автора в
актi його творчостi.У тлумаченнi тексту вiн розмежовував сферу
граматичноï iнтерпретацiï i сферу психол. вчуття в думку,
орiєнтуючись в основному на лiнгвiстику. Нiм. фiлософ В.Дiльтей
(1833-1911) розумiв Г.в свiтлi » наук про дух», дослiдження на
основi психологiï розумiння як пiзнання одного життя з iн. за
допомогою iнтуïцiï, уяви i перевтiлення (Д уховно-iсторична ш
кола) Його спiввiтчизник, фiлософ-йкзистенцiалiст М.Гайдеггер (1889-
1976) прагнув очистити теорiю розумiння тексту вiд суб'єктивiзму 1
психологiзму, йшов за методикою т.зв. герменевтичного кола» з його
правилом: цiле не можна зрозумiти, не розумiючи його частин, а розумiння
його частини передбачає, що цiле уже зрозумiле. Нiм. теоретик
Г.Г.ґадамер у кн. Iстина i метод» (1960) розглядає
герменевтичний аналiз текстiв як зближення обрiïв автора i тлумача.
Обрiй» реципiєнта в процесi тлумачення розширюється за
рахунок обрiю автора. Г. збагачується рецептивною естетикою,
принципи якоï висвiтлено в кн. рум. лiт-знавця Р.Яусса Iсторiя
лiтератури як провокування (1970). Iсторичнiсть л-ри
встановлюється тут не на пiдставi фактiв взаємозвязку лiт.
явиш, а на попередньому пiзнаннi тв. читачами. Рос. i поль. фiлолог-
класик Ф.Зелiнський (1859-1944) видiляв два рiзновиди Г.: аналiтичну i
синтетичну. Аналiтична пояснює лiт. пам'ятку як таку, синтетична
не обмежується однiєю пам'яткою, дослiджує
ïï як мiст мiж фiлологiєю i iсторiєю»,
охоплює й iн. пам'ятки з метою вирiшення проблем iст.-лiт.
процесу. Методологiя Г. перебуває ше в стадiï становлення i
дискусiй. Суч. ґ. ставить питання про те. що слiд бачити за текстом: 1)
автор, особистiсть? 2) питання суч. епохи? 3) культ, традицiю?;
дає принципи iнтерпретацiï, орiєнтує на виявлення
конкретно- iст. змiсту культури: спрямовує критика на цiлiсний
пiдхiд до тв. i сприяє застосуванню тексту в суч. культ, життi. Г.
збагачувалася прийомами порiвн. лiт-знавства, позаяк тлумачення тексту в
багатьох випадках змушує звертатись до бiльш раннiх форм, до
виявлення традицiï. Славiстами XIX i XX ст. була пояснена бiльшiсть
помилок i темних мiсць Слова о полку Iгоревiм (В.Мiллер, .Потебня,
О.Смiрнов, Е.Барсов, В.Перетц, Д.Дихачов). Текстологами пiдготовленi
наук, вивiренi повнi зiбрання тв. О.Пушкiна. М. Лєрмонтова,
М.Гоголя, I.Тургенева, Ф.Достоєвського, Л.Толстого. Т.Шевченка,
1.Франка з грунтовними коментарями. У методику герменевтичного аналiзу
входить вiдновлення i пiдготовка тексту, вирiшення проблеми його
iстинностi, часу написання, авторства, участi iн. авторiв, п ер ер о
б о к , а також складання коментарiв (лiнгвiстичних, лiт.,
незрозумiлих мiсць). Детальнi примiтки можуть повiдомити про джерела
сюжету, образiв-характерiв, лiт. запозичення. Микола Нефьодов