Поема
ПОЕМА (грец. роiета вiд роiео творю) лiро-епiч. лiт. вид з настановою на тривалу вiрш, оповiдь. За висловом Ю.Марцинкявiчюса, П. найсвавiльнiший жанр, шо ускладнює його теор. iдентифiкацiю. Насамперед вона не обтяжена тематичним завданням, що зменшує ймовiрнiсть ïï жанр, очiкування. Це пiдкреслює ïï спорiдненiсть з епiч. жанрами. Власне ж вiд епосу в П. (як i в iн. лiро-епiч, жанрах) ïï наративнiсть, яка властива не лише тв. з явно фабулiзованим сюжетом, але й з iстотною автор, рефлексiєю, яка по сутi є ознакою лiризму. Спiввiдноснiсть епiч. та лiр. в рiзних модифiкацiях П. не є, звичайно, постiйною, особливо в iст, планi, але ïï родова структура залишається бiльш-менш усталеною: предмет автор, оповiдi (чи то реальна подiя, чи екзистенцiальне самопочуття) переломлюється через свiдомiсть лiр. героя, насичується ïï персонiфiкованiстю, i т.ч. створюється цiлiсний образ цього предмету. Заг. експресивнiсть П. є ïï домiнантною ознакою, що дозволяє вирiзнити ïï серед таких спiльно- родових жанрiв, як вiрш, повiсть i роман у вiршах з бiльш рельєфною та реалiст, фабулою, хоча, напр., .Пушкiн вгенiя Онєгiна визначав i як роман у вiршах, i як П., «схiднi поеми Дж.-Г.Байрона можна назвати вiрш, повiстями тошо. Як i роман, П. належить до вiдкритих жанр, форм, якi здатнi на постiйне засвоєння досвiду всiх лiт. родiв i навiть iн. видiв мист-ва. Так, Самсон Дж.Мiльтона (Англiя, XVII), Флорiнда Р.Памбо (Колумбiя, XIX XX), Дзяди» А.Мiцкевича, В катакомбах, Вавiлонський полон Лесi Украïнки мають драм, характер; Книга скорботних пiсень Нарекацi (Вiрменiя, X), Бустан Саадi (Персiя, XIII), Мойсей I.Франка, Дерева М.Заболоцького (Росiя, XX) належать до фiлос. П.; Зерцало тупцiв нормандсько- лат. письм. Нiкела Вiрекера (XII XIII), Сон Т.Шевченка, Сучасники М.Некрасова, Ботокуди I.Франка, Тьоркiн на тому свiтi О.Твардовського П. з сатир, домiнантою; до комiч. можна вiднести П. Мишача шамотня М.Чоконаï- Вiтеза (Угорщина, XVIII
XIX), вгенiй Онєгiн нашого часу та Кому на Русi жити
погано» рос. поета-пародиста XIX ст. Д.Мiнаєва; iст.
П. є Володимир Великий» Е.Ю.Стагнелiуса (Швецiя, XVIII
XIX), Гражина» та Конрад Валленрод» А.Мiцкевича, Маргер
В.Сирокомлi (Польща, XIX), Три таверни Е.А.Робiнсона (США, XIX
XX), Данило Галицький М.Бажана; П.-казками вважають Руслана i
Людмилу О.Пушкiна, Коника- музиканта Я.Полонського (Росiя, XIX),
Витязя Яноша Ш.Пьотефi (Угорщина, XIX), Чумацький вiз
Е.Рудиковського; iснують i П.-автобiографiï Прелюдiя, або
Розвиток свiдомостi поета В.Вордсворта (Англiя, XVIII XIX), Мiй
родовiд Б.Ахмадулiноï (Росiя, XX); i П.-памфлет Битва старих
та нових богiв Е.Парнi (Францiя, XVIII
XX) i П.-мiстерiя Торжество смертi В.Печерiна (Росiя, XIX); i П.-
дума Дума про Опанаса Е.Багрицького (Росiя, XX), i П.-
реквiєм Городок 1932 О.Ольжича, Реквiєм
А.Ахматовоï, Реквiєм Р.Рождественського (Росiя,
XXI); i П.-iдилiя Епiталамiон Е.Спенсера (Англiя, XVI, написана
автор., т.зв. «спенсеровою строфою); i П.-станси Станси на
турнiр А.Полiцiано (Iталiя, XV), i П.-симфонiя» пiдзаголовок
Сковороди П.Тичини тошо. Чи не найунiкальнiшими зразками жанру
є проз. П. М.Гоголя Мертвi душi, Ю.Словацького Ангелiï
та О.Довженка Поема про море. В тому, шо цi тв. названi
письменниками П., вбачається глибоке розумiння жанр,
пафосу, який вiдповiдає автор, бажанню надати предмету
зображення певноï епiч. ваги, тобто подати його в контекстi
абсолютних цiнностей, а разом з тим вiдбити автор, пафос, лiр.
пiднесенiсть. Не можна не враховувати при теор. визначеннi П. i
стильовi акценти тiєï чи iн. лiт. течiï або
культ. традицiï. Напр., Витязь у тигровiй шкурi Ш.Руставелi
(Грузiя, XII), Шахнаме Фiрдоусi (Персiя, X XI), Закоханий Роланд
М.Боярдо (Iталiя, XV), Рiнальдо Т.Тассо (Iталiя, XVI)
сприймаються в контекстi лицарськоï л-ри.; галантно-
прецiозна П. у 20-х пiснях Дж.Марiно (Iталiя, XVI XVII)
«Адонiс» пов'язана з бароко, П. рос. поета XX
В.Хлєбнiкова «Ладомир з Футуризмом, П. вшан-зiлля
М.Вороного з неоромантизмом тошо. Вiльно користується П. i
строфiчним репертуаром свiт, лiрики. Крiм астрофiчних та
строфоïдних П., єП шо написанi терцинами
(«Божественна комедiя Данте, Любовне видiння Дж.Бокаччо),
октавами (Шалений Роланд iтал. поета XV XVI ст. Л.Арiосто,
Марина» М.Рильского), сонетами (Дочка Слави Я.Коллара,
Суперечка рос. поета XIX XX ст. Вяч.Iванова), а напр., перша
частина поеми сер-вiч. поета Етберта Люттихського Човен щедротний
починається моновiршами, потiм продовжується
двовiршами, тривiршами i т.д. Архiтектонiчна свобода П.
проявляється i в ïï спроможностi сполучатися з
iн. П., утворюючи цикл. Напр., написана гекзаметром П. вiзант.
письменника XII ст. Iонанна Цеци Догомерiвськi дiяння» та
Пiслягомерiвськi дiяння» (у двох частинах) складають
своєрiдну епопею, яка певною мiрою наслiдує Iлiаду;
п'ять П. азерб. поета XII XIII ст. Нiзамi Скарбниця
таємниць, «Хосров i Ширiн, Лейлi i Меджнун, Сiм
красунь та Iскандер-наме складаються хамсе» (пятириця);
низка П. рос. поета XX ст. В.Луговського складають у єдину
кн. з наскрiзною автор, думкою Середина столiття. Загалом жанр,
структура П. вирiзняється унiверсальною гнучкiстю, шо
зумовило ïï багату та плiдну iсторiю, а також значення
в лiт. свiт, процесi. вроп. поемна традицiя започаткована
гомерiвською «Iлiадою, яка на довгий час визначила епоху
епiч., або героiчноï П. з характерним для неï
прагненням всебiчно усвiдомити переломнi для людей подiï.
При цьому, незважаючи на драм, характер останнiх, автор, пафос
(апологетичний або навiть сатир.) стверджував кiнцеву перевагу
буття над iсторiєю, вiчностi над часом, колективноï
правди над iндивiдуальною. Така свiтоглядна змiстовнiсть епiч.
П., принаймнi, клас, доби, ототожнює ïï з
епопеєю, яка в подальшому схрещеннi з романом
трасформується в р оман-епопею. В коло епiч. П. входять
Енеïда рим. поета Вергiлiя (I ст. до н.е.), Слово о полку
Iгоревiм» (XII), Божествена комедiя Данте, Визволений
русалим Т.Тассо, Лузiади Л.Камоенса (Португалiя, XVI),
«Втрачений рай Дж.Мiльтона. В епоху класицизму з
ïï орiєнтацiєю на античнiсть зявилось
багато тв., якi намагались наслiдувати клас, зразки, зокрема,
Iлiаду Гомера: Франсiада П.Ронсара (Францiя,
XXII), Генрiада Вольтера (Францiя, XVIII), Росiяда М.Хераскова
(XVIII), Месiада» Ф.Клопштока (Нiмеччина, XVIII) та iн. нац.
епiч. П. Крiм цих високих за жанром псевдоклас. П., виникли й
iн., якi знижували (травестiювали) витвори минулого, насамперед,
Вергiлiєву Енеïду, шо було симптоматичним знаком кiн.
епiч. П. Це iроï-комiч. тв.: Iлiада навиворiт» К.Марiво
(Францiя, XVII XVIII), Орлеанська дiва» Вольтера
(XVIII),Енеiда» I.Котляревськогго, Горпинида, або Викрадена
Прозерпина П.Бiлецького-Носенка (Украïна, XVIII XIX),
Вергiлiєва Енейда навиворiт М.Осипова (Росiя,
XXIII), Мишеïда» I.Красицького (Польша, XVIII),
Циганiада» Й.Будай-Деляну (Румунiя, XVIII
XXIV), бiлор. анонiмна неiда навиворiт (1 под.
XXV) та iн. До XVIII ст. проiснувала й дидактична П., першим зразком
якоï були Георгiки Вергiлiя, присвяченi селянськiй працi.
Особливого значення вона набула за Сер-вiччя у зв'язку з роз-
повсюдженням христ. iдеалiв. Кiпрiан, Пруденцiй, Драконтiй,
Iларiй з Пуатьє, Ювенк, Аратор та iн. у вiрш, формi
створили алегоричнi тв. з повчально- навчальною метою знайомства
читача з iст. та бiографiчними епiзодами зi Ст. та Нов. Завiту.
Багато тв. дидактичного напрямку були за суттю моральною
проповiддю, про шо свiдчать ïх назви, напр., Про народження
грiха» (Пруденцiй, VI), Про вiсiм найголовнiших порокiв
(Герман Розслаблений, XI), Справжнє зображення життя
гiдноï людини М.Рея (Польша, XVI), хоча вони i не
вичерпують всiєï проблематики цiєï жанр,
форми (Мiркування у вiршах про людину Вольтера). До популярних
жанрiв належала й описова П. зi споглядальним (позаконфлiктним)
ставленням до дiйсностi та вiдповiдним йому наративним
(фабульним) вiдтворенням предмету зображення. Ним найчастiше
бувають явиша природи, краєвид, етнiчнi звичаï тошо,
що дає пiдставу умовно назвати описову П., принаймнi деякi
ïï зразки, поширеною екфразою (екфразiс). До цього
типу П. належать Наука кохання рим. поета I ст. до н.е. I
ст.н.е. Овiдiя та його незавершенi Фасти календар памятних дат
Рим. Iмперiï, Сади», Сiльський житель, або Французькi
Георгiки, Нешастя та спiвчуття, Три царства природи франи. поета
XVIII XIX Ж.Делiля. Пори року англ. поета XVIII Дж.Томсона,
Альпи нiм.-мов. швейц. поета XVIII ст. А. фон Галдера, поль.
поеми Софiïвка» С.Трембецького, Рiльництво Д.Б.Томашев-
ського, Польське помiщицтво К.Козьмяна та iн. Бiльшiсть цих тв.
мiстила в собi дидактичну мету. Однiєю з варiацiй
описовоï П. була наук. П. як жанр, рiзновид науковоï
поезiï (Про природу речей рим. поета I ст. до н.е. Тiта
Дукрецiя Кара, котрий започаткував традицiю наук. П. в
європ. л- рi., Про вплив трав Одона Менгського, Книга про
камiння Марборда Рейнського та iн.). Поступово дидактична та
описова П. втратили актуальнiсть, шо спричинило крит. судження
про них, напр., нiм. просвiтителя Г.Е.Лессiнга (Лаокоон, або Про
межi малярства та поезiï». 1766). Романтизм з його
негативним ставленiим до рацiоналiстичноï
регламентацiï худож. мислення i тяжiнням до родового та
жанр, синтезу створює нову модифiкацiю П. романт. П. До
неï належать Гяур, Каïн, Манфред, Паломництво Чайльд
Гарольда Дж.Байрона, ґражiна», Конрад Валленрод, Дзяди
A.Мiцкевича, Анґеллi (прозова), Король-Дух» Ю.Словацького,
Нiмеччина, зимова казка Г.Гайне, Цигани», Бахчисарайський фонтан
О.Пушкiна, Демон, Мцирi М.Лермонтова, Лучаферул М.Емiнеску, Червона
Дiброва
B.Александрi, Лорецi Сако, Ануш О.Туманяна, Гайдамаки, Гамалiя, ретик
Т.Шевченка, Полонянка» Е.Ечеверрiï (Аргентина), Пiсня про
Гайавату Г.Лонгфелло (США) та iн. В цих П. на тому чи iн. рiвнi
визначеностi спiвiснують двi жанр, тенденцiï лiр. та епiч.,
антитетична напруга мiж якими має свiтоглядне значення, позаяк
виражає усталену для романтизму концепцiю двох свiтiв. Перша
зумовлена iст. нов.самопочугтям людини, а саме ïï
вiдчуженiстю вiд дiйсностi, недовiрою до життя, яке спричиняє
неможливiсть або небажання егоïстичного героя подолати
екзистенцiальнi перешкоди i тому повернутися в лоно колективного
буття. Друга тенденцiя, протилежна першiй, структурується
насамперед в iст.-героïчнiй П., актуальнiсть якоï повязана
з романт. пошуками тих аксiологiчних орiєнтирiв в
iдеалiзованому часi чи просторi (перш за все в легендарному минулому
та екзотичних краïнах), змiст яких викликав би у читача крит.
ставлення до суч. йому дiйсностi як такоï, шо не
вiдповiдає уявi вiльноï та розвинутоï особистостi про
належне iснування. Романт. iдея життя втiлюється в образi
(колективного чи персонiфiкованого) цiлiсного героя, вчинки якого i
доля загалом знаходяться у злагодi, якшо не з навколишнiм свiтом, то,
принаймнi, з природою та iсторiєю. В подальшому свiтоглядна
змiстовнiсть романт. П. стає фактом духов, iсторiï, але
жанр. продовжує впливати на весь розвиток П. як такоï. Це
насамперед проявляється в поглибленнi лiризацiï П.,
закономiрнiсть якоï зазначив ше В.Бєлiнський. Але
незважаючи на появу навiть лiр. П., говорити про ïï
деепiзацiю неможливо, про шо свiдчать такi епiч. за характером тв.,
як Сонячна Вiрменiя, «Золоте столiття Вiрменiï О.Вананлеццi
(Вiрменiя, XVIII
XIX), Легенда про старого мореплавця»
C.Т.Кольрiджа (Англiя, XVIII XIX), Кому на Русi жити добре М.Некрасова,
Жених сербо лужицького поета XIX XX ст. Я.Барта- Чишинського, Вiйна i
мир В.Маяковського, Can tos Е.Паунда (США, XIX XX), Краïна
Муравiя О.Твардовського, Стiна, Кров та попiл Ю.Мариинкявiчюса
(Литва, XX) та iн. Ознаками лiризацiï П. є використання
монтажу з послабленим архiтектонiчним звязком мiж окр. частинами тв.,
композицiйна асоцiативнiсть, просторово-часова фрагментарнiсть, мала
сюжете твiрна роля фабули, сюжетна iнтровертнiсть, словесний
полiстилiзм тощо (Хмара в штанах » Маяковського.
‘Дванадцять О.Блока, «Анна Снегiна» С.сєнiна,
Щуролов'» М.Цветаєвоï, Ейнштейнiана»
О.Ваиiєтiса, Напередоднi» ВЛесича. «Зачарований
трамвай » Р.Братуня, Оза» А.Вознесенського,
«Вертеп»
знову» Г.Чубая та iн.) Загалом суч. iсторiя П. дає
пiдставу для теор. визначення ïï родових властивостей як
переважно лiро-епiч. за своïм характером. Борис Iванюк
