Постмодернiзм

ПОСТМОДЕРНIЗМ (англ. postmodernism. вiд лат. post пiсля, та франи.
modernisme) те, шо вiдбувається пiсля модернiзму етап розвитку зх.
цивiлiзацiï, шо за визначенням А.Тойнбi. настав пiсля Нов. часiв
(Modern Ages. 1475-1875). пiсля 1875 Postmodern Ages. Уперше поняття П.
з являється в роботi Р.Панвiтца Криза європейськоï
культури» (1917). що була написана пiд впливом iдей Ф.Нiцше. Вчений
вводить поняття постмодерноï людини», реагуючи на нiцшеанське
твердження про ‘патологiчний Модерн». 1930 р. поняття П.
з'являється в лiт-зиавствi. Федерiко де Онiз визначає ним
перiод розвитку iсп. та лат-амер. л- рi. 1905-14 pp.. шо був переходом
вiд модернiзму до ультрамодернiзму. Однiєю з найрозробленiших у
70-х pp. XX ст. була постмодернiстська теорiя архiтектури (Ч.Дженкс та
Р.Стернеа «Розквiт посгмодернiстськоï архiтектури».
1977). Теоретики П. пiдкреслюють кризовий характер
постмодернiстичноï свiдомостi, вважаючи, шо своïм корiнням
вона сягає доби зламу гiриродничо- наук. уявлень рубежу ХIХ-ХХ
ст.(чи навiть глибше), коли було суттєво пiдiрвано авторитет як
позитивiстських наук, знань, так i рацiоналiстично обгрунтованих
цiнностей буржуазноï культ, трали цiï. Значний внесок у
розробку теорiï П. зробили франц. фiлософи-постструктуралiсти
М.Фуко, Ж-ФЛiотар. Ж.Деррiда. У працях Постмо- дернiстський стан»
(La Condition postmodern. Rap port sur le savoir». 1979) та
«Пояснення постмодернiзму» («Le Postmodern explique aux
enfants». 1988) доба постмодерну' характе ризується Дiотаром
як ерозiя вiри у «великi метаоповiдi» (цим термiном i його
похiдними ‘»метаiсторiя», «метадискурс вiн
означує всi роз'яснювальнi системи», шо органiзують буржуазне
сусп-тво i слугують засобом виправдання: релiгiя, iсторiя, наука, мист-
во, «будь- яке знання), котрi обєднують i
«»тоталiзують»‘ уявлення про сучаснiсть.
Переробивши концепцiю Фуко та Ю.Габермаса про »легiтимацiю»
«знання». Дiотар розглядає будь-яку форму
вербальноï органiзацiï цього «знання» як специфiчний
тип дискурсу-оповiдi. Кiнцева мета цiєï лiтературно»
витлумаченоï фiлософiï надання завершеностi
«знанню». На цьому шляху зазвичай i породжувалися оповiдно
органiзованi фiлос. оповiдi та «iсторiï», завданням яких
була органiзацiя власного «метадискурсу про знання». Основними
принципами фiлос. думки Нов. часу Дiотар називає «вел.
iсторiï», тобто гол. iдеï людства: гегелiвську дiалектику
духу, емансипацiю особистостi, iдею прогресу. уявлення Просвiтництва про
знання як засiб встановлення заг. шастя тощо. Характеризуючи науку
постмодерну, Дiотар твердить, шо вона перейнята пошуками
нестабiльностей, як напр., ‘теорiя катастроф» франц.
математика Р.Тома. Амер. лiт- знавець Ф. Джеймсон дає дешо iн.
тлумачення поняттю метаоïювiдь», застосовуючи термiни вел.
оповiдь» , «домiнантний код, стверджуючи, шо
«оповiдь» це не стiльки лiт. форма чи структура, скiльки
епiстемологiчна категорiя», яка може витлумачуватись як одна з
абстрактних координат, всерединi яких ми пiзнаємо свiт, як
Позбавлена змiсту форма. Постмодернiстичне розумiння iсторiï
грунтується на iдеï дисконтинуальностi Фуко, висунутоï
всупереч iдеï лiнеарного руху iсторiï. Якшо модернiзм трагiчно
переживає крах образу «щасливого сусп-тва в майбуттi, то П.
сприймає майбуття лише в зв язку з апокалiптичнiстю
екологiчноï та ядерноï катастроф. З iдеями Фуко
спiввiдноситься також коïшепшя Деррiлн про деконструкиiю, яка
заперечує гол. тезу європ. фiлос. мислення логоцетризм. (Сам
термiн «деконструкцiя» був запропонований М.Гайдегтером i
введений в обiг 1964 Ж.Даканом). Iдея деконструкиiï
передбачає, шо в сучасностi нiхто не знає, як саме
вiдбуватиметься далi еволюцiя. Дюдина ж проживає сучасне як
вiдкриту можливiсть. Деррiдеанська деконструкi [iя, являє собою
аналiз трад. бiнарних опозицiй, мета якого полягає не в змiнi
мiсць цiнностей цих опозицiй, а в порушеннi чи знишеннi ïхнього
протиставлення, релятивiзацiï ïхнього звязку (ОеггШа О. Ое !а
дгаттаïоiодiе. 1967). В постiндустрiальному зх. сусп-твi П. став
реакцiєю на деiндивiдуалiзацiю, характерну для масового сусп-тва,
у краïнах Сх. Свропи та на поєтсовєтському просторi на
деiндивiдуалiзацiю тоталiтаризму. Домiнанта П. абсолютний прiоритет
окр.. iнакшого над унiверсальним, особистостi над системою, людини над
державою. П. зачiпає глобальну за своïм масштабом сферу, бо
стосується не стiльки свiтогляду, скiльки свiтовiдчуття, тобто
тiєï царини. де на перший план виходять не рацiональна,
логiчно оформлена фiлос. рефлексiя, а глибоко емоцiйна, внутр. вiдчута
реакцiя суч. людини на навколишнiй свiт. За Лiотаром, гол. властивiсть
П. полягає в розпадi єдностi, в множинностi як гол. умовi
iснування. Постмодернiстична свiдомiсть (менталiтет) ангидогматична i
плюралiстична: ïï гол. прикмета i внутр. джерело руху сумнiв,
вiдмова вiл альтернативного вибору (або або) на користь широкого спектру
рiвноправних рiшень (i i). Не вiддаючи перевагу жодним град, культ,
моделям. П. здатний черпати з будь-яких духов. надбань. При цьому
тотальна iронiчнiсть погляду не тiльки вирiзняє П. вiд попереднiх
етапiв, а й не дозволяє заходити у пафос, заперечує
обєктивнiсть оцiнок i створює передумови для подальшого
вибору, бо П. не є кiнцевим продуктом свiдомостi, а лише перiодом
у процесi розвитку людського духу. Проблема П. як цiлiсного феномену
суч. мист- ва лише на поч. 80-х pp. була поставлена на порядок денний.
Для об'єднання численних «постмодернiстiв в одну вел. течiю
слiд було вiднайти єлину методологiчну основу та однорiднi засоби
аналiзу. Виявленню постмодерних паралелей у рiзних видах мист-ва було
присвячено спецiальне число ж. «Critical Inquiry (1980). У працях
теоретикiв П. було радикалiзовано гол. постулати постструктуралiзму i
деконструктивiзму i здiйснена спроба синтезувати протилежнi заг- фiлос.
концепцiï постструктуралiзму з практикою Иєльського
деконструктивiзму, спроецiювавши синтез на царину суч. мист-ва П.
Дослiдники (I.Гассан, Д.Лодж, А.Вайлд, К.Батлер, Д.Фоккема, Ю.Габермас,
У.Спаноє) обгрунтували цей синтез як нове бачення свiту ,
«постмодернiстську чуттєвiсть . У нiй вбачали заг. знаменник
«луху лоби «, що породила П. як естет, феномен. Стосовно л-ри
П. видiляється як специфiчний стиль письма, шо сформувався пiд
впливом певного «епiстемологiчного розриву 31 свiтоглядними
концепцiями модернiзму. Iснує широкий спектр думок шодо
характерних ознак П. Гассан видiляє серед його основних рис
«iманентнiсть» i «невизначенiсть'. стверджуючи, шо тв.
цього напряму в мист-вi виявляє тенденцiю до мовчання, тобто
«з метафiзичноï т.з. нiчого не здатнi сказати про
«кiнцевi iстини. У той же час Вайлд вважає, шо найголовнiшою
ознакою П. є специфiчна форма «коригуючоï iронiï
» стосовно всiх життєвих проявiв. Згiдно Лоджа. який розробив
переважно теорiю лiт. Г1, визначальною властивiстю постмодернiстичних
текстiв виявляється той факт, шо на рiвнi оповiдi вони створюють у
читача «непевнiсть» у ходi ïï розвитку. Стилiстика
П. диктується його свiтобаченням, свiтоглядно-естет. основою чи,
як висловлюється Фоккема. «епiстемологiчними передумовами.
Для Фоккема П. передусiм особливий погляд на свiт», вiдмiчений
переконанням, що будь-яка спроба сконструювати модель свiту» як би
вона не зумовлювалася епiстемологiчними сумнiвами безглузда, продукт
тривалого процесу «секуляризацiï' i дегуманiзацiï. На
вiдмiну вiд модернiзму, шо є експериментальним траг. мист- вом
вiдчуженого iндивiдуума. П., як правило, мист- во трагiкомiчне або
фарсове, не тiльки iронiчне й пародiйне, а й самоiронiчне та
самопародiйне. Нарiжним каменем творчостi стає радикальна iронiя,
яка вел. мiрою має пiдгрунтям екзистенцiалiзм, доробок
контркультури, засоби мас-медiа. Постмодернiстська худож. л-ра.
утвердилася, пройшовши етапи новоï» критики, нового роману ,
драми абсурду, вона спирається на новiтнi культурологiчнi, лiт-
знавчi. лiнгво-фiлос., iст.-соцiологiчнi штудiï з П., семiотики.
деконструктивiзму тошо. основна спрямованiсть яких перегляд сталих
понять, законсервованих суджень, концепцiй та дефiнiцiй, Постмо
дернiстична творчiсть являє собою естет, плюралiзм i
амбiвалентнiсть на всiх рiвнях: повноту уявлень без оцiнок,
культурологiчне метапро читання i спiвтворчiсть митця i
реципiєнта, синкретизм, мiфол. мислення, твор. використання будь-
яких традицiй, iгнорування причинно- наслiдкових зв'язкiв при
конструюваннi тв., опертя на принцип гри. iнтертекстуальнiсть. Уривки
культ, кодiв, форму, фрагменти сон. iдiом всi вони поглинутi текстом i
перемiшанi в ньому. Як необхiдна попередня умова для будь-якого тексту
iнтертекстуальнiсть не може бути звелена до проблеми джерел i впливiв:
вона становить спiльне поле анонiмних форм, походження яких зрiдка можна
виявити, несвiдомих чи автоматичних, поданих без лапок, цитаиiй.
Канонiчне формулювання дав Р.Барт: «Кожний текст є
iнтертекстом, iн. тексти присутнi в ньому на рiзних рiвнях у бiльш чи
менш пiзнаваних формах. Кожний текст являє собою нову тканину,
зiткану зi старих цитат (Barthes R Encyclopedia universalis. Paris,
1973. Vol. 15). Введений франц. дослiдницею IО.Крiстєвою. термiн
iнтертекстуальнiсть став одним iз основних принципiв
постмодернiстичноï критики (дiалогу мiж текстами), визначаючи й те
свiто- й самопочуття суч. людини, яке отримало назву «постмо
дернiстська чуттєвiсть». Справжнiй смисл цiєï
операцiï стає ясним лише в контекстi теорiï знаку
Деррiди. Положення, шо iсторiя i сусп-тво можуп> бути прочитанi як
текст, спричинило сприйняття людськоï культури як єдиного
iнтертексту. котрий би слугував передтекстом для будь-якого тексту, шо
з'являється знову. 1н. важливим наслiдком уподiбнення свiдомостi
тексту було iнтертекстуа/iь- не прочитання суверенноï
суб'єктивностi людини в текстах-свiдомостях, якi складають
«вел. iнтертекст культ, традицiï. «Для суб'єкта, що
пiзнає, iнтертекстуальнiсть, за словами Крiстєвоï, це
ознака того способу, яким текст прочитує iсторiю i
вписується в неï». Франц. учений Ж.Женетгу кн.
«Палiмсести. Лiтература в другому ступенi (1982) запропонував
класифiкацiю рiзних типiв взаємодiï текстiв: 1)
iнтертекстуальнiсть як спiвприсутнiсть у одному текстi двох чи бiльше
текстiв (цитата, ал ю зiя, плаґiат); 2) паратекстуальнiсть як
вiдношення тексту до свого заголовку, пiслямови, еп iграф у i 3) мета-
текстуальнiсть як коментуюче й часто крит. посилання на свiй передтекст:
4) гiпертекстуаль- нiсть як осмiяння i пародiювання одним текстом iн.:
5) архiтекстуальнiсть як жанр, зв'язок текстiв. Суч. письменникам
постмодернiстичноï орiєнтацiï притаманний високий
ступiнь теор. саморефлексiï, наявнiсть автор, коментаря. Усе. шо
зветься «постмодернiстським «романом Дж.Фаулза, Дж.Барта,
Р.Сюкєнiка, Ф .Соллерса.
X.Кортасара та iн.. мiстить досить розлогi мiркування про процес
написання тв. Вводячи в тканину оповiдi теор. пасажi, письменники
постмодернiстськоï орiєнтацiï незрiдка апелюють
безпосередньо до авторитету Р.Варта, Деррiди, Фуко. Еко та iн.
«апостолiв» П. П. спирається на внутр. джерела руху,
вбачаючи ïх у дуалiстичнiй природi, дiалогiчностi самих явиш. П.
часто розглядають як своєрiдний худож. код (М.Бредберi). тобто
як звiд правил органiзацiï тексту» тв. Складнiсть такого
пiдходу полягає в тому, що П. з формального боку виступає
як мист-во, що свiдомо заперечує будь-якi правила i обмеження,
виробленi попередньою культ, традицiєю. Тому як основний
принцип органiзацiï постмодєрнiстського тексту Фоккема
називає нонселекцiю, яка узагальнює рiзнi способи
творення ефекту зумисного оповiдного хаосу, фрагментованого дискурсу
про сприйняття свiту як розiрваного, вiдчуженого, позбавленого
смислу, закономiрностi й впорядкованостi. Найха рактернiшою ознакою
є злиття трагедiï й фарсу, iронiя й самоiронiя, пародiя й
самопародiя. П. звертається до метаоповiдi лише у формi
пародiï, яка iснує у формi подвiйного кодування»,
постiйного пародiйного зiставлення двох (чи бiльше) текстуальних
свiтiв», пiд якими розумiються худож. стилi. Специфiчна
властивiсть постмо дернiстськоï пародiï отримала назву
пастиш, який є основним модусом постмодєрнiстського мист-
ва (вiд iтал. pasticcio опера, складена з уривкiв iп. опер, сумiш,
попуррi, стилiзацiя). На думку Гассана. завдяки самопародiï
письменник намагається боротися з облудною за своєю
природою мовою . пропонуючи -iмiтацiю роману його автором, який, у
свою чергу, iмiтує ролю автора… пародiює сам себе в
актi пародiï. «Iронiя, метамовна гра, переказ у квадратi
таке визначення дає П. Еко. Так. амер. П. вiльно оперує
фрагментами вестерна або клiше бойовикiв, рос. концептуалiзм штампами
соцiалiстичного реалiзму. Найпоширенiшими образами-знаками П. стають
карнавал , лабiринт, бiблiотека, божевiльня, хаос, полiсемантичнiсть
яких є очевидною, заг-визнаною. Металiтературнiсть стає
однiєю з ознак П., який схильний до цитування й самоцитування.
часом оперуючи цiлими блоками семантичних цитат. А.Роб-Грiйє
назвав постмодернiстську прозу цитатною л-рою». Зануренiсть у
культуру аж до повного в нiй розчинення приймає рiзноманiтнi
форми аж до роману-цитати (Ж. Рiве Панянки з А. . 1979). який
складається з 750 цитат, запозичених з 408 авторiв. Проте
основною метою П. є не компоновка цитат у певну структуру чи
створення колажу, а ïхня переоцiнка. У колажi, на вiдмiну вiд
модернiзму, всi фрагменти предметiв залишаються незмiнними,
нетрансформованими в єдине цiле. Пiком П. в Америцi стають 1960-
70 pp.. коли набуває розквiту чорний гумор (Дж.Барт,
Дж.Данлiвi, Д.Бартельм. В.Геддiс. К.Кiзi. Дж.Хеллер. Т.Пiнчон та iн).
В краïнах Лат. Америки це X.Кортасар, Х.-Л.Борхес. У 80-i роки
явише й термiн поширюються на европ. л-ри (М.Бредберi, Фаулз. Еко). А
з сер. 80-х pp. i на л-ри Сх. вропи С.Мрожек (Польша). М.Кундера
(Чехiя), П.Ярош. Л.Баллек. П Вiлi- ковський (Словаччина), М.Павич
(Сербiя). В рос. л-рi. з П. пов'язана творчiсть С.Соколова,
В.Нарбiковоï. Вiкт.рофеєва, Д.Прiгова та iн. В укр. лiт.
зародки постмодернiстських тенденцiй можна вiднайти в химернiй прозi
(iронiчнiсть укр. менталiтету проявилася ше в Енеïдi»
[.Котляревського), в творчостi В.Дрозда, П.Загребельного. С. Гупала,
молодiй поезiï 90-х pp. (Бу-Ба-Бу), романiстицi IО.Андруховича
(Рекреацiï . Московiада, Перверзiя»), В.шкiлєва,
О.Забужко. Ряд теоретикiв (Еко, Лодж. Д.Затонський) вважають
неминучим появу феномену П. за будь- якоï змiни культ, епох,
коли вiдбувається злам однiєï культ, парадигми i
виникнення на ïï уламках iн. (Дон Кiхот, Таргантюа i
Пантагрюель», Трiстрам Шендi» тощо). Вiдчуття вичерпаностi
ст. i непередбачуваностi нов., контури якого неяснi й не обiцяють
нiчого певного та надiйного i робить П., де цей настрiй виразився
яскравiше за все виразом духу часу кiн. XX ст. Тамара Денисова,
Галина Сиваченко