"Так нiхто не кохав" (художнє вираження iнтимних почуттiв у лiричних творах Володимира Сосюри)
Цього року я вперше пiзнав глибину поезiï Володимира Сосюри, хоч, зiзнаюсь,
читав його вiршi i ранiше. Але це були поодинокi випадки, тому i не
запам'ятовувалися цi вiршi надовго. Мабуть, усе вимагає саме свого часу, i
сьогоднi я вже сприймаю Сосюринi рядки як вiдверту сповiдь близького друга. У них
- безмежний свiт В. Сосюри, який був поетом незвичайноï щиростi i
правдивостi, який не вмiв кривити душею нi перед iншими, нi перед собою.
Я переконаний, що кожний, хто уважно вчитається у схвильованi рядки, побачить у
них саме свого Сосюру. Мене ж вразила його iнтимна лiрика - цей гiмн людським
почуттям:
Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт
Лиш приходить подiбне кохання.
В день такий розцвiтає весна на землi
I земля убирається зрання...
Поет розкриває перед нами ту гаму почуттiв, що розквiтли в серцi закоханого юнака.
I ми йому вiримо, бо вiдчуваємо, як i нашого серця торкається весна на пробудженiй
землi; усе оживає в той час, коли народжується кохання. За образом весни ми бачимо
образ коханоï з щасливими очима, якi бентежать i глибоко западають в душу
героя.
Але кохання буває не тiльки романтично-святковим, i Сосюра нам доводить це,
вiдтворюючи у своïх поезiях широку гаму людських почувань - радiсних, сумних,
драматичних. Вiн виразно показує зародження кохання, його розквiт, розпач гiркого
розчарування i навiть зраду. Таким є вiрш "Коли потяг у даль загуркоче", де
чарiвнiсть i неповтор на краса першоï любовi заплямовуються зрадою. Та
кохання сильнiше за всi потворнi прояви зла:
Я б забув i образу, i сльози...
Тiльки б знову iти через гать,
тiльки б слухать твiй голос i коси,
твоï коси сумнi цiлувать.
А ось - iнша трагедiя:
Я не можу сказать, я боюсь розказать,
що тебе я уже покидаю...
("Марiя")
Чи не тому на тлi квiтучих волошок i зеленiючого жита у коханоï заплаканi
очi, покiрно похиленi плечi? Думаю, мало хто залишиться байдужим, уявивши цей
дисонанс: природа буяє, а любов приречено одцвiта.
Мене дуже зворушує та теплота, з якою поет малює образ коханоï, ретельно
пiдбираючи найнiжнiшi слова. Сосюра неначе навчає читачiв високоï етики
ставлення до коханоï людини, етики стосункiв мiж близькими людьми. Розумiєш,
що не можна не закохатися в очi, якi схожi на "васильки з-пiд вiй" ("Васильки"),
коли "щастя i тривога на щоках холодних од очей цвiте..." ("Ластiвки на сонцi").
Для лiрики В. Сосюри любов, вiрнiсть, вiдданiсть коханiй невiддiльнi вiд любовi,
вiрностi й вiдданостi рiдному краю, Вiтчизнi:
В тебе i губи, i брови твоï,
як у моєï Вкраïни...
Ось вона йде у вiнку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися i ти, i вона
в образ єдиний навiки.
У серцi залишається чистий i нiжний слiд вiд зустрiчi з вiршами Володимира
Сосюри, до яких з часом хочеться повертатися знову i знову.
