Перетворення природи миру й людини

Так що продовження життя — це не тiльки важливе для суспiльства
продовження найбiльш активного, дiяльного, богатого досвiдом i вмiнням
вiку людини, але й надання йому великоï можливостi оглянути
iсторичний, культурний досвiд людства, испробовать рiзнi установки
вiдносини до людей i до життя, знайти найбiльш гуманн i ефективнi,
розвити свою унiкальну особистiсть, для якоï тим бiльше стане
неприйнятним знищення, нарештi, можливо, i приступитися, як призивав
Федоров, до вивчення минулого, наших предкiв, пiдготовцi можливостей
ïхнього вiдродження й перетворення
Основне переконання Федорова в тiм, що божественна воля дiє через
людину як розумно-вiльна iстота, через єдину соборну сукупнiсть
людини, i головне завдання людини при цьому — зробитися активним
знаряддям волi “Бога батькiв не мертвих, а живих”. Загальна
праця по оволодiнню стихiйними, руйнiвними силами, вiдновлення знищеного
природою “у перiод ïï слiпоти”, самотворення й
творче перетворення свiтобудови — це, переконує Федоров,
вищий еволюцiйний, моральний борг усiх: i вiруючих, i невiруючих. Тому
Федорову властиво одночасний виклад однiєï й тоï ж
iдеï й у системi естественнонаучной аргументацiï,
зверненоï до невiруючих, i вiдразу мовою й в образах, виразних
релiгiйнiй свiдомостi. Прогностична думка Федорова шукає й
конкретнi шляхи вiдродження
Можна умовно говорити про те, що Федоров ставить завдання виявлення
спадкоємного, генетичного коду всього людства як попередня умова
вiдновлення минулих поколiнь. Але звичайно, головне завдання —
повернути вiдновленiй людинi його унiкальна самосвiдомiсть, без цього ми
одержимо лише його фiзичну копiю, щось начебто
“однояйцевого” близнюка. Що залишається вiд людини
пiсля смертi, чи дiйсно його залишає якась безсмертна сутнiсть,
душа, “оптичний образ” або якесь “биопсиполе”,
де ця сутнiсть зберiгається, у якому видi — от одне з тих
незлiченних питань, якi має бути дозволити точному знанню,
любовному почуттю синiв людських. Тому що для провiсника
“спiльноï справи” безумовно одне: сама смерть,
ïï причини, змiни, що вiдбуваються з людським органiзмом у
процесi вмирання, i особливо посмертний стан повиннi ввiйти в коло
вивчення й експерименту
Так з'ясовуються деякi можливi шляхи, що ведуть до поступового
перетворення природи людини: це й створення долгоживущего поколiння, i
знаходження автотрофности, поступового самотворення, i регуляцiя
природних, космiчних сил i стихiй, i загальне дослiдження, гiгантський
досвiд, спрямований на досягнення безсмертя
У справi перетворення природи миру й людини, може бути, самим важким
стане вiдiбрання в природи ïï головноï зброï,
ïï вищого виправдання, того механiзму, яким вона
забезпечує свiй прогрес i який у силу цього оточила найбiльшою
привабливiстю: половою розкол, вiдтворення людських особин шляхом
полового народження. Отут i сама сласть для природноï iстоти, i
корiнь його неминучоï погибелi для очищення мiсця плоду
цiєï пристрастi. Як писав В.С.Соловйов: “Саме собою
ясно, що, поки людина розмножується як тварина, вона й
умирає як тварина”.
И ще: “Перебувати в половоï роздiльностi значить перебувати
на шляху смертi”. Тут Соловйов слiдом за Федоровим ставить
завдання творчоï метаморфози половоï любовi, завдання, може
бути, найбiльш дивовижну, але й iстотну в далеких обрiях еволюцiйних-еволюцiйноï-активно^-
еволюцiйного, ноосферного iдеалу Соловйов розвивав iдеï
християнського активизма, богочеловечества, тiсного об'єднання
божественноï й людськоï енергiй у справi рятування миру вiд
законiв “занепалого” матерiального єства й уведення
його в еволюционно вищий, нетлiнний, соборно-любовний тип буття, Царство
Божие. Розвивав цi iдеï багато в чому паралельно Федорову, але
значно бiльш метафiзично, без конкретноï проектики останнього
Людина має у своєму розпорядженнi специфiчну енергiю
величезноï моцi, що у цей час витрачається насамперед на
вiдтворення його як природноï iстоти. Прагнення одухотворити,
використовувати для творчих цiлей еротичну енергiю, силу любовi не раз
виникало в мрiï й думки людей. “Любов, так само як i думка, у
ноосферi буде перебувати в станi незмiнного росту. Надлишок енергiй, що
збiльшуються, любовi перед всi зменшуваними потребами розмноження людей
буде щодня ставати усе очевиднiше. Це означає, що ця любов, у
своïй до кiнця олюдненiй формi, має своєю метою
виконувати функцiю набагато бiльше широку, чим простий заклик до
розмноження”.
Народження, пiдлоговий розкол, ерос, смерть зчепленi неподiльно, i
претензiя на безсмертне життя вимагає своєï
послiдовноï логiки. Завдання подолання слiпого полового народження,
трансформацiï еротичноï енергiï Федоров увело в план преобразовательно-
космiчноï практики, план побудови перетвореного порядку буття.
Вiдродження — фундаментальний “антиприродний” акт,
зворотний народженню. Темна, несвiдома родотворная енергiя повинна бути
перетворена, сублiмована у свiтлу, свiдому творчу енергiю, спрямовану на
пiзнання миру, його регуляцiю, вiдтворення втраченого життя
Федоров неодноразово пiдкреслював, що вiн не просто заперечує
плотську любов, що привело б до аннигиляции сили еротичноï
енергiï. Вiн розрiзняє негативну й позитивну цнотливiсть.
Негативна цнотливiсть внутрiшньо суперечливо; воно далеко не досить, це
лише “боротьба оборонна”, що не дає теперiшнiх
позитивних результатiв, а при своïй абсолютизацiï приведе лише
до самогубства людського роду. Негативному аскетизму Федоров
протиставляє “творчий процес, вiдтворення свого органiзму,
що замiняє харчування” (у Вернадського це автотрофность),
негативнiй цнотливостi — позитивне, котре вимагає дiйсно
повноï мудростi, у змiстi повного володiння самотужки й енергiями
миру, що йдуть на вiдтворення померлих, перетворення i ïх, i себе
У любовi, пiдкреслює Соловйов, вiдбувається дiйсне
перенесення “центра особистого життя” в iншого, обоє
люблячим заповнюють один одного своïми якостями, створюючи разом
бiльше багату єднiсть; щира любов припускає обов'язкову
рiвнiсть люблячих; нарештi, усiм у любовi вiдома iдеалiзацiя предмета
любовi — живе й конкретне прозревание абсолютного змiсту його
особистостi i ïï переконання. Цi якостi любовi зовсiм не
потрiбнi для простого розмноження, увiчнення чреди все таких же природно
обмежених, бiльш-менш полiпшених i погiршених iстот. “Якщо
дивитися… на фактичний результат любовi, то повинне визнати
неï за мрiю, що тимчасово опановує нашою iстотою й зникаючу,
не прейдя нi в яку справу (тому що дiтородiння не є власну справу
любовi)”. Iснуючi якостi любовi з'являються як якiсь задатки для
вiдновлення в людинi iдеального образа Божия, творення iз двох iстот
якоïсь вищоï єдностi. “Здiйснити ця єднiсть
або створити щироï людини, як вiльна єднiсть чоловiч i
жiночого почав, що зберiгають свою формальну вiдособленiсть, але
преодолевших свою iстотну ворожнечу й розпадання, це i є власне
найближче завдання любовi”.
Вище завдання любовi Соловйов, як i Федоров, виводить до
“спiльноï справи” боротьби зi смертю, увековечивания й
перетворення вищоï цiнностi — особистостi, нарештi, до Справи
повернення всiх свiдомих i жертв, що почувають, природного порядку за
увесь час його панування, тобто вiдродження всiх померлих.
“Людина, що досягла вищоï досконалостi, не може прийняти
такого невартого дарунка; якщо вiн не в змозi вирвати в смертi весь
ïï видобуток, вiн краще вiдмовиться вiд безсмертя”. У
Федорова завдання напрямку перекрученого порядку природи в неприродний,
безсмертний тип буття ставиться як конкретна справа: перемога над часом
здiйснення принципу спiвiснування замiсть послiдовностi, знаходиться у
вiдродженнi; перемога над простором — шляхом досягнення
“полноорганности”, здатностi безмежного перемiщення в
просторi, “послiдовного вездесущия”. Солов'ïв
виражається набагато бiльш мрячно: “Перемогти цю подвiйну
непроникнiсть тiл i явищ, зробити зовнiшнє реальне середовище
згiдну внутрiшнiй всеєдностi iдеï — от завдання
свiтового процесу”.
“Дiйсно врятуватися, тобто вiдродити й увiчнити своє
iндивiдуальне життя в щирiй любовi, одинична людина може тiльки спiльно
або разом з усiма”, прагнучи до iдеалу доконаноï
всеєдностi, де трiумфує та неподiльнiсть всiх i ïх
особистiсна неслиянность, та рiвноцiннiсть частин i цiл, загального й
одиничного, котра становить, по Федорову, проективний для людського
суспiльства iдеал Троичного божественного буття
Без знання конкретних федоровских проектiв включення космiчного
середовища в любовно-перетворювальну дiяльнiсть человечесва (розселення
людства в космосi, регуляцiя космiчних явищ i т.д.) наступна заява
Соловйова також обертається досить мрячною фразою: “Але для
повного ïх (рiзних форм подiлу людей.) скасування й для остаточного
увековечивания всiх iндивiдуальностей, не тiльки теперiшнiх, але й
минулих, потрiбно, щоб процес iнтеграцiï перейшов за межi життя
соцiальноï, або властиво людськоï, i включив у себе сферу
космiчну, з якоï вiн вийшов”. “Сила ж цiєï
духовно-тiлесноï творчостi в людинi є тiльки перетворення або
звертання усередину тоï самоï творчоï сили, що у природi,
будучи звернена назовнi, робить дурну нескiнченнiсть фiзичного
розмноження органiзмiв”.