Г. А. Ахматова Реквiєм (Досвiд рецензiï)
Нi, i не пiд далеким небозводом, i не пiд захистом далеких крив, —Я була тодi з моïм народом, там, де мiй народ, до нещастя, був.
Ганна Андрiïвна Ахматова… Це iм'я зараз вiдомо, мабуть, всiм,
навiть не аматорам поезiï. Вiд прабаби, татарськоï княгинi
Ахматовоï, iде цей знаменитий псевдонiм, яким вона замiнили
прiзвище Горенко. Народилася Ганна Андрiïвна пiд Одесою. Однорiчною
дитиною була перевезена на пiвнiч — у Царське Село .
Найважливiшими моментами дитинства вона називала враження про
Царськосiльськi парки, Херсонес, море, навчання читанню по абетцi Лева
Толстого, перший вiрш, написаний в одинадцять рокiв. Далi —
навчання, шлюб з Гумiльовим, поïздки в Париж, де вона знайомить iз
Модильянi, подорож по Iталiï, народження сина, Бродячий Собака,
Сталiн, репресiï, страждання, вiйна , доповiдь Жданова, гонiння,
свiтове визнання й… багато, багато iнших яскравих вражень життя.
Де, як на синусоïдi, чергуються сльоти й падiння.
За своє довге життя Ганна Андрiïвна залишила величезну
лiтературну спадщину, яким пишається й захоплюється увесь
свiт. Але все-таки Реквiєм займає в ньому особливе мiсце.
Цей добуток став справою всього ïï життя. У цю поему
виплеснуто горе всiх матерiв. Реквiєм був написаний не за один
день. Вiн був по слову пiдслуханий у бiдних жiнок, що стоять iз
передачами за тюремною стiною.
Сiмнадцять мiсяцiв у тюремних чергах Ленiнграда, страшнi роки
єжовщини, безвиннi страждання великоï кiлькостi людей у роки
сталiнщини породили добуток величезноï сили. Основною темою поеми
є страждання всiх матерiв, дружин, сестер. Перед цим горем гнуться
гори, не тече велика рiка, але мiцнi тюремнi затвори, а за ними каторжнi
нори i смертельна туга. Скорботний сумний плач матерi про несправедливо
засуджених. Кам'яним словом падає жорстокий вирок. Материнськi
муки вiчнi — про це нагадує автор, вiдтворюючи картину
страти Христа. Ахматова показує, як, пройшовши довгий i важкий
шлях, перебуваючи на гранi розпачу, мати зумiє вистояти, не
зламатися: У мене сьогоднi багато справ: треба пам'ять до кiнця вбити,
треба, щоб душа скам'янiла, знову навчилася жити.
Ïм, матерям, присвячене цей добуток, вони є його головними
героями. I сама Ганна Ахматова — одна з них. Всi слова, думки,
учинки проходять через ïï душу i ïï руки лягають на
папiр. I безумовно, ïï невiд'ємне право —
пам'ятником застигти там, де з усiма стояла вона триста годин.
I лише одне, одне-єдине питання задаю я собi завжди: де, де
простiй, смертнiй людинi черпати такi сили? Невже в собi?!
Практично вся творчiсть Ахматовоï радянськоï пори —
грандiозний реквiєм по вбитим i задушеним людям i мрiям, вiршам i
надiям. I страшно навiть подумати, що все це не згущення фарб,
художнє перебiльшення або штучна драматизацiя життя, а гiрка
правда. Правда, що ця мужня жiнка могла б i не знати, що вона вистояла й
до кiнця залишалася вiрна своєму народу.
