Доля й лiтературна творчiсть В. В. Набокова

Мабуть, нiхто з росiйських письменникiв XX столiття не росло в такiй
розкошi, у такому комфортi й з таким вiдчуттям значущостi
своєï сiм'ï, з вiдчуттям своєï
безсумнiвноï приналежностi до елiти. Батько майбутнього письменника
В. В. Набоков — великий чиновник i державний дiяч (вiнець його
кар'єри — мiнiстерська посада керуючий справами Тимчасового
уряду Росiï в березнi — квiтнi 1917 року), людина богатий i
культурний, англоман
Володимир^-молодший спочатку вивчився по-англiйському, а вуж потiм по-
росiйському. У Набокових власний, рожевого гранiту триповерховий особняк
у самому центрi Петербурга, на Великий Морський, маєток на рiцi
Оредеж у шiстдесяти верстах вiд столицi. У сiм'ï два автомобiлi: по
тимi часам випадок найрiдший; в одному з лiмузинiв хлопчика щодня возять
у Тенишевское училище — саме дороге. Але не саме елiтарне; тут, на
вiдмiну вiд лiцею, не було станових перешкод
Про своє золоте дитинство, про блискучого батька, про щасливi днi
в передреволюцiйному Петербурзi й на дачi Набоков писав багато й з
великою любов'ю
Перепад до наступного емiгрантського життя виявився дуже рiзким. На
вiдмiну вiд основноï маси росiйських бiженцiв Набоков добре знав
мову, мав престижне захiдне утворення. Але кембриджський диплом нiчого
не давав у змiстi життєвого пристрою. Та й сам Набоков уже не
хотiв для себе нiякоï iншоï кар'єри, крiм
письменницькоï. Доводилося перебиватися випадковими заробiтками, не
лiтературними, зрозумiло, а скорiше стосовними до сфери обслуговування,
якщо так можна назвати найманого партнера для багатих i недотепних
тенiсистiв
Набоков не голодував, але, як свiдчить мемуарист, акуратно пiдстригав
бахрому на штанах. У кожному разi це принизливо, а для недавнього юного
сноба з Тенишевского училища — втройне.
Набоков був дуже самолюбний i нiколи не плакався в жилетку. Про
второсортности росiян емiгрантiв у захiдному життi вiн писав з легкою
iронiєю, але так не обдурить вона чуйного чита* теля: Оглядаючись
на цi роки вiльного зарубiжжя, я бачу себе й тисячi iнших росiйських
людей провiдними трохи дивну, але не позбавлену приємностi життя в
речовиннiй убогостi й духовнiй млостi, серед не граючих рiвно нiякий
ролi примарних iноземцiв, у чиïх мiстах нам, вигнанцям, доводило
фiзично iснувати. Тубiльцi цi були як прозорi, плоскi фiгури iз
целофану, i хоча ми користувалися ïхнiми будiвлями, винаходами,
городами, виноградниками, мiсцями звеселяння й т.д., мiж ними й нами не
було й подоби тих людських вiдносин, якi в бiльшостi емiгрантiв були мiж
собою.
Вiдомо, що росiяни викликали усмiшки западноевропейцев i деякими
особливостями свого побуту й поводження, манерою носити штани й
нескiнченнi суперечки про сенс життя. Для Набокова, англiзованого з
пелюшок, джентльмена, кембриджського вихованця, була нестерпна думка, що
в очах Європи й вiн — вiн! — ставиться до юрби
збуджених i расхристанних особистостей з розкритою душею, а часто й з не
застебнутою ширiнкою…
Набоков як би свiдомо усе далi й далi вiдходив вiд гуманiзму, настiльки
властивого росiянцi лiтературi, вiддаючи холоднiй естетицi,
формотворчеству, що доходить до трюкацтва, явне перевага перед етикою.
Це не пройшло непомiченим навiть у вузькому колi людей, що любили його.
Емiгрантська письменниця Зiнаïда Шаховская пише, що вже тодi
ïï дещо тривожило в його творчостi , при тiм що вона почувала
й передчувала, яке мiсце займе Набоков у свiтовiй лiтературi.
Ïï турбували всi наростаюча гордовитiсть стосовно читача, але
головне — його намiчена бездуховнiсть. Подiбних оцiнок було
багато. Талановитим пустоплясом назвав Набокова в тi роки Куприн. А
Бунiн сказав про нього: Чудовисько! Але який письменник! Його однокашник
Олег Волков дав Набокову (уже пiсля його кончини) таку оцiнку: Я не
вiднiмаю в нього нi таланта (вiн безперечний), нi майстерностi чисто
лiтературного. Набоков — вiртуоз росiйськоï мови, його
епiтети дивно точнi. Але прочитайте вiд початку до кiнця будь-яку його
рiч — i вiдчуєте абсолютну сухiсть цiєï людини. У
нього немає спiвчуття нi до кого. Перерахованi недолiки (а якщо
дивитися з iншого боку — достоïнства) зробили Набокова одним
зi стовпiв (або батькiв) модернiзму; поруч iз ним Джойс, Кафка, Пруст.
Слава Набокова всемирна. Модернiзм для нього з'явився єдиним
виходом з його дивного й страшного положення: сама собою неможливiсть,
що розумiє, жити на Батькiвщинi, комплекс сина того самого
Набокова, що вiдрiзав його вiд бiльшостi емiграцiй, стороннiсть для
росiян через европеизма, стороннiсть для європейцiв через
руськiсть.
Не дивно, що при такiй безпiдставностi й бессредно-сти, при iснуваннi
серед примарних тубiльцiв для Набокова твердою реальнiстю стало саме
слово, сама мова . Вiн сам створив собi середовище перебування й
пристосував ïï для життя — зовсiм як Робинзон, тiльки не
на пустельному островi, а в людському мурашнику, мешканцiв якого вiн
силою своєï уяви перетворив у примар. I вуж коли вiн мiг
назвати реальних нiмцiв i французiв примарними нацiями, те у своïх
книгах, у мирах, створених єдино уявою, вона мiг творити будь-якi
чудеса. У реальному життi йому не на що було обпертися, його
вiдштовхували — шукай п'ятий кут. I вiн оселився в цьому п'ятому
кутi
Вiдтiля вiн глузував зi своïх кривдникiв, дражнив ïх,
мiстифiкував, дурiв, грав: усього цього повно в його книгах
При всiй глибокiй повазi до Олега Волкову не можна погодитися, що в будь-
якiй речi Набокова вiдчувається сухiсть автора й байдужiсть до
людей. Не вiдчувається цього в таких речах, як Машенька, Дарунок,
Iншi береги, Пнин, Щире життя Себастьяна Найта, i, звичайно, в Подвигу
— романi про нестерпне борошно ностальгiï
Я завжди думав, що одне iз самих чистих почуттiв — це почуття
вигнанця, що оплакує землю, де народився. Я бажав би показати, як
щосили напружує вiн пам'ять у нескiнченних зусиллях зберегти
живими i яскравими картини колишнього: пагорби, що запам'яталися
блакитними, i благословеннi дороги, i зайцiв на рiллi, i живоплiт, у яку
вплела неофiцiйна троянда, i дзвiницю вдалинi, i дзвiночки пiд
ногами… Про нi, це говорить не застебнутий на всi ґудзики
Набоков, це говорить герой роману Щире життя Себастьяна Найта. Набоков
написав цей роман в 1938 роцi, ще в Парижi, англiйською мовою, там вiн i
був виданий в 1941 роцi
Особливий приклад набоковского насмешничанья над публiкою — це
знаменита Лолита, написана в 1955 роцi. Лолита насмешничает над
всiєю вульгарнiстю американського суспiльства споживання й над
незлiчимими бульварними романами Америки. Немає сумнiвiв у тiм, що
ïï нiяк не можна вiднести до вульгарного романчикам.
Ця книга вирiшила матерiальнi проблеми Набокова, i вiн негайно кинув
службу й виïхав у Швейцарiю, де в пансiонi провiв залишок життя
Набоков був i поетом. Вiн адже й починав як поет — ще в
Росiï. В 1923 роцi в Берлiнi вiн видав два збiрники вiршiв, якi
потiм скуповував i знищував. Наступний збiрник вiн випустив лише в 1959,
але саме в цьому промiжку й були створенi основнi набоковские вiршi.
Вони друкувалися вроссипь у багатьох журналах i газетах росiйського
зарубiжжя, значна частина залишилася неопублiкованою. Однак усе, що
автор уважав потрiбним вiддати читачевi, вiн вiддав; багато чернеток i
невдалих, на його думку, варiантiв знищився
Набокова-поэта варто оцiнювати поетичними мiрками. Емiгрант Глiб Струве
(поет) докоряв раннього Набокова сухозлiтним патрiотизмом його вiршiв,
сентиментальною тугою за Батькiвщиною й берiзкам. Двадцятилiтнiй
бiженець попадає в Париж, наповнений культурними цiнностями, у
тепло й комфорт, у повну безпеку нарештi,- i про що ж вiн пише?

• … Тiнь за тiнню бiжить -
• не наздожене уздовж по стiнцi…
• Лежи, не гарчи. Стогне вiтер?
• И нехай собi стогне…
• Иль тобi не тепло на печi?
• Нiч лиха… Туга избяная…
• Що ж не спиться? Иль вiтру боюся?
• Це — Русь, а не хуртовина степова!
• Це корчиться чорна Русь!
• Ах, як виє, як б'ється — крикливець!
• Коли можеш — пiди й урятуй!
• А ти^-те що? Повно, не слухай…
• Обiйдемося й так, без Русi!..

Зiнаïда Шаховская вважала, що в цьому вiршi юнак передчуває
старого американського Набокова й, чуючи, як корчиться чорна Русь вiд
болю, любовi, вiд отчаянья вiд ïï вiдрiкається. Але тут
є все — любов, бiль, розпач; зречення — немає.
Не хто iнший, як американський Набоков, написав в 1942 роцi, у розпал
вiйни:

• Далеко до лугiв, де дитиною я плакав,
• упустивши Аполлона,
• i далi ще до ялиновоï алеï зi смужками мороку,
• меж якими полудень протягав гаряче.
• Але повiтряний мостом моє слово вигнуте через мир,
• i чредой спицевидних тiней без кiнця по ньому проходжу
• я iнкогнiто в палахкотливий сутiнок Вiтчизни моєï

Тут в однiй строфi блискуче вирiшене завдання (лiтературна, розумiє) повернення в Росiю. Чимало написано про те, що Набоков — громадянин миру, що неважливо, де жити, важливо талановито писати, а зiтхати про берiзки зовсiм не обов'язково. Але здається, що на вагах iстини завжди переважить поетичний рядок. Поезiя вiд столiття споконвiчно щира, непiдроблена, правдива