Героïня оповiдання А. П. Чехова Стрибуха

Ольга Iванiвна Димова, дружина Осипа Димова. Реальнi прототипи:
С.П.Кувшинникова, господарка вiдомого в Москвi лiтературно-артистичного
салону, художник Рябовский — И.Левитан. Лiтературнi прототипи
виявити складнiше — так конкретна й у той же час невловим-
пiзнавана героïня. Дослiдники, як правило, порiвнюють неï з
iншою чеховською героïнею — Душечкой, вiдзначаючи подiбнiсть
iмен i рiзниця природи. Портрет П. — майже шарж, майже пародiя.
Але за цим майже, як i в Душечке, — драма
В образi П. письменник продовжує художнє дослiдження
особливого, досить строкато й рiзноманiтно ïм представленого
жiночого типу, на одному полюсi якого створенi у вiдверто пародiйному
дусi дамочки: Наталя Михайлiвна з оповiдання Довга мова , що сама на
себе донесла, розважаючи чоловiка оповiданнями про кримський вiдпочинок
(Навiть пiд час… у самих патетичних мiсцях я йому говорила: А все-
таки ти не повинен забувати, що ти тiльки татарин, а я дружина
статського радника!), або балакуча дружина Шипучина з водевiлю Ювiлей.
На iншому полюсi — черги порочних-манливих, невiдворотн-
притягальних, пронизливо-жiночних героïнь: Арiадна (Арiадна), Нюта
(Володя), Ольга Iванiвна (Доктор), Сусанна (Тину). У цих образах
проглядається принципова для творчостi Чехова тема жiночоï
инакости, незрозумiлiй i ворожiй чоловiчiй i мужнiй природi, що
викликає часом майже фiзична вiдраза, ознаки якого виявляються вже
в раннiм гумористичному оповiданнi Моï дружини: Лист у редакцiю
Рауля Синя борода. Цей жiночий тип трудноопределим, але серед його
неодмiнних властивостей — невловима под-ловатость, легка, без
особливоï необхiдностi облуднiсть, хижа здатнiсть намертво
прив'язувати до себе складним почуттям, що сполучить любов i ненависть.
Така героïня нiколи нiкого не любить. П. близька цiй породi. За
словами Л.Н.Толстого, i пiсля смертi чоловiка, якого так гiрко
оплакує у фiналi зi словами: Проґавила!, вона буде
поводитися так само. Але Стрибуха — iстота глибоко нещасне. При
явнiй поверховостi, егоïстичностi, вона позбавлена користолюбства,
у нiй немає дрiбноï ощадливостi
Стрибуха — наскiльки вмiє — щиро любить чоловiка,
лiкаря Димова. Але в ïï системi цiнностей така людина —
добрий, сумлiнний, чесний, що займається нудною, повсякденним
працею, — безнадiйно програє в яскравому свiтi артистiв i
письменникiв. П., самих не позбавлена художнiх здатностей, закохана в
атмосферу цього миру, вона не тiльки дружить iз його вихiдцями, але й
небагато музицирует, пише фарбами, грає на сценi. У смутнi хвилини
вона горює про недолiк дiйсностi своєï натури.
Повернувшись пiсля падiння (подорожi по Волзi з Рябовским), вона
переживає одну з таких хвилин, випробовуючи сором i бiль. I пiсля
смертi чоловiка, що заразився вiд хворого дифтеритом, вона плаче не
тому, що не на той поставила, не тому, що прозрiла, а тому, що з новим,
загостреним болем вiдчуває свою нiкчемнiсть i — кiнцiвка
Герой повести Н.В.Гоголя Записки божевiльного
Реальним джерелом образа Поприщина у вiдомiй мерi є сам Гоголь.
Пiд час навчання в Нiжинськiй гiмназiï Гоголь мистецьки iнсценував
божевiлля: за словами Н.Кукольника, причиною вдавання Гоголя став страх
бути висiченим рiзками й бажання уникнути покарання; по спогадах
Т.Г.Пащенко, божевiлля пояснювалося намiром Гоголя одержати вiльний час
для лiтературних занять. Любов П. до генеральськоï дочки, що
зiграла фатальну роль у долi П. i повлекшая за собою божевiлля,
має подiбнiсть зi згубною пристрастю Ан-дрия Бульби до
прекрасноï полячки (В.Маркович), але також мiстить автобiографiчних
корiнь (порiвн. исповедальное висловлення Гоголя про те, наскiльки вiн
вдячний Богу, що зберiгав його вiд любовi, iнакше вiн згорiв би в
полум'ï цiєï пристрастi й вiд нього залишилася б жменька
попелу). У творчостi Гоголя образ Поприщина крiм того, спiввiдноситься з
героєм незавершеноï комедiï Володимир 3-ïй ступеня,
петербурзьким чиновником, метою якого було одержання ордена Прiзвище
Поприщин має символiчний сенс (поприще), що включає як
повчальну тенденцiю — iмперативна вимога автора до кожного читача
вiдшукати справжнє поприще, мiсце в життi, збiгтися iз самим
собою, так i пародiйно-iронiчнi обертони поняття поприще: змiнена
свiдомiсть героя миттєво руйнує непорушну чиновницьку
iєрархiю, у якiй Поприщин займає незначне мiсце титулярного
радника, замiсть П. проголошує себе вiдразу iспанським королем
Образ П. розкривається по ходу так званоï мiражноï
iнтриги (Ю.В.Манн), представленоï в обривкових щоденникових
записах: спочатку це дрiбний чиновник, обов'язки якого полягають у тому,
що вiн очинивает пiр'я директоровi департаменту. Наодинцi iз собою
Поприщин на чому свiтло лає свого начальника вiддiлення,
знущається з нього, уважає його незначнiстю. Раптово П.
закохується в генеральську дочку, i в його щоденнику починають
звучати поетичнi ноти. П. боïться зiзнатися самому собi в цiй
шаленiй пристрастi. Але от вiн пiдслухує розмову двох собак, до
його здивування мовцiв по-людськи, — один iз собак, Меджи,
належить генеральськiй дочцi — i довiдається про переписку
Меджи й Фидели, iншоï собаки
Спалюва любовною пристрастю, П. вирiшує захопити собачу переписку,
щоб з'ясувати, яке вiдношення до нього генеральськоï дочки.
Поприщин безрезультатно намагається допитати Фидель, потiм
перериває солому в ïï дерев'янiй коробцi й викрадивает
зв'язку листiв, з яких довiдається, що, по-перше, батько його
улюбленоï, генерал, — такий же честолюбець, як сам П., по-
друге, з'ясовує, що генеральська дочка закохана в камер-юнкера iз
чорними бакенбардами, особа якого, на думку Меджи, досить програє
в порiвняннi з мордочкою Трезора, i що ïхнє весiлля не за
горами; нарештi, П. бачить себе в дзеркалi знущального погляду собачки
Меджи, судження якоï не що iнше, як вiдгомiн думки ïï
господарки: Доконана черепаха в мiшку.
Поприщин бунтує проти несправедливого мироустройства, заснованого
на соцiальнiй нерiвностi: Адже через те, що камер-юнкер, не додасться
третє око на чолi. Зрештою П. задає майже гамлетiвський
проклятий питання, звернений чи ледве не до Бога й те саме що крик Iова,
питання про призначення людини й вiдведеному йому на все життя, неведомо
чому, мiсцi, поприще: Отчого я титулярний радник i з якоï статi я
титулярний радник? Може бути, я який-небудь граф або генерал, а тiльки
так здаюся титулярним радником?
Божевiлля Поприщина парадоксальним образом обертається прозрiнням,
розширює його свiдомiсть до розмiрiв всесвiту. П. перекроює
простiр (Я вiдкрив, що Китай i Iспанiя зовсiм та сама земля),
розсовує час (Рiк 2000 квiтня 43 числа; мартобря 86 числа).
Призначивши себе iспанським королем, П. втiлює образ гуманного,
доброчесного правителя; позбувається вiд честолюбних амбiцiй,
заявляючи побратимам-чиновникам: Не потрiбно нiяких знакiв
подданничества! Божевiлля пiдштовхує П. до збагнення сутнiсних
законiв життя. Наприклад, вiн виявляє трагiкомiчний розрив мiж
схованим духовним зерном людини i його чином, на тлi вiчностi
оказивающимся iлюзорним
Анекдотичну ситуацiю Гоголь перетворює у високу трагедiю:
божевiльний П. зi справдi королiвським достоïнством зустрiчає
страждання, заслужено призначенi, за його переконанням, Фердинанду VIII;
терпить насильство й приниження вiд iспанських депутатiв, що везуть його
в каретi до iспанських границь так шпарко, вiд канцлера, що вдарив його
два рази палкою по спинi i на дiлi оказавшегося великим iнквiзитором.
Поприщин виголюють голову, ллють на неï холодну воду. У фiналi вiн
з'являється в образi християнського мученика (по гiпотезi
В.Воропаева й И.Виноградова, повiсть спочатку називалася Записки
божевiльного мученика), вступившегося за нiжний i немiцний мiсяць,
препогано спрацьовану в Гамбурзi дурнем бондарем, що поклав смоляний
канат i частина оливи, i тому по всiй землi сморiд страшна, так що
потрiбно затикати нiс. Захищаючи нiжну кулю мiсяця вiд Землi, що
неодмiнно сяде на мiсяць, П. збирає Державну раду з безкорисливим
i гуманним намiром урятувати мiсяць i людськi носи, що живуть на нiй.
Побачивши канцлера голенi гранди, що ловили мiсяць по стiнках,
розбiгаються, а П., як король, залишився один, одержуючи удар папкою
Образ П. перетерплює останню метаморфозу: божевiльний
виростає в мудреця, що заново возз'єднує розколотий
мир, у генiального художника, одержимого жалiсливою любов'ю до всесвiту
й людства, що розмикає узи свiдомостi й матерiï, що
переборює простiр i час за допомогою трiйки швидких, як вихорь,
коней, що летять у небо. П., таким чином, знаходить щире поприще:
пройшовши через страждання, вiн вiдкриває у власнiй особистостi
невичерпнi духовнi багатства