Короткий переказ змiсту роману Браннера Нiхто не знає ночi
Пiдлiтками Симон i Лiдiя були сусiдами по будинку в Копенгагенi.Хлопчиська у дворi репетували, що в Лiдiï мати повiя; Лiдiя
дражнила й задирала ïх, i неï били, а вона вiдбивалася, i один
раз Симон, не витримавши, кинувся на кривдникiв, i все зникло, залишився
тiльки бiль, i лементи, i кров. Потiм вони з Лiдiєю сховалися у
вугiльнiй ямi й довго сидiли, а коли все стихло, вона привела його на
горище… А пiсля вони лежали, тiсно пригорнувшись друг до Друга, i
обоє розумiли, що що происшли залишиться з ними назавжди й нiхто
не зможе цього змiнити
Проходить багато рокiв, i от в останнiй рiк вiйни Симон випадково
зустрiчає Лiдiю. Незважаючи на те, що в Лiдiï невiдомо звiдки
дорогi сигарети й шовковi вбрання, незважаючи на ïï пьяноватую
улибочку, Симон запекло хоче вiрити ïï словам про любов i
тому, що в неï вiн у безпецi, хоча його розшукує гестапо й
потрiбно дотримувати обережностi. Але, видимо, Лiдiя все-таки видала
його, тому що на третю нiч у ïï квартиру приходять фашисти.
Симон устигає пiти по дахах, але натикається на машину з
полiцаями, якi, як покладено в комендантську годину, вiдкривають
стрiлянину по
людинi, щотiкає. Симон поранений у руку, але, не зупиняючись,
бiжить, бiжить пiд дощем i вiтром, утiкає вiд якихось собак,
перелазить через якiсь огорожi… Свiдомiсть його
каламутиться… Раптом вiн виявляє, що сидить перед
фешенебельним особняком, з вiкон якого ллється музика . Далi!
— говорить вiн собi…
Устань, — говорить собi Томас. — Устань i пiди зi свого
будинку, що тобi не будинок, ладь вiд свого подружнього життя, що нiяке
не подружнє життя… Але, як завжди, вiн залишається
сидiти й пити, пити, i от знову починаються галюцинацiï, i знову
вiн згадує про матiр. Та мучила Томаса своєю любов'ю; вiн не
мiг бiльше щоночi вислухувати довiрчi оповiдання про ïï
коханцiв. Вiн защiпався в кiмнатi, напивався, а вона била в його дверi й
кричала, що покiнчить iз собою. I один раз дiйсно наглоталась
снотворного. Ïï можна було врятувати, просто подзвонивши
лiкаревi, але Томас не зробив нiчого. I тепер примарнi демони-аналiтики
говорять iз ним про його провину, i всi навколо кружляється, i
з'являються провали у свiдомостi…
Симон дуже утомився. Лiдiя його видала. Вiн уб'є ïï, а
потiм i себе. Але спочатку треба попередити товаришiв. Прийде просити
допомоги в незнайомих людей. Симон пiдбирається до вiкна особняка,
бачить у ньому танцюючi пари, а в кутi — п'яного чоловiка, до
якого пiдходять схожа на Лiдiю жiнка i ïï кавалер
До Томаса пiдходять Габриэль i Дафна. Його тесть i його дружина, батько
й дочка; i Томасовi здається, що вiдносини мiж ними не цiлком
безневиннi… От на ïхньому мiсцi виникає друг будинку
доктор Фелiкс. Дафна останнiм часом щось часто вживає медичнi
термiни. А йому, Томасовi, вона не вiдкриває дверi, коли вiн
стукається до неï в спальню. Але вiн однаково приходить. Вiн
не здатний порвати це пекло нереальностi навiть пострiлом у скроню, хоча
пiстолет уже давно приготовлений… Хочеться вдарити Фелiкса, але
замiсть цього Томас починає говорити й глушить доктора словами,
поки той не йде… А в Томаса на колiнах уже сидить жiнка по iменi
Соня. Вона розповiдає про те, як неï принижують Дафна й
Фелiкс, як вона боïться Габриэля; Соня зiзнається Томасовi в
любовi, благає неï врятувати… Приходить Дафна, веде
неï, але Томас не робить нiчого. До нього пiдсаджується
Габриэль…
Двоє нiмцiв з вартовоï служби наближаються до особняка. Симон
затаïвся на задньому дворi. Головне — не датися живим.
Холодно, хочеться спати, рука болить…
Габриэль, що процвiтає колаборацiонiст, швидко влагоджує з
нiмцями справа щодо неправильного свiтломаскування й продовжує
розмову Стомасом.
дiвчина, ЩоВийшла з будинку з вiдром для смiття, натикається на
Симона. Той просить ïï викликати кого-небудь iз дорослих, кому
можна довiряти. Вона йде…
Захопившись, Габриэль викладає Томасовi своï переконання:майбутнє — за капiталом, що i створить нову форму диктатури.
Нехай люди вiрять, що воюють за волю, — не треба вiднiмати в них
гарнi гасла, треба лише використати ïх у своïх цiлях.
Насправдi людинi необхiдна не воля, а страх. Веши, грошi й страх
Симон, боячись, що дiвчина розплачеться й завалить справу,
переконує себе зберiгати спокiй i здоровий розум, проте чомусь
iде… входить на кухню особняка,..
А все-таки Габриэль у собi не впевнений, вiн нещасливий, самотнiй i
боïться своєï самiтностi. Раптово його вражає
iнфаркт, i в останнi хвилини з ним залишається тiльки Томас, що
вийшов зi стану нерухомостi. Вiн чує, як Габриэль видає той
тихий плач, що чується за словами кожноï людини, i
розумiє, що цей плач безглуздий, адже досить ласкавого дотику, щоб
його вгамувати. А ще вiн розумiє, що настала та мить, коли вiн
устане й пiде. I отут лунає лемент… Одна зi служниць на
кухнi, побачивши брудного незнайомця з пiстолетом, голосно кричить, i
Симон вiд несподiванки стрiляє в стелю…
Томас входить на кухню, пiдходить до Симоновi. Здраствуй, брат, —
говорить Томас
Габриэля вiдвозять у лiкарню. Загальна увага настiльки зайнята
цiєю подiєю, що на пострiл нiхто не звернув уваги, i Томас
може непомiтно привести брата до себе. Вiн перев'язує Симоновi
руку, дає поïсти, переодягає його iз брудного одягу
робiтника у власний дорогий костюм, мимохiдь вiдзначивши, що в них
однаковий розмiр, та й взагалi вони схожi, як близнюки. Потiм Томас
вiдвозить Симона в мiсто, завдяки аусвайсу Габриэля минаючи нiмецькi
пости. Вiн утомився, але нiколи в життi вiн не був так щасливий
Симон до кiнця не впевнений, чи можна довiряти Томасовi. I все-таки,
коли приходить настав час розставатися, у нього виривається: Ти
годишся на краще, чим безглузда загибель… ти повинен бути разом з
нами. Той вiдмовляється, але, коли Симон iде, йому стає так
самотньо… так порожньо… начебто в забуттi, вiн обережно йде
слiдом за
братом… заходить у дверi трактиру, пiднiмається по
сходам… Отут його б'ють по головi, i вiн втрачає свiдомiсть
Для Коваля, керiвника групи пiдпiльникiв, з'явилося повною
несподiванкою, що Симон ручається за невiдомо що навiщо пришли
чоловiка (iмовiрно, донощика), якого й сам толком не знає. Тим на
менш поки вiн просто замикає Томаса на горищi. У Коваля й так
багато проблем: треба переправити у Швецiю групу переслiдуваних нiмцями
людей, якi зараз ховаються в трактирi;
учора ïх вiдправити не вдалося, i нових вказiвок не
надходило… Але навiть у нього турбот менше, нiж у Магдалени,
власницi трактиру, — ïй потрiбно мити посуд, готовити
ïжу для вiдвiдувачiв, годувати пiдпiльникiв i ще пiклуватися про
своєму запалому в дитинство вiтчимi. I так давно, так давно в
неï не було чоловiка…
На горищi холодно. Доноситься ранковий дзенькiт дзвонiв. От тепер Томас
по-справжньому п'яний, вiн на гранi божевiлля… Бачення? Нi, це
його брат… Треба йти, Томас. Мова йде про твоє життя.
Зрозумiло, вiн марить, але треба слухатися брата… Тiло не
пiдкоряється йому, вiн не може йти… Симон намагається
нести його на руках, але нiчого не виходить, вiн поранений i
утомився…
Коли Томас знову приходить у себе, поруч жiнка — бiльша, може
бути, занадто велика, — повна протилежнiсть Дафне. Вона
залишає ïжу й, iдучи, не замикає горищнi дверi —
явно навмисно, щоб вiн мiг пiти, — адже його хочуть убити як
донощика. Але Томас не йде… хоча вона, звичайно, не
повернеться… але…
Магдалена бiгає сюди, на хвилину зупиняючись щось сказати,
вiдповiсти, забрати й вiддати; треба переробити ще купу справ, i у всiм
тiлi якась вага… Але нарештi наступає вечiр, i вона знову
йде на горище…
Томас раптом бачить Магдалену поруч iз собою, стосується
ïï плечей, волосся, груди…
Потiм вони лежать, сплетясь тiлами, i в кожного таке почуття, немов це в
перший раз. Томас розповiдає про свою матiр, а Магдалена —
про те, що ïï вiтчим був сутенером i використав неï,
напiвдитини, незважаючи на опiр i сльози. I ти за ним доглядаєш?
— дивується Томас. Я повинна — заради самоï себе,
— вiдповiдає та. — Це єдиний спосiб перебороти.
А потiм вона засипає в його обiймах
Вiтчим Магдалени, залишившись без догляду, знаходить ключi,
пробирається в трактирний зал, запалює всюди свiтло,
п'є й розмовляє сам iз собою. Двоє —
переодягненi полiцейськi — зламують дверi й, обдуривши
божевiльного старого, змушують його показати, де ховаються бiженцi
З'явившись iз Магдаленой у дверях кiмнати, де ховається готова до
вiдправлення група, Томас бачить велетня, що вже встиг поставити всiх до
стiни. Томас не збройний, однак вiн кидається на чужинця й
вiднiмає в нього пiстолет. Але той встиг вистрiлити —
Магдалена вбита Коваль швидко виводить бiженцiв по iншим сходам. Томас
залишається прикривати вiдхiд. До нього приєднується й
Симон. У перестрiлцi Симона ранять. Тiльки не живим… —
говорить вiн, i Томас, зрозумiвши, убиває його. А потiм приходить
черга Томаса. У самий останнiй момент, коли його тiло вже прошите
дюжиною куль, вiн устигає подумати, що баштовi дзвони от-от
почнуть грати свою мелодiю — Вiчно сiяє свiтло життя…
К. А. Строева
Джерело: Всi шедеври свiтовоï лiтератури в короткому викладi.
Сюжети й характери. Закордонна лiтература XX столiття. М.: Олiмп; ТОВ
Видавництво ACT.
