Владислав Фелицианович Ходасевич поет, прозаïк, критик

Складнi завдання його вiдверненого мистецтва для Лужина нескiнченно
легше простих завдань життєвих. Вiн не житель емпiрею; життя без
Валентинова й одруження зв'язанi для нього з необхiднiстю як би
вiдвертати й пристосуватися до умов реального буття. Зовнi й спочатку
всi начебто iз грiхом навпiл налагоджується. Вражаючи оточую щих
безглуздiстю й незграбнiстю вчинкiв, Лужин переборює повсякденнi,
нескiнченно важкi для нього справи: живе, жениховствует.
Але це подолання лише гадане. Лужиним рухає автоматизм, яким не
можна пiдмiнити втiлення справжнє. Втiлення з кожною миттю
стає усе сутужнiше, i в мiру того, як шахове завдання
наближається до дозволу, завдання життєва усе бiльше
висмоктує з Лужина щиросердечнi сили. Перед самою партiєю з
Турати захист Лужина виявляється знайдена, але перед натиском
реального миру Лужин стає беззахисний зовсiм. Вiн майже нiчого вже
не розумiє. У рiшучу годину, коли Лужин з Турати сидять уже перед
дошкою, вiдбувається подiя, на вид простоï, але iз чудовою
глибиною знайдене Сириним: Турати не грає свого дебюту
Вiн не зважується ризикувати. Не шаховий, але життєвий
розрахунок ïм рухає, i, таким чином, у логiку шахового миру
вклиняется логiка миру реального. Малюсiнька частка реальностi,
порошина, потрапляючи в лужинскую абстракцiю, усе в нiй змiщає,
плутає, замутняет. У цих умовах Захист Лужина незастосовна. Лужин
виявляється беззахисний перед Турати, як перед усiм, що ставиться
до дiйсностi. Вiн навiть не встиг дограти партiю — свiдомiсть його
скаламутилося. Зрештою його вiдвезли в санаторiй. Героï роману
дарма думають, начебто Лужин перевтомлений миром шаховим. Нi, вiн не
винiс миру реального
Партiю з Турати залишив вiн у програшному положеннi — тому що пiд
час неï вперше повнiстю випав з дiйсностi, шаховi безоднi його
поглинули. ПРО СИРИНА (Вiдродження (Париж) вiд 13 лютого 1937 р.) При
ретельному розглядi Сирин виявляється по перевазi художником
форми, письменницького прийому, i не тiльки в тiм загальновiдомому й
загальновизнаному змiстi, що формальна сторона його писань
вiдрiзняється винятковою розмаïтiстю, складнiстю, блиском i
новизною. Але в око^-те кидається тому, що Сирин не тiльки не
маскує, не ховає своïх прийомiв, як найчастiше
надходять всi й у чому Достоєвський, наприклад, досяг разючоï
досконалостi, — але навпроти: Сирин сам ïх виставляє
назовнi, як фокусник, що, уразивши глядача, вiдразу показує
лабораторiю своïх чудес. Отут, менi здається, ключ до всього
Сириновi
Його добутки населенi не тiльки дiючими особами, але й незлiченною
безлiччю прийомiв, якi, точно ельфи або гноми, снуючи мiж персонажами,
роблять величезну роботу: пиляють, рiжуть, прибивають, малюють, на очах
у глядача ставлячи й розбираючи тi декорацiï, у яких
розiгрується п'єса. Вони будують мир добутку й самi
виявляються його непереборно важливими персонажами. Сирин ïх тому
не ховає, що одне з головних завдань його — саме показати,
як живуть i працюють прийоми. Є в Сирина повiсть, цiлком
побудована на грi самочинних прийомiв. Запрошення на страту є не
що iнше, як ланцюг арабесок, вiзерункiв, образiв, пiдлеглих не iдейному,
а лише стилiстичнiй єдностi (що, втiм, i становить одну з iдей
добутку).
В Запрошеннi на страту немає реального життя, як немає й
реальних персонажiв, за винятком Цинцинната. Все iнше — тiльки гра
декораторiв-ельфiв, гра прийомiв i образiв, що заповнюють творчу
свiдомiсть або, краще сказати, творчий марення Цинцинната. Iз
закiнченням ïхньоï гри повiсть обривається. Цинциннат не
страчений i не не-страчений, тому що протягом всiєï повiстi
ми бачимо його в уявлюваному свiтi, де нiякi реальнi подiï
неможливi У заключних рядках двомiрний, намалеванний мир Цинцинната
валив, i по упалих декорацiях Цинциннат пiшов, — говорить Сирин,
— серед пилу, i занепалих речей, i полотен, що трiпотiли,
направляючись у ту сторону, де, судячи з голосiв, стояли iстоти, подiбнi
йому. Отут, звичайно, представлене повернення художника iз творчостi в
дiйснiсть. Якщо завгодно, у цю хвилину страта вiдбувається, але не
там i в не в тому розумiннi, як ïï чекали герой i читач: з
поверненням у мир iстот, подiбних йому припиняється буття Цинцинната-
художника. Сириновi властива що усвiдомить або, бути може, тiльки
пережита, але тверда впевненiсть, що мир творчостi, щирий мир художника,
работою образiв i прийомiв створений з гаданих подоб реального миру, але
в дiйсностi iз зовсiм iншого матерiалу, настiльки iншого, що перехiд з
одного миру в iншiй, у якому би напрямку не вiдбувався, подiбний смертi
Вiн i зображується Сириним у виглядi смертi. Якщо Цинциннат
умирає, переходячи iз творчого миру в реальний, то назад —
герой оповiдання Terra incognita умирає в ту мить, коли нарештi
цiлком поринає в мир уяви. I хоча перехiд вiдбувається тут i
там у дiаметрально протилежних напрямках, вiн однаково
зображується Сириним у виглядi розпаду декорацiй. Обидва мири по
вiдношенню друг до друга для Сирина iлюзорнi. Точно так само й торговець
метеликами Пильграм, герой однойменного оповiдання, умирає для
своєï дружини, для своïх покупцiв, для всього миру
— у цю мить, коли вiн нарештi вiдправляється в Iспанiю
— краïну, що не збiгається з теперiшньою
Iспанiєю, тому що вона створена його мрiєю
Точно так само й Лужин умирає в ту мить, коли, викидаючись iз
вiкна на блiдi й темнi квадрати берлiнського двору, вiн остаточно
випадає з дiйсностi й поринає в мир шаховоï
своєï творчостi — туди, де немає вже нi дружини,
нi знайомих, нi квартири, а є тiльки чистi, абстрактнi
спiввiдношення творчих прийомiв. Якщо Пильграм, Terra incognita i
Запрошення на страту цiлком присвяченi темi спiввiдношення мирiв, то
Захист Лужина — перша рiч, у якiй Сирiï став уже на весь
зрiст свого дарування (тому, може бути, що тут уперше знайшов основнi
мотив своєï творчостi), — те Захист Лужина, належачи до
того ж циклу, у той же час мiстить уже й перехiд до iншоï
серiï сiрiйських писань, де автор ставить собi iншi проблеми,
незмiнно, однак же, пов'язанi з темою творчостi й творчоï
особистостi. Цi проблеми носять трохи бiльше обмежений, можна б сказати
— професiйний характер
В особi Лужина показаний самий жах такого професiоналiзму, показано, як
постiйне перебування у творчому свiтi з художника, якщо вiн талант, а не
генiй, немов би висмоктує людську кров, перетворюючи його в
автомат, не пристосований до дiйсностi й гине вiд соприкоснований з
нею… Життя художника й життя прийому у свiдомостi художника от
тема Сирина, у тiм або iншому ступенi що розкриває чи не у всiх
його писаннях, починаючи з Захисту Лужина. Однак художник (i говорячи
конкретнiше — письменник) нiде не показаний ïм прямо, а
завжди пiд маскою: шахiста, комерсанта й т.д. Причин тому, я думаю,
трохи. З них головна полягає в тiм, що й отут ми маємо
справу iз прийомом, втiм досить звичайним. Формалiсти його кличуть
остранением. Вiн полягає в показивании предмета в незвичайнiй
обстановцi, що надає йому нове положення, що вiдкриває в
ньому новi сторони, що змушує сприйняти його непосредственнее. Але
є й iншi причини
Представивши своïх героïв прямо письменниками, Сириновi
довелося б, зображуючи ïхню творчу роботу, вставляти роман у роман
або повiсть у повiсть, що непомiрно ускладнило б сюжет i зажадало б вiд
читача вiдомих пiзнань у письменницькому ремеслi. Те ж саме, лише iз
трохи iншими труднощами, виникло б, якби Сирiï ïх зробив
живописцями, скульпторами або акторами
Вiн позбавляє ïхнiх професiйно-художнiх ознак, але Лужин
працює в нього над своïми шаховими проблемами, а Германн над
задумом злочину зовсiм так, як художник працює над своïми
створеннями… Я, втiм, думаю, я навiть майже впевнений, що
Сирiï, що володiє великим запасом уïдливих спостережень,
коли-небудь дасть собi волю й подарує нас безжалiсним сатиричним
зображенням письменника. Таке зображення 6ило б цiлком природним
моментом у розвитку основноï теми , которою вiн одержимо