Шмельов-людина й Шмельов-художник

Середнього росту, сухорлявий, бiльшi сiрого ока… Цi очi
володiють всiєю особою… схильнi до ласкавоï усмiшки,
але частiше глибоко серйознi й смутнi. Його особа поборознена глибокими
складками-западинами вiд споглядання й жалю… особа росiйське,-
особа минулих столiть, мабуть — особа старовiра, страждальця. Так
i був: дiд Iвана Сергiйовича Шмельова, державний селянин з Гуслиц,
Богородского повiту, Московськоï губернiï,- старовiр, хтось iз
предкiв був затятий начотчик, борець за вiру,- виступав при царiвнi
Софiï в пряль, тобто в суперечках про вiру. Предки матерi теж
вийшли iз селянства, споконвiчна росiйська кров тече в жилах Iвана
Сергiйовича Шмельова.
Такий портрет Шмельова дає у своïй книжцi чуйний, уважний
бiограф письменника, його племiнниця Ю. А. Кутирина. Портрет дуже
точний, що дозволяє краще зрозумiти характер Шмельов-людини й Шмельов-
художника. Глибоко народне, навiть простонародний початок, тяга до
моральних цiнностей, вiра у вищу справедливiсть i одночасно рiзке
заперечення соцiальноï неправди визначають його натуру
Один з видних письменникiв-реалiстiв, близький горьковской школi
(повести Громадянин Уклейкин, 1907, i Людина з ресторану, 1911), Шмельов
пережив у пору революцiï й громадянськоï вiйни глибокий морально-
релiгiйний переворот
Подiï Лютого 1917 року Шмельов зустрiла захоплено. Вiн робить ряд
поïздок по Росiï, виступає на зборах i мiтингах.
Особливо схвилювала його зустрiч iз политкаторжанами, що верталися з
мiсць висновку в Сибiру. Ре-волюциойери-каторжане, з гордiстю й
здивуванням писав
Шмельов синовi Сергiєвi, прапорщиковi артилерiï, у дiючу
армiю,- виявляється, дуже мене люблять як письменника, i я, хоча й
вiдхиляв вiд себе почесне слово — товариш, але вони менi на
мiтингах заявили, що я — ихний i я ïхнiй товариш. Я був з
ними на каторзi й у неволi,- вони мене читали, я полегшував ïм
страждання.
Однак Шмельов не вiрив у можливiсть швидких i радикальних перетворень у
Росiï. Глибока соцiальна й полiтична перебудова вiдразу взагалi
немислима навiть у культурнейших краïнах,- затверджував вiн у листi
до сина вiд 30 липня 1917 року,- у нашоï ж i поготiв. Некультурний,
темний зовсiм народ наш не може сприйняти iдею перебудови навiть
приблизно; Зi складноï й чудесноï iдеï соцiалiзму,
iдеï загального братерства,- говорив вiн в iншому листi,- можливого
лише при новому зовсiм культурному й матерiальному укладi життя, дуже
вiддаленому, зробили заманку — iграшку-мрiю сьогоднiшнього дня
— для одних, для маси, i лякало для iмущих i взагалi для
буржуазних класiв.
Жовтень Шмельов не прийняв i як чесний художник писав тiльки про те,
що мiг щиро вiдчути (повiсть 1918 року про крiпосного художника
Неупиваемая чаша; перейнята осудом вiйни як масового психозу повiсть
1919 року Це було). Про вiд'ïзд Шмельова в емiграцiю варто сказати
особливо. Про те, що вiн ïхати не збирався, свiдчить уже той факт,
що в 1920 роцi Шмельов купує в Криму, в Алуштi будинок iз
клаптиком землi. Але трагiчна обставина все перевернулося Сказати, що
вiн любив свого єдиного сина Сергiя —значить сказати дуже
мало. Прямо-таки з материнською нiжнiстю ставився вiн до нього, дихав
над ним, а коли син-офiцер виявився на германськоï, в
артилерiйському дивiзiонi,- уважав днi, писав нiжнi листи. Ну, дорогою
мiй, кревний мiй, хлопчик мiй. Мiцно й солодко цiлую твоï вiчка й
усього тебе…; Проводили тебе (пiсля короткоï побивки.- О. М.)-
знову з мене душу вийняли. Коли многопудовие германськi снаряди —
валiзи — обрушувалися на росiйськi окопи й смерть витала поруч iз
його сином, вiн тривожився, чи зробив його растрепка, ластiвка щеплення
й чи кутає вiн шию шарфом
Вiн учив сина при всiх обставинах любити свiй народ: Думаю, що багато
гарного й навiть чудесного зумiєш побачити в росiйськiй людинi й
полюбити його, що видали так мало щасливоï частки. Закрiй ока на
його негативне (у кому його немає?), зумiй вибачити його, знаючи
iсторiю й тiснини життя. Зумiй оцiнити позитивне.
В 1920 роцi офiцер Добровольчоï армiï Сергiй Шмельов, що
вiдмовився виïхати iз врангелевцами на чужину, був узятий у
Феодосiï з лазарету й без суду розстрiляний. I не вiн один
Пiддавшись безмiрному горю втрати, переживши в Криму голод,
мародерство, терор, Шмельов переносить почуття осиротiлi вiд,ца й
враженого побаченим громадянина у свою творчiсть i створює лютi
оповiдання-памфлети й памфлет^-повести Кам'яний вiк (1924), На пеньках
(1925), Про одну бабу (1925). Центральним добутком цiєï пори
можна вважати повiсть Сонце мертвих (1923), що сам письменник назвав
епопеєю i яка по праву вважається одним з найдужчих створень
Шмельова. Без перебiльшення, не було подiбноï мови до Шмельова в
росiйськiй лiтературi. В автобiографiчних книгах письменник
розстеляє величезнi килими, що расшитие грубими вiзерунками сильно
й смiло розставлених слiв, слiвець, слiвець, немов знову заговорив
старий шмелевский двiр на Великий Калузькiй у Москвi. Здавалося б,
живаючи, тепле мовлення. Але це не склад На (однойменна повiсть) або
Скороходова (Людина з ресторану) , коли мова була продовженням
навколишнього Шмельова дiйсностi, нiс iз собою сиюминутное, злободенне,
те, що уривалося у кватирку й наповнювало росiйську вулицю в пору
першоï революцiï. Тепер на кожному словi як би позолоть, тепер
Шмельов не запам'ятовує, а реставрує слова. Здалеку, ззовнi
вiдновлює вiн ïх у новому, уже чарiвнiй пишнотi. Вiдблиск
неколишнього, майже казкового (як на легендарному царському золотом, що
подаровано був государем iмператором теслi Мартиновi) лягає ка
слова
Цей чудовий, вистояний народна мова захоплювала й продовжує
захоплювати. Шмельов тепер — останнiй i єдиний з росiян
писателен, у яких ще можна вчитися багатству, моцi й волi
росiйськоï мови,- вiдзначав в 1933 роцi А. И. Куприн,- Шмельов iз
всiх росiян самий распрерусский, так ще й корiнний, природжений москвич,
з московським говором, з московською незалежнiстю й волею духу. Якщо
вiдкинути несправедливе й образливе для багатоï вiтчизняноï
лiтератури узагальнення — єдиний,- ця оцiнка виявиться
вiрноï й у нашi днi
До кiнця своïх днiв почував Шмельов бiль, що саднить, вiд спогадiв
про Батькiвщину, ïï природi, ïï людях, про росiйське
мовлення. У його останнiх книгах — наймiцнiший настiй первородних
росiйських слiв, пейзажу-настрою, що вражають своєю високою
лiрикою, самий лик Росiï, що йому бачиться тепер у своïй
лагiдностi й поезiï: Цей весняний плескiт залишився в моïх
очах — зi святковими сорочками, чоботями, кiнським ржаньем, iз
заходами весняного холодку, теплом i сонцем. Залишився живим у душi, з
тисячами Михаилов i Iванов, з усiм мудрованим до простоти-краси
щиросердечним миром росiйського мужика, з його лукаво-веселими очами, те
ясними, як вода, те омрачающимися до чорноï каламутi, зi смiхом i
жвавим словом, з пещенням i дикою брутальнiстю. Знаю, зв'язаний я з ним
до столiття. Нiщо не виплесне з мене цей весняний плескiт, свiтлу весну
життя… Увiйшло — i разом iз мною пiде (Весняний плескiт,
1928).
Попри все те, що вспоминательние книги Богомiлля i Лiто Господне
є вершиною шмелевского творчостi , його добутку емiгрантськоï
пори вiдзначенi помiтною нерiвноцiннiстю. Про це говорилося й у
закордоннiй критицi. Поруч iз поетичною Iсторiєю любовноï
письменник створює на матерiалi першоï свiтовоï вiйни
лубочний роман Солдати (1925); слiдом за лiричними нарисами
автобiографiчного характеру (Старий Валаам, 1935) з'являється
двотомний роман Шляху небеснi — розтягнуте оповiдання про пошуки
сенсу життя й росiянцi душi. Але навiть i в менш сильнi художньо
добутках усе перейнято думкою про Росiю й любов кней.
Останнi роки своєï життя Шмельов проводить на самотi,
втративши кохану дружину, випробовуючи важкi фiзичнi страждання. Вiн
вирiшує жити теперiшнiм християнином i iз цiєю метою 24
червня 1950 року, уже важко хворий, вiдправляється в обитель
Покрова Божоï Матерi, засновану в Бюси-ан-От, в 140 кiлометрах вiд
Парижа. У той же день серцевий припадок обриває його життя
Шмельов жагуче мрiяв повернутися в Росiю, хоча б посмертно. Племiнниця його, збирачка росiйського фольклору, Ю. А. Кутирина писала авторовi цих рядкiв 9 вересня 1959 року з Парижа: Важливе питання для мене, як допомогти менi — душоприказницi (з волi заповiту Iвана Сергiйовича, мого незабутнього дядька Ванi) виконати його волю: перевезти його порох i його дружини в, Москву, для заспокоєння поруч iз могилою батька його в Донському монастирi… Тепер, посмертно, у Росiю, на Батькiвщину вертаються його книги