Веронiка Тушнова вiдома поетеса

Народилася 14 березня в Казанi в сiм'ï професора медицини
Казанського Унiверситету Михайла Тушнова i його дружини, Олександри,
уродженоï Постниковой, випускницi Вищих жiночих Бестужевских Курсiв
у Москвi. Професор Тушнов був на кiлька рокiв старше своєï
обраницi, i в сiм'ï все пiдкорялося його бажанням i волi, аж до
подачi на стiл обiду або вечерi. Веронiка, чорноока, замислена дiвчинка,
що писала вiршi з дитинства, але ховала ïх вiд батька, згiдно його
ж незаперечному “бажанню” вiдразу пiсля закiнчення школи
надiйшла в Ленiнградський медичний iнститут (сiм'я професора на той час
улаштувалася там).
Веронiка Михайлiвна провчилася на факультетi терапiï чотири роки,
але бiльше не змогла мучити свою душу: Ïï всерйоз захопили
заняття живописом, та й поетичне натхнення не залишало. На початку лiта
1941 року Тушнова надходить у Московський Лiтературний iнститут iменi
М.Горького: ïï бажання професiйно й всерйоз займатися
поезiєю й фiлологiєю начебто б починає збуватися. Але
учитися не довелося. Почалася вiйна . Батько Веронiки Михайлiвни до тому
часу помер. Залишилася хвора мати й маленька дочка Наташа. До речi,
сiмейне, особисте життя Веронiки Тушновой — це ще одна загадка для
цiнителiв ïï творчостi , для лiтературознавцiв. Всi приховано
за сiмома печатками таємниць сiмейного архiву, багато чого не
збереглося, загубилося, багато про що - умалчивается…. (Втiм на
це, тактовне або байдужне — iнший питання , — мовчання,
родичi Веронiки Михайлiвни мають, звичайно, повне право).
Використовуючи своï медичнi пiзнання, Тушнова майже всi роки вiйни
проробила в госпiталях лiкарем, — ïх адже не вистачало
катастрофiчно! - виходжувала поранених: робота важка, часто й невдячна,
що не залишає, здавалося б, часу для “метушнi” iз
примхливими рядами поетичних рядкiв: Але Тушнова пiд час нiчних
чергувань умудрялася, при свiтлi затiнених ламп, прислухаючись до
сонного подиху й стогонiв хворих, увесь час чиркати що - те в зошитi.
Ïï так i кликали ласкаво: “доктор iз зошитом”. В
1945 роцi вийшли друком ïï поетичнi досвiди, якi вона так i
назвала “Перша книга”. Це був порiвняно пiзнiй дебют —
Веронiцi Михайлiвнi було вже 29 рокiв — i пройшов вiн як —
те непомiтно, тихо…. Iмовiрно, у рiк Перемоги й загальноï
радостi потрiбно було писати що — те фанфарне, парадне…
Тушнова не вмiла цього робити нiколи: ïй вiдразу й завжди —
помiчу особливо! — була властива своя нота чистого, пронизливого
смутку, елегiйностi, чи що, те, що лихi “проработчики” вiд
Сполучника Письменникiв вiдразу назвали “горезвiсноï
камернiстю”, “переспiвами надуманих переживань у дусi
“салонних” вiршiв Ахматовiй”. Знайомi слова, не чи
правда? I бiльше того, знайоме вiдношення до поезiï: вiдношення
заперечення, презирства, майже не любовi. Так що там майже! Не дивно, що
друга книга Веронiки Михайлiвни “Шляхи — дороги”
побачить свiтло тiльки через десять рокiв, в 1954 роцi. Вона просто не
зважувалася випустити ïï у свiтло. В основу цiєï
книги лягли вiрша, написанi часто в дорозi й навiянi дорожнiми
зустрiчами й враженнями, знайомствами з новими людьми й новими мiсцями.
“Азербайджанська весна” — так називається один з
поетичних циклiв Тушновой. Веронiка Тушнова взагалi все це
“десятилiття мовчання” багато й завзято працювала:
рецензентом у видавництвi “Художня Лiтература ”, нарисовцем
у газетi, перекладала з дослiвникiв Рабиндраната Тагора, причому чудово
робила це, оскiльки була лiриком, “по самоï своєï
строчечной сутi”, як говорила вона сама. Цi десять рокiв були дуже
важкими для Веронiки Михайлiвни. Вона шукала свiй власний шлях у
поезiï. Шукала важко, болiсно, часто збиваючись iз такту й багато
втрачаючи й для серця й для таланта. В 1952 роцi Тушнова пише поему
“Дорога на Клухор” (вона теж увiйшла в книгу 1954 року).
Поема ця була дуже добре зустрiнута критикою й рецензентами, але
сьогоднiшньому читачевi в ïй чiтко була б видна деяка нарочитiсть
тим, натягнутiсть тону, далека поетесi риторична екзальтацiя, тяга до
масштабностi, помилковий пафос: загалом, всi риси, майже забутоï
нинi “радянськоï поезiï”.
Але вона так боялася колишнiх грубих докорiв, глузувань, та й просто
“прiрви мовчання — недрукування”, що волiла бути
автором, що по вираженню одного iз критикiв: “Не придбав
своєï творчоï особи, не знайшов свого голосу”, (А.
Тарасенков. Рецензiя на збiрник В. Тушновой “Шляхи —
дороги” 1954 рiк.) Смутно писати все це… i важко. Справдi,
тiльки на останнiх двадцятьох сторiнках збiрника, у роздiлi “Вiршi
про щастя”, поетеса немов скинувши тяжку ношу раптом стала
самоï собою, вiршi зазвучали на повну силу! Виникла раптом щира
особа пишучоï: люблячоï, що нудиться, страждаючоï. Часом
воно було майже портретно - точним, єдиним у своïй живiй
конкретностi: “вiï, злiпленi хуртовиною, волосся намокле
крило, прозоре свеченье шкiри, особи мiнливий овал”, — але
одночасно це була особа, подiбне до тисяч iнших жiночих осiб, це була
душу точно також як i вони страждаюча й любляча, мучимая й де — те
мучающая iншого, нехай i жагуче улюбленого, людини! Кожна з читачок
могла вiдчути в рядках Тушновой свою “хуртовину”, своï
щасливi й гiркi хвилини й тiльки своє, але таке загальне,
зрозумiле для всiх тривожне вiдчуття невблаганного плину часу й iз
упертоï небагато дивною, оманною й наïвною вiрою в щастя:
Помнете це, знамените:
“…Я перестану чекати тебе, А ти прийдеш зовсiм раптово. А ти
прийдеш, коли темно, Коли в скло вдарить хуртовина… Коли
пригадаєш, як давно
Не зiгрiвали ми один одного!В. Тушнова “Не вiдрiкаються
люблячи…” Пiсля цих рядкiв, виучених i переписаних сотнями
читачок у зошитi до Веронiки Михайлiвнi прийшла популярнiсть.
Ïï поетичний голос набрав силу й висоту. Випущена в 1958 роцi
книга “Пам'ять серця” була вже чисто лiричноï. Головна
тема поетеси вийшла на перший план, потiснивши все iнше: Любов на свiтi
є! Єдина — у щастя й у сумi, У хворобi й здоровии
— одна, Така ж наприкiнцi, як i на початку,
Яке навiть старiсть не страшна. Не на пiску побудоване зданье, Не
вигадка дозвiльна, вона Довiчне перше свиданье, Затишнiсть i гроз
чергування! Сто тисяч разiв хвиля, що встає! В. Тушнова.
“Твiй ворог”
Гарна, чорноволоса жiнка iз сумними очами (за характерну й незвичну
среднерусскому ока красу ïï називали смiючись
“схiдноï красунею”), з м'яким характером, що любив
дарувати подарунки, не тiльки близьким, але й просто друзям;, що мчалася
по першому заклику на допомогу в будь-яке час дня й ночi, що заражала
всiх смiхом, веселощами й справжньою любов'ю до життя; ця от красуня
— поетеса, iз чиïми вiршами про Любов пiд подушкою засипало
цiле поколiння дiвчисьок, — сама переживала трагедiю — щастя
Почуття, що опромiнило своïм Свiтлом останнi ïï роки на
Землi й що дали потужний потiк енергiï ïï Творчостi:
Любов ця була роздiленоï, але таємницею, тому що, як писала
сама Тушнова:
“Коштує мiж нами Не море велике - Гiрке горе, Серце
чуже.” В. Тушнова “Хмуру землю”
Людина, якого любила Веронiка Михайлiвна, поет Олександр Яшин, був
одружений, не мiг залишити сiм'ю, та й хто знає, змогла б Веронiка
Михайлiвна, людина всi розумiючий, i сприймаючий обостренно й тонко, -
адже в поетiв вiд Бога “нерви на кiнчиках пальцiв”, —
зважитися на настiльки рiзкий поворот Доль, бiльше трагiчний, чим
щасливий? Напевно немає. Вона називала своє почуття
“бурою, з якоï нiяк не впораюся” i довiряла найменшi
його вiдтiнки й переливи своïм вiршам, як щоденниковим рядкам. Тi,
хто прочитав (виданi вже пiсля смертi поетеси, в 1969 роцi!) вiрша,
навiянi цим глибоким i напрочуд нiжним почуттям, не могли позбутися вiд
вiдчуття, що в них на долонi лежить “пульсуюче й закривавлене
серце, нiжне, трiпотить у руцi й своєму теплi намагається
зiгрiти долонi”: Кращого порiвняння не можна й придумати. Може
бути тому поезiя Тушновой дотепер жива, книги перевидаються, мiстяться в
iнтернет — сайти й легенiв, як крила метелика, рядкiв Тушновой, до
речi, створених “у крайнiм стражданнi й найгострiшому
щастi”, (И. Снегова) знають бiльше, нiж подробицi ïï
складноï, майже трагiчноï, бiографiï: втiм, такi Долi
практично всiх щирих Поетiв, на це ремствувати грiх!
Умирала Веронiка Михайлiвна у важких мученнях. Не тiльки вiд
страшноï хвороби, але й вiд туги за коханою людиною, що зважилася,
зрештою, випустити гiрко — грiшне щастя з рук: поетеси не стало 7
липня 1965 року. Ïй ледь здiйснилося 50 рокiв. Залишилися рукописи
в столi: недописанi листки поеми й нового циклу вiршiв. Через три роки
пiсля своєï Улюбленоï умер, що тужив, i метається
в цiй холоднiй тузi до останнiх днiв, Олександр Яшин. Дiагноз звучав
також зловiсно — “рак” Як отут не згадати класичне:
“Бувають дивнi сближенья!”