Цикл стилiзованоï любовноï лiрики Кузмина Олександрiйськi пiснi

Iнша метаморфоза розкривається в пореволюцiйному перiодi творчостi
старшого сучасника й у деяких вiдносинах поета-попередника Ахматовiй
— М. А. Кузмина. Що писав вiдзначенi печаткою принадностi вiршi й
виконану краси й чiткостi прозу (Е. Зноско-Боровский), Кузмин найбiльше
прославився своєï невичерпноï, переливчастоï зi
збiрника в збiрник любовною лiрикою. Причому тему любовi вiн умiв
рiзноманiтити стилизациями, як би реконструюючи в них поезiю любовних
переживань далеких епох. По примсi своєï уяви Кузмин
переносить нас те на Схiд, у древню Елладу, у Рим, в Олександрiю, XVIII
столiття, мандрує з героями з однiєï краïни в
iншу… З такою ж легкiстю мiняє вiн i форми своïх
добуткiв i готовий користуватися як всiма изощренностями сучасноï
поезiï, так i стриманою наïвнiстю старожитнiх прозаïчних
зразкiв… Витончений стилiзатор, манiрний маркiз у життi й
творчостi, вона в той же час справжнiй старообрядник, аматор
сiльськоï росiйськоï простоти. Тужний по Росiï в Парижу,
Ремiзiв подумки звертався в 20-е роки до оставшемуся в Ленiнградi
Кузмину: Ваша зiрка не згасла: вона менi бачиться над зеленим морем,
серед миготливих волохатих зiрок… Ваше iм'я ще живе в колi
книжкового Петербурга й завжди залишиться в аматорiв вiршiв. Одним iз
самих бiльших поетiв наших днiв назвав його тодi ж В. Жирмунський, що
поставив у заслугу поетовi дитячу мудрiсть i щасливу здатнiсть знаходити
в поезiï форму, що вiдновлює з хаосу свiтлу гармонiю й
життєрадiсне свiтовiдчування. Кращим циклом стилiзованоï
любовноï лiрики Кузмина були Олександрiйськi пiснi (1908), що
викликали у свiй час схвильоване визнання А. Блоку: Як це чудово, що
коли всi ми пiдемо, народяться новi люди, i для них знову зазвучать вашi
александрийские пiснi, те самi, якi обмивали й просочували й палили
сiллю музичних хвиль душi багатьох з пас. Про рiдку музикальнiсть
кузминского лiризму iншоï з його сучасникiв писав: У лiризмi М.
Кузмина — дивному по його музичнiй чуйностi — є часом
щось до жуткости iнтимне й нiжне й тим бiльше страшне, що йому неможливо
не вiрити, коли вiн плаче.
Визнавши за революцiєю iсторичне право й прийнявши ïï
биографически, Кузмин проте не торкнувся революцiйноï епохи у
своïй поезiï й у своïх останнiх збiрниках залишив за
собою можливiсть легко й вiльно кочувати по улюблених епохах i
культурам. Однак така навмисна вiдчуженiсть вiд життя не могла не прийти
в зiткнення з реальним iсторичним часом. I якщо в збiрнику Волосiней,
сам розумiючи несерйознiсть своєï гри, поет уводить елемент
iронiï (Фауст — вiн же Чаплiн, Прекрасна Олена — вона ж
Жорж Санд), те в останньому збiрнику Форель розбиває лiд тимчасовi
метафори продиктованi вже чимсь бiльше iстотним, нiж витiвкою
розважитися умовно створеним миром. Вся книга перейнята мотивом
втрачається любви, що, щастя. I тiльки невичерпний оптимiзм i
авантюрна легкiсть характеру героя втримують його вiд розпачу й
допомагають пошукам радостi, що увiнчується, втiм, сумнiвним
успiхом