Переказ повести Бунiна Легкий подих

На цвинтар, над свiжим глиняним насипом коштує новий хрест iз
дуба, мiцний, важкий, гладкий. Квiтень, днi сiрi; пам'ятники цвинтаря,
просторого, повiтового, ще далеко виднi крiзь голi дерева, i холодний
вiтер дзенькає й дзенькає порцеляновим вiнком у пiднiжжя
хреста. У самий же хрест вправлений досить великий, опуклий порцеляновий
медальйон, а в медальйонi — фотографiчний портрет гiмназистки з
радiсними, разюче живими очами. Це Оля Мещерская.
Дiвчинкою вона нiчим не видiлялася в юрбi коричневих гiмназичних
платтячок: що можна було сказати про неï, крiм того, що вона iз
числа гарненьких, багатих i щасливих дiвчинок, що вона здатна, але
пустотлива й дуже безтурботна до тих наставлянням, якi ïй робить
класна дама? Потiм вона стала розцвiтати, розвиватися не щодня, а
щогодини. У чотирнадцять рокiв у неï, при тонкiй талiï й
струнких нiжках, уже добре обрисовувалися груди й всi тi форми,
зачарування яких ще нiколи не виразило людське слово; у п'ятнадцять вона
слыла вже красунею. Як ретельно зачiсувалися деякi ïï подруги,
як охайнi були, як стежили за своïми стриманими рухами! А вона
нiчого не боялася — нi чорнильних плям на пальцях, нi
раскрасневшегося особи, нi розпатланих волось, що нi заголився при
падiннi на бiгу колiна. Без усяких ïï турбот i зусиль i якось
непомiтно прийшло до неï все те, що так вiдрiзняло ïï в
останнi два роки iз всiєï гiмназiï, — добiрнiсть,
наряднiсть, спритнiсть, ясний блиск очей… Нiхто не танцював так на
балах, як Оля Мещерская, нiхто не бiгав так на ковзанах, як вона, нi за
ким на балах не доглядали стiльки, скiльки за нею, i чомусь нiкого не
любили так молодшi класи, як неï. Непомiтно стала вона дiвчиною, i
непомiтно усталилася ïï гiмназична слава, i вже пiшли толки,
що вона ветрена, не може жити без шанувальникiв, що в неï безумно
закоханий гiмназист Шеншин, що нiбито й вона його любить, але так
мiнлива у звертаннi з ним, що вiн замiрявся на самогубство
Останню свою зиму Оля Мещерская зовсiм збожеволiла вiд веселощiв, як
говорили в гiмназiï. Зима була снiжна, сонячна, морозна, рано
опускалося сонце за високий ялинник снiжного гiмназичного саду, незмiнно
погоже, променисте, що обiцяє й на завтра мороз i сонце, гулянку
на Соборнiй вулицi, ковзанка в мiському саду, рожевий вечiр, музику й цю
в усi сторони ковзну на ковзанцi юрбу, у якiй Оля Мещерская здавалася
самоï безтурботноï, самоï щасливою. I от один раз, на
великiй змiнi, коли вона вихром носилася по збiрному залi вiд гонявшихся
за нею й блаженно, що верещали першокласниць, ïï зненацька
покликали до начальницi. Вона з ходу зупинилася, зробила тiльки один
глибокий подих, швидким i вже звичним жiночим рухом оправила волосся,
смикнула куточки фартуха до плечей i, сiючи очами, побiгла наверх.
Начальниця, моложава, але сива, спокiйно сидiла з в'язанням у руках за
письмовим столом, пiд царським портретом
- Здрастуйте, mademoiselle Мещерская, — сказала вона по-
французькому, не пiднiмаючи око вiд в'язання. — Я, на жаль, уже
не перший раз примушений призивати вас сюди, щоб говорити з вами щодо
вашого поводження
- Я слухаю, madame, — вiдповiла Мещерская, пiдходячи до столу,
дивлячись на неï ясно й жваво, але без усякого вираження на
особi, i присiла так легко й грацiозно, як тiльки вона одна вмiла
- Слухати ви мене будете погано, я, на жаль, переконалася в цьому,
— сказала начальниця й, потягнувши нитку й завертiвши на
лакованiй пiдлозi клубок, на який iз цiкавiстю подивилася Мещерская,
пiдняла очi. — Я не буду повторюватися, не буду говорити
докладно, — сказала вона
Мещерской дуже подобався цей незвичайно чистий i великий кабiнет, що так
добре дихав у морознi днi теплом блискучоï голландки й свiжiстю
конвалiй на письмовому столi. Вона подивилася на молодого царя, на весь
зрiст написаного серед якийсь блискучоï зали, на рiвний продiл у
молочних, акуратно гофрованих волоссях начальницi й очiкувально мовчала
- Ви вже не дiвчинка, — багатозначно сказала начальниця, потай
починаючи дратуватися - Так, madame, — просто, майже весело
вiдповiла Мещерская.
- Але й не жiнка, — ще многозначительнее сказала начальниця, i
ïï матова особа злегка зачервонiла. — Насамперед,- що
це за зачiска? Це жiноча зачiска!
- Я не винувата, madame, що в мене гарнi волосся, — вiдповiла
Мещерская й ледве торкнула обома руками свою красиво прибрану голову
- Ах, от як, ви не винуватi! — сказала начальниця. — Ви не
винуватi в зачiсцi, не винуватi в цих дорогих гребенях, не винуватi,
що розоряєте своïх батькiв на туфельки у двадцять рублiв!
Але, повторюю вам, ви зовсiм випустите з уваги, що ви поки тiльки
гiмназистка…
И отут Мещерская, не втрачаючи простоти й спокою, раптом чемно перебила
неï:
- Простите, madame, ви помиляєтеся: я жiнка. I винуватий у цьому
— знаєте хто? Друг i сусiд тата, а ваш брат Олексiй
Михайлович Малютiн. Це трапилося минулим улiтку в селi…
А через мiсяць пiсля цiєï розмови козачий офiцер, некрасивий
i плебейський вид, що не мав рiвно нiчого загального з тим навкруги, до
якого належала Оля Мещерская, застрелив ïï на платформi
вокзалу, серед великоï юрби народу, що тiльки що прибула з
поïздом. I неймовiрне, що приголомшило начальницю визнання Оли
Мещерской зовсiм пiдтвердився: офiцер заявив судовому слiдчому, що
Мещерская затягла його, була з ним близька, заприсягла бути його
дружиною, а на вокзалi, у день убивства, проводжаючи його в
Новочеркаськ, раптом сказала йому, що вона й не думала нiколи любити
його, що всi цi розмови про шлюб — одне ïï знущання над
ним, i дала йому прочитати ту сторiнку щоденника, де говорилося
Омалютине.
- Я пробiг цi рядки й вiдразу, на платформi, де вона гуляла, чекаючи,
поки я скiнчу читати, вистрiлив у неï, — сказав офiцер.
— Щоденник цей, от вiн, гляньте, що було написано в ньому
десятого липня минулого року. У щоденнику було написане наступне:
“Зараз другий перша година ночi. Я мiцно заснула, але негайно ж
прокинулася… Нинi я стала жiнкою! Тато, мама й Толя, усi
виïхали в мiсто, я залишилася одна. Я була так щаслива, що одна!
Я ранком гуляла в саду, у полi, була в лiсi, менi здавалося, що я одна
в усьому свiтi, i я думала, так добре, як нiколи в життi. Я й обiдала
одна, потiм цiла година грала, пiд музику в мене було таке почуття, що
я буду жити без кiнця й буду так щаслива, як нiхто. Потiм заснула в
тата в кабiнетi, а о четвертiй годинi мене розбудила Катя, сказала, що
приïхав Олексiй Михайлович. Я йому дуже зрадiла, менi було так
приємно прийняти його й займати. Вiн приïхав на парi
своïх вяток, дуже гарних, i вони увесь час стояли в ґанку,
вiн залишився, тому що був дощ, i йому хотiлося, щоб до вечора
просохнуло. Вiн жалував, що не застав тата, був дуже жвавий i тримав
себе iз мною кавалером, багато жартував, що вiн давно закоханий у
мене. Коли ми гуляли перед чаєм по саду, була знову чарiвна
погода, сонце блищало через весь мокрий сад, хоча стало зовсiм
холодно, i вiн вiв мене пiд руку й говорив, що вiн Фауст iз
Маргаритою. Йому п'ятдесят шiсть рокiв, але вiн ще дуже гарний i
завжди добре одягнений — менi не сподобалося тiльки, що вiн
приïхав у крылатке, — пахне англiйським одеколоном, i ока
зовсiм молодi, чорнi, а борода добiрно роздiлена на двi довгi частини
й зовсiм срiбна. За чаєм ми сидiли на склянiй верандi, я вiдчула
себе начебто нездоровоï й прилягла на тахту, а вiн курив, потiм
пересiв до мене, став знову говорити якiсь люб'язностi, потiм
розглядати й цiлувати мою руку. Я закрила особу шовковою хусткою, i
вiн кiлька разiв поцiлував мене в губи через хустку… Я не
розумiю, як це могло трапитися, я збожеволiла, я нiколи не думала, що
я така! Тепер менi один вихiд… Я почуваю до нього така вiдраза,
що не можу пережити цього!..”
Мiсто за цi квiтневi днi став чистий, сухий, каменi його побiлiли, i по
них легко й приємно йти. Щонедiлi, пiсля обiднi, по Соборнiй
вулицi, що веде до виïзду з мiста, направляється маленька
жiнка в жалобi, у чорних лайкових рукавичках, з парасолькою iз чорного
дерева. Вона переходить по шосе брудну площу, де багато закопчених
кузень i свiжо дме польове повiтря; далi, мiж чоловiчим монастирем i
острогом, бiлiє хмарний схил неба й сiрiє весняне поле, а
потiм, коли проберешся серед калюж пiд стiною монастиря й повернеш
лiворуч, побачиш як би великий низький сад, обнесений бiлою огорожею,
над воротами якоï написано Успение божией матерi. Маленька жiнка
дрiбно хреститься й звично йде по головнiй алеï. Дiйшовши до лави
проти дубового хреста, вона сидить на вiтрi й на весняному холодi
година, два, поки зовсiм не замерзнуть ïï ноги в легких
черевиках i рука у вузькiй лайцi. Слухаючи весняних птахiв, що солодко
спiвають i в холод, слухаючи дзенькiт вiтру в порцеляновому вiнку, вона
думає iнодi, що вiддала б полжизни, аби тiльки не було перед
ïï очами цього мертвого вiнка. Цей вiнок, цей бугор, дубовий
хрест! Чи можливо, що пiд ним та, чиï очi так безсмертне сiяють iз
цього опуклого порцелянового медальйона на хрестi, i як сполучити iз цим
чистим поглядом те жахливе, що з'єднано тепер з iм'ям Оли
Мещерской? — Але в глибинi душi маленька жiнка щаслива, як всi
вiдданi якiй-небудь жагучiй мрiï люди
Жiнка ця — класна дама Оли Мещерской, лiтня дiвчина, що давно живе
якою-небудь вигадкою, що замiняє ïй дiйсне життя. Спершу
такою вигадкою був ïï брат, бедный i нiчим не чудовий
прапорщик, — вона з'єднала всю свою душу з ним, з його
майбутнiстю, що чомусь представлялася ïй блискучоï. Коли його
вбили пiд Мукденом, вона переконувала себе, що вона — iдейна
трудiвниця. Смерть Оли Мещерской зачарувала ïï новою
мрiєю. Тепер Оля Мещерская — предмет ïï
невiдступних дум i почуттiв. Вона ходить на ïï могилу кожне
свято, по годинниках не зводить очей з дубового хреста, згадує
блiде личко Оли Мещерской у трунi, серед квiтiв — i те, що один
раз пiдслухала: один раз, на великiй змiнi, гуляючи по гiмназичному
саду, Оля Мещерская швидко, швидко говорила своïй улюбленiй
подрузi, повноï, високоï Суботiнiй:
- Я в однiєï папиной книзi, — у нього багато
стародавнiх смiшних книг, — прочитала, яка краса повинна бути в
жiнки… Там, розумiєш, стiльки наговорено, що всього не
упомнишь: ну, звичайно, чорною, киплячою смолою ока, — ïй-
богу, так i написано: киплячою смолою! — чорнi, як нiч,
вiï, нiжно граючий рум'янець, тонкий стан, длиннее звичайного
руки, — розумiєш, длиннее звичайного! — маленька
нiжка, у мiру бiльшi груди, правильно округлена iкра, колiна кольору
раковини, похилi плечi, — я багато чого майже напам'ять вивчила,
так все це вiрно! — але головне, чи знаєш що? —
Легкий подих! Але ж воно в мене є, — ти послухай, як я
зiтхаю, — адже правда, є?
Тепер ця легеня подих знову розсiялася у свiтi, у цьому хмарному небi, у
цьому холодному весняному вiтрi