Переказ Прапороносцi — Третiй батальйон

Мiсцеве населення з подивом дивилося на енергiйнi вiйська, якi йшли i йшли вперед. Воïни думали, що дивiзiя йде на Бухарест, але потiм зрозумiли, що йдуть на захiд, в Альпи Трансiльванiï. Здавалося, що гори поруч, але добиратися до них довелася майже доба. Люди засипали сидячи, незважаючи на те, що вночi в горах дуже холодно. Дивно, що нескiнченний людський потiк направлявся не долiлиць, а нагору. Сагайда спав на возi у своïй кубанцi, що не скидав нi влiтку, нi взимку, хоча й одержував за це зауваження вiд начальства. Iз Шовкуном зрiвнявся Роман Блаженко.
На ньому була шапка чабана, тому що пiлотку вiн сховав у кишеню, боячись втратити. Вiн запитував, де Карпати, адже там у попередню вiйну вбитий його батько. Повз них проскочив комбат, зриваючи й вiдкидаючи убiк невоєннi шапки. Роман надяг пiлотку, тому що на всiх солдатiв тепер дивиться Європа. Спереду в горах щось горiло, тому зробили привал. Бiйцi почали кувати коней, тому що тварини увесь час втрачали пiдкови. Чере цього них залишали, хоч iншого транспорту не було де взяти. В одного багаття, до якого пiдiйшов Сагайда, вели розмова про красу вiрностi. Брянський говорив про вiрнiсть своïй нареченiй, вiд якоï вже третiй рiк не одержував звiсток. Ïï кликати Шурою
Вони разом училися на фiзматi, сидiли на однiй лавi. Вони так розумiли один одного, що вгадували навiть думки. Пiсля першого поранення Юрiй Брянський одержав останнє Шурино лист, у якому вона писала, що у випадку його загибелi на все життя залишиться однаа. Вiн вiрив своïй нареченiй, тому що вважав ïхнi вiдносини гармонiчними, спiвзвучними. I себе вважав однолюбом, а своє почуття до Шуреи — багатим i сильним. От чому я й говорю, що сама вища краса — це краса вiрностi. Люди, якi накидаються на всi, якi розмiнюють своï почуття праворуч i лiворуч, по-моєму, в остаточному пiдсумку повиннi почувати себе жебраками! Сагайда скептично ставився до почуттiв Брянського, адже за три важких роки люди змiнюються. Невiдомо, який став Шура, адже сам лейтенант змiнився. Сагайда був переконаний, що Юрiй любив не стiльки Шуру Ясногорскую, скiльки свою студентську молодiсть. Брянський вiдстоював свою точку зору, говорячи, що почуття, обпаленi вогнем, ще бiльше загартувалися й змiцнiли. Всi, всi ми вiддаємо тобi, Батько, — сказав вiн раптом якимось дивним голосом нi до кого. — Всi! Навiть нашi серця. I хто не побачив цього щастя, цiєï… краси вiрностi, той не жив по- справжньому. Черныш, що бачив Брянського тiльки здатним офiцером i сухим педантом, по-iншому подивився на свого бойового товариша й пiдтримав його. Володька Сагайда тiльки смiявся, називаючи ïхнiми фантазерами. Колони рухалися вперед, горiли мости, часто доводилося переходити бродом холоднi гiрськi рiки. Офiцери розумiли, що в Альпах можна лише наступати, вiдступ дорiвнює загибелi.
Ворожа авiацiя увесь час бомбила гiрськi райони, де зупинялися нашi вiйська. Пiд час одного вiдпочинку, коли Брянський показував Євгенiю Чернышу своï вiйськовi дослiдження й розрахунки, почався налiт. Люди ховалися в траншеï. Ïх не ушкодило, але загинули багато коней. Кiнь Черныша теж лежав поранений, юнак змушений, був його пристрiлити. Хаецкий i Блаженко дiстали Чернышу маленького алтайського ковзана, невтомного, але кульгавого. Таких у Європi не було, отже, не було й пiдкiв на них. У коня Брянського теж стерлися пiдкови. Обоє офiцера попросилися в Самиева вiдшукати мiсцеву кузню. По шляху натрапили на джерело, набрали води для командира у фляги. Незабаром знайшли село . Мiсцевi жителi зустрiли ïхнiм спiвом Iнтернацiоналу, щоб виразити свою прихильнiсть. Кузня перебувала бiля каменоломень нiмецького барона, на який працювали люди рiзних нацiональностей. Ковалi добре пiдкували коней обом офiцерам i проводили ïх знову пiд звуки Iнтернацiоналу. Командирiв викликали на партiйнi збори. Вони були незвичайними — без протоколу. Комунiсти й комсомольцi повиннi були очолити групи, якi будуть дiяти самостiйно пiд час узяття висоти, на якiй закрiпився ворог. Невелике альпiйське село було перетворено у фашистський укреп-район по кiлькостi дотiв i вогневих крапок. Пiдхiд до села був лише один, з iнших трьох бокiв — неприступнi скелi, якi потрiбно було зробити доступними для наших бiйцiв. Про це говорив майор Воронцов на зборах. А його все слухалися так само, як i командира полку.
Пiдполковник Самиев детально розробив план операцiï: перший батальйон залишався в центрi для атаки ворога, друг i третiй заходили з бокiв, з гiр. Мiнометна рота Брянського дiяла разом iз другим батальйоном. Вiдправилися пiсля обiду, для зв'язку залишали на деревах карбу з буквою Л (перша буква слова Ленiн). У лiсi швидко темнiло, тому поспiшали. Через це втратили багато коней, вантаж доводилося нести на собi. З бiйцями йшов майор Воронцов. Вiн згадав, що Черныш був альпiнiстом. Євгенiю, обв'язаному канатом, першому довелося штурмувати гори. Унизу за нього всi переживали. Але вiн виявився спритним i до заходу сонця зiйшов на високу гранiтну брилу. Другим iшов Денис Блаженко. Потiм почали своє сходження всi iншi. Фома Хаецкий був останнiм, коли пiдняли вже навiть всi боєприпаси. Вiн дуже боявся, i над ним пiдсмiювалися всi бiйцi. Очутившись на вершинi, початкiв фiлософствувати про дружбу й братерство, адже вiдчув себе зовсiм iншою людиною, здатним на подвиг. Воронцов розповiдав бiйцям рiзнi iсторiï, подбадривал усiх. Його вважали невтомним. Навiть на привалi вiн не присiв. Нiхто не догадувався, як болiли його перебитi в сорок першому ноги. Вiн боявся, що, сiвши, може не встати через бiль. Стояла тиха, зоряна вереснева нiч. Солдати все йшли i йшли.
Третiй батальйон вiв сам Самиев. Першими пiшли розвiдники на чолi з Козаковым. Вони карабкались через кущi i яруги нижче висоти, на якiй розташувався ворог. Ворожi кулеметники помiтили ïх. Тодi Козаков вирiшив залишити бiйцiв, якi будуть робити вигляд, що готуються до штурму, а самому зайти збоку на вершину й знищити кулеметникiв гранатами. Вiн любив ризикувати й по праву командира брав собi небезпечнi завдання. Коли сержант поповз, його бiйцi стрiляли, але не могли зрозумiти, чому супротивник стрiляє вище, не потрапляючи в них. Добравшись вершини, Козаков побачив перед собою смертника, прикутого до кулемета. Це був хорват, що хотiв здатися в полон нашим вiйськам, але, блукаючи в Альпах без компаса, знову потрапив до нiмцiв. Оскiльки у фашистiв були мало солдат, хорвата не вбили, а залишили прикутим до скелi. Вiн не мiг не отстреливаться, тому що повинен був дати живим звiстку про себе. Його клювали орли, пекло сонце. Козаков напоïв хорвата й розкував його. Вiн почував себе значно счастливее не тодi, коли вбивав, а тодi, коли рятував людини.
XIX Опiвночi ракети сповiстили про початок бою. Супротивник був ошелешений, тому що не очiкував цього. Попросити пiдкрiплення нiмцi не могли, тому що телефоннi кабелi були перерiзанi. Це була швидка й удала операцiя, який Самиев довго пишався. До ранку шосе було розчищено вiд дубових колод, якими ворог намагався нашкодити наступному просуванню наших вiйськ. Бiйцi могли вiдправлятися далi. Перед ними знову вставали гори, а це значить, що спереду очiкували новi боï