Великий шолом

Четверо гравцiв грають в гвинт три рази в тиждень: Євпраксiя
Василiвна iз братом Прокопiєм Васильовичем проти Масленникова i
Якова Iвановича. Якiв Iванович i Масленников зовсiм не пiдходять один
одному як партнери: сухонький дiдок Якiв Iванович надзвичайно обережний
i педантичний, нiколи не ризикує на вiдмiну вiд гарячого й
захопливого Масленникова. Вечора за грою проходять надзвичайно
одноманiтно, гравцi повнiстю поглиненi картами, сама жвава розмова, що
заходить мiж ними, — обмiн зауваженнями про гарну погоду
Карти вже давно втратили в ïхнiх очах значення бездушноï
матерiï, i кожна масть, а в мастi кожна карта окремо, була строго
iндивiдуальна й жила своïм вiдособленим життям. Втiм, один раз
мiрний плин життя гравцiв порушується: Масленников зникає на
два тижнi. Пiсля повернення вiн повiдомляє, що його син
арештований i вiдправлений у Петербург. Iншi дивуються, тому що ранiше
нiкого не цiкавило, є чи в Масленникова дiти У четвер, 26
листопада, гра складається незвичайно: Масленникову надзвичайно
везе. I зрештою вiн повiдомляє великий шолом, зiграти який вiн
жагуче мрiяв довгий час. Простягнувши руку за прикупкою, Масленников
зненацька падає на пiдлогу й умирає вiд паралiчу серця. Iншi
троє враженi случившимся, вони навiть не знають, куди повiдомити
про смерть свого приятеля. Якiв Iванович розгублено запитує, де ж
тепер шукати четвертого партнера для гри. Господарка будинку, зайнята
своïми думками, зненацька цiкавиться, де проживає сам Якiв
Iванович
Масленников Микола Дмитрович — один iз чотирьох учасникiв
картковоï гри й, вiдповiдно, один iз чотирьох героïв
оповiдання “Великий шолом”, присвяченого вiчному питанню
“життя й смертi”. Масленников єдиний герой, надiлений
не тiльки iм'ям, по батьковi, але й прiзвищем. “Вони грали у гвинт
три рази в педелевi: по вiвторках, четвергам i суботам” —
так починається оповiдання. Збиралися в “самоï
молодоï iз гравцiв”, сорокатрехлетней Євпраксiï
Василiвни, що колись давно любила студента, але “нiхто не знав, та
й вона, здається, забула, чому ïй не довелося вийти
замiж”. У парi з нею грав ïï брат Прокопiй Васильович,
що “втратив дружину на другий рiк пiсля весiлля й цiлих два мiсяцi
пiсля того провiв у лiкарнi для душевнохворих”. Партнером
Масленникова (самого старшого) був Якiв Iванович, у якому можна побачити
подiбнiсть iз чеховським “людиною у футлярi” —
“маленький, сухонький дiдок, зиму й лiто ходило в наваченном
сюртуку й штанях, мовчазний i строгий”. Незадоволений розподiлом
пар (”лiд i полум'я”, говорячи словами Пушкiна), Масленников
журиться, “що йому доведеться кинути мрiю про великий безкозирний
шолом”. “Так грали вони лiто й зиму, весну й осiнь.
Старезний мир покiрно нiс важке ярмо нескiнченного iснування й те
червонiв вiд кровi, то обливався слiзьми, оголошуючи свiй шлях у
просторi стогонами хворих, голодних i скривджених”. Лише
Масленников приносив у старанно вiдгороджений малий мир “вiдгомони
цього тривожного й далекого життя”. Це здавалося iншим дивним,
його почитали “легковажною й непоправною людиною”. Якийсь
час вiн говорив навiть про справу Дрейфуса, але “йому вiдповiдали
мовчанням”. “Карти вже давно втратили в ïхнiх очах
значення бездушноï матерiï. Карти комбiнувалися нескiнченно
рiзноманiтно, i розмаïтiсть це не пiддавалося пi аналiзу, нi
правилам, але було в той же час закономiрно”. Саме для
Масленникова “великий шолом у бескозирях став найдужчим бажанням i
навiть мрiєю”. Лише iнодi хiд картковоï гри порушувався
подiями ззовнi: Масленников зник на двi-три тижнi, повернувшись, що
постарiв i посерели, вiн повiдомив, що його син арештований i
вiдправлений у Петербург. Не з'явився вiн i в одну iз субот, i все з
подивом довiдалися, що вiн давно страждає “грудною
жабою”. Але, як не вкривалися гравцi у гвинт вiд зовнiшнього миру,
вiн просто й грубо ввiрвався до них сам. У фатальний четвер, 26
листопада, Масленникову посмiхнулася удача. Однак, тiльки-но встигши
вимовити заповiтне “Великий шолом у бескозирях!”, щасливчик
раптово вмер вiд “паралiчу серця”. Коли Якiв Iванович
заглянув у карти покiйного, то побачив: у Масленникова “на руках
був вiрний великий шолом”. I тодi Якiв Iванович, що усвiдомив, що
померлий нiколи не довiдається про це, злякався й зрозумiв,
“що таке смерть”. Однак миттєве потрясiння незабаром
проходить, i героï замислюються не про смерть, а про життя: де
взяти четвертого гравця? Так Андрєєв переосмислив в
iронiчному ключi знамените питання головного героя з повiстi
Л.Н.Толстого “Смерть Iвана Iллiча”: “Невже я
вмру?” Толстой поставив Андрєєву за його оповiдання
“4″.