Виклад змiсту фрагментiв Думки

Нехай же людина знає, чого вiн коштує. Нехай любить себе,
тому що вiн здатний до добра, нехай нехтує себе, тому що здатнiсть
до добра залишається в ньому втуне. Розум сугубо математичний буде
правильно працювати, тiльки якщо йому заздалегiдь вiдомi всi визначення
й початку, у противному випадку вiн спантеличується й стає
нестерпним. Розум, що пiзнає безпосередньо, не здатний терпляче
дошукуватися первинних початкiв, що лежать в основi чисто спекулятивних,
абстрактних понять, з якими вiн не зiштовхується в повсякденному
життi i йому-незвичних. Буває тaк, що людина, що здраво
мiркує про явища певного порядку, несе дурницю, коли запитання
стосується явищ iншого порядку. Хто звик судити й оцiнювати по
пiдказцi почуттiв, той нiчого не розумiє в логiчних умовиводах,
тому що прагне проникнути в предмет дослiдження з першого погляду й не
бажає дослiджувати початку, на яких вiн ґрунтується.
Навпроти, хто звик вивчати початку, той нiчого не розумiє в
доводах почуття, тому що шукає, на чому ж вони ґрунтуються,
i не здатний охопити предмет єдиним поглядом. Почуття так само
легко розбестити, як розум. Чим розумнiше людина, тим бiльше
своеобычности вiн знаходить у всякому, з ким повiдомляється. Для
людини пересiчного всi люди на одна особа.
Красномовство — це мистецтво говорити так, щоб тi, до кого ми
звертаємося, слухали не тiльки без працi, але й iз задоволенням.
Треба зберiгати простоту й природнiсть, не перебiльшувати дрiб'язкiв, не
применшувати значного. Форма повинна бути витончена, вiдповiдати змiсту
й мiстити в собi все необхiдне. Iнакше розставленi слова знаходять iнший
змiст, iнакше розставленi думки роблять iнше враження.
Вiдволiкати розум вiд початоï працi треба, тiльки щоб дати йому
вiдпочинок, та й то не коли вздумается, а коли потрiбно: вiдпочинок не
вчасно стомлює, а стомлення вiдволiкає вiд працi.
Коли читаєш добуток, написаний простим, натуральним складом,
мимоволi радуєшся.
Добре, коли кого-небудь називають просто чималою людиною.
Ми не здатнi нi до всеосяжного пiзнання, нi до повного невiдання.
Середина, дана нам у долю, однаково вилучена вiд обох крайностей, так чи
має значення — знає людина трохи бiльше або менше?
Уява — людська здатнiсть, що вводить в обман, що сiяє
помилки й омани. Поставте мудрейшего фiлософа на широку дошку над
прiрвою; скiльки б розум не повторював йому, що вiн у безпецi, однаково
уява вiзьме гору. Уява розпоряджається всiм — красою,
справедливiстю, щастям, усiм, що цiнується в цьому свiтi.
Коли людина здорова, йому незрозумiло, як це живуть хворi люди, а коли
рознедужується, у нього iншi страстi й бажання. По самiй
своïй натурi ми нещаснi завжди й при всiх обставинах. Людина до
того нещасний, що нудиться тугою навiть без усякоï причини, просто
в силу особливого свого положення у свiтi. Стан людини: мiнливiсть,
туга, тривога. Суть людського єства — у русi. Повний спокiй
означає смерть. Нас утiшає будь-яка дрiбниця, тому що будь-
яка дрiбниця приводить нас у зневiру. Ми зрозумiємо змiст всiх
людських занять, якщо вникнемо в суть розваги.
Iз всiх положень положення монарха наизавиднейшее. Вiн ублаготворен у
всiх своïх бажаннях, але спробуйте позбавити його розваг, надати
думам i мiркуванням про те, що вiн таке, — i це щастя звалиться,
вiн мимоволi порине в думцi про погрози долi, про можливi заколоти, про
смерть i неминучi недуги. I виявиться, що позбавлений розваг монарх
несчастнее, чим самий жалюгiдний його пiдданий, що вiддається
iграм i iншим розвагам. От чому люди так цiнують iгри й балаканину з
жiнками, так прагнуть потрапити на вiйну або зайняти високу посаду. Не в
тiм справа, що вони розраховують знайти в цьому щастi: ми шукаємо
хвилювань, що розважають нас i ведуть ладь вiд болiсних роздумiв.
Перевага монарха в тiм i складається, що його навперебiй
намагаються розважити й доставити йому всi iснуючi на свiтi задоволення.
Розвага — єдина наша втiха в горi. Людини iз самого
дитинства обтяжують заняттями, вивченням мов, тiлесними вправами,
невпинно вселяючи, що не бути йому щасливим, якщо вiн не зумiє
зберегти здоров'я, добре iм'я, майно, i найменший нестаток у чому-небудь
зробить його нещасним. I на нього обрушується стiльки справ i
обов'язкiв, що вiд зорi до зорi вiн у суєтi й турботах. Вiднiмiть
у нього цi турботи, i вiн качне думати, що вiн таке, звiдки прийшов,
куди йде, — от чому його необхiдно з головою занурити в справи,
вiдвернувши вiд думок.
Як порожньо людське серце й скiльки нечистот у цiй пустелi!
Люди живуть у такому повнiм нерозумiннi суєтностi всього людського
життя, що приходять у повне здивування, коли ïм говорять про
безглуздiсть погонi за почестями. Ну, чи не разюче це!
Ми так жалюгiднi, що спершу радуємося удачi, а потiм
терзаємося, коли вона змiнює нам. Хто навчився б радуватися
удачi й не горювати через невдачу, той зробив би дивне вiдкриття,
— однаково що винайшов би вiчний двигун. Ми безтурботно
спрямовуємося до прiрви, заслонивши ока чим потрапило, щоб не
бачити, куди бiжимо. Але навiть усвiдомлюючи всю горестность нашого
буття, що несе нам лиха, ми все-таки не втрачаємо якогось
iнстинкту, невигубного й нас возвышающего.
Недобре бути занадто вiльним. Недобре нi в чому не знати потреби.
Людина не ангел i не тварина, нещастя ж його в тiм, що чим бiльше вiн
прагне вподiбнитися ангеловi, тим бiльше перетворюється у тварина.
Людина так улаштована, що не може завжди йти вперед, — вiн те йде,
то вертається. Велич людини — у його здатностi мислити.
Людина — усього лише очерет, слабейший зi створiнь природи, але
вiн — очерет мислячий.
Сила розуму в тiм, що вiн визнає iснування безлiчi явищ. Нiщо так
не згiдно з розумом, як його недовiра до себе. Ми повиннi коритися
розуму беспрекословней, чим будь-якому владицi, тому що хто суперечить
розуму, той нещасний, а хто суперечить владицi — тiльки дурний.
Розум завжди й у всiм вдається до допомоги пам'ятi. Душу не
втримується на висотах, яких у єдиному поривi часом
досягає розум: вона пiднiмається туди не як на престол, не
навiчно, а лише на коротку мить.
Ми осягаємо iснування й природу кiнцевого, тому що самi кiнцевi й
протяжнi, як воно. Ми осягаємо iснування нескiнченного, але не
вiдаємо його природи, тому що воно протяжно, як ми, але не
має границь. Але ми не осягаємо нi iснування, нi природи
Бога, тому що вiн не має нi довжини, нi границь. Тiльки вiра
вiдкриває нам його iснування, тiльки благодать — його
природу. Вiра говорить iнше, чим нашi почуття, але нiколи не суперечить
ïхнiм свiдченням. Вона вище почуттiв, але не протистоïть
ïм.
Справедливо пiдкорятися справедливостi, не можна не пiдкорятися силi.
Справедливiсть, не пiдтримана силомiць, немiчна, сила, не пiдтримана
справедливiстю, тиранична. Неспроможноï справедливостi завжди
будуть протиборствувати, тому що дурнi люди не переводяться,
несправедливою силою завжди будуть обурюватися. Виходить, треба
об'єднати силу зi справедливiстю. Однак поняття справедливостi так
само пiддано модi, як жiночi прикраси.
Чому люди випливають за бiльшiстю? Чи тому, що воно право? Нi, тому що
сильно. Чому додержуються старожитнiх законiв i поглядам? Тому що вони
здоровi? Нi, тому що загальноприйнято й не дають прорости насiнням
розбрату. ЩоВмiють винаходити нове нечисленнi, а бiльшiсть хоче
випливати лише загальноприйнятому. Не похваляєтеся ж своєю
здатнiстю до нововведень, задовольняйтеся свiдомiстю, що вона у вас
є.
Хто не любить iстину, той вiдвертається вiд ïï пiд
прийменником, що вона заперечна, що бiльшiсть ïï
заперечує. Виходить, його омана свiдоме, вона виникає з
нелюбовi до iстини й добра, i цiй людинi немає прощення.
Людям не наскучивает щодня є й спати, тому що бажання є й
спати щодня вiдновляється, а коли б не це, без сумнiву, знудило б.
Тому тяготиться духовним хлiбом той, хто не випробовує голоду,
Алкание правди: вище блаженство.
Я утруждаю себе заради нього — у цьому суть поваги до iншоï
людини, i це глибоко справедливо.
Людська слабiсть — джерело багатьох прекрасних речей.
Велич людини так безсумнiвно, що пiдтверджується навiть його
незначнiстю. Тому що незначнiстю ми йменуємо в людинi те, що у
тварин уважається єством, тим самим пiдтверджуючи, що якщо
тепер його натура мало чим вiдрiзняється вiд тваринноï, те
нiколи, поки вiн не спав, вона була непорочна.
Своєкорисливiсть i сила — джерело всiх наших учинкiв:
своєкорисливiсть — джерело вчинкiв свiдомих, сила —
несвiдомих. Людина велика навiть у своïй своєкорисливостi,
тому що ця властивiсть навчила його дотримуватися зразкового порядку в
справах.
Велич людини тим i велико, що вiн усвiдомить свою незначнiсть. Дерево
своєï незначностi не усвiдомить.
Люди божевiльнi, i це настiльки загальне правило, що не бути безумцем
було б теж свого роду божевiллям. Могутнiсть мух: вони виграють
боï, отупляють нашi душi, терзають тiла.
E. В. Морозова