Байронiчний герой i байронiзм

Байрон допомiг кращим своïм сучасникам не впасти духом у глухий час
реставрацiï, але, коли пiдсилився масовий революцiйний рух,
негативнi риси байронiчного героя стали вiдчуватися як перешкода й так
званий байронiзм був переборений. Сам Байрон переборов цей байронiзм
набагато ранiше своïх наслiдувачiв. Європейськi поети ще
описували таємничих ченцiв, що зiзнаються в доконаному нiколи
похмурому злочинi, коли Байрон уже приймався за Дон-Жуана. З погляду
жанру це знову поворот до епiчноï поезiï, але вже до епосу
нового часу, тобто кроману.
Для Байрона — спадкоємця великих просвiтителiв XVIII
столiття — гуманiстичний iдеал завжди зв'язувалося з революцiйним
перетворенням суспiльства, i прояв кращих якостей людини вiн бачив у
дiяльнiй боротьбi за таке перетворення. Панування полiтичноï
реакцiï й розчарування в соцiальних результатах французькоï
буржуазноï революцiï були причиною мiзантропiчних
настроïв Байрона, i вiн переборював цi настроï тiльки завдяки
надiям на нову революцiю. Вiн не дожив до революцiï 1830 року, але
своєю творчiстю надихав i виховував ïï майбутнiх
учасникiв
У той час як реакцiйна англiйська буржуазiя допомагала Священному
сполучнику придушувати всякий прояв революцiйного духу в Європi,
Байрон з надзвичайною чуйнiстю вiдгукувався на найменший пiдйом
революцiйного руху в будь-якiй краïнi, будь те Iспанiя, Iталiя або
Грецiя, i прагнув прийняти в ньому особиста участь. У цьому була для
нього поезiя полiтики, i це вселяло йому надiю, висловлену в останнiй
пiснi Чайльд-Гарольда: що прапор волi, хоча й порване, продовжує
розвiватися проти вiтру, що в позбавленому квiтiв i корiнь Деревi Волi
ще струменiє животворящий сiк
Вiра в революцiю й вiра в людину були в Байрона найтiснiшим образом
зв'язанi: якщо тьмянiла одна, тьмянiла й iнша, i навпаки: усе, що
переконувало його в можливостi новоï революцiï, повертало
Байроновi й перу в людство. Його щоденник 1821 року дає цiкавi
приклади таких коливань. 9 сiчня Байрон гiрко замислюється над
сатиричною поемою Джонсона Марнiсть людських бажань i записує в
щоденнику: Плин столiть мiняє все у свiтi… за винятком
самоï людини, що завжди був i буде жалюгiдною твариною. Нескiнченне
рiзноманiття життiв веде нi до чого iншому, як до смертi, а
нескiнченнiсть бажань приводить всього-на-всього до розчарування. На
iнший день, 10 сiчня, карбонарiï запропонували Байроновi
приєднатися до ïхнього повстання, i вiн вiдгукується на
це вибухом радостi й енергiï, хоча й не впевнений у негайному
успiху: .. .Уперед! Зараз час дiяти. I що таке я, якщо хоч єдина
iскра того, що гiдно минулого, може, не згасши, бути заповiдана
майбутньому. Справа тут не в однiй людинi, не в мiльйонi, а в дусi волi,
що повинен поширитися. Хвилi, що вдаряють об берег, розбиваються одна за
iнший, але океан все-таки перемагає. Вiн палить армади, точить
скелi й, якщо вiрити нептунианцам, вiн не тiльки руйнує, але й
створює мир.
Як характерно для Байрона це ототожнення революцiï з океаном! Адже
й свого Чайльд-Гарольда вiн закiнчує потужним гiмном океану, що
завжди гвободен, хоча б на його берегах i залишалися поневоленi царства.
Пушкiна чудово проникнув у сутнiсть поезiï Байрона, коли сказав, що
вiн був створений духом моря й був у всiм йому подiбний:

Як ти, могутнiй, глибокий i похмурий, Як ти, нiчим не приборкаємо.

Байрон не закриває очi на слабостi руху карбонарiïв, критикує окремих його учасникiв, шкодує про те, що недостатньо притягнутi до руху iталiйськi селяни. Вiн передбачає можливiсть поразки, але не вiдступає, усвiдомлюючи, що навiть хвиля, що розбилася, повстання заповiсть свiй досвiд майбутньому
Розгром iталiйських карбонарiïв змушує Байрона перенести
своï надiï на Грецiю, i вiн переïжджає туди. Грецiя
для Байрона — не випадкова краïна, куди його закинула доля.
Тема Грецiï проходить через все життя й вся творчiсть Байрона.
Подiбно французьким революцiонерам, Байрон схилявся перед
республiканською античною Грецiєю, перед ïï народними
героями — Фемистоклом i воïнами Фермопiл. Грецький мiф про
Прометее надихав Байрона на створення його гордих протестуючих образiв.
Початок визвольного руху грекiв проти турецького панування Байрон
розглядав як вiдродження народного духу волелюбнiй античнiй Грецiï
И тут, як i в Iталiï, Байрон бачить слабостi, дрiб'язкову боротьбу
окремих груп, що заважає об'єднанню. Тому вiн пише: Я
приïхав не для того, щоб пiдтримувати яку-небудь партiю, а щоб
приєднатися до народного руху. Байроновi не вдалося
об'єднати всi групи ( щоперебували пiд рiзними iноземними
впливами), i вiн устав на чолi сулиотов, сподiваючись iз ними зробити
багато чого не тiльки в Грецiï, але й за ïï межами (тому
що й отут i там чимало є такого, що не заважало б виправити).
Смерть обiрвала цi надiï
Публикуемие щоденники й листи дають також деякий, звичайно, далеко не
повний матерiал для судження про лiтературнi погляди й смаки Байрона.
Частi, згадування про письменникiв XVIII столiття зайвий раз
пiдкреслюють зв'язок Байрона з лiтературою Освiти. Iз сучасникiв
найбiльше уваги вiн придiляє Вальтеровi Скоттовi. Вiн багато пише
про Вальтера Скоттi Стендалю; у самий гарячий час повстання
карбонарiïв вiн вимагає, щоб йому надiслали новi романи
Вальтера Скотта, i перечитує ïх до п'яти разiв. У той же час
вiн усвiдомить, наскiльки вiдмiнний його творчий шлях вiд шляху Вальтера
Скотта
Дружба й розбiжнiсть цих двох великих людей початку XIX столiття глибоко
характернi. Байрон i Вальтер Скотт, не дуже давно колишнiми лютими
суперниками в областi романтичноï поеми, що заперечували друг у
друга славу, на той час, до якого ставляться публикуемие матерiали,
полюбовно роздiлили лiтературний Парнас. За Байроном залишилася
схвильована лiрика протесту революцiйно настроєноï
особистостi проти iснуючого суспiльства, за Скоттом — епiчно
спокiйне оповiдання про iсторичне минуле
Крiм лiтературних поглядiв, щоденники Байрона дають подання також про
деяких його поетичнi задуми. Цiкавий задум трагедiï про Тиверии, де
Байрон сподiвається знайти щирий трагiзм (принаймнi, мiй Трагiзм),
показавши, що тiльки потужний i похмурий дух, будучи зломлений, здатний
шукати притулку в населеному жахами самiтностi.