Iсторичний змiст драматичних добуткiв

Тому драматичне займає надзвичайно важливе мiсце в мистецтвi, де
завжди знаходять своє вираження й гармонiйний, i драматичний
аспекти естетического вiдносини людини до дiйсностi. Ïх можна було
б простежити на всiляких iсторичних прикладах, зiставляючи рiзнi види
мистецтва, наприклад античну пластику епохи ïï розквiту й
трагедiю, нiдерландський живопис XVII столiття i єлизаветинську
драму; творчiсть окремих художникiв Андрiя Рубльова й Феофана Грека,
Рафаеля й Мiкеланджело, Глазунова й Мусоргского й iнших, аж до
конкретних добуткiв. Ми маємо на увазi, звичайно, не абсолютне, а
вiдносне розмежування, домiнанту естетического змiсту, оскiльки дуже
часто (особливо в сучасному мистецтвi), ми зустрiчаємося з рiзного
роду сполученнями цих естетических аспектiв

Треба враховувати й те, що сама гармонiя часом виступає як момент
розвитку, зняття протирiччя, через подолання якого й досягається
ця гармонiя. Це — динамiчна рiвновага, що потенцiйно мiстить у
собi енергiю руху. Його дуже чiтко зафiксував Лессинг у своïй
суперечцi iз трактуванням Винкельмана античноï пластики як царства
безтурботного спокою й споглядальностi. Подiбна дiалектика справедлива,
зрозумiло, не тiльки стосовно античностi. За строгою й невблаганною
логiкою майже з математичною закономiрнiстю музики, що
розвивається И. С. Баха, угадується живаючи, що
пульсує, готова виступити назовнi драматична стихiя. В Джоконде
Леонардо да Вiнчi зiткнення iдеального початку й побутового, картинного
i портретного, що надає ïй вiдтiнок невизначеностi,
загадковостi, як би несе в собi сховане передчуття протирiч, уже в
пiзнiшу епоху Вiдродження величезноï гостроти, що досягла, i
получивших вiдбиття в драматичному мистецтвi цього часу Дивлячись на
Робiтника й колгоспницю В. Мухiнiй, ми чiтко вiдчуваємо всю
напруженiсть боротьби, що випала на частку народу, що будує нове
суспiльство, i яка ще має бути спереду. Таким чином, гармонiя ця,
строго говорячи, вiдносна (як, втiм, вiдносний i драматизм, дозвiл якого
завжди приводить до моменту гармонiï — у самому мистецтвi
вона досягається через катарсис). Однак це не позбавляє
визначеностi й самостiйностi цi естетические аспекти мистецтва. Не можна
погодитися з тоï крапкою, що спрощує справу, зору —
своєрiдною теорiєю безконфлiктностi навпаки,- вiдповiдно до
якоï мистецтво завжди засноване на вiдбиттi конфлiкту. Щодо цього
цiкавий аналiз творчостi Леонардо да Вiнчi й портрета Мони Лiзи даний Н.
Берковским (див. Леонардо да Вiнчi й питання Вiдродження.- Статтi про
лiтературу. М., 1962). Навряд чи можна без натяжки зарахувати до такого
роду добуткам Дiвчину з персиками Сєрова й Зимовий ранок Пушкiна,
Бузок Кончаловского й Сорочинскую ярмарок Гоголя. Мистецтво як суспiльне
явище є, звичайно, завжди боротьба за або проти (М. Горький), але
ця боротьба, тобто твердження одного й заперечення iншого в самому
мистецтвi, аж нiяк не завжди — хоча й часто —
досягається безпосереднiм зображенням боротьби. Це рiзнi площини
питання. Об'єктивна основа цих двох типiв естетического вiдносини,
що зустрiчаються на всьому протязi iсторiï мистецтва, лежить у
реальнiй дiалектицi iсторiï

Тут немає нiчого загального з тiєю мiнливою, мiстифiкованою
iнтерпретацiєю цього факту, що вiн одержує у Ф. Ницше в його
iдеï вираження в мистецтвi дионисийского i аполлоновского почав.
Персонiфiкуючи, по Ницше, з одного боку, стихiйний, руйнiвний початок,
iнстинктивно властивiй людинi, з iншого боку — розумне,
рацiоналiстичне в його вiдношеннi до життя, це розмежування, що
виражає протиставлення волi й iнтелекту (можна було б сказати,
шопенгауеровской волi й гегелiвськоï iдеï), означає той
розрив дiï й пiзнання, що у рiзних варiантах виявляється
важливим мотивом пiзнiших буржуазних концепцiй драматичного. Формула
пiзнання знищує дiя стає одним iз класичних його виражень.
Дозвiл цього протирiччя в Ницше на користь торжествуючоï волi, що
не знає границь, що веде до заперечення моральних норм, до
iдеï надлюдини, якому усе дозволено, здобуває рiзко
антигуманiстичну спрямованiсть i певний соцiальний змiст, аж до
виправдання раси панiв, неприборканого прагнення до влади й т.п.- усього
того, що входить потiм в арсенал буржуазноï iдеологiï