Украïнський князь бє чолом рiднiй Украïнi (Євген Маланюк)

Євген Маланюк (1897-1968) один iз найобдарованiших i
найiнтелектуальнiших митцiв украïнськоï емiграцiï та
новiтньоï вiтчизняноï лiтератури в цiлому. Походив iз старого
козацького роду, здобув непогану рiзнобiчну освiту. В буремнi 10-тi був
спочатку поручиком царськоï армiï, потiм старшиною армiï
Украïнськоï нацiональноï Ради (УНР). Пiсля занепаду УНР
1920-го iз тисячами таких, як сам, подався в емiґрацiю. У таборi
для iнтернованих заснував лiтературний журнал Веселка. В Чехос-ловаччинi
закiнчив гiдротехнiчний вiддiл Украïнськоï господарськоï
академiï. Хвилi Другоï свiтовоï вiйни занесли його аж до
Америки. До самоï смертi вiн прожив у Нью-Йорку, працюючи в
iнженерному бюро.
Ставлення поета до Украïни було дуже складним i неоднозначним. Воно
просякло як художню, так i публiцистичну спадщину поета. Найглибшою
теоретичною працею є стаття Малоросiйство, опублiкована 1959 року
у Нью-Йорку. Маланюк розглядає малоросiйство як типове поняття,
вiдносячи його не тiльки до украïнцiв: Згадаймо ще донедавна
памятний нам тип, наприклад, австрiйця, який, без особливих перешкод,
мiг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-украïнцем.
З його точки зору малоросiянин пересiчний тип iмперськоï людини,
позбавленоï своєï нацiональностi. Причому проблема
полягає не в систематичному знищеннi украïнськоï
культури Росiєю, а в нацiональнiй капiтуляцiï, визнаннi
своєï вторинностi й неповноти свого народу й культури.
В украïнськiй iсторiï малоросiйство проявляється у
безвiллi, хитливостi, нерiшучостi, небажаннi творити власну iсторiю.
Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральноï Ради 1918
року.
У малоросiян вiдсутня iсторична память. Вони не хочуть прислуховуватися
до урокiв минулого. Та саме в нашiй iсторiï Маланюк знаходить лiки
вiд цiєï хвороби. Малоросiйству вiн протиставляє
мазепинство: опертя, на прикладi гетьмана Iвана Мазепи, на власнi сили,
церкву, культуру. Найважливiшим етапом подолання цiєï хвороби
Украïною вiн вважає набуття державностi, незалежностi нашого
краю.
У Маланюковiй поезiï у ставленнi до Украïни тiсно переплелися
любов i ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох перiодiв. 1923
року вiн ще повен надiй на революцiйне звiльнення своєï
Батькiвщини: Несамовитим криком крови Роздерлися твоï уста: сурмиш
у рупор пурпуровий, Вагiтна бурями повстань!
З несамовитого Синаю Ти ураганом голосiв Гукаєш, кличеш,
проклинаєш В своïй розiпятiй красi. (Несамовитим криком
крови) Проте укрiплення в Украïнi бiльшовицькоï влади
викликає несподiвану реакцiю поета:
Лежиш, скривавлена i скута, Мов лебiдь в лютiм полонi. Яка ж страшна
твоя покута! Якi глухi, жорстокi днi! Але вiд спiвчуття вiн переходить
до гнiвних обвинувачень: Нi, Ти не мати! Шал коханки У чорнiм
полумï коси, В обличчi степовоï бранки хмiль половецькоï
краси. Та Маланюк нарештi оговтується:
Прости, що я не син, не син Тобi ще, Бо й Ти не мати, бранка степова! З
твоïх степiв летять птахи зловiщi А я творю зневажливi слова.
(Псалми степу)
Так вiн, зазначаючи небажання украïнцiв боронити рiдну землю до
останнього подиху, визнає й свою вину, що й вiн не зробив усього,
що залежало вiд нього, для цiєï справи.
Така суперечливiсть гнiву i пристрасноï любовi проходить через всю
поетову творчiсть. Тiльки 1941 року вiн висловлює надiю на падiння
бiльшовицькоï державноï машини й звiльнення вiтчизни (Ми
повертаємося вспять). У повоєнний час тема Украïни
перестає бути головною у його творах.
Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своïй любовi й
ненавистi, в той же час пiддає глибокому аналiзовi стан
украïнськоï державностi та нацiональноï свiдомостi. Вiн
постiйно звертався до iсторiï Украïни в пошуках хибного
повороту, який призвiв до наявного стану справ. Визнаючи невичерпнiсть
нашого духу (Невичерпальнiсть), вiн шукає помилки то в поразцi
Карла I у Полтавськiй битвi (Полтава), то у згасаннi впливу на словян
бiльш цивiлiзованих i енергiйних варязьких племен (Варязька весна).
Головний висновок його екскурсiв у минуле в тому, що любов до вiтчизни
проявляється не в солодких пiснях пiд кобзу у вишневому садку, а в
осмислених, конкретних дiях у вирi сучасного життя. Таким чином, Маланюк
поет глибокоï думки i вольовоï напруги. Вiн ворог
лiричноï розслабленостi. Поезiя, на його думку, повинна бути
наповнена волею до перемоги. Лиш така поезiя може формувати активну,
дiлову людину. А нинiшня Украïна саме такоï людини i
потребує.