Порiвняння образiв: Соня, Свидригайлов i Лужин

Важливе мiсце в романi займає категорiя волi. Людина вiльна у
своєму виборi творити добро й зло. Обоє початку, темне й
свiтле, зосередженi в Раскольникове, центральному героï добутку. У
ньому борються дiйснiсть i натура (як ïх визначає Порфирiй
Петрович). Автор показує причини озлоблення Раскольникова. Воно
нагромадилося через приниження й образи, що зневажає його людське
достоïнство. На нього впливає й побачене в життi: убивство
коня; спроба пристойно одягненого пана скористатися беззахисним
положенням зґвалтованоï дiвчинки на Конногвардейском
бульварi; острах повторити долю Мармеладова (жити за рахунок продавшей
себе замiж Дуни).
Щоб пiднятися над усiм страждаючим свiтом i знайти людське
достоïнство, вiн створює свою теорiю. В основi теорiï
лежить твердження, що щастя для бiльшостi можливо за допомогою знищення
меншостей. Розкольникiв претендує на право пролити кров по
совiстi, що не може бути дано жодному людинi
Подання про зло iлюструють i поглиблюють у книзi два персонажi:
Свидригайлов i Лужин . Перший розумiє волю як свавiлля насильства,
другий — як самоствердження за рахунок своєï
гарноï й утвореноï, але бiдноï дружини. Зло цих людей
характеризується крайнiм егоïзмом. Теорiя Раскольникова
мiстить елементи фiлософiï того й iншого. Спрага влади над всiм
людським мурашником за допомогою насильства спiвiснує зi свiтлою
половиною його душi, що тягнеться до Сонi. Розкольникiв може спiвчувати
людям
Соня в романi — уособлення безмежного добра. Вона з жалю близьким
вiддала на наругу своє тiло. До неï не пристає нiякий
бруд. Соня бореться за Раскольникова, щоб воскресити його для
майбутнього життя. Головна ïï цiль у цiй боротьбi —
переконати Раскольникова покаятися. Вона силою власноï душi
протистоïть природi зла й насильства. Пiд сприятливим впливом Сонi
Розкольникiв спочатку доносить на себе, а потiм на каторзi проходить
болiсний шлях вiд ненавистi й жорстокостi до покаяння й любовi
Що ж бiльш властиво людинi? Добро або зло? У якому випадку вибiр бiльше
вiльний7 соня усвiдомлено вибирає свiй шлях, розумiючи, до яких
випробувань себе пiдводить iз жалю до iнших. Розкольникiв теж, начебто
б, сам створює свою теорiю, але безлiч зовнiшнiх обставин
штовхають його до цього. Розкольникiв зi своєю теорiєю не
тiльки не протистоïть жорстоким законам суспiльства, але навiть
уписується в них. Вибравши зло, вiн вибирає те, до чого його
пiдштовхує життя. Зберегти в собi доброту й жаль набагато
сутужнiше. Свiдоме покаяння Раскольникова — мужнiй крок
вiльноï людини до знаходження iстини Вiдомий росiйський фiлософ
Микола Бердяєв, говорячи про героïв Достоєвського,
затверджував, що людина, що повернула вiд глибин зла до добра, не згорне
зi знову вибраного шляху
Велич таланта Достоєвського складається в дослiдженнi
глибинних процесiв людськоï психологiï. Це допомагає
читачевi зрозумiти самого себе
Розкольникiв згадує питання Мармеладова: чиРозумiєте, чи
розумiєте ви, вельмишановний пане, що виходить, коли вже нiкуди
бiльше йти? Виникла ситуацiя, парадокс, у якому розкривається
основна етична сутнiсть людини, тому що, як iстота моральне, вона
незмiнно коштує перед дилемою добра й зла, вiд яких вiн не може
нiкуди пiти. Якщо ти не йдеш дорогою добра — стаєш на шлях
зла. Пошуки вулицi до храму — дороги до добра — становлять
значеннєве тло романiв Достоєвського
Слiпа воля, пов'язана з розумом i розумом, не дає орiєнтирiв
I у шуканнях. Розкольникiв, розклавши в роботi розуму всi приписання
традицiйноï моралi, впритул устав перед усе дозволено i пiшов на
злочин. Воля обертається аморализмом. Вiн i на каторзi довго не
кається. Поворот приходить пiзнiше, коли в ньому розцвiтає
любов до Сонi. На думку Достоєвського, злочин зовсiм не
означає природноï аморальностi, а навпаки, свiдчить про те,
що, вiдходячи вiд добра, людина втрачає щось, без чого йому жити
не можна. Однак письменник нескiнченно вiрить у людину. Його вiра
спочиває не на сентиментальному оспiвуваннi, вона, навпаки,
трiумфує при зануреннi е самi темнi рухи людськоï душi. В
Злочинi й покараннi етична тема встає в такiй глибинi, що була
нова тiльки для однiєï росiйськоï лiтератури. Бунт
людини проти Бога, пов'язанi iз цим мучення його героïв — це
дiалектика добра й зла

• Зло таïть у собi насiння смертi
• Добро — пам'ять людини Обоге.

И те й iнше дiють у людинi через страждання й, часто, через жаль. Страждання очищає. Не в цьому чи полягає змiст потреби в ньому, про яку говорив Достоєвський, коли через грiх i нещастя приходить у дiю механiка добра. Недарма письменник робить над Раскольниковим символiчний, що очищає акт. На каторзi його герой занедужує тяжкою, смертною хворобою й проводить у лiкарнi кiнець поста й святу. Раскольникова вiдвiдують апокалiпсичнi бачення. У жару й бреду, вiн бачить бiснуватих людей, що вбивають один одного в безглуздiй злостi, що сходяться на бойовище армiï, варварство й канiбалiзм. Це мучило й не вiдпускало його пiсля видужання. Але з'явилася любов до Сонi, i ще: Пiд подушкою його лежало Євангелiє. Вiн взяв його машинально. Ця книга належала ïй… И — добро перемогло. Прийшов порятунок
Дiалектика добра й зла в прозi Достоєвського становить головну
пружину його сюжетiв. Як мiж полюсами магнiту, долi героïв
перебувають пiд постiйною напругою, у постiйнiй боротьбi темн i свiтлого
почав, що вiдбувається в ïхнiх душах. Позитивний пiдсумок
ïï складається в абсолютнiй вiрi письменника в
справедливiсть життя й, як наслiдок у перемогу сил добра й любовi