Смутнi пейзажi вiйни: про Олександра Роскине

Хто не пам'ятає цi смутнi пейзажi вiйни — дрiбнолiсся за
дорожньою канавою, безiменнi рiчки, безiменнi струменi й вас, ополченцi
— дорогi солдати Москви! Десь за Вязьмою, уже майже пiд
Смоленськом, на березi от такоï ж рiчечки, що протiкає в краю
села, ми прощалися з ним.

• Вiйна розлучила нас, як розлучала вона багатьох!
• Солдат i не солдати
• Я живий, вiн умер — убитий
• чиВпав вiн у боï або просто замучений нiмцями? — я не знаюся

Але я знаю твердо одне: вiн вiддав своє життя народу, серед якого народився на свiтло.
Я пам'ятаю той серпневий день 1941 року. Тодi ми були обоє живi й
сидiли за сiльським мiстком на каменi в самоï води. Через кiлька
хвилин треба було йти — кожному у свою частину. I ми прощалися. Ми
обоє дивилися долiлиць на вiчно рухливу воду й бачили в ний тiльки
вiдбиття високих небес.
Потiм я подивився на його особу мигцем, як дивляться звичайно люди при
розставаннi (соромно ïм або страшно залишати один одного?), i
побачив раптово, начебто я нiколи його не бачив: його сивi волосся,
прикритi солдатською пiлоткою, худi ноги в обмотках, зовсiм не
пристосованi для походiв, його руки, що вмiли так чудово писати й грати,
його розумнi, чорнi, проникливi очi,- i страшно стислося серце! Напевно,
в обох… I в солдатiв воно стискується часто, частiше, нiж
йому треба стискуватися.
I я подумав: Мабуть, йому не варто було б тут бути. Навiщо вiн отут?
Але вiн раптом сказав:
- Менi тут добре. Я дiстав собi в санбатi пiдстилку й тепер уже не сплю
на землi…
Бiльше я його не бачив i бiльше нiколи не зустрiч. Вiн загинув, як солдат, як радянський воïн!
Тепер ми шануємо його смерть, поважаємо, ми йому вдячнi за
неï. Це всi так. Це все вiрно. Але менi б хотiлося, щоб ми й краще
й бiльше поважали його життя, були вдячнi за неï. Уважати днi його
життя й усяких праць, згадувати його надiï, намiри й мрiï
— важко, як уважати й згадувати власнi днi й надiï.
Ми починали разом i майже п'ятнадцять рокiв зустрiчалися так часто, як
тiльки можуть зустрiчатися друзi. Це була наша молодiсть! Не за вiком,
не по роках — наша духовна молодiсть, початок творчого життя.
Кожний, як прийнято говорити, шукав свою тему…
I Роскин знайшов ïï вiдразу! Вiн був розумiючi своï
бажання людин i слухняний своєму внутрiшньому голосу. Мистецтво
вiн любив безмiрно й з дитинства вчився його дiзнаватися й розбирати.
Лiтература , музика , театр були його змiстом, його iснуванням. Вiн
любив проникати в бiльшi розуми й умiв розгадувати ïхнiй утвору,
тому що сам мав розум великоï, проникливоï й повний
непроникноï чарiвностi. Але нерви! Але нерви в нього були занадто
вiдкритi й занадто тонкi, нерви артиста.
Не раз вiн запитував мене зi своєï допитливоï, дивно
допитливою посмiшкою:

• - Скажiть, як ви сваритеся зi своєю дружиною?
• - А ви як?
• - Я? — вiдповiдав вiн.- Сам кричу, сам плачу, сам прощення прошу

Ще в дитинствi його займав театр, i вiн написав п'єсу у вiршах про свого собаку. I iз самоï ж молодоï пори його став залучати Чехов. Вiн витратив кiлька рокiв завзятоï працi, пошукiв, дослiджень i, нарештi закiнчивши роботу, понiс рє на суд…
I з ним трапилося те, що траплялося за всiх часiв. Я не пам'ятаю, який
невiглас, з якоï редакцiï, повернувши йому рукопис, написав на
нiй, що вага це марення, нiсенiтниця й нi на що не годиться, нехай краще
автор не займається лiтературою.
Все це було сказано iз усякими знаками: i вигуками, i подиву, i з
тiєю жахливою зневагою, з яким умiє говорити тiльки дурiсть,
коли вона випадково одержує можливiсть говорити про мистецтво,
розум i талант. Вiн взяв свiй рукопис i пiшов. Вiн iшов по вулицi,
нiчого не пам'ятаючи, голосно розмовляючи сам iз собою, ока в нього
стали червонi, з них лилися сльози. Вiн не належав до того молодого
поколiнню, що народилося й виросло разом iз владою й дивилося на
завойований мир, i щастя, i праця, як на своє власне господарство,
де недбайливому й дурному працiвниковi варто просто вiдповiсти —
вигнати геть. А вiн заплакав тiльки, захвилювався, затих майже на десять
рокiв. Мабуть, у цю пору вiн почав рано сивiти…
Я бачив його ще раз плачучоï в той день, коли вмер Володимир
Маяковський. Це було ие в труни поета, де мiг заплакати кожний. Це було
вночi, на роботi, в Бiднотi.
У тiснiй редакцiйнiй кiмнатi серед пилу й клеячи, тассов-ских телеграм
про пiдступи англiйських консерваторiв стояв вiн один, i тодi вже сивий,
високий, з фiгурою тенiсиста, i плакав, як дитина, ридма. Вiн все-таки
найбiльше на свiтi любив нашу поезiю, поезiю революцiï, i розумiв,
кого вона втратила. Ах, якби вiн встиг розповiсти нам про цього дивного
поета, вiн зробив би це так проникливо, як, може бути, нiхто iншоï.
Що ж вiн робив сам? Як жив у цi роки? Варто запитати, чого вiн тiльки не
робив? Клеïв телеграми ТАССа в Бiднотi. Був два рази
випускаючоï в Робочiй Москвi. Але пiдверстав один раз пуск
якоïсь фабрики в Кашире пiд рубрикою: За рубежем, i бiльше сам не
з'явився в редакцiю, хоча його нiхто не лаяв.
Писав нариси про зоологiчний сад пiд заголовком Помiсь яка й зебу. Писав
навiть книги про новi сорти пшеницi — Дороги, каравани, колосся.
Грав у поккер, бiгав на концерти й прем'єри, ïздив у
вiдрядження, сидiв у кафi, якщо в кишенi водилися грошi (а вони не
водилися), ходив у гостi до друзiв i все-таки часто бував самотнiй
навiть у своïй сiм'ï.
- Не дай боже нiкому,- говорив вiн менi часто,- не дай боже в молодi
своï роки й у лiтньому вiцi, уже iз сивуватими скронями, ходити
по редакцiях журналiв i пропонувати своï нариси й дивитися на
рецензентiв, яких усе раптом дивує у твоєму рукописi,
навiть пiсня птаха на зорi, вислухувати зауваження юних секретарок i
по нескольку раз повторювати ïм своє прiзвище. Не дай боже
нiкому це в зрiлi роки. Починаєш жартувати над собою.
Цi записки, дбайливо покладенi у валiзу разом з тонкою ковдрою й
тенiсною ракеткою, привозив вiн до нас у село , де гнили всi друзi:
Гайдар, Паустовский, Халтурин.
I саме тут, удалинi вiд штовханини московського життя, у старому
будинку, де в товстих колодах, як годинники, цокали жучки-дровоеды, вiн
знову почав працювати над Чеховим, ïдучи тiльки в Таганрог.

• Мiсцевi жителi,- писав вiн звiдти в жартiвливому тонi,- в один голос повторюють, що Чехов народився й вирiс у Таганрозi, i, мiж iншим, саме в той перiод, коли доживав у Таганрозi своє столiття Кукольник… Увечерi каждодневно я вiдправляюся в гостi. Мене самого дивує моя здатнiсть бути гостем у самих несприятливих умовах.
• И листи його стають веселей, радостней, стан духу спокойней i вище.
• Повернення до своєï улюбленоï працi, з якого вiн починав своє творче життя, саме повернення до мiркувань про мистецтво, до аналiзу його, надавало цьому глибокому таланту крила
• Очевидно, важко втратити свою тему
• А таланти в нас не губляться

Але час… час Роскин втратив. I пройшло його чимало з тоï пори, коли вiн iшов по вулицi, голосно бурмочучи,- до того дня, коли сам Немирович-Данченко викликав його до себе й довго радився з ним, як йому поставити ТРИ СЕСТРИ, i чи не так вiн, Володимир Iванович Немирович-Данченко, розумiє Чехова, як треба його розумiти.
I Олександр Роскин на репетицiях сидiв поруч iз ним за його режисерським
столиком.
Багато хто краще, нiж я, можуть розповiсти про блиск i глибину праць
Олександра Роскина й що вiн зробив для радянського театру й мистецтва.
Але той, хто знав його в життi, нiколи не забуде його дорогоцiнних бесiд
про великi утвори мистецтва, його розуму, повного сили, добiрностi,
тонкостi, коли вiн сам був перед нами, немов дивне явище мистецтва.
Неможливо забути його уважного погляду, його особи з великими, але
м'якими рисами, його сиву, ледве схилену голову, коли вiн сидiв за
роялем, акомпануючи собi й тихо наспiвуючи романси Чайковського або що-
небудь iнше, завжди витягаючи iз глибини звуки, точно чудового, повнi
змiсту оповiдання.
Вiн умiв i гнiватися, i кривдити друзiв, i подовгу мовчати. Тодi ми його
боялися. Утiкали на рибний лов. Навiть ховалися в шафу. Але бiльше всiх
дiставалося вiд нього йому самому. Тому що вiн був нещадний у правдi.
Справедливiсть, правда й шляхетнiсть жили в його душi, як найглибшi риси
радянськоï людини. I дарма я запитував себе, навiщо вiн там, за
Вязьмою, сидить на каменi в безiменноï рiчки, у курних солдатських
бутсах i тримає меж колiн гвинтiвку. Справедливо було перебувати
там i шляхетно! I вiн був там. I загинув за радянський народ, за
Радянську Батькiвщину, який служив своïм талантом, своïм
розумом, своïм життям. I от ого останнiй лист уже з армiï, iз
фронту, 30 вересня 1941 року.
I все-таки помнете про мене, якщо пiдкрутиться який-небудь випадок.
Пишiть хоча б зрiдка, а то я нудьгую по старих друзях.

• До нього нiкуди бiльше писатися
• И от вiн, цей випадок
• Милий Роскин! Старий друг наш!
• Наш дорогоцiнний гiсть!
• Ти тут, серед нас хазяïн!