Твiр по книзi казок Ремизова Посолонь

Росiйський письменник часто звертався до народноï казки: Пушкiн ,
Єршов, Жуковський, Толстой… Посолонь Ремизова — теж
книга казок. Але як вона не схожа на те, що ми читали в Пушкiна або Лева
Толстого. Незвичайний уже ïï склад: тут є казки сюжетнi
(Зморщечка, Зайчик Иванич, Зайка), є казки-оповiдання (Богомiлля,
Змiй, Медведюшка), казки-вiршi, якi часто нагадують народну поезiю:
колисковi, голосiння (вступ, У лисицi бал i iн.). Але найбiльше казок-
описiв, у яких iнодi переглядає сюжет (Черниць, Красочки, Гусаки-
Лебедii т.д.), але вiн лише ледь-ледь намiчений. Саме ж головне —
у книзi Ремизова нам вiдкривається зовсiм особливий мир
Тут не випадковий авторський коментар. Уже прочитавши назву, ми змушенi
звернутися до нього. I загадкове слово — Посолонь —
вiдкриває не тiльки змiст книги (круговий, обрядовий рух по
сонцю), але i ïï композицiю, в основi якоï —
календарний цикл: весна, лiто, осiнь, зима
Про свою книгу Ремiзiв писав: Моя Посолонь — адже це не вигадка,
не твiр — це саме собою прийшло — подих i колiр
росiйськоï землi — слова. I закриваючи книгу,
вiдчуваєш: ми нiколи не читали нiчого подiбного навiть у народних
казках. Але в той же час вiримо: це дiйсно не вигадано. Чи не те почував
i Максимiлiан Волошин, коли писав у своïй рецензiï на
Посолонь: Ремiзiв нiчого не придумує. Його казковий талант у тiм,
що вiн пiдслухує мовчазне життя речей i явищ i викриває
внутрiшню сутнiсть, древнiй сон кожноï речi? Але де тут —
народне, i де — своє?
Ми чули про роботу збирачiв: бродять по селах, записують, намагаються
зберегти особливостi мовлення кожного розповiдача казок. Видаючи
збiрник, вони, по можливостi, дають рiзнi варiанти казки (класичний
приклад збiрник Афанасьєва).
Часто до цих збiрникiв звертаються письменники. Вiдомо, як працював над
переказами народних казок А. Н. Толстой. З багатьох варiантiв вибирав
найцiкавiший, доповнюючи його фрагментами з iнших спискiв, i приводив
усе до єдностi. У результатi — народжувалася лiтературна,
письмова версiя усноï казки Ремизовское звертання до народноï
творчостi не шлях Афанасьєва й не шлях Олексiя Толстого. Уже давно
замiчена одна особливiсть ремизовского мови: вiн близький до усного
простонародного мовлення. Фраза Ремизова звучить так, що за нею чiтко
вiдчувається жест оповiдача, його особа
Так, це, безсумнiвно, розповiдь — той спосiб оповiдання, де
особливiсть мовлення оповiдача грає в добутку першорядну роль. Ми
знаємо й приклади такого оповiдання: Лiвша Лєскова,
Малахiтова скринька Бажова, казки Бориса Шергина. У Ремизова є
книга Докучання й балагурье, де вiн виступає в ролi розповiдача
казок, — переказує своïм голосом росiйськi народнi
казки. Але Посолонь — це не тiльки розповiдь. Автор ïï
писав про особливостi своєï роботи: При вiдтвореннi народного
мiфу, коли матерiалом може стати потерявшее всякий змiст, але усе що ще
звертається в народi, просто, яке-небудь одне iм'я —
Кострома, Калечина-Малечина, Спориш, Мара-Марена, Летавица або який-
небудь звичай начебто Дев'ятоï п'ятницi, Троеципленници, —
усе зводиться до рiзноманiтного зiставлення вiдомих, пов'язаних з даним
iм'ям або звичаєм фактiв i до порiвняльного изуче- нию подiбних в
iнших народiв, щоб зрештою проникнути вiд безглуздого й загадкового в
iм'ï або звичаï до його душi й життя, що i потрiбно зобразити.
В Посолони Ремiзiв не просто розповiдач казок, але й реставратор. По
уламках, уривкам, навiть по одному iм'ю вiн намагається вiдтворити
споконвiчний образ, споконвiчний мiф. У своïй книзi вiн виявив себе
i як художник, i як учений (у тiй же ролi звичайно виступає й
реставратор давньоруського iконопису).
Робота ця складна. Коли книга ще була в роботi, вiн писав своєму
знайомому: Кожна фраза коштує страшно багато часу. Переписую без
кiнця.
Чому Ремiзiв вибрав цей важкий i болiсний шлях? Наприкiнцi життя вiн
подiлив письменникiв на глазатих i на ушатих. Себе вiн зарахував до
ушатим, тобто до тих, хто йде не вiд зорових вражень, але вiд чутного
слова: Робота ведеться з боку з якогось голосу, що говорить: це —
так, а це — не так. Ремiзiв вслухується в кожне слово
— i вiдчуває: Слово — жива iстота — подасть свiй
голос.
Але для Ремизова звертання до слов'янськоï стародавностi було не
тiльки справою художника-реставратора. Це була й спроба знайти втраченi
традицiï. Весь письменницький шлях Ремизова пов'язаний iз
традицiєю давньоруськоï лiтератури. Вити може, його думка, що
пiсля Петра росiйська лiтература (починаючи з XVIII столiття) пiшла не
своïм шляхом — не позбавлена перебiльшення. Але така
крайнiсть була неминуча, раз вiн був настiльки чуйний до найдавнiших
лiтературних традицiй. Ремiзiв у своïй творчостi наблизив до нас
росiйську стародавнiсть, i початок цього шляху — у книзi Посолонь,
до якоï вiн все своє життя ставився з особливою любов'ю. Уже
в емiграцiï, у дарчому написi дружинi, вiн сказав про це: Бiльше
такого не напишу: це один раз… Посолонь iз самих земляних корiнь .
Це молодiсть!