Вiршi Маяковського належать до числа прекраснейших явищ поезiï

Всьому той, чим жила поезiя того рокiв, — космiчним устремлiнням, злостi поточного дня, iсторичному минулому й майбутньому краïни, вiчним питанням буття й новому лiричному>свiтовiдчуванню, усьому поет дав своє висвiтлення з позицiй художника, що цiлком живе iдеалами не такого вуж, як йому здавалося, далекого комунiстичного майбутнього. Цим втручанням у життя визначався й пафос, i драматизм його поезiï, що орiєнтується па всю чорнову роботу епохи. Але разом з тим вона була одержима й найвищими проблемами буття. Головною метою поезiï Маяковський уважає тому боротьбу за новi, iстинно людянi порядки у свiтi, у вiдносинах мiж людьми. I цiй боротьбi вiн присвячує весь свiй величезний талант
Маяковському далекий вiдвернений космизм майбутнього, хоча б навiть i конкретизований брюсовской науковiстю або гастевской механизированностью. Майбутнє миру Маяковський бачить у живiй енергiï, справах i розрахунках нинiшнього поколiння будiвельникiв соцiалiзму (Робiтником Курська, що добили першу руду. . ., 1923; Виволiкайте майбутнє, 1925).
Iнтерес поета прикутий не стiльки до технiчних чудес майбутнього, скiльки до морального рiвня людини майбутнього, у чому бачиться йому єдине виправдання жорстоких випробувань, що випали на частку нинiшнього поколiння людей: Якоï ïхньоï думки. Любовi якi? Вес високе й важким нинiшнє пiде порохом, якщо в майбутньому стане спаньем, ïжею себе розважати людське бидло. I якщо таке трапиться, то вже заздалегiдь поет звертається до своєму ще що не утратили революцiйнiй зухвалостi поколiнню: Комунари! Готовте новий бунт У прийдешнiй Комунiстичнiй ситостi. Поет не харчує надiй на швидке й повне здiйснення iдеалiв революцiï вже в сьогоднiшньому свiтi. Третю революцiю духу вiн мислить як встає з наступних часiв. I поезiï вiдводить притiм вiдповiдальну роль пiдключення стосильних поетичних моторiв до марксовой дiалектики ,IV Iнтернацiонал). Закоханий у живу сучаснiсть, Маяковський пам'ятає про iсторiю, але вiдношення його до пий таке ж особливе, своє, як i до майбутнього. Поет не споглядає iнший свiти, епохи в урочистою, наповненою книжковою образнiстю (як у Брюсова або Волошина) монологах. Вiн запросто спiлкується з ними, грубувато знижуючи пiднесенi класикою сюжети й образи (Тамара й Демон, 1924). Занадто ревниво стосовний до своєï епохи, Маяковський тим самим немов би не дозволяє минулому не тiльки пiднiматися, але навiть стояти поруч iз нею. Там же, де це виходить, неминуча iронiя
Iронiя виявляється й у звертаннях Маяковського до природи. Давня урбанiстична естетика, пiдкрiплена до того ж лефовской теорiєю примата другоï, виробничоï природи над першоï, природноï, не дозволяє поетовi захоплюватися природою, але, з iншого боку, i стихiя, наприклад весна, не бажає нiчого знати, зовсiм спантеличуючи поета, якому нема чим вiдповiсти на краплi (Весняне питання, 1923). Йому, що привикли давати невiдкладна вiдповiдь на питання, що вимагають його поетичноï й цивiльноï активностi, залишається тiльки жартувати над собою. Щира поезiя й живе людське почуття переборюють тут усякi принципи лефовской ортодоксiï з ïï утилiтарним вiдношенням до природи. I там, де С. Третьяков сходу пiдключив би до весни маховик якого-небудь агрегату, там, де А. Безименський (хоча його утилiтаризм i не лефовского плану) вiдмовлявся зауважувати весну заради завзятих роздумiв про собiвартiсть радянських товарiв, там Маяковський обезоруженно й навiть захоплено визнавався: А що про це? Чим про це? Ну немає зовсiм нiяких слiв.
Лiрицi Маяковського властивi високi роздуми про короткочаснiсть людського життя й незбагненностi объемлющего ïï океану вiчностi. Але й отут не обходиться без iронiï, хоча, може бути, i бiльше смутноï, чим у всiх iнших випадках (Дрiбна фiлософiя, на глибоких мiсцях, 1925). Звертає увагу iронiчнiсть уже самого заголовка. Поет iз самого початку немов би боïться пишномовностi философической теми . Зрiвнявши воду припливу й вiдливу з водою на перi Стеклова, а киту — з Дем'яном Бєдним, вiн надає трохи жартiвливий, життєвий вiдтiнок своïм роздумам про вiчний. Але потiм океан все-таки перемагає, витiсняючи з пам'ятi дрiб'язок побутових спогадiв i залишаючи поета наодинцi iз загальним i головним — з думками про роки прожитого життя:

От i життя пройде, як пройшли Азорськi острова.

Тема поезiï осмислюється Маяковським як сама гаряча й злободенна. Щирий поет повинен горiти справами республiки й болiти ïï ранами. Цього можуть не розумiти творцi мистецтва, що благополучно перебралися з того берега iсторичного буття в соцiалiстичну сучаснiсть, по старому драконящие на потребу обивателя ïï тi ж квiточки i телеса, у той час як новому миру потрiбно мистецтво таке, щоб виволокти республiку iз бруду (Наказ 2 по армiï мистецтв 1921). У численних поетичних декларацiях Маяковський наполягає на необхiдностi пошукiв нових форм для того, щоб у коренi оновленими засобами не просто вiдбивати життя, що перебудовується, а практично сприяти цiй перебудовi. Сарказм. Маяковського стосовно поетiв, копiтко зайнятим своïм допотопним ремеслом, що народжує меланхолiйну нудь, убийствеп (Про поетiв, 1923). Iнодi дiловi вимоги, пропонованi Маяковським до поезiï, ще просять печатка лефовских крайностей (П'ятий iнтернацiонал, 1922).'Але чим далi, тим решительней поет звiльняється вiд них. Вiхою на його шляху стає один iз кращих вiршiв- Ювiлейне (1924). Воно знаменує собою поворот у його идейно-естетических поглядах, насамперед — у ранiше нiгiлiстичному вiдношеннi до класики. Вiдзначений в 1924 роцi 125-лiтнiй ювiлей Пушкiна показав всю цiннiсть пушкiнськоï спадщини для революцiйноï сучасностi. Про це говорили критики, лiтературознавцi, самi письменники. Нiщо не породжується без наступностi. Наступнiсть пiсляжовтневоï лiтератури — Пушкiн . (Поворот до Пушкiна) — Революцiйний iнстинкт.