Лiтературнi паралелi у творчостi Зощенко

Я хочу почати свiй твiр вiдомими словами з Золотого теляти И. Ильфа й Е.
Петрова: Паралельно великому миру, у якому живуть бiльшi люди й бiльшi
речi, iснує маленький мир з маленькими людьми й маленькими
речами… У великому свiтi людьми рухає прагнення облагодiяти
людство. Маленький мир далекий вiд таких високих матерiй. У його
мешканцiв прагнення одне — як-небудь прожити, не випробовуючи
почуття голоду.
Страждання маленькоï людини — тема не нова в росiйськiй
лiтературi. Вона в повному обсязi була представлена в генiальних утворах
Гоголя, Достоєвського, Чехова Оповiдання Зощенко продовжують
проблематику добуткiв про маленьку людину, що бере початок з
гоголiвськоï Шинелi. Однак це зовсiм iнший погляд, iнше трактування
староï теми в умовах, що змiнилися. Маленький, непомiтний, звиклий
висловлюватися большею частиною прийменниками, прислiвниками й, нарештi,
такими частками, якi рiшуче не мають нiякого значення, гоголiвський
чиновник перетворений у радянського службовця, для якого виграш у
лотерею стає межею земних мрiянь, як у свiй час нова шинель для
Акакия Акакиевича Башмачкина.
Для того щоб представити центрального героя оповiдань Зощенко, необхiдно
скласти його портрет з тих дрiбних рисок, якi розсiянi по окремих
оповiданнях. Бiльша тема в Зощенко розкривається не в одному
добутку, а у всiй його творчостi, як би по частинах
Читаючи оповiдання Зощенко, ми пiзнаємо психологiю людини, що
привикли до свого незначного положення в суспiльствi, до того, що його
доля — нiщо в порiвняннi з будь-якою iнструкцiєю, наказом
або параграфом. Коли до людини перестають ставитися як до мислячоï,
оригiнальноï особистостi, вiн поступово втрачає почуття
самоповаги. Звiдси його преклонiння перед посадовими особами, пiдлесливе
запобiгання перед тими, вiд кого вiн залежить, невiр'я в безкорисливiсть
ближнього й т. д.
Шофер Егоров з оповiдання Весела гра терпить принизливе звертання з боку
свого партнера по бiльярду. Як штраф за програш той пропонує
вiдрiзати йому вуси. Егоров погоджується, i це здається
диким всiм присутнiм. З'ясовується, що характер взаємин
гравцiв запрограмований уже ïхнiм мiсцем на службово-
iєрархiчних сходах. Показово навiть ïхнє звертання друг
до друга: Егорова до партнера — на ви i по iм'ю-по батьковi;
егоровского партнера — винятково на ти i на прiзвище. Що виграв
говорить: Iншоï там змушує шофера чекати на морозi третя
година. А я к людям гуманно пiдходжу. Це шофер з нашоï установи, i
я його зазавжди в тепло беру. Я до нього не свисока ставлюся, а я з ним
по-товариському на бiльярдi граю. Учу його й маленько караю. I що тепер
до мене чiпляються — я просто не зрозумiю.
Вiн i справдi не розумiє, оскiльки переконано у своïй
шляхетностi. Цiкаво, щоправда, представити його з ким-небудь iз
вищестоящих начальникiв. А що ж почуває той самий маленька людина,
у цьому випадку шофер Егоров? Що вiдбувається в його душi?
Переживає вiн або звик до подiбного роду хамству, що стало
природним у радянських установах? А може бути, радується, що його
не змушують мерзнути на вулицi й беруть у тепло? Навiть якщо так,
однаково ця радiсть — трагедiя. Трагедiя людини, що превратились у
незначнiсть через недбале й образливе вiдношення до нього навколишнiх
Оповiдання Iсторiя хвороби починається так: Вiдверто говорячи, я
волiю хворiти будинку. Звичайно, слiв нi, у лiкарнi, може бути,
свiтлiшай i культурней. I калорiйнiсть ïжi, може бути, у них бiльше
передбачена. Але, як говориться, удома й солома едома.
Хворого з дiагнозом черевний тиф привозять у лiкарню, i перше, що вiн
бачить у примiщеннi для реєстрацiï знову вступникiв, —
величезний плакат на стiнi: Видача трупiв вiд 3-х до 4-х. Ледь
оправившись вiд шоку, герой говорить фельдшеровi, що хворим не
доставляє iнтересу це читати. У вiдповiдь же вiн чує:
Якщо… ви поправитеся, що навряд чи, тодi й критикуйте, а то ми
дiйсно вiд трьох до чотирьох видамо вас у виглядi того, що отут
написано, отодi будете знати. Далi медсестра приводить його у ванну
кiмнату й пропонує залiзти у ванну, де вже купається якась
баба. Здавалося б, медсестра повинна вибачитися й вiдкласти на час
процедуру купанья. Але вона звикла бачити перед собою не людей, а
пацiєнтiв
А с пацiєнтами що церемонитися? Вона спокiйно пропонує
ïв у залiзти у ванну й не обертати на бабу уваги: У неï висока
температура, i вона нi на що не реагує. Так що ви роздягайтеся без
знiяковiлостi.
На цьому випробування хворого не закiнчуються. Спочатку йому
видається халат не на зрiст. Потiм, через кiлька днiв, уже почавши
видужувати, вiн занедужує коклюшем. Усе та ж медсестра його
повiдомляє: Напевно, ви пiдхопили заразу iз сусiднього флiгеля.
Там у нас дитяче вiддiлення. I ви, напевно, необережно поïли iз
приладу, на якому ïла коклюшна дитина. Дуже характерно: винуватий
не той, хто вiдповiдає за чистоту приладу, а той, хто з
ïï ïсть.
Коли ж герой остаточно поправляється, йому нiяк не вдається
вирватися з лiкарняних стiн, тому що його те забувають виписати, то
хтось не прийшов, i не можна було вiдзначити, те весь персонал зайнятий
органiзацiєю руху дружин хворих. Нарештi, уже пiсля того як хворий
все-таки залишає лiкарню, будинку його чекає останнє
випробування: дружина розповiдає, як тиждень назад вона одержала з
лiкарнi повiдомлення (пiзнiше з'ясувалося, послане помилково) з вимогою:
Пiсля одержання цього термiново з'явитеся за тiлом вашого чоловiка.
Загалом, — повiдомляє колишнiй пацiєнт, — менi
чомусь стало неприємно вiд цiєï подiï, i я хотiв
побiгти в лiкарню, щоб з ким-небудь там побраниться, але як згадав, що в
них там буває, так, знаєте, i не пiшов. I тепер хворiю
будинку.
Iсторiя хвороби — одне з тих оповiдань Зощенко, у яких зображення
брутальностi, крайньоï неповаги до людини, щиросердечнiй черствостi
доведено до межi. Людина, виписуючись iз лiкарнi, радується вже
тому, що залишився живий, i, згадуючи лiкарнянi умови, волiє
хворiти будинку. Знайома ситуацiя?
Куди б не прийшла маленька людина, вона скрiзь почуває себе
приниженим: у магазинi, у полiклiнiцi, у жилконторе. Тому що в ньому
бачать кого завгодно — покупця, пацiєнта, вiдвiдувача, але
не людини. Що ж йому залишається? Упокоритися? Або зненавидiти
всiх i вся?
Горький писав, що страждання для великоï кiлькостi людей було й
залишається улюбленою ïхньою професiєю. Нiколи ще й нi
в кого страждання не збуджувало почуття бридливостi. Страждання —
ганьба миру, i потрiбно його ненавидiти для того, щоб винищити. Зощенко
ненавидiв страждання. Вiн всiма силами намагався висмiяти його, щоб
допомогти маленьким людям перебороти своє рабське положення й
вiдчути повага до самих себе. I тодi — хто знає! —
може бути, i iншi побачать у них не маленьких, а бiльших людей