Децентрованiсть авторських мiфiв у романах Мобi Дiк Мелвiлла та Злочин i кара Достоєвського

Статтю присвячено вивченню типологiï авторських мiфiв у романах
Мобi Дiк Г. Мелвiлла та Злочин i кара Ф. Достоєвського. По обидва
боки Атлантики вже склалася традицiя сприйняття романiв Мобi Дiк i
Злочин i кара як творiв, що структурно й за змiстом орiєнтованi на
мiф [4; 5; 7; 9; 10-13 та iн.]. Однак динамiка розвитку й особливо
сучаснi засади мiфокритичних та мiфопоетичних студiй зобовязують
сьогоднi не задовольнятися лише визначенням мiфологiчного субстрату обох
романiв. Проблематика та завдання нашоï статтi передбачають
типологiчне дослiдження процесiв авторизацiï мiфу в романах Мобi
Дiк та Злочин i кара й зiставлення децентрованоï,
iнтерсубєктивноï змiстовоï наповненостi (семантичного
ядра) авторських мiфiв, утiлених у них.
Важливо, на наш погляд, зясувати правомiрнiсть та межi застосування до
авторських мiфiв Мелвiлла й Достоєвського понять змiстова
наповненiсть та семантичне ядро. Етимологiчно вони здатнi провокувати
думки про iснування якогось усталеного i найголовнiшого, прiоритетного
осереддя iндивiдуальноï мiфотворчостi кожного з митцiв. Такi думки,
на наш погляд, є хибними, оскiльки штовхають на битий шлях
традицiйних уявлень про мiфотворенння, що здiйснилось у романах Мобi Дiк
та Злочин i кара. Абсолютна бiльшiсть наявних сьогоднi варiантiв
мiфокритичного та мiфопоетичного прочитання цих творiв зумовленi саме
переконанiстю дослiдникiв у потребi та можливостi вiдшукати, визначити
центр, змiстове мiфiчне осереддя кожного з романiв. Намагання впоратися
з такими завданням призводили, як свiдчить багаторiчна iсторiя
iнтерпретацiï обох творiв у мiфiчному аспектi, до вкрай
суперечливих висновкiв. Нагадаємо лише деякi, дуже рiзнi та
суперечливi висловлювання авторитетних пiвнiчноамериканських дослiдникiв
роману Мобi Дiк. Наприклад, Чарлз Олсон (1947 р.) писав, що протистояння
Бiлого Кита та Ахаба вiдображає велику битву Бога i Сатани. Ахаб в
Олсона повязаний iз силами зла, вiн на боцi Сатани (хоча, за логiкою
Олсона, вiн також є близьким i до Прометея у всiй полiвалентностi
цього мiфiчного героя, що не лише вiдкрив знання людству, а й спокусив
ïх вiдiйти вiд Бога) [12, 51]. М. О. Персiвал (1950 р.)
вважає, що роман ґрунтується на християнському мiфi
про грiхопадiння перших людей [13, 216]. Н. Арвiн (1957 р.) теж указував
на мiф про грiхопадiння [10]. Б. Франклiн (1963 р.) додавав у визначення
мелвiллiвського мiфотворення новий вектор: Мiф про Бiлого Кита є
головним мiфом роману Мобi Дiк — цей мiф слугує
єднальною ланкою для рiзних, часто-густо суперечливих iдей [11,
149]. Судження Б. Франклiна заслуговують на особливу увагу, оскiльки
наближаються до визнання потреби полишити битий шлях пошукiв
найголовнiшого мiфу або мiфiчного мотиву.
Росiйськi дослiдники мiфопоетики роману Злочин i кара теж доволi
суперечливо висловлюються про головний мiф цього твору.
Вячеслав Iванов, який першим розпочав студiювати основний мiф роману,
визначав його як авторське переосмислення прадавнiх мiфологiчних уявлень
про матiр-землю та гностичнi мiфи про душу свiту, ïï падiння
та спасiння [4]. Авторитет Вячеслава Iванова та численнi посилання на
його працi не завадили сучасним дослiдникам пропонувати своï,
принципово iншi варiанти визначення мiфiчного центру роману. Наприклад,
В. Н. Топоров був переконаним, що в романi возникает некий общий смысл,
зумовлений зверненням митця до космологических схем мифопоетической
традиции [9, 193, 200]. Р. Г. Назiров уважає, що власний мiф у
романi Злочин i кара Достоєвський побудував на мотивi воскресiння
[7]. У докторськiй дисертацiï Б. С. Кондратьєва, захищенiй в
Арзамаському унiверситетi (2002 р.), також наголошується, що
мiфологiчну фабулу роману визначає мiф про Воскресiння [5, 143].
Було б помилкою шукати серед цих суперечливих висловлювань такi, що
є правомiрними, та такi, що є хибними. Кожне з них є
правомiрним, оскiльки вiдображує певнi змiстовi та формальнi
особливостi авторського мiфотворення Мелвiлла й Достоєвського.
Однак усi вони разом та кожне окремо є хибними у претензiï
визначити в авторських мiфах найголовнiшу, найважливiшу компоненту.
Ïх помилковiсть помилковiсть методологiчного ґатунку, вона
зумовлена тим, що митецьке мiфотворення Мелвiлла та Достоєвського
трактується в межах логоцентричноï традицiï. Авторськi
мiфи, втiленi у романах Мобi Дiк та Злочин i кара, сприймаються як такi,
у яких потрiбно та можливо вiдшукати центр, найважливiше осереддя.
Наслiдки багаторiчного вивчення мiфiчного змiсту обох романiв
засвiдчують безперспективнiсть таких намагань. Вони досi не привели до
результату, прийнятного для всiх, хто такi пошуки здiйснює. До
такого результату вони просто не можуть привести, оскiльки неможливо
вiдшукати центр там, де вiн не iснує i взагалi не може, не повинен
iснувати. Саме тому слiд наголосити, що поняття змiстова наповненiсть та
семантичне ядро мають застосовуватися до авторських мiфiв обох митцiв
лише з урахуванням онтологiчноï специфiки мiфу. Змiст, семантичне
ядро авторського мiфу не повиннi сприйматися й аналiзуватись як
застигле, чiтко окреслене, центроване утворення. Застосування понять
змiстова наповненiсть та семантичне ядро є
Продуктивним лише за умови розумiння того, що наявнiсть певного
семантичного, змiстового осереддя (у сенсi вiдображення певного мiфу або
мiфiчного мотиву) є водночас запереченням можливостi його
присутностi як незмiнного, застиглого центру авторського мiфу
(сталоï основи, яка виконує функцiю органiзацiï та
координацiï всiєï мiфiчноï структури художнього
твору). Наше трактування понять змiстова наповненiсть та семантичне ядро
спирається на iдеï Жака Деррiди, викладенi ще в 1966 роцi в
його уславленому виступi в унiверситетi Джона Хопкiнса (США). Як вiдомо,
тодi Деррiда не лише окреслив загальну потребу децентрування структур
мислення та вiдмови вiд намагань розглядати текст як тоталiзовану
замкнену цiлiснiсть. Не менш послiдовно вiн руйнував й освячене
авторитетом Левi-Стросса структуралiстське розумiння мiфу як утворення,
органiзуючим та координацiйним центром якого виступають бiнарнi
опозицiï [1, 617].
Змiстове, семантичне ядро вмiщує в собi певнi мiфи (тобто
передбачає певну змiстову визначенiсть та скiнченнiсть), але не
перетворює ïх на усталений центр. Ядро авторського мiфу
є, за думкою Деррiди, полем вiльноï, нескiнченноï гри
рiзниць (замiщень) змiсту та значень у скiнченних межах: Це, по сутi,
поле Вiльноï гри, тобто поле нескiнченних замiщень у
замкненостi нескiнченного ансамблю. Це поле дозволяє такi
нескiнченнi замiщення тiльки тому, що замiсть того, щоб бути невичерпним
полем, як це маємо у класичнiй гiпотезi, замiсть бути досить
розлогим, йому чогось бракує, бракує центру, який
гальмує i дає пiдстави для гри замiщень [1, 628].
Семантичне осереддя авторських мiфiв романiв Мобi Дiк та Злочин i кара
є типологiчно подiбним тому, що в кожному з творiв репрезентовано
уявлення про неподiльнiсть, нерозривнiсть i водночас незлиття добра та
зла у свiтi й людськiй душi. Слiд пiдкреслити, що цi уявлення у творчiй
свiдомостi та в художньому свiтi обох митцiв мають особливий статус.
Ïх статус мiфiчний, тобто такий, що жодним чином не претендує
на звязок iз позитивiстським, детермiнiстським мисленням та формами
художнього осягнення реальностi, якi базуються на принципах лiнеарного,
каузального, дiалектичного розумiння та вiдтворення всебiчних звязкiв i
протирiч мiж обєктами, якi охоплює пiзнавальна й творча (у
тому числi естетична, художня)
Активнiсть людськоï свiдомостi. Семантичне ядро в обох романах
реалiзується на умовах внутрiшнього дiалогу, внутрiшньоï iнтерсу-
бєктивностi. Саме тому семантичне ядро авторського мiфу
втiлюється як складне полiвалентне змiстове утворення. У романi
Мобi Дiк головний герой, капiтан Ахаб, у боротьбi проти Бiлого Кита
постає одночасно i як носiй руйнiвного iндивiдуалiзму, що
прирiкає на загибель всю команду Пеквода, i як герой, що приносить
у жертву себе та iнших заради благих цiлей, заради подолання Зла,
втiленого у китi-убивцi. Жоднiй iз цих складових частин образу Ахаба (чи
iндивiдуалiстичнiй, чи альтруïстичнiй) у романi не надано переваги
— i це вiдповiдає децентрованiй, iнтерсубєктивнiй
сутностi та художнiй онтологiï авторського мiфу. У романi Злочин i
кара семантична полiвалентнiсть авторського мiфу призводить до
такоï ж невизначеностi (у сенсi вiдсутностi остаточного рiшення) у
зiткненнi, протиборствi антитетичних, протилежних складникiв теорiï
Раскольникова: егоïстичноï (злочин заради утвердження
особистостi) та альтруïстичноï (бажання утвердити у свiтi
справедливiсть). Цi складники його теорiï реалiзуються в
дiалогiчному, iнтерсубєктив-ному взаємовисвiтленнi та
взаємозапереченнi, у ïх невирiшувальнiй антиномiчностi, що
зберiгається навiть в епiлозi роману.